Интересное тут

Софії Михайлівні у спадок від іншого чоловіка залишилася величезна, 6-кімнатна квартира. Три кімнати у квартирі займала її падчерка Тамара зі своїм іншим чоловіком та його двома дітьми від першого шлюбу. Одну сім’ю займали перший чоловік Тамарі Максим, зі своєю новою дружиною Іриною. І ще дві кімнати займала сама господарка квартири. Однак таке становище не влаштовувало її співмешканців, і вони вимагали її звільнити одну зі своїх кімнат. Що примітно, мешканці не могли визначитися, хто житиме в кімнаті, що звільнялася. Вічно сперечалися та сва рилися. Але це їм не завадило влаштувати бойкот старенькій, коли та на вимогу відповіла відмовою.

Софія Михайлівна зауважила, що сусіди, з якими час від часу доводилося спілкуватися, почали грубити їй у відповідь. Почала зникати її їжа, пропадали її речі. Загалом мешканці влаштовували їй різні капості та ускладнювали їй життя. Софія Михайлівна вирішила не дражнити долю і втекти від мешканців. «Раптом вони зважаться на радикальніші заходи. Поїду я, подалі від гріха, до подруги Аллі» подумала вона. Зателефонувала подрузі і наступного дня переїхала до неї. За рік у двері квартири зателефонували. Відчинивши двері, Тамара побачила Софію Михайлівну та незнайомого чоловіка. — З’явилася, — скривила обличчя Тамара. — А це хто з тобою? – А це Томочка, Сергію, новий господар цієї квартири, – представила чоловіка Софія Михайлівна.

— Що? Що ще за «господар квартири». — мало не заві рещала Тамара. Сергій по-господарськи відсунув Тамару від дверей та пройшов у квартиру, кинувши через плече «Законний господар!». Він голосно стукав у всі двері і викликав усіх мешканців у велику кімнату. Коли всі збиралися, Сергій повідомив, що купивши квартиру у Софії Михайлівни, і тепер він єдиний та повновладний господар. І додав: — Прова люйте звідси. Даю вам на це місяць… Сергій, син Алли, дізнавшись про бі ду Софії Михайлівни, запропонував купити ту квартиру по сусідству з матір’ю, відремонтувати, обставити, а потім викупити 6-кімнатну квартиру Софії Михайлівни. З урахуванням своїх витрат, звісно. — А з мешканцями я сам розберуся…

Нещодавно вирішила зайти до своєї сестри в гості. Піднімаюся значить по сходах, а у сусідів двері нарозхрист, ну, думаю, зайду. А що там діти кричали, я подумала-одні, залишив хто їх вдома без нагляду. Заходжу в цю квартиру, з порога колгосп якийсь «сорок років без врожаю», не розумію, де вони беруть ці шпалери, видно ж, що поrані. Ну це ще що, ви б їх стелі бачили, на цих натяжних стелях постійно пил збирається, і не протреш ще їх, одні роз води. У залі були діти, вони билися за іграшку, а найголовніше: знаєте, в чому вони були? У шкарпетках і на килимі, мати їх до загартування не привчає навіть.

Сама мати на кухні, вариво якесь готує, аж в коридорі цей сморід стоїть. Кричить з кухні дітям: — Сьома, віддай іграшку Васі, він молодший. Ось що за виховання? Вона їх з дитинства проти один одного налаштовує. Вони ж брати, дружити повинні. Я вирішила піти на кухню, до цієї псевдо-матусі. Вона стояла в халатику, і готувала якийсь обід з незрозумілих овочів. Вона мені запропонувала присісти, ну я не відмовилася. Вона мені стала розповідати про те, що вона готує суп пюре. Але вибачте мене, від побаченого по дорозі на кухню і на самій кухні ось це вариво — я не змогла промовчати.

— Ти взагалі бачиш, що ти готуєш? Що за вариво? Від тебе чоловік з такими темпами скоро піде, ти взагалі на них так поправилася, хоч би за собою стежила. Сходи брови хоч пощипай. А як ти дітей виховаєш? Огидно! Вони у тебе конкурентами ростуть, а повинні бути дружні в цьому віці. І знаєте, після того, як я їй все це сказала, вона мене з дому виставила, так ще й брудних слів мені в дорогу сказала. Не розумію людей: хотіла ж доnомогти, зайшла до неї по-доброму, а вона мені так. Невдячні нині люди.

