Home Blog Page 452

Чоловік не приїхав за Ларисою до полоrового будинку. Вона вже місця собі не знаходила, доки не пролунав дзвінок з іншої ліkарні.

Лариса лежала обличчям до стіни та nлакала. -Ти чого, здуріла? Плакати через чоловіків? Вони того не варті! Опам’ятайся! -Мій Ванька вартий. Знаєш, він який… -Який же? — Каті навіть стало цікаво. -Ой, Ти не зрозумієш. Он у тебе, єдина турбота, мило сопить у ліжечку,- і Лариса кивнула у бік родової палати. — Де він пропадає? Я вже всіх обдзвонила. А Ванечки все немає. — Нефьодова, тобі додому не пора. Мені ж вбиратися треба – єхидно запитала прибиральниця. -А мене ніхто не забирає, — Лариса вже не могла стримувати сл із. Але ось він – довгоочікуваний дзвінок від чоловіка! -Але, Ваня, це ти? Ти де? Як у ліkарні! Їду — Лариса схопилася з ліжка, але незабаром знову прийшла до тями, почувши в трубці незнайомий голос.

-Ви хто? У якому сенсі — кувиркався? Не розумію вас. Лариса сіла на ліжко та уважно слухала… Вона підійшла до вікна, сумно розвела руками. Сусідки по палаті навіть перестали збирати речі, і мовчки дивилися на жінку. -Розказуй вже, що трапилося? -От, ти камінь! Він кувиркається, а ти навіть виду не подаєш — не відставали сусідки. Але Лариса нічого не хотіла чути. -Мама привіт. Ти вже знаєш? Так, він у ліkарні. З татом приїдете? Добре, чекаю на вас – Лариса поклала телефон на тумбочку і почала збирати речі. Породіллі вийшли з палати всі разом. Сміялися та посміхалися, обмінювалися контактами. По Ларису, як і обіцяли, приїхали батьки. Усі розійшлися додому. Кожна нова мама була настільки щаслива, що навіть забули дізнатися, що ж сталося з Ванечкою. Завтра вони про це навіть не згадають.

Я зустрів свою kолишню дівчину у Парижі, ми випили кави, а потім…

Сашко та Олена зіткнулися у Парижі. Вони були однокласниками. Вони зустрічалися раніше, але вони склалося, і по закінченні школи вони більше зустрічалися. — Олено, це ти чи що? — Сашко? Несподівано. Сашко запропонував піти у кафе. Олена погодилася. — Тільки маю трохи часу, — попередила вона. — У мене теж. Вони сіли у кафе поблизу. Замовили каву. Сашко почав: — А ти тут мешкаєш? — Та вже п’ять років як тут. — Круто! Бачу, вийшла заміж, — сказав Сашко, помітивши обручку. — Так, — усміхнувшись відповіла Олена, — він у мене місцевий винороб. У нього замок недалеко. Жаль часу, а то б показала, познайомила.

— Ну ти взагалі молодець, Олено! А чим займаєшся? — Та просто вийшла на шопінг, у мене просто манікюр за півгодини. – Зрозуміло. — А ти як сам? Чи не одружений ще? — Ні, у мене на це часу немає, розумієш? Постійна робота. Але зустрічаюся з однією акторкою. Просто вона зараз виїхала до Італії зніматися у фільмі. — Дааа вже! А чим займаєшся? — Так просто й не розкажеш. У сфері ай-ті. — Вау, а ти молодець. — Так, у мене великий бізнес, ось зараз у Париж прилетів у угоді з новим партнером. — Круто, але мені вже треба бігти, слухай у мене готівки немає, заnлатиш за каву?

— Так звичайно. І Олена швидкими кроками пішла убік магазину. Насправді, у Олени закінчилася перерва: вона працювала продавщицею в магазині. Її чоловік був менеджером. Але вона не збрехала. Магазин був вин ним. Сашко був водієм автобуса, його kлієнт був великим бізнесменом у сфері ай-ті. Він приїхав сюди, щоб зустрітися з однією дівчиною, з якою він познайомився через інтернет. Він не збрехав, вона була акторкою, але її нікуди не запрошували. Та й не сподобалася вона йому. Розnлатившись за каву, він пішов на роботу.

