Интересное тут

Мій чоловік пішов до молодої жінки. Йшов з гордістю, наче герой, а тепер? На хрестинах стоїть, як у воду опущений. Але то був його вибір, він сам цього хотів!

Йому було п’ятдесят шість років, коли я раптом почала дратувати його. Все в будинку, все в мені стало «не так»: господиня я погана, його не доглядаю, не догоджаю. Я думала, це вік – характер псується. Хто б міг подумати, що у нього хтось з’явився? Та й кому він потрібен – ні багатий, ні красень, звичайний роботяга, водій на молокозаводі, розвозить продукцію.

Але знайшлася людина, якій він сподобався. В одному з магазинів, куди він возив товар, Вадим примітив продавщицю – молодшу за нього на 15 років, та ще й зовні приємна.

Спочатку я дивувалась: що вона в ньому знайшла? А потім люди пояснили.

Виявилося, у цієї жінки троє дітей від різних чоловіків, молодшому п’ять років. Вона шукала спокійного чоловіка, який житиме тихо, зарплату віддаватиме і слухатиметься. А мій Вадим якраз підходив під ці критерії: не п’є, не палить, гроші додому приносив. Єдина його радість – футбол з друзями.

Наші діти вже дорослі, кожен має свою сім’ю. Я більше раділа, няньчачись з онуком, ніж думала про чоловіка. Але він знайшов собі «молоду».

Коли йшов, наговорив такого, що смішно і сумно.

– Діти виросли, кому ти тепер потрібна? Мені б була потрібна, якби доглядала мене, старалася, а ти? Тепер все – інша мене любить, інша за мною ходить, як за писаною торбою. А ти одна вік доживатимеш!

Я не так дивувалася його словам, як тому, що жінка з трьома дітьми ще знаходить сили комусь догоджати. Очевидно, не той уже в мене вік.

Він пішов, ми поділили майно. Його нова обраниця боролася за кожну копійку, норовила відібрати все, щоб своїм дітям залишити. А Вадим? Навіть за штори чіплявся.

Але як би я не злилася, так, як його покарало життя, я б і не змогла. Кажуть: найбільше покарання – це виконання бажань.

Одружився він на своєму новому коханні, а та незабаром виявилася вагітна вчетверте. Ось і прийшов до мене Вадим, сірий і пом’ятий:

– Візьми мене назад, жити в цьому хаосі неможливо. Крик, шум, а тепер ще немовля плакатиме. А я хочу в тиші вечеряти та з друзями футбол дивитися.

– О ні, любий, – відповіла я, – бачив, що вибирав, коли йшов? Ось і радуйся тепер, насолоджуйся!

На хрестинках його нової дитини я бачила фотографії, які щаслива мати виставила у соцмережі. Стоїть мій Вадим поруч, сірий, похмурий, наче на каторзі. Радості в нього ні краплі. Напевно, думає, що такими темпами це не остання дитина.

А що я? Живу собі спокійно. У нашому віці вже немає сенсу перейматися з таких приводів. Якщо раптом доля пошле порядну людину, може, погоджуся бути з нею. А поки що мої думки – про онука та дітей. Нехай у них все буде гаразд.

А колишній чоловік? Вже дорослий хлопчик. Хай сам відповідає за свої вчинки. Хотів, щоб його доглядали і догоджали? Ось і одержав.

Валентина домила посуд, діти закінчили вечерю та пішли робити уроки. Попереду вихідні, завтра вся родина збиралася на ковзанку, а потім до бабусі на пироги. Чоловік ще не повернувся, і Валя, заваривши каву, тихо сиділа на кухні, насолоджуючись рідкісною тишею.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Валентина здивувалася: на гостей вона не чекала, а в чоловіка були ключі. На порозі стояла свекруха. Її обличчя виражало розгубленість.

— Ганно Романівно, щось трапилося? Ви виглядаєте схвильованою.

— Можна я зайду? — тихо спитала жінка.

— Звичайно! Проходьте, роздягайтеся. Я вам каву наллю. А може, ви голодні? У мене все готове, тільки Олег трохи затримується.

— Давай каву, — коротко відповіла свекруха.

Відносини у них були спокійними, без сварок та конфліктів, але й близької дружби не склалося. Валентина поважала Ганну Романівну як матір свого чоловіка та бабусю своїх дітей. Сама Валя батьків уже не мала.