Лейла жила на селі майже все своє життя. Тут її сім’я, діти, свій будинок, своє господарство. Втомлена від повсякденних справ Лейла мріє про життя в місті. Вона ж там навчалася, ось і мріє про міське життя. Коли не треба стежити за тваринами, все є під рукою, не треба топити піч. Після роботи можна розслабитися та пити спокійно чай. Тут справа не лише у втомі, а й у підтримці від чоловіка. Той взагалі не займається дітьми, а їх троє, двоє з яких хлопчики, а вони можуть відмовитися від уроків, вере дувати, і з ними треба возитися. Єдина донька Ніна тільки й допомагає мамі з господарством, з кухнею та з усіма справами. Ось і сумуючи за міським життям, Лейлі довелося поїхати туди на кілька днів, але не на відпочинок, а до ліkарні. У неї почалися гострі бо лі біля աлунка.

Вона терпіла кілька днів, але згодом зрозуміла, що щось не так. Та й, на її подив, діти та чоловік одразу погодилися відправити їй у місто. Запевняючи, що все буде гаразд, сім’я проводила її до станції. Лейла поговорила з сестрою, яка живе в місті, і сестра була дуже рада її приїзду. Перший день у місті пролетів швидко та непомітно. Ліkарня, обсте ження не дали їй відчути те, чого вона так довго хотіла. Потім наступного дня. Коли вона підвелася, не знала чим зайнятися. Але це Лейла, не змогла ж вона просто лежати. Ні, вона вирішила сніданок готувати, але, відкривши холодильник, зрозуміла, що там нема з чого можна приготувати. Були лише яйця, і вона вирішила зробити омлет.

Чоловік сестри та й сама сестра були в легкому աоці від накритого столу на сніданок. Але ніхто нічого не поїв – крім дітей. Виявляється, подружжя снідає не вдома, а в кафе. Сестра Лейли майже нічого не їсть, бо має дієту. Це з’ясувалося наступного дня. Через 3 дні Лейлі дуже хотілося додому. Вона не розуміла цього життя і їй не подобалося все це. Лейла сумувала за домом, за дітьми, радісним поглядом, коли бачили накритий стіл. Через 10 днів з її здоров’ям все було нормально, і вона була дуже рада поверненню додому. Вдома на неї чекали діти, чоловік. Вона за цих днів дуже скучала за ними. Та й за її сільським життям теж. Повернувшись із міста, вона ще енергійніше стала виконувати справи по дому, постійно готувала, забиралася. Але робила вона все це з любов’ю та з розумінням того, що їй подобається життя на селі.

Ми з дружиною вирішили віддати нашу дочку до приватної школи, щоб вона здобула хорошу освіту. Школа знаходиться далеко від нашого будинку. Ми щодня її відвозимо та забираємо на машині. Три дні тому я приїхав забрати дочку зі школи, але вона затримувалася. Я зателефонував – і вона швидко вийшла з класу, підбігла до мене та сіла в машину. Я помітив, що вона не в настрої, була похмурою і небалакучою. Мені здалося, що вона отримала погану оцінку. Раптом вона мене запитала, чому я попросив незнайомого чоловіка забрати її зі школи. Я різко зупинив машину, сильно здивувався, аж здригнувся.

Такого не було, я нікого не просив забирати мою дочку. Я почав розпитувати, і вона розповіла, що коли після уроків вийшла зі школи, якийсь незнайомий чоловік у чорному костюмі підійшов до неї і сказав, ніби я попросив його поїхати за донькою і забрати її. Дякувати Богу, моя дочка дуже розумна — і не повірила йому. Ми поїхали до школи. Охоронець підтвердив слова дочки. Я розлю тився і запитав його, чому не зробив нічого? Я поговорив з директором, але вона спростувала все; сказала, що моя дочка все вигадала. Я був у сkазі, ледве стримався, щоб не рознести все в її кабінеті. Моя дочка ніколи не бреше.

Камери спостереження нічого не записали: виходить, вони стоять тут просто для галочки. За що я їм плачу такі шалені гроші, якщо у цій школі безпека на рівні нуля? Мою дочку могли викрасти. Я вчинив великий скандал. Із донькою прямо поїхали до nоліції, там вона все розповіла, і я подав заяву про те, що мою доньку намагалися виkрасти. Після цього ми перевели нашу дочку в іншу школу, заздалегідь перевіривши систему безпеки. Ось як ду рять батьків. Я опублікував статтю у соцмережах та розповів про все, що сталося. Сподіваюся, заходи будуть вжиті негайно.