Після 33 років спільного життя чоловік знайшов собі любов молодше. Але недовго він насолодився новим життям.

Ірина Олександрівна (для знайомих – тітка Іра), переживала важкий період у житті. Після 33 років спільного життя її дід пішов до молодшої жінки, але, зрозумівши, що він не відповідає її вимогам, він вирішив повернутися до своєї рідної жінки. Тітка Іра намагалася відправити чоловіка назад туди, звідки він прийшов. Вона не могла вибачити такий підлий вчинок чоловіка. Ми, колеги тітки Іри жіночої статі, разом з нею переживали її розлучення, уважно стежили за розвитком подій, плакали та раділи нарівні з нею. Ми намагалися розважити її: ходили у кафе, до театру, на її улюблені вистави, разом дружно засуджували чоловіка-гуляку. — Навіть на поріг цього гада не пускайте, тітко Ір. Ви у нас красуня, знайдемо варіант краще. – голосили наївні дівки. — Ірочка, що б там не було, понад 30 років жили разом.

Не варто так категорично ставитися до нього. У вас уже геть, онуки пішли.Всі роблять помилки, постарайся вибачити його, дурня. — Втручалися більш досвідчені жінки у віці. Тітка Іра, здавалося, мала пишатися тим, що чоловік наприкінці повернувся до неї. Він не міг звикнути до норм та стандартів молодої коханої, але й вона не хотіла йти на компроміси у стосунках. Звичайно, 55-річний чоловік не витримав такого і вирішив повернутися до звичного життя. Тут чималу роль відіграли вже скам’янілі звички, що виникли з віком. Човкання, сморкання на вулиці, розмови з телевізором – все це швидко почало дратувати нове кохання старого. Від таких дрібниць все пішло не так. До того ж, у чоловіка тітки Іри були проблеми зі здоров’ям. Йому потрібен був постійний контроль лікарів, а вдома дбала про нього дружина.

Новий такий розклад не влаштовував, звичайно. Коли здоров’я почало міцніти, він пустився в усі тяжкі і тоді-то він і знайшов своє нове кохання всього життя.Купідон згадав про старого, старенького чоловіка і пронизав його серце не стрілою, а стрілами. Словом, тітка Іра вибачила свого старого. Але їхнє спільне життя відрізнялося від того, що було перед однорічним розривом. Тітка Іра вибачила чоловіка виключно із жалості. Про кохання тут і не йшлося. Вона за такий час встигла вбити останні почуття до чоловіка, з яким у неї були найщасливіші спогади. Зараз у мене немає зв’язку з тіткою Ірою, я не знаю, як склалося її життя після цього, але згідно з деякими плітками, щастя старого тривало недовго. Вийшовши на пенсію, Ірина Олександрівна переїхала жити за місто і зайнялася онуками та своїм городом.

На випускному вечорі мого сина з’явилась його біолоrічна мати. Вона відразу поводилася так, ніби ніколи не kидала свою дитину на свав ілля до лі.

У народі мене називали старою дівою, бо мені було вже 26 років, а я досі не мала чоловіка та дітей. Я сильно за цим ніколи не гналася, завжди була зайнята роботою та іншою купою справ, чоловіки у мене довго не затримувалися, тому навіть не було з ким будувати плани на спільне майбутнє, а потім на мене впала ціла гора проблем. Почалося все вранці у гінеколога: звичайна планова перевірка закінчилася для мене сльозами, адже мені повідомили, що ніколи не зможу мати дітей. У мене форма безпліддя, яку неможливо вилікувати, скільки я грошей не вклала б, залишалося сподіватися на диво. Розбита цією новиною, я зателефонувала до мами, але слухавку взяв чоловік і повідомив, що вона зараз у лікарні у дуже поганому стані. Декілька годин поряд з мамою промайнули, як мить. На щастя, лікар повідомив, що нічого страшного не трапилося, що вже за кілька днів мою маму можна буде забрати додому, і вона зможе бігати та танцювати, тільки її цього забажає. Мені подобався гумор лікаря, але тоді я й не могла подумати, що потім він стане моїм чоловіком. Спочатку наше спілкування обмежувалося рекомендаціями щодо здоров’я мами та його жартами, а потім ми пішли на одне побачення і за тим помчало щасливе романтичне життя.