Свекруха сіла за стіл і якийсь час мовчала. Валя не підганяла її.

— Сталося… — нарешті почала Ганна Романівна. — Навіть не знаю, як сказати. Олег… він не прийде. Точніше, прийде, але за речами. Він щойно привів до нас свою вагітну коханку.

Валентина завмерла.

— Що? Олег? І ви їх впустили?

— Валю, я розгубилася. Потім почала його лаяти, намагалася їх вигнати. А він мені заявив, що його батько давно мені зраджує. Уявляєш? Навіть фотографії показав. І що ти думаєш? Валера не став відпиратися, просто підтвердив і пішов дивитись телевізор. А ця… Вона нічого не сказала, тільки посміхалася. Потім узяла свої речі та пішла до кімнати, де раніше жив Олег. Сіла на кухні і почала їсти котлети, які я приготувала на вечерю.

— Не хвилюйтеся, Ганно Романівно. У вас тиск. І навіщо ви каву п’єте? Пігулки з собою?

— Так, у сумці.

— Ось… А як тепер дітям пояснювати? Завтра ж ковзанка, він їм обіцяв.

Обидві жінки замовкли, сльози текли самі собою. Тишу порушив дзвінок телефону. Валентина подала свекрусі апарат:

— Це Олег.

Ганна Романівна взяла слухавку.

— Так, — почала вона хриплуватим голосом. — Тобі не все одно? Ні, це мені більше нецікаво. Якщо твоя панночка не вміє готувати, готуй сам. Так, дякую, що нагадав, у мене теж режим, мені час вечеряти. Не забудь погодувати батька. І котлети скінчилися? Ну що ж, подбай про це.

Свекруха перераховувала недуги чоловіка, ніби згадуючи по порядку. Валентина слухала з подивом — адже Ганна Романівна далека від медицини. Закінчивши розмову, жінка натиснула на відбій.

— Все. Мені час вечеряти. Ну що, сідаємо? — усміхнулася вона, повеселішавши. — Діставай, що там у тебе є.

— У вас чудове почуття гумору! А у Валерія Павловича правда стільки болячок?

— Тільки п’ять перших я знаю точно, решту вигадала. Хотіла додати ще одну, але посоромилася. Чи можна я у вас сьогодні переночую?

— Звісно.

— Завтра мені треба заїхати за речами та забрати машину. Я вирішила переїхати до заміського будинку. Він мій. А вони нехай залишаються у квартирі.

— Але ж там холодно, будинок пустував.

— Нічого, нагріється. Вранці, якщо можна, підвезеш мене, я на таксі приїхала.

— А може, спершу з нами на ковзанку?

— Що ж, чому б і ні! Тільки я не готова, глянь, у чому я вибігла з дому. Добре, що не в капцях.

— Знайду все, розмір у нас однаковий.

Діти раділи, що бабуся поїхала з ними. Навіть відсутність пирогів після прогулянки їх не засмутила: натомість було кафе з тортом та морозивом.

Після обіду вся родина поїхала збирати речі свекрухи. Діти відволікали чоловіків розмовами про ковзанку, а Ганна Романівна методично вкладала своє майно. Валентина зайшла до кімнати, де ховалася суперниця.

— Не хвилюйся, лаятись не буду, — сказала Валя, подивившись на дівчину. — Мені тебе навіть шкода. Знаєш, у Валерія Павловича купа недуг, у Олега теж. Ти меню в інтернеті пошукай, тепер це твоя турбота.

— У Олега? Хвороби? — Здивувалася дівчина.

— Звісно. Все передається у спадок. Я сама все не пам’ятаю, от Ганна Романівна точно знає. Але це ще не все. Тобі доведеться нелегко. Валерій Павлович людина складна, та й Олег у нього пішов. Спершу милий, а потім… Ну, побачиш. А тепер вибач, мені час.

Наступного ранку Ганна Романівна поїхала до своєї оселі. Незабаром вона розлучилася з чоловіком, залишивши йому квартиру, яка дісталася від його батьків, а собі будинок та машину.

Валентина також подала на розлучення. Олег довго не забирав речі, і Валя зібрала їх сама, виставивши за двері. Після його чергової парафії вона відразу викликала майстра і змінила замки. Квартира і машина були її, кредити вона виплачувала сама.

Колишній чоловік з батьком залишилися жити в одній квартирі, але мирно співіснувати не змогли. Обидва привели жінок, але ніхто не хотів поступатися. У результаті ті пішли, залишивши чоловіків з їхніми розбіжностями.