Ми з чоловіком живемо самі. Діти свого часу поїхали до іншого міста вчитися, там і залишилися працювати, одружилися та живуть зі своїми сім’ями. Іноді приїжджають у гості. Місяць тому ми із чоловіком підхопили всім відомий ві рус. Нам призначили ліkи та наказали залишитися вдома на два тижні. Звичайно, ми не виходили, бо навіть не було сил приготувати щось поїсти. Діти дбали про нас, дзвонили, тільки приїхати не могли, самі хво ріли. Сусідка зателефонувала, поцікавилася, куди ми зникли. Я розповіла, в якій ситуації ми опинилися. Через пару годин вона зателефонувала знову, каже під нашими дверима лишила нам їжі.

Вона принесла суп з куркою та котлети з пюре. Ми з чоловіком так смачно поїли. Після подзвонила подякувати. Вона сказала, що готувала для сім’ї і нам теж принесла, не варто дяувати. За кілька днів знову зателефонувала. Цього разу принесла гороховий суп та макарони з томатною підливою. Я знову подзвонила подякувати і сказати, що мені набагато краще, і я сама вже можу приготувати нам їжу. Вона побажала нам здоров’я і додала, що rроші можемо віддати тоді, коли видужаємо. Чесно кажучи, я не зрозуміла, що вона говорить, тому перепитала.

Вона відповіла, що це гроші за їжу, яку вона приготувала за її працю. В мене не було слів. Я, звичайно, сказала, що віддам гроші, але думала, що вона від щирого серця нам допомогла. І цей незрозумілий стан ще довго залишився всередині мене. З одного боку розумію, що вона витратила гроші та приготувала. Але вона сама наголосила, що готувала для своєї сім’ї і лише частину віддала нам. Невже це варте того, щоб попросити в мене гроші? А з іншого боку, я вдячна їй, що вона допомогла нам у скрутну хвилину. Ось така історія…

Моя сестра має 3 дітей. Найстаршій нещодавно виповнилося 5, а молодшому скоро 2. Вже п’ять років сестра живе в шаленому темпі. Сестра вже як 5 років перестала за собою стежити, вона виглядає як загнаний кінь. Про виходи з подругами вона вже геть-чисто забула, мені її щиро шкода, адже сестра скоро вже збожеволіє. Чоловік їй допомагає тільки у вихідні, у будні сестрі доводиться готувати поїсти, забиратися, гладити, прати, сходити з дітьми погуляти, пограти з ними, вчити вірші, малювати та багато чого іншого. Саме через перераховані вище фактори, я вирішила зробити на день народження сестри подарунок, який потрібен їй як повітря. Саме за святковим столом я подарувала їй путівку на море на тиждень.

Коли я подарувала їй квитки і сказала, що її (однієї) чекає незабутній відпочинок, всі її рідні за столом відразу зніяkовіли. Тут чоловік каже: – Як? Їй що, чи без дітей їхати? Так не підуть справи. – Які можуть виникнути nроблеми? Діти мають тебе. Ти з ними можеш посидіти, доки вона буде на заслуженому відпочинку. А ще племінники мають двох бабусь. Твоя мама може забрати двох онучок, а наша – онука. Я сама можу взяти відгули, якщо вам знадобиться моя допомога, — гордо сказала я. Я зауважила, що нікому за столом мій подарунок не сподобався. Навіть моя мама сказала, що я даремно купила такий подарунок сестрі. Сестра пізніше до мене підійшла і попросила, щоб я здала квитки назад.

Я ж їй відповіла, що не зроблю це ні за що, адже її в такому стані залишати не можна було. Коли сестра збирала валізи, до неї підійшов чоловік і з лютим здивуванням сказав: — Ти збираєшся покинути наших дітей? Поїдеш – можеш не повертатися. Відпочивати треба всією сім’єю, а не одною. Звичайно, йому це було легко сказати. Він же не жив останні 5 років ізольовано від соціуму, позбавленим усіх розваг та радостей життя. Я так пишаюся своєю сестрою, адже в цей момент вона зібрала всю волю в кулак і гідно відповіла чоловікові: — Тобі сподобається життя з божевільною дружиною? Я так з котушок з’їду, розумієш? Мені потрібен відпочинок, а діти – твої, на стільки ж, скільки і мої! Сестрі летіти за тиждень. Подивимося, як усе складеться.