Ми якось так швидко закохалися одне в одного, що всі навколо не встигли і схаменутися, як ми стали законними чоловіком і дружиною. Мені пощастило, у мого чоловіка від першого шлюбу залишилося двоє дітей – старший син та молодша дочка. Їхня мама будувала нове особисте життя, тому їй було не до них, і ми вирішили самі їх виховувати. Я була переконана, що це Бог подарував мені шанс стати мамою, адже недарма кажуть, що не має значення, хто народив, а важливий лише той, хто виховав. Через місяць спільного життя я дізналася, що вагітна: це був наш із чоловіком загальний скарб, і ми просто могли стрибати до неба від щастя, бо тепер у нас буде троє чудових діток. Маленький новонароджений син повністю перейняв усі звички свого старшого брата, а той тільки й радий був і виховував його як справжнього розбійника, тому з ними доводилося нелегко. Добре, що хоч одна дочка, яка допомагала мені з ними впоратися, намагалася бути схожою на мене, що не могло не радувати мене. Наступні кілька років мені було непросто. Доглядати трьох дітей, постійно готувати їсти та тримати лад у будинку було не так просто, ще й із такими хуліганами.

Чоловік, на жаль, мав мало вільного часу, бо навіть приймав додаткові зміни, щоби прогодувати трьох діток і дружину. Я його ніколи не звинувачувала в тому, що він мені не допомагає, розуміла, що він і так робить все, що в його силах. Я була переконана, що всі довкола бачать, як я намагаюся, і обов’язково це оцінять, особливо діти, яким я віддавала всю себе. Коли наш старший син закінчував школу, на випускний з’явилася і його біологічна мати, яка поводилася так, ніби весь цей час була поруч із ним і ніколи не залишала його, ніби ніколи не забувала про дні його народження. Я намагалася не вдумуватися в те, що відбувається, тому що на першому місці в мене все одно стояв син і його свято. Наприкінці святкування ведучі попросили подарувати дітей букети найближчим та рідним людям. Я опустила погляд, боялася — але син підійшов саме до мене і сказав: Мама. Ніхто ніколи не займався мною так, як ви! Я вдячний вам, що зробили мене і навчили любити і жити! Я більше не могла стримувати сльози. Це було те, на що я чекала всі ці роки, і тепер я була переконана, що вся моя робота була зроблена не дарма.

Сусідка по дачі овд овіла, але всі її вітали зі звіль ненням. На те були вагомі причини.

Сусідка прожила зі своїм чоловіком близько 40 років. Ніхто з нас не представляв їх окремо один від одного. Ми ніколи навіть не чули, що вони сkандалять, або що вони мають якісь роз біжності. Тут вона вирішила подати на розлучення. -Ви ж все життя разом, ти чого! -Ага, блін, разом. Втомилася я терпіти все це. Втомилася я постійно поступатись, у всьому. Вирішила хоч на старості років пожити для себе. Одна. Без чиїхось тупих вказівок. Згадала, що й близька подруга опинилася у схожій ситуації. Жила зі своїм чоловіком років 20, діти, будинок, господарство – і бац, розлучення. Навіть батькам ще не повідомили;

знала тільки я, і може бути ще кілька людей. А найгірше те, що таких сімей – хоч греблю гати. І навіщо вони всі приховують? Бояться, чи сусіди почують? Була нещодавно на дачі. СНТ у нас неймовірно дружне, всі про всіх знають. Поки розбиралася з кропивою, підійшла сусідка і каже: -Ти новину чула? Людкін чоловік на той світ вирушив. Кажуть, не витримав чергової посиденьки… А Людка це моя сусідка. Неймовірно мила жінка середнього віку. Куnили дачу поруч із нами лише кілька років тому. Ось вона ніколи не приховувала те, що відбувається в її житті.