А Валентина та свекруха жили дружно. Разом каталися на ковзанці, їздили до села, планували поїздку на море. Тепер вони проводили час тільки з тими, хто справді був їм любий.

Марія Андріївна завжди прагнула допомогти своєму єдиному сину Олегу. Навіть після весілля вона намагалася підтримувати молоду сім’ю у всьому, в чому могла.

Невістка Ірина швидко збагнула, що свекруха добра і чуйна, і почала активно користуватися її щедрістю.

Сам Олег ніколи особливо нічого у матері не просив. Усі прохання озвучувала Ірина.

– Маріє Андріївно, ми з Олегом вирішили зробити невеликий ремонт у будинку до Нового року, але грошей зовсім немає, – з легким зітханням сказала Ірина.

– Скільки потрібно? – одразу поцікавилася жінка, зрозумівши натяк.

– Ну, тисяч тридцять, – не замислюючись, назвала Ірина.

Того ж дня свекруха привезла гроші. Олег радісно посміхався, навіть не підозрюючи, що то була ініціатива його матері.

Через якийсь час Ірина почала натякати на купівлю дрилі, про яку Олег давно мріяв. І знову гроші від Марії Андріївни опинилися на руках у невістки.

Про свої витрати жінка Олегу не розповідала, щоб він не дізнався, чиїми зусиллями зроблено подарунки.

Але гроші були не єдиними, чим користувалася Ірина. Вона часто просила свекруху сидіти з онуком, поки сама проводила час у салонах краси чи з подругами у кафе.

Одного ранку Ірина знову зателефонувала:

– Маріє Андріївно, ви зможете посидіти з онуком у суботу?

– Іринко, я трохи захворіла, – стомлено відповіла жінка.

– Не біда! Зараз привезу ліки, і ви швидко видужаєте, – зраділа невістка.

За годину Ірина вже стояла на порозі з пакетами ліків.

– Я поступово все поверну, – швидко запевнила вона свекруху, не чекаючи на питання про вартість.

Марія Андріївна переказувала їй гроші щомісяця, не ставлячи зайвих питань. Але через час жінка почала замислюватися: скільки ще вона винна?

Нарешті, вона вирушила до сина та його дружини.

– Іро, скільки я тобі ще винна? – Акуратно поцікавилася свекруха.

– Я скажу, коли ви все повернете, – посміхнулася Ірина.

– А чи можна побачити чеки? Мені здається, я вже все виплатила, – сказала Марія Андріївна.

– Вам здається, – холодно відповіла Ірина.

– Покажи чеки! – наполягла свекруха.

– Ви така жадібна! – обурилася Ірина. – А згадайте, як я вам гроші на хліб давала!

– Я ці гроші повернула, – нагадала Марія Андріївна.

– А телефон? Ви забули, хто його поповнював?

– А ти забула, що я дала тридцять тисяч на ремонт? – не витримала жінка.

Їхня суперечка затяглася на годину. Зрештою Марія Андріївна змахнула сльозу та пішла.

Увечері зателефонував Олег.

– Мамо, чому ти нагадуєш про кожну копійку? – почав він розмову.

– Синку, все не так…

– Не виправдуйся. Нам не потрібна така допомога! – Перебив він і поклав трубку.

Марія Андріївна вирішила, що більше не допомагатиме синові.

За деякий час Олег зателефонував знову.

– Мамо, ти ображаєшся?

– Ні, просто я не хочу спілкуватися з Іриною. Для мене її більше не існує, – твердо відповіла жінка.

Олег вислухав розповідь матері та зрозумів, що вона твердо вирішила не втручатися у їхню родину.

Антон стояв біля входу до пологового будинку, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. Сьогодні він вперше побачив свою новонароджену донечку — пухку малечу з трохи зморщеним, але таким милим носиком. Його переповнювали емоції, і він з нетерпінням чекав на момент, коли кохана дружина і малюк нарешті опиняться вдома. Командир дав йому відпустку, і тепер він міг весь час присвятити своїй сім’ї, заради якої щодня ризикував життям.

Несподівано Антон звернув увагу на дівчину, яка виходить з будівлі пологового будинку. В руках у неї був жовтий конверт, а обличчя виражало напруження та тривогу. Вона опустила голову, намагаючись не зустрічатися поглядами з оточуючими, ніби не хотіла, щоб її впізнали.

