З чоловіком ми все життя старалися заради дітей. Жили в селі, з ранку до вечора працювали, збирали кожну копійку. Виростили доньку та двох синів, допомогли їм стати на ноги, придбати житло. Колись навіть їздили на будівництва, щоб заробити. Працюємо і зараз: вирощуємо овочі, тримаємо господарство, допомагаємо продуктами та грошима. Діти часто привозять до нас онуків на канікули. Ми ніколи не відмовляємо і не беремо з них жодної копійки за утримання малюків. А на Різдво усі традиційно збираються у нас. Я накриваю великий стіл у вітальні, готую 12 страв. Рідні проводять у нас два дні — в хаті яблуку нема де впасти. А потім усі роз’їжджаються, а я ще тиждень прибираю.
Ми з чоловіком щасливі, але, відверто кажучи, такі свята обходяться нам у кругленьку суму. Іноді я думаю: чому діти приїжджають з порожніми руками? Жодного разу нічого не привезли, не приготували до столу. Адже мені вже нелегко. Але про це ніхто й не замислюється. Цього року ми з Петром сіли і почали рахувати, скільки грошей потрібно на різдвяні свята. Ціни виросли. Суми вийшли чималі. І тоді чоловік сказав: — Знаєш, друг розповідав, що вони з дружиною за 400 євро їздили в тур Європою — були у Празі, Відні, Кракові. Може, вистачить цієї благодійності? Життя коротке. — А як діти? Вони ж збираються до нас. — Нічого з ними не станеться. Нехай самі столи накривають.
Наступного дня Петро пішов до знайомого, який звів його з турагентом. Вже надвечір нам підібрали тур на Різдво. Ми раділи, як діти. А от зізнатися рідним не наважувалися. Виїзд був 23-го, тож я навіть нічого не готувала вдома. За кілька днів до поїздки зателефонувала дочка: — Ну що, ми приїдемо годині о 16-й. — Коли? — На Святий вечір. — Хіба ми запрошували? — То це ж традиція. — Нас удома не буде. На тому кінці дроту – шок, мовчання. — Як це? Куди ви зібралися? А що нам робити? — Влаштуй свято у себе, запроси братів з дружинами. Буде весело. — Так доведеться кілька днів біля плити стояти! — Так, звичайно. А потім ще довго прибирати. Після цього почали дзвонити сини. Вони обурювалися, ображалися, сподівалися, що ми все скасуємо.
Але ми не збиралися. 23-го ми сіли в автобус і вирушили у подорож. І знаєте, це було перше свято, яким ми справді насолоджувалися. Мені не доводилося турбуватися, чи вистачить їжі. Петру не треба було шукати тихого куточка, щоб відпочити від шуму. Повертаючись додому, ми вирішили, що це стане нашою новою традицією. Коли я із захопленням розповідала дітям про поїздку, вони тільки дивувалися: — Мамо, навіщо це вам у старості? — Мені 67, батькові 70. Для Європи ми ще молоді! — Це егоїстично. У вас діти, онуки, а ви втікаєте! А ви як думаєте, чи правильно ми вчинили? Як би ви вчинили на нашому місці?