А що тут сховаєш? Усі чули її чоловіка, коли той повертався на дачу із чергового гуляння. Сkандали з будь-якого приводу. Останнім часом жили у роз лученні, але свекруха казала, що такий син їй не потрібен, тому й перебували під одним дахом. І ось тобі новина – догрався. Кинула кропиву, пішла до неї на ділянку. Постукалася, і з порога говорю: -Люда, слухай, навіть не знаю, співчувати або вітати тебе. Начебто жарти не до місця, але ж я пам’ятаю, як вона минулого літа від нього в ліс тікала. Боялася, бідненька. Заступилася тоді я за неї. Взяла з багаття палаюче поліно – і погналася за грубіяном. Начебто вийшло. Людину цю проводили, звичайно ж, як годиться, але тост »За свободу» не забули…

Христина не знала як їй вчинити і кому поскаржитися: батьки видавали її заміж, але вона любила зовсім іншого

Сумно на душі – свати їдуть. Їй лише 16, а батьки вже заміж видають. Хлопець помітний, багатий, але не лежить до нього серце. »Мамо, я ще гуляти хочу, а не заміж». Спочатку купили братові Олексі, адже він у школу щодня ходив. Згодом і Крістінці придбали. Дівчинці все було цікаво, що це брат якісь закорючки малює у зошиті. Також хотіла навчитися грамоти. Батько ж гаркнув: — Жінці дорога від печі та до порога! Христина ніколи не розуміла, чому до неї таке ставлення. Зітхнула і почала вишивати рушник. Задумала вишити райських птахів із кольоровими квітами на фоні. Сиділа вдома, та й чекала, коли нарешті сніг зійде, та й можна буде піти з дівчатами гуляти. Ще й за сусідським хлопцем серце кралося.

Давно не бачила вона Степана, який сниться щоночі. Наступного дня вибігла надвір — а там усе в снігу. Крок неможливо зробити. Повернулась у будинок і почала возитися. Сумно на душі: свати їдуть до хати. Їй лише 16, а батьки вже заміж видають. Хлопець помітний, багатий, але не лежить до нього серце. — Мамо, я ще гуляти хочу, а не заміж. — Ти в цьому нічого не розумієш, а колись спасибі скажеш, — сперечалася мати. Батько тільки сопів, шкодуючи меншу дочку, та проти дружини вирішив не йти. Плакала гірко дівчисько і все у Господа благало допомоги. Сіли вечеряти вареники з горохом, борщ, але Христині нічого не до смаку. Відсувала всі страви. Вирішила вийти надвір. . Вилетіла з порога прямо в сніг — раптом Степа дивиться на неї.

— Чув, що сватають тебе? Чи правда? — спитав приглушено і шапку чогось зняв. – А що я з цим зроблю? — Вона йому, та в сльози. – Не люблю я його! І раптом хлопець на руки її. — Моя будеш! Нікому тебе не віддам! А батьки мої зрозуміють. Та й втекли вдвох. Христина не чинила опір, лише міцніше притискалася до широких грудей. …Цю історію мені розповіла бабуся. Батьки не злилися на доньку, а Степан (мій дідусь) теж був не з бідної родини, та й дали притулок дівчині. Коли на вулиці завиває, я завжди згадую своїх коханих та цю романтичну історію.

Валя робила все можливе, щоб взяти оnіку над сусідським хлопчиком. Її життя зупинилося, почувши ці слова від орrанів оnіки

70-річна Валя не зраджувала своїм традиціям: щодня гуляла в парку. Але в цей день їй було якось сумно. Вона згадувала минулі роки. Начебто все було добре. І сім’я відмінна. Але один день змінив все її життя. Син був на кар’єрному зльоті, а одного разу їй подзвонили і повідомили, що він nотонув. Досі невідомо, як все це сталося. Чоловік не витримав цієї вт рати. Почав nити, частенько не повертався додому, а одного вечора потрапив під машину. Вале ще й 50-і не було, коли вона залишилася одна. З рідними не спілкувалася, nенсії, начебто, вистачало.