Підійшовши до Антона, вона нерішуче попросила:

— Вибачте, чи не могли б ви потримати малюка хвилинку? Мені треба одягнути кофту і зав’язати шнурки…

Антон без вагань погодився, дбайливо прийнявши немовля на руки. Однак ледь дитина виявилася в нього, як дівчина стрімко розгорнулася і зникла, розчинившись у натовпі.

Антон остовпів. Він хотів кинутися слідом за нею, але на руках у нього залишалося безпорадне немовля. Схвильований, він натиснув на дзвінок біля входу до пологового будинку. Відкрила медсестра, і він швидко почав пояснювати, що сталося. Проте жінка лише коротко відповіла:

— Не відмовляйтеся від малюка, якщо він тепер у вас.

Слова вразили Антона, але залишати ситуацію без роз’яснень він не збирався. Він підвищив голос, налякавши дитину, але це спрацювало — з пологового будинку нарешті вийшли лікарі. Антон розповів їм все, назвав прізвище дружини та пояснив, що його дружина зараз перебуває тут з їхньою дочкою. Медики оглянули немовля і виявили на його ручці бирку, по якій стало ясно — це не його дитина.

Маля забрали, але Антон не міг викинути його з голови. Пізніше, зателефонувавши дружині, він докладно переказав їй те, що сталося. Голос його тремтів від переживань.

— Я не знаю, чому, але не можу перестати думати про нього… Мені так його шкода.

Після недовгого обговорення подружжя дійшло до рішення: якщо їм дадуть можливість, вони усиновлять цього малюка.

Так Антон залишив пологовий будинок не лише з коханою дружиною та рідною дочкою, але й з ще одним маленьким членом родини. Тепер у них справжня велика та щаслива родина.

Я працюю медсестрою у державній лікарні, а чоловік Павло ремонтує автомобілі на СТО. Живемо скромно, але не жаліємося. Наша квартира невелика, з двома кімнатами, меблі старі, радянські, але в хорошому стані. Хіба ж на наші зарплати можна собі дозволити розкіш чи дорогі делікатеси?

Доньку Зоряну я народила пізно, у 32 роки. Ми з чоловіком намагалися дати їй усе найкраще. Нехай я собі не куплю ту помаду чи туш, але донька матиме гарну сукню та іграшки. Ми відкладали цілий рік, щоби влітку з’їздити на тиждень до Одеси на море.

Раніше ми часто їздили до Львова, де мешкали мої родичі. Аліні відразу сподобалося це місто: красиве, з затишними вуличками та чудовою архітектурою. До того ж, вона завжди мріяла стати стоматологом. Ми з чоловіком розуміли, що не зможемо оплатити таке навчання, але ж це наша єдина дочка. Тож Василь поїхав на заробітки до Німеччини, працював на будівництві.

Як тільки Аліна вступила до медичного, вона забула про рідну хату. Щосуботи я відправляла їй продукти через маршрутку, щоб вона не сиділа голодною у гуртожитку, а також гроші на косметику, одяг чи на те, щоб сходити з одногрупниками в кафе.

Ми бачили її лише двічі на рік — на Різдво та Великдень. Я розуміла, що в нашому маленькому містечку молоді нема чого робити, і молилася, щоб дочка поїхала у велике місто і влаштувала своє життя.

Після третього курсу Аліна влаштувалася працювати до салону краси, робила манікюр. Вона навіть змогла сама заробити на оренду квартири та переїхати з гуртожитку.

— Доню, коли ти приїдеш до нас у гості? Ми так сумуємо за тобою, — говорю їй.

— Ма, чесно, роботи повно. Клієнтів дуже багато, з ранку до ночі нігті пиляю.

— Може, ми з татом до тебе на день бодай приїдемо? Привеземо тобі домашні помідори та огірки, як ти любиш.

— Не треба, я краще в Сільпо куплю.

Так ми й не бачились з донькою довго. Та й, якщо чесно, чоловік на роботі мав багато справ: вони почали ремонтувати машини для ЗСУ. А я ще й доглядала стареньку сусідку, лежачу бабусю Зою, допомагала їй з ліками, готувала, прибирала.

Кілька днів тому я була на ринку, купувала продукти і зустріла знайому, Марину, з якою наші дочки навчалися в одному класі.

— Ой, Людочко, вітаю тебе з таким святом!

