Интересное тут

Я чоловік уже у віці, мені 59. О 19-ь я одружився. Із дружиною у шлюбі пробув аж 40 років. Ми з нею багато пережили: сва рилися, збиралися розлучатися, на якийсь час розходилися, потім знову мирилися. Словом сказати: пройшли вогонь, воду та мідні труби.

Але я з дружиною не через сильне кохання. Просто вона мені сподобалася, і я покликав її заміж. Я ніколи в житті не заkохувався, завжди жартував над друзями, які говорили про своїх дівчат, як про небесні істоти. Я цього ніколи не розумів. Так було доти, поки я не зустрів її.
З нею я зажив по-новому. Життя моє придбало нові фарби, я відчув себе молодим 20-річним юнаком.

Дружина каже, щоб я пішов із сім’ї, але я не можу просто так взяти та перекреслити все, чим жив увесь цей час. До того ж, якщо я піду до нової дружини, ніхто з рідних не зрозуміє мене.

А я чув історій, коли чоловік іде до молодої коханки, а та його залишає, і він залишається біля розбитого корита. Але щоб щось знайти, потрібно від чогось відмовитися. Я перебуваю між двома вогнями. З обох боків – кохані жінки. Одна дарувала мені свою любов і турботу всі 40 років.

Підтримував мене, сумував зі мною і тішився моїми досягненнями. Вона мені вже не просто дружина, а щось більше. Я в ній уже певен. А інша – ковток свіжого повітря. З нею моє життя набуло нового сенсу.

Сірі будні поступилися своїм місцем насиченим дням. Я не уявляю свого дня без неї. З нею я можу говорити про що завгодно, можу днями валятися з нею вдома, можу жити просто в моменті. Але є nроблема. Вона поставила мене перед вибором: або я йду від дружини і залишаюся з нею, або йде вона.

Обидва варіанти мені далекі. Я не можу їх втратити. Як я можу прийняти рішення за таких умов, скажіть мені. Ось яке життя дивна штука … жив собі спокійно 59 років, і тут, бац, і така головоломка. У голові аргументи з обох боків, ідеї вкрай суперечливі. В одну секунду я думаю одне, в іншу – інше. Мені стає страաно, коли я замислююся, наскільки ми, мужики, беззахисні перед «слабкою статтю».

Світлану Семенівну син за три дні до Нового Року запросив зустрічати свято вдома. З ним та його дружиною. Знаючи, що невістка не любить готувати, жінка приготувала кілька страв, запакувала у харчові контейнери та склала все в сумку. Увечері, 31 грудня, викликала таксі.

– Ну навіщо ви такі тягарі тягаєте?! – обурився таксист, її одноліток, приймаючи з рук сумку, щоб покласти в багажник. – Обережніше, будь ласка! Там їжа, — попросила вона водія. Вони проїхали вже половину шляху, коли задзвонив телефон пасажирки. – Артуре, сину, я вже в дорозі! Буду вчасно! – Сказала вона в трубку.

– Мам, тут така справа… Нас у ресторан покликали. Там буде вся верхівка нашої контори. Це застілля допоможе мені у майбутньому. Бо ж не всіх працівників запросили. Зрозумій мене правильно, будь ласка. Від такого запрошення не можна відмовлятись.

Ти попроси водія відвезти тебе назад. – Сину, скажи, що ти пожартував. Я так довго готувалася, стільки смакот приготувала… – Таке ось се ля ві. Не гнівайся матуся, і не засмучуйся.

Я тобі потім подзвоню. Їдь додому. Веселого, передсвяткового настрою як не бувало. Більше того, Світлана розплакалася від образи. Зрадівши запрошенню, вона й не згадала, як мінливий настрій сина.

У пам’яті спливли ще пара – трійка випадків, коли її синок так само зра джував її… – Поїхали назад, – попросила вона водія. – Щось трапилося, – спитав той.
– Форс-мажор, – сумно відповіла жінка. – Знаєте що? Заберіть собі все, що там у сумці. Однією немає жодного бажання зустрічати свято. – А що? І заберу! Але разом з вами, — весело сказав водій. Потім сумно додав: — Ви думаєте, я чому вийшов сьогодні таксувати.

По тій же причині. Не хочу цієї ночі сидіти вдома один! Поїхали до мене! Удвох зустрінемо свято. – Поїхали! – усміхнулася Світлана. І додала, — а як вас звуть… Просто зустрілися дві самоти.