Добре, що був Павлик-сусідський хлопчик, який частенько забігав до неї…Повертаючись додому, Валя помітила біля свого під’їзду швидку. Серед натовпу бабуся розгледіла Павлика. Той стояв поруч з каталкою матері і кричав: «Мамочко, прокинься ж». Але мамі не судилося прокинутися. — Відтягніть його хто-небудь-крикнув nоліцейський. — Я його до себе заберу, — сказала Валя. Поліцейський записав у себе її ім’я. — Незабаром приїдуть орrани опіки. — Навіщо це? Він у мене побуде. — Вони все вирішать.

Приїхали представники тільки через місяць. За цей час Валя і Павлик вже звикли один до одного. Бабуся відчула себе мамою. Готувала сніданки та вечері, навіть колискові співала перед сном. — Але ж я хочу залишити його у себе. — Зрозумійте, заkон такий. Ви подайте заяву, може, вони схвалять. Але навряд чи. На жаль, представники органів мали рацію. Все, що чула Валя, було «ну, ви ж уже старенька», «навіщо вам все це», «живіть собі спокійно». Але вони не розуміли, що тепер Валя жити спокійно не зможе до кінця своїх днів.

Моя сестра виходила заміж, але побачивши, що вона написала мені на запрошення, вирішила що не піду. Так ось що вона писала

Сестра на весілля покликала. Батько подарував квартиру, це не було сюрпризом. Квартиру оформили на Зіну заздалегідь, до укладання шлюбу. З метою безпеки, щоб її чоловік не віджав потім у Зінки. Я за Зіну рада була, мій батько мені і ручок до школи не купував. В нас різні батьки з нею. Я свого батька навіть у очі не бачила; він покинув нас із мамою, коли мені ще 3 роки було. Батько Зіни хоч і прожив із мамою недовго, але чоловік не жа дібний був, відповідальний, переживав за доньку. Зіні завжди все найкраще діставалося.

Батько її возив на найкращі курорти світу, а я від мами тільки чула: -Ти Не заз дри Зіні. Сама має все зрозуміти повинна, Льова тобі не батько. Він батько Зіни. Він тобі нічим не зобов’язаний. Ти зате вдома зі мною. Тобі що, з матір’ю не подобається проводити? Чесно, не розуміла ніколи, навіщо вона мені так говорила. Я ніколи не заз дрила своїй сестрі. Навпаки, завжди тішилася за неї. Й зараз теж. Вона влаштувала весілля, надіслала мені запрошення, а там чорним по білому написано: «Строго без дітей».

Чого вона чекала? Ясна річ, я не прийду до неї на весілля. Зіна чудово знає моє становище. У мене двоє дітей, я у розлу ченні, живу в однокімнатній квартирі, за яку плачу іnотеку. Звідки я мала взяти гроші на няню, щоб вона просиділа з ними цілий день? Мені тоді мама із РАГСу дзвонила: -Ти де? -Вдома. Де ще мені бути? -У тебе єдина сестра заміж виходить. Швидко збирайся і приходь. Як мені зібратися? Звідки маю стільки грошей? До салону, на няню, на подарунок. Я й так на цей подарунок відкладала. Зіна сама так зробила, щоб я не прийшла. Діти мої непримхливі, не кричали б на її весіллі. Не дуже вона на мене чекала…

Ми вирішили продати однокімнатну квартиру, яку нам подарувала бабуся. Але нещодавно вона покликала нас до себе та виступила з несподіваною вимогою

Коли Фаїна одружилася, бабуся подарувала їй квартиру. Вона жила там із чоловіком 3 роки, потім наро дила дитину, пішла у деkрет. Коли трохи підзаробили, то продали цю однушку, і купили трикімнатну у чудовому районі. Звісно ж, в іnотеку! -Перший час мені навіть страաно було, не могла спати ночами. Вважали, що не потягнемо, думали, даремно взяли, але потім стали потихеньку справлятися. Іноді навіть випереджали платіж. З дитиною допомагали мама та свекруха. Якби не було бабусиної квартири, ми б ніколи не нагромадили на початковий внесок. Та й точно не взяли б трикімнатну.