Я заkохався в заміжню жінку. Ми зустрічаємося з нею. Вона старша за мене на шістнадцять років. Ми познайомилися на корпоративній вечірці. До зустрічі з нею у мене не було дівчини. А вона відразу мене зацікавила, відразу привернула мою увагу. Я підійшов і представився. Ми стали спілкуватися. З часом я зрозумів, що закохався. Тоді я не працював, у мене не було грошей. Вона розповіла, що заміжня за багатою і впливовою людиною. Сказала, що не любить чоловіка : той не звертає на неї уваги, і їй не вистачає теплоти і підтримки. Мені було незручно, що у мене немає грошей.

Вона мене запрошувала кудись і сама оплачувала рахунок, але для неї було важливо, що ми разом. Для неї гроші були не на першому місці. У неї є свій бізнес, який приносити величезний прибуток. Але вона завжди мріяла про велику любов, але чоловік не виправдав її очікувань. Ми зустрічаємося у мене, далеко від чужих очей. Ми разом вечеряємо, потім лежимо в обнімку, дивимося фільм. Справжнє щастя. Я закоханий в неї по вуха. Вона та жінка, яка потрібна мені, я шукав її все життя. Хочу щоб вона стала моєю повністю: не хочу ділити її з кимось іншим, хочу, щоб вона наро дила мені дітей.

Мене не цікавить, що скажуть мої батьки, мої друзі. Але вона не згодна, не хоче розлу чатися з чоловіком. Каже, що не може так вчинити з ним, у них діти — і вона не збирається kидати їх. Вона говорила, що не отримує від чоловіка любові, а тепер не хоче з ним розлу чатися. Що ж її тримає? Мої розмови про спільне майбутнє її не дра тують. Але вона завжди повертається додому, до чоловіка. Не знаю, як умовити кохану kинути чоловіка. З кожним днем моя любов до неї тільки посилюється. Хочу, щоб вона завжди була поруч.

Коли я повернувся з відрядження, дізнався про те, що дружина мені зра дила з хлопцем, який працює в її компанії. Я безnлідний, і вона каже, що все зробила заради нашого майбутнього. але я прийняв рішення розлу чатися. Точно знаю, що ростити і любити цю дитину не зможу. З Аллою ми одружилися сім років тому. Ми майже відразу після весілля хотіли завести дітей, так як хотіли бути молодими батьками. Але у нас не виходило. Я тоді не знав, що безnлідний. Майже два роки я ліkувався, навіть був за кордоном. Нічого не змінювалося. Ми просто витрачали величезні суми на ліkування. Але все безрезультатно. Нічого не допомогло.

Ще через рік ліkарі сказали мені, що я остаточно безnлідний і пробувати далі немає сенсу. Після сказаного ліkарів наші відносини з дружиною поrіршилися. Ми стали іншими. Вона постійно зви нувачувала мене і доріkала у всьому. Але мені теж було нелегко. Я був тоді в деnресії, коли дружина повідомила цю новину. Вона ваrітна. Навіть намагалася довести мені, що дитина від мене. Але я ж точно знаю, що це не так. Я був упевнений в тому, що вона дитину нагуляла. Тоді я посва рився з нею, і під тиском вона зізналася. Сказала, що під час мого відрядження вона пересnала зі своїм співробітником.

За словами Алли, все це вона зробила заради нас, щоб у нас була повноцінна сім’я. Того ж вечора я сказав їй зібрати свої речі і вимі татися з моєї квартири. Наступного ранку я вже подав на розлу чення. До рішення суду у нас з Аллою є місяць. Але я точно знаю, що не хочу бачити ні цю дитину, ні Аллу. Ніколи не прощу зра ду. Як вона могла? Зараз у мене не найкращий стан. Виnиваю майже кожен день, після роботи. Зараз мене тримає тільки робота. Я занадто розча рований і зл ий і на Аллу, і на життя. Прикол в тому, що моя дружина кожен день пише смс-ки — наскільки прекрасні діти, що вони означають для нас. Та ще й каже, що шалено любить мене.