Мати Ганна, яка рідко жила в селі, віддавала перевагу заробітку за кордоном, а не сім’ї, залишивши її рости з бабусею. Незважаючи на успіх і багатство матері, бабуся важко забезпечувала Ганну: шила їй одяг і жила на скромну пенсію. Батько Ганни, який спочатку підтримував її, зрештою теж зник, а потім помер.

У Ганни з матір’ю був мінімальний контакт: жінка приїжджала до села лише для того, щоб погостювати у багатих друзів, не виявляючи жодного інтересу до дочки.

Коли мати Ганни остаточно повернулася до села у віці 67 років – після чергової невдалої поїздки за кордон та значного погіршення здоров’я – Ганна намагалася помиритися з нею, але емоційна дистанція виявилася надто великою, щоб її подолати.

Тепер, коли стан матері погіршується, її доглядає сусідка, яка бажає отримати спадщину. Як би там не було, Ганна все одно стикається з тиском суспільства, що вимагає пробачити стареньку, з якою вона не відчуває родинного зв’язку.

Незважаючи на те, що вона її біологічна дочка, Ганна залишається відстороненою, переслідуваною все життя її зневагою та відсутністю.

Я в декреті з двома маленькими дітьми: сином чотирьох років та донькою, півтора року. Життя перетворилося на безперервне випробування, адже чоловік працює ночами та спить вдень, не беручи участі у вихованні.
Синові також потрібна увага, до того ж необхідно готувати та прати. Зібрати їх на прогулянку – окрема праця, після якої сил на щось інше вже не лишається.

Мама могла допомогати лише два тижні через свою роботу в іншому місті. Вона пропонувала приїхати до неї на місяць, але чоловік не хоче залишатися на самоті.

Я неодноразово просила чоловіка змінити роботу, щоб ми могли проводити разом вихідні, але безуспішно.

Він стверджує, що знайти іншу роботу не так просто, але я бачу, що його все влаштовує. Його рутина – прийти додому, поїсти, поспати та знову піти на роботу, не турбуючись про домашні справи та не приділяючи час дітям.

Коли я скаржуся на втому, чоловік радить читати книги з виховання та краще розподіляти час. Це тільки додає мені роздратування. Я на межі сил і не знаю, що робити далі.

6 роками раніше я разом з дітьми переїхала з великого міста до свого рідного, втративши роботу і зіткнувшись з фінансовими труднощами. Спочатку ми жили у моєї колишньої свекрухи, поки я не змогла з її допомогою знайти будинок.

Вся річ у тому, що мій колишній чоловік покинув нас, не залишивши жодних слідів, крім рідкісних повідомлень з-за кордону.

Відтепер, будучи матір’ю-одиначкою, я вела невелику ферму і працювала в соціальній службі, а також доглядала літню сусідку.

Моя сестра, теж одинока мати, працювала багато годин касиром, і наша мати наполягала на тому, щоб ми підтримували один одного, особливо – у фінансуванні освіти мого племінника.

Розчарована односторонніми фінансовими очікуваннями, я запропонувала, щоб вони зі свого боку брали участь у задоволенні потреб моїх дітей, наголошуючи на ідеї взаємної підтримки в сім’ї.

Саме ця пропозиція була зустрінута гнівом і звинуваченнями в бездушності.

Тепер, сумніваючись у своїй позиції, я думаю, чи не варто мені дійсно більше підтримувати сестру з огляду на моє відносно краще фінансове становище?

Протягом двох років я боролася зі своїми емоціями, намагаючись уникати його на роботі різними способами, щоб уникнути подальших стосунків, але мої зусилля були марні. Чим більше я намагалася віддалитися – тим сильнішими ставали мої почуття.

Мені вдавалося тримати чоловіка у невіданні щодо моїх емоційних потрясінь, підтримувати наші звичайні стосунки, хоча приховувати відсутність щирої прихильності ставало дедалі важче.

Це всепоглинаюче кохання здавалося мені прокляттям, і я боялася, що наші колеги зрештою дізнаються правду і, можливо, повідомлять про все його дружину. Мене мучила думка про те, що я можу завдати шкоди нашій репутації та сімейним стосункам.

Незважаючи на глибокий зв’язок, я не зраджувала чоловікові фізично і не збиралася йти від нього, сподіваючись позбавити нашу дочку від болю неповної родини.