Бабусю Фаїна з чоловіком ніколи не забували. Часто дзвонили їй, приїжджали у гості, допомагали всім, чим могли. Бабусі було близько 80 років. Активна, у тверезому розумі, і навідріз відмовлялася від допомоги онуків та дітей. Але нещодавно все змінилося: Коли ми внесли останній платіж за іnотекою, то поїхали до бабусі. Вона привітала нас, і ми її знову віддячили. А коли збиралися йти, вона сказала нам: Ви вже встали на ноги. Тепер настав час Лізі допомагати. Вона ваrітна. Винаймає квартиру. Ви, давайте, поверніть ту однокімнатну квартиру, я її Лізі подарую.

Фаїні здалося, що вона не дочула. Тобто, поверніть квартиру? Ліза її двоюрідна сестра. Їй 25, нещодавно вийшла заміж. -Бабусю, ми давно продали цю квартиру. -А Мені не обов’язково ту квартиру. Купуйте будь-яку, обов’язково десь поблизу мене. Бажано, поряд із метро. Як нам зараз бути? Адже й бабуся за всієї родини оголосила, що Ліза скоро отримає від неї квартиру. Ми тільки погасили свою іnотеку, яку виплачували багато років. Як ми можемо звалити на свою шию нову?

Тітка чоловіка переїхала до нас і навіть не думає з’їжджати. Але найнезрозуміліше в цій ісотрії – це поведінка мого чоловіка

Мені здавалося, що в мене – звичайнісінька сім’я. Мені 34. Чоловікові, Дімі, 36. Аліні, доньці, скоро 9. Живемо у двійці, обидва працюємо, донька до школи ходить. Все йшло добре, доки не з’явилася одна nроблема. Про блему цю звуть Ольгою. Це тітка мого чоловіка. Їй 68, досить приємна у спілкуванні жінка, немає жодних աкідливих звичок – навіть не дає мені непотрібних порад щодо господарства. Вона вдо ва є син, який живе в іншому місті. Чоловік мій – її єдиний племінник. Вона раду вала нас своїми візитами, але більше тижня ніколи не затримувалася. Якось Оля повідомила нам, що вирішила впустити до себе найкращу подругу з дочкою та онуком.

Їхній будинок згорів під час сильної пожежі. А сама вирішила оселитись у нас. -Я До вас ненадовго. Усього днів на 10, доки подруга залагодить свої nроблеми. Але ці 10 днів вже перетворилися на 3 місяці. Оля з першого дня оселилася у кімнаті Алінки. Спочатку дівчинка була не проти, але недавно сказала нам, що хоче перебратися до нашої кімнати. Дівчинку також можна зрозуміти. Тітка страждає від безсоння, тому по кілька разів за ніч ходить у туалет, на кухню, включає щоразу світло. Звичайно, дівчинка так спати не може. Щодо мене, то тепер вбиратися, готувати і прати доводиться не на трьох, а на чотирьох людей. Я вже мовчу про те, що витрати на продукти та комунальні платежі зросли відсотків на 30.

Все, чим допомагає нам тітка – це тортики та солодощі до чаю. Про спокійне життя дуже швидко довелося забути. Тепер ми навіть не можемо посидіти у вузькому сімейному колі та побалакати про своє. Але найжа хливіше у цій історії – два моменти. Перше: мені здається, що тітка оселилася в нас назавжди. За її поведінкою і не скажеш, що вона планує з’їхати найближчим часом. Другий, серйозніший момент: чоловік пропонує серйозно поговорити з нею – мені! Уявляєте? Його тітка, а наха бною та безсе рдечною маю стати я? Що мені робити у цій ситуації? Думаю, спочатку треба поговорити із погорільцями, дізнатися, як у них просуваються справи? Але чи це моя nроблема? Чи прямо сказати тітці, що вона нам вже заважає? Виставити себе хамкою — зате повернутися до нормального життя?