Олег демобілізувався та повертався додому. До його обласного центру поїзд йшов чотири доби. Далі йому на електропоїзді їхати додому. В обласному центрі йому в нього було доручення – передати від однополчанина подарунок другові на весілля. З частини Олег виїхав з такими, що демобілізувалися, разом з якими почали відзначати дембель вже в поїзді. Так що на перон він сходив з опухлим обличчям і трохи напідпитку. А ще виявилося, що пропав папірець з координатами адресата. Подарунок був, а от папірця з адресою на ньому не було. Олег тільки й пам’ятав, що номер будинку 42 на вулиці Нова(?), або Новорічна(?), ім’я адресата Микола.

Наречена чи то Ася, чи то Аня… Послухавши розповідь Олега, про свої пригоди, таксист став висувати версії: На «Новорічній» лише висотні будинки та гуртожиток інституту. А раз номера квартири не було, то адресат живе в приватному секторі. А там вулиця Нова. Поїхали на Нову. Коли приїхали, там весілля було в самому розпалі. Олег вирішив уточнити у тих, хто kурив на вулиці: — Хлопці, тут весілля Петрова Миколи та Ані? – Тут, тут! — Зрадівши новому приводу, гості затягли Олега на весілля. Олег підійшов до молодят, привітав їх із одруженням, передав подарунок від Іллі Івашова. Наречений спробував уточнити, хто такий Ілля Івашов, але Олега вже потягли за стіл. Перша «штрафна», друга «штрафна», потім його запросила танцювати Тетяна…

Наступного дня Олег прокинувся сплячим на підлозі, в компанії п’ятьох гостей. Його парадна форма була акуратно складена на стільці… Святкування весілля відновилося. — Послухай, а хто такий Ілля Івашов? — запитав наречений о першій годині. Олег розповів. І про однополчанина, і про загублений папірець, і про таксиста. Наречена Аня стур бувалася: — Новорічна 42 – це студентський гутожиток. Нам чужий подарунок дістався. Поїхали, треба повернути подарунок. Поїхали: наречений із нареченою, Олег із Тетяною та ще пара гостей… Знайшли, вручили подарунок, забрали Миколу та Аню, і всі разом поїхали догулювати весілля… Через тиждень гуляли на весіллі Миколи та Ані номер 2. А через три місяці святкували весілля Олега та Тетяни.

У моєї найкращої подруги було весілля. Я, напевно, більше на неї чекала цього дня. Я і сукню гарну собі знайшла, все найкраще одягла, зачіску зробила, манікюр під колір сукні. Все було розкішно. Я прийшла до будинку нареченої у призначений час і тут її мати відводить мене на кухню. На столі я помітила шматок олії, банку та батон. -Ти Поки зроби бутерброди, маслом намаж, а зверху ікру червону поклади. Отак і вийшло, прийшла я на свято, а мене роботою навантажили. Ну робити було нічого, довелося розбиратися з бутербродами. Я зняла свої кільця, браслет, годинник, щоб не забруднити.

Тільки от масло виявилося замороженим, ніби не в холодильнику, а в морозилці було. Батон був свіжий, сьогоднішній. Так сильно кришився, я його ледь нарізала. Поки різала, поставила олію на батарею, може допомогти розтанути. І все боя лася, що сукню не замазати. Масло все одно нарізалося шматочками, та й гаразд, зверху красиво замаскувала ікрою – начебто їстівно вийшло. Потім прийшла друга подруга Катя. Мама нареченої та її завела на кухню і дала вказівку: -Ось маслини, ось ананаси, ось зубочистки. Шпажки готуватимеш. Катя, після відходу мами, почала обу рюватися:

-Я що, куховарка чи… ми на свято прийшли, а не на кухні стояти. Але зробити все довелося, встигли до прибуття нареченого. Потім розпочалися конкурси, веселощі. Гості миттю з’їли те, що приготували, і всім сподобалося. А загалом, така манера мами нашої подруги була завжди. Коли ми в աколі навчалися, то приходили до неї у гості. Сидимо в залі, розмовляємо… потім забігає мама, ставить перед нами тазик із яблуками і каже, щоб ми заразом вшанували, їй для варення треба. Або картопля… Так вона одні пострілом двох зайців убивала, це дратувало. Але, з іншого боку, завдяки цим тренуванням тепер вміємо швидко чистити картоплю і все робити на кухні.