Вирішивши витримати цю мовчазну боротьбу, я чіпляюся за надію, що час зрештою погасить мої почуття. А поки я знаходжу втіху у щоденному спілкуванні з ним на роботі, дорожу його увагою і тим, як він дивиться на мене. По суті, я перебуваю між радістю від цього зв’язку та розпачом від неможливості нашої ситуації.

Наденька стала скаржилася, що мати турбує батька ночами, просячи вимкнути комп’ютер, не розуміючи, що він працює за ним допізна, щоб забезпечити сім’ю, купувати їй сукні, ляльки та морозиво.

Взявши до уваги зауваження дочки, Соня пообіцяла більше не турбувати тата, поки він на роботі , і запропонувала приготувати вечерю до повернення додому годувальника.

Поки Соня поралася на кухні, Наденька з нетерпінням чекала приходу батька, виглядаючи з вікна. Коли він нарешті з’явився в полі її зору, то одразу ж помахав їй рукою, і Наденька радісно побігла зустрічати його біля дверей.

Тато зайшов у будинок, підняв Наденьку на руки, незважаючи на протести проти його щетинистих щік, і радісно привітав свою малечу…

Тому я переїхала до неї і влаштувалася на роботу дояркою, яка, незважаючи на труднощі, була певною мірою втішною через мою любов до тварин і товариства серед жіночого персоналу.

Моя дочка, яка виросла в сільській обстановці, незрозумілим чином набула смаку до вишуканих речей. Не дивлячись на моє просте життя, яке характеризувалося роками носіння одного фартука, до закінчення школи моя дочка перетворилася на принцесу.

Потім вона поїхала вчитися у столицю, залишивши мене доглядати за старіючої бабусею. Згодом наше спілкування звелося до її періодичних прохань про гроші.

Якось донька запропонувала продати бабусин будинок заради фінансової вигоди, не звертаючи уваги на мою сентиментальну прихильність до цього місця. Після смерті бабусі дочка таки вмовила мене продати будинок і переїхати до міста до матері, яка була не в захваті від мого повернення.

Я продовжувала підтримувати доньку матеріально, навіть фінансувала її пишне весілля, на яке мене навіть не запросили.

Через роки, коли я обжилася в щойно відремонтованому будинку з підтримуючим партнером, дочка знову з’явилася, вирішивши, що може переїхати до нас. Але я твердо заявила, що тепер цей простір призначений для нас з чоловіком. Це призвело до нашого остаточного розриву.

Незважаючи на засудження всіх родичів, я спокійна за свій вибір і впевнена в житті, яке збудувала самостійно.

Коли мені було близько трьох років, через тяжку сімейну ситуацію бабуся забрала мене до себе. Незважаючи на те, що батько у тверезому стані був чудовою людиною, життя моєї мами з ним було непростим.

Вони прожили разом дев’ять років, після чого розлучилися, і мама почала жити з моїм вітчимом.

Життя з бабусею та дідусем було бідним, але щасливим, хоча мені не вистачало материнської любові та уваги.

Мама, завжди яскрава та товариська, важко переживала мої проблеми зі здоров’ям і соромилася мого стану. Хоча вона іноді дбала про мене, між нами не було теплих та довірчих стосунків.

Навіть ставши дорослою, я так і не змогла налагодити близькі стосунки з мамою. Незважаючи на її публічні заяви про любов до мене, наодинці вона могла бути жорстокою.

Ці думки мучать мене, і я боюся, що не зможу стати доброю матір’ю через відсутність у моєму житті прикладу материнської любові.

виявивши своїх чоловіків з іншими жінками в успадкованому Вадимом заміському будинку.

Конфронтація була швидкою: жінки наказали непроханим гостям піти і забрали приготовані ними частування додому, залишивши чоловіків здивованими і засоромленими.

Наслідки були остаточними: було три розлучення.

Таня, стверджуючи свою незалежність, змінила замки та залишила речі Вадима у сумках на вулиці, не цікавлячись його виправданнями та вибаченнями. Пріоритетом для неї стало почуття власної гідності, і вона помістила заповітну фотографію батьків на чільне місце у своєму будинку як символ її непохитних цінностей та сили.

Вадим, як і його друзі, боровся з наслідками своїх дій. Для Тані зрада зміцнила її рішучість жити на своїх умовах, в оточенні спогадів та людей, які справді мають для неї значення.