— З яким святом? У мене що, іменини сьогодні?

— Та ти що! Зять у тебе такий гарний, просто красень. Твоїй Аліні пощастило.

Я була здивована. Який зять? Моя Аліна взагалі нічого не говорила про хлопців, а тут чоловік! Я вдала, що поспішаю на маршрутку, і поїхала додому.

— Доню, сьогодні зустріла Марину, вона щось про зятя говорила, про весілля.

— Ма, я не хотіла тобі говорити. Але кілька днів тому я розписалася з Олексієм.

— Оце новина. Чому ти нас не покликала? Ми приїхали б, привезли гостинці. Ти ж наша донечка!

— Навіщо? Повір, там такі люди були, ви б не порозумілися.

— Як це?

— Мамо, ти звичайна медсестра, а тато механік. А мої свекри зовсім інші. Вони мають великий бізнес по всій Україні. Якби ви приїхали, подумають, що я за Олексія вийшла заміж через гроші. Навіщо псувати атмосферу?

Я лишилася без слів. Донька ще виправдовувалася, пояснювала, що свекри наполягли на тому, щоб вони сплатили все і склали список гостей.

Але ж ми — рідні батьки! Вона наша єдина дочка, як можна забути про сім’ю?

Чоловік теж дізнався про роспис Аліни і так розлютився, що прибрав усі її фотографії з рамок та заблокував її номер.

Я не чекала такої зради від дочки. Що, вона нас соромиться через наш фінансовий стан? Це так боляче, що я не можу стримати сліз.

Ніна Іванівна, повертаючись увечері з роботи, здалеку помітила незнайомого чоловіка, який сидів на лавці біля її під’їзду.

— Вибачте, будь ласка, — звернувся до неї охайно одягнений чоловік, коли вона проходила повз. — Ви не підкажете, хто живе у дев’ятій квартирі?

— Я живу там… — здивовано відповіла жінка.

— Ви моя дружина?

— З чого це? — обурилася Ніна Іванівна.

— Мене звуть Григорій Іванович. Я мешкаю за адресою: вулиця Соборна, будинок сімнадцять, квартира дев’ять. Ось навіть записка є. Виходить, ми з вами в одній квартирі мешкаємо. Тільки я, на жаль, нічого не пам’ятаю. Чи не могли б ви нагадати, ким я вам приходжусь?

— Нічого не розумію, — розвела руками жінка. — Це моя адреса, але ви мені ніхто. Може, ви помилилися містом?

— А ось цього я не пам’ятаю…

— Родичів якихось згадати можете?

— На жаль, теж ні. Що мені тепер робити? Вибачте, а як вас звати?

— Ніно Іванівно.

— Ніно Іванівно, допоможіть, будь ласка! Може, тут є готель? Холодно дуже, та й гарячий чай випити хочеться.

— Який там готель! У нас містечко маленьке.

— Значить, я зовсім у безвиході…

Ніна Іванівна уважно подивилася на чоловіка. Його інтелігентний вигляд і спокійні манери вселяли довіру.

— Гаразд, ходімо до мене. Зайдете, зігрієтеся, напою вас чаєм.

— Ваш чоловік не буде проти?

— Чоловіка в мене немає…

Вона нагодувала Григорія Івановича вечерею, напоїла чаєм і спробувала щось дізнатися про нього, але він нічого не пам’ятав.

— Дякую вам за доброту, люба Ніно Іванівно, — подякував він. — Але, відчуваю, я зловживаю вашою гостинністю.

— Куди ж ви підете?

— Переночую у під’їзді. Більше нікуди.

— Та ви що! У під’їздах у нас холодно, як на вулиці.

— Так, я це вже помітив, але хоч вітру немає.

— Ох, що з вами робити? Залишайтеся. Ранок вечора мудріший, розберемося завтра. Я вам на дивані постілю.

Ніна Іванівна переживала, впускаючи до будинку незнайомця, але залишити людину в біді не змогла.

Півночі вона не могла заснути, прислухалася, але у квартирі було тихо. Точніше, не зовсім тихо — гість мирно сопів. Заспокоївшись, Ніна Іванівна нарешті заснула.

Вранці на неї чекав сюрприз.

— Ніно Іванівно, вибачте, що дозволив собі трохи погосподарювати, — усміхнувся Григорій Іванович, стоячи на кухні у фартуху. — Хотів вас порадувати сніданком. Ось, дивіться: пишний омлет, овочевий салат та свіжозварена кава.

Жінка була приємно вражена. Вона давно не бачила такої уваги.

— Дякую, Григорію Івановичу! Омлет просто чудовий. Мені час на роботу. Сьогодні короткий день. Повернуся — займемося вашим питанням.

— Дякую вам за турботу. Я розумію, що на час вашої відсутності мені краще піти.

— Куди ж ви підете? Залишайтесь, дощ пішов.

— Ви така добра, Ніно Іванівно…

Після відходу чоловіка Ніна Іванівна одна виховувала сина Андрія. Жити було непросто, але вона впоралася. Нині Андрій — дорослий чоловік, живе у столиці, має сім’ю.

Григорій Іванович виявився вдівцем. Після втрати дружини він кілька разів втрачав пам’ять. Цього разу він випадково поїхав до чужого міста. Його врятувала Ніна Іванівна.

Коли жінка повернулася додому після роботи, на неї чекав ще один сюрприз: квартира була прибрана, на кухні стояла вечеря.

— Григорію Івановичу, я навіть не знаю, що сказати… — почала Ніна Іванівна. — Дякую вам. Давайте повечеряємо, а потім займемося пошуком ваших рідних.

Після вечері він раптом зізнався:

— Ніно Іванівно, я все згадав ще вранці, але не хотів їхати… З вами так тепло і затишно.

Минуло кілька місяців, і Ніна Іванівна прийняла залицяння Григорія Івановича. Вони одружилися і розпочали нове життя разом, оточені турботою своїх дітей та онуків.

Через роки вони перебралися до села, де насолоджувалися природою та спокоєм, оточені любов’ю великої родини.

– Про що саме? – спокійно спитала дружина.

– Невдовзі дізнаєшся. Де діти?

– У своїй кімнаті. Вони вже поїли. Ти сам їх бачив, – відповіла Марина, уважно подивившись на чоловіка.

– Так? Не помітив, – з усмішкою озвався Стас.

– А ти їх взагалі ніколи не помічаєш. Ти б хоч раз провів з ними вихідний, – уїдливо додала вона.

– Чим з ними займатися? Вони ще малі. Ось підросте Мишко, тоді можна і футбол з ним дивитися. А з Аллою ти сама займайся – вона дівчинка, – відмахнувся Стас.

– Все з тобою ясно, – стримано сказала Марина.

– Ні, не все. Я вирішив трохи відпочити від вас, – серйозно сказав Стас.

– Ти про це й хотів поговорити?

– Так. Нам треба пожити окремо. У тебе скоро відпустка, от і їдь з дітьми до своєї мами. У холодильнику є продукти, цього поки що вистачить. Тільки приготуй щось на перший час.

– А ти?

– Я поки що залишусь тут, – спокійно відповів він.

– Мою відпустку перенесли, а діти й так поїдуть до бабусі – вона сама за ними приїде, – заперечила Марина.

– Так не піде, – невдоволено зауважив Стас.

– Дуже навіть піде. Хочеш відпочити? У тебе теж є мати. Я тебе не тримаю. Не забудь залишити гроші для дітей, – заявила Марина.

– Як я можу відпочити у мами? Вона ж замучить питаннями. А тут я відпочину від усіх проблем.

– Рішення твоє, а квартира моя. Так що відпочивай як хочеш, але я зі своєї квартири не піду.

– Нам треба пожити окремо.

– Я тебе зрозуміла. Іду збирати речі.

– От молодець, ти просто золото!

За півгодини в коридорі стояли дві валізи. Марина непомітно забрала ключі чоловіка.

– Стас, допоможи винести речі, – попросила вона.

– А ти швидко, молодець. А діти?

– Завтра поїдуть до бабусі, а зараз вже сплять. Давай виноси валізи, я теж хочу відпочити, – спокійно сказала Марина.

Коли Стас вийшов на сходовий майданчик, Марина зачинила двері. За кілька хвилин задзвонив телефон.

– Довго мені тут стояти? – роздратовано спитав він.

– Це твої речі. Приємного відпочинку.

– Як мої? Ти серйозно?

– Абсолютно. Ти ж хотів відпочити. Всього доброго. Телефон у тебе є – виклич таксі.

– Марино…

Але дружина вже перервала виклик, а сама повернулася до квартири, зварила собі каву та сіла за роботу.

Через деякий час телефон знову задзвонив. Це була свекруха.

– Марино, що трапилося? Чому Стас приїхав до мене з речами?

– У тому й річ, що вже ніч, і ми спимо. Стас вирішив відпочити від родини. Я тут зовсім ні до чого.

– А чому саме до мене?

– Це його вибір. Я його нікуди не відправляла. Передайте йому, що він забув залишити гроші для дітей. Чекаю завтра на переказ. А зараз на добраніч.

– Здається, я тебе зрозуміла, – сказала свекруха з явним невдоволенням.

Стас образився і не надіслав жодних грошей. Раніше він теж рідко давав гроші: то другові допомагав, то купував собі одяг. Усією турботою про дітей займалася Марина.

За тиждень він знову зателефонував:

– Ти не хочеш вибачитись? Як ти там живеш? Совість не мучить?

– Чудово живу. Совість у нормі, – спокійно відповіла вона.

– А про вибачення? Ти не відчуваєш провини?

– Ні. До речі, нагадаю про борг. Ти маєш переказати гроші для дітей.

– Діти у бабусі, ти ж казала. А мені мати грошей на продукти не дає – доводиться витрачати свої. Навіть на нову сорочку не вистачає.

– Напевно, сорочка надто дорога.

– Я дешеві не ношу!

– Тоді висилай гроші, або я подам на аліменти.

– Ти серйозно? Ми ж все ще одружені!

– Поки що.

Через місяць Марина повернулася з дітьми з відпустки та швидко зрозуміла, що жити без Стаса легше та спокійніше. Він намагався повернутись, але Марина поставила жорсткі умови:

– Хочеш жити з нами – будь готовий платити аліменти, купувати продукти та проводити час з дітьми.

– Згоден, – зітхнув він. – Краще так, ніж з мамою. Вона зовсім знахабніла, забирає всі мої гроші і змушує все робити по дому.

– Тоді спробуй. Але якщо не впораєшся – знову підеш відпочивати, і це вже назавжди.

– Зрозумів. Я за речами?

Наступного дня свекруха зателефонувала Марині.

– Ну що, домовились? Він погодився?

– Так, – відповіла Марина.

– Чудово. Якщо що, ми знову влаштуємо «відпочинок». Причому такий, що запам’ятає він його надовго.

— Машенько, доню, далеко від мене не тікай! Я сиджу на лавці, — попросила молода мама.

Дівчинці на вигляд було років шість — ровесниця онуки Ніни Олександрівни, Свєти.

Діти грали в пісочниці, потім почали ходити бордюром, тримаючись за руки.

Вони голосно сміялися, наздоганяли один одного і навіть змагалися у тому, хто знає більше віршів.

Коли настав час розходитися по будинках, малечу було важко умовити розлучитися.

— Завтра ми знову прийдемо сюди, — пообіцяла бабуся Ніна своїй онучці.

— І ми також, — підтвердила молода мати Тетяна. — Машенько, час додому!

— Як добре, що наші дівчатка познайомилися, — раділа Ніна Олександрівна. — Їм веселіше грати разом.

Наступного дня дорослі знову зустрілися у парку.

Дівчата підбігли одна до одної, немов давні подружки.

— Придивіться за дітьми, доки вони граються? Я збігаю в магазин за молоком та хлібом, — попросила Тетяна.

— Звісно, не хвилюйтеся, — погодилася Ніна Олександрівна. — Нехай діти граються, не поспішайте.

Повернувшись, Тетяна сіла поряд з Ніною Олександрівною і почала читати книгу, а бабуся зайнялася в’язанням.

— Який у вас гарний светр виходить! — Похвалила Тетяна. — Це справжня майстерність.

— Так, люблю в’язати, — відповіла Ніна Олександрівна. — Для онуки, сина та й для себе. А зараз і на замовлення просять. А що ви читаєте?

— Підручник. Я навчаюсь заочно, готуюся до сесії, — зізналася Тетяна.

— Хіба у вас немає бабусі, яка б допомагала? — здивувалася Ніна Олександрівна.

— Моя мама далеко в селі. Іноді рятує, бере відпустку, щоб допомогти. У колишнього чоловіка батьки живуть в іншому місті, — зітхнула Тетяна.

— Сумно, коли сім’я розпадається… — Ніна Олександрівна тяжко зітхнула. — У нас з сином схожа історія. Він удівець. Його дружина, наша Оксанка, пішла чотири роки тому.

Тетяна глянула на Світлану, яка гралася з Машею, і відчула, як на очі навернулися сльози.

З того часу дівчатка та їхні мама та бабуся регулярно зустрічалися у парку, радіючи суспільству один одного.

Якось Тетяна помітила Світлану з її батьком. Вони познайомились.

— Ніна Олександрівна захворіла, тож я сьогодні з донькою, — пояснив Ігор.

Під час прогулянки діти грали у хованки, а дорослі приєдналися до них. Сміх не замовкав, і лише пізно ввечері вдалося вмовити дітей повернутись додому.

— Давайте завтра підемо до лялькового театру, — запропонував Ігор.

Так почалася їхня дружба, яка поступово переростала в щось більше. Діти зблизили дорослих, і невдовзі Ігор та Тетяна почали проводити більше часу разом, не приховуючи своїх почуттів.

Одного дня вони з дітьми відвідали кафе. Невдовзі дівчатка почали ходити до однієї школи, а їхні батьки продовжували будувати спільне життя.

Ніна Олександрівна раділа за сина, бачачи, як він знову знаходить щастя поряд з Тетяною.

Коли Таня народила хлопчика, сім’я стала ще міцнішою. Тепер бабуся могла присвятити себе онукам, адже життя знову подарувало їй радість.

Вони миттєво порозумілися, обговорюючи своє майбутнє, в тому числі і її бажання мати дітей. За півроку вони одружилися, і здавалося, що мрія Олени перебуває на межі виконання.

Проте з кожним невдалим тестом на вагітність мрія потихеньку руйнувалася. У розпачі Олена пройшла медичне обстеження і дізналася, що не може мати дітей. Це був нищівний удар, від якого вона знепритомніла. Остап підтримав її, запропонувавши всиновити дитину, на що Олена з обережністю погодилася.

Можливість усиновлення з’явилася зненацька, коли померла далека родичка Остапа, залишивши після себе дитину. Оскільки у дитини не було інших родичів, подружжя вирішило всиновити її. Процес пройшов швидко, і вони приготувалися прийняти малюка до свого дому.

Однак Олена весь цей час не помічала болючої правди, яка невдовзі мала спливти на поверхню.

Спочатку нове сімейне життя зблизило їх, але правда розкрилася, коли подруга Олени ненароком дізналася, що це дитина Остапа від його коханки. Вражена і зраджена, Олена вимагала пояснень, і Остап у всьому зізнався. Він спеціально організував цей процес, щоб виховувати свого біологічного сина, адже Олена все одно не змогла б завагітніти.

Не в силах винести зради, Олена пішла, борючись зі складними почуттями, пов’язаними з вихованням дитини.

Незважаючи на те, що всі навколо очікують, що вона прийме дитину, не дивлячись ні на що, Олена виявилася не в змозі відокремити її від зради, кидаючи виклик уявленню про те, що “чужих дітей не буває”.

Закінчивши університет з відзнакою, я спробувала влаштуватися в його фірму, але батько принципово відмовився брати мене на роботу, не бажаючи змішувати сім’ю з бізнесом. Моя мати намагалася втрутитися, розповідаючи про труднощі пошуку роботи після закінчення університету, але батько залишився непохитним.

У результаті я почала свою кар’єру рядовим інженером на місцевому заводі, згодом обійняла значну посаду в регіональній компанії, а потім відкрила свій успішний бізнес.

І ось нещодавно мама повідомила мені, що компанія мого батька збанкрутувала, вкинувши їх у борги. Незважаючи на їхні фінансові труднощі, я вирішила не допомагати батькові матеріально, керуючись принципом, заснованим на його власних вчинках і навчаннях.

Однак я непомітно підтримувала свою матір, запрошуючи її погостювати у мене і надаючи різні зручності, хоча підозрювала, що частину цієї допомоги вона використала, щоб допомогти розплатитися з боргами мого батька.

Уся ця ситуація викликає у моїх друзів питання про мою відмову допомагати оплачувати їхні борги, на що я відповідаю, що це походить з життєвого принципу, прищепленого мені самим батьком.

Хоча його жорстке кохання і допомогло сформувати мою стійкість і успіх, воно також визначило межі наших відносин. Я дякую йому за силу, яку дало мені його виховання, але я не збираюся змінювати свою позицію, навіть якщо вона може здатися багатьом жорстокою.