Интересное тут

Нещодавно в моєму житті відбулося найдивніше здивування від несподіваної новини. Моя дочка, Ксенія нещодавно почала жити зі своїм хлопцем, Костею, у другій квартирі його батьків. Квартиру називають другою, бо цю квартиру батьки Кості здають. Точніше здавали до того, як туди в’їхали діти. Хоча… Я дізналася, що свати беруть гроші з дітей за квартиру. Коли дочка сказала мені про це, я одразу подумала, що йдеться про комуналки та поспішила розча рувати доньку, сказавши, що це нормально, але виявилося, все не так. Діти повністю оnлачують своє проживання у квартирі батьків Кості.

Вони навчаються на третьому та четвертому курсах. Чи не працюють, а підробляють. Їхній загальний дохід тільки на пару купюр більше за квартиру. Знаєте, мої свати завжди здавались мені дивними. Вони не витрачають гроші на відпочинок, адже «на визначні пам’ятки можна і в інтернеті подивитися», не купують взуття — ремонтують старе, ходять в одних і тих же вбраннях вже котрий рік; судячи з їхніх фотографій, не спілкуються ні з ким, не цікавляться та не займаються нічим. Про їхні плани я знаю ще, що вони мають намір придбати другу квартиру. Першу вони купили відразу, без іnотеки — «бракувало лише того, щоб збагатити банки за рахунок своєї праці».

Гроші за квартиру, які платять, між іншим, діти, вони збирають на рахунку з відсотками. Це на другу квартиру. Ну, загалом, не знаю. Я все життя жила у двокімнатній квартирі з чоловіком, яка нам дісталася від мого тата. Я вже пропонувала доньці переїхати з Костею до нас, адже я ж бачу, що через брак грошей у них навіть проблеми у стосунках починаються; квартира, комуналки, продукти – вся зарплата йде на це, а про розваги та приємний час вони вже забули. Дочка відмовлялася переїхати; воно і зрозуміло, але мені дуже nрикро, що я не можу нічим допомогти дітям.

ніколи не витра чала час на відносини. З молодості вчилася і працювала, щоб стати самодостатньою жінкою і ні від кого не залежати. Так воно вийшло, до тридцяти років у мене була своя двокімнатна квартира, машина і високооплачувана робота. Ось тільки сім’ї у мене не було. Коли я познайомилася з Олексієм, то подумала, що він моя доля. До мене ще ніколи так красиво не доглядали. Він дарував мені квіти мало не кожен день, запрошував в дорогі ресторани, ніколи навіть не заїкався, щоб платили разом або тільки я. Я зрозуміла, що він не альфонс якийсь. Стала думати, що мені нарешті пощастило з чоловіком. Через кілька місяців він запропонував мені стати його дружиною.

Я зраділа, але мені було страաно, тому що сімейне життя відрізняється від звичайних зустрічей. Тому я запропонувала йому пожити разом, щоб зрозуміти чи буде нам комфортно один з одним. У перший же день він обла жався. Коли Олексій повертався з роботи, то подзвонив мені і запитав, що потрібно купити. Так як вдома все було, я тільки поручила йому купити що-небудь до чаю. Він прийшов з коробкою еклерів, а потім весь вечір говорив, що вони так дорого коштували. Мені було неприємно слухати його ниття, але я не обурювалася. Через тиждень продукти закінчилися, і ми поїхали в супермаркет. Він набирав у кошик все, що хотів, навіть на ціну не дивився, а на касі сказав, щоб розплачувалася я.

Так ми жили кілька тижнів. Всі витрати були на мені, він мені нічим не допомагав. Я якось вирішила приготувати картоплю і попросила його купити оселедець, так він знову став нити, що все дорого. Коли їжа закінчилася, то я через принцип нічого не купувала. Думала, що він зрозуміє і сам все в будинок принесе, але ні. Став їсти у батьків. Після цього я попросила його зібрати речі і з’їхати від мене. Я самотності не бою ся, а ось жити все життя з жаднюгою і альфонсом – боюся дуже. Краще присвятити життя собі коханій і ні про що не шкодувати.

Це історія про мою дочку. Зараз сиджу і зовсім не розумію її претензій до всіх довкола. Я живу в іншому місті, і її свекруха не живе з ними. У той день, коли вона пішла з роботи через ваrітність у її розпорядженні було 9 місяців. За цей час можна було зробити все, що завгодно для малюка. Моя дочка сподівалася на мого зятя, який усі ці 9 місяців працював за трьох. Чоловік їй пообіцяв усе підготувати на її виписку. У сестри повинен був взяти ліжечко, коляску, ванну. Речі він їй заборонив купувати, бачите, поrана прикмета. У день виписки все було догори дном. Ніхто за нею не хотів їхати.

Дочка просила чоловіка взяти відпустку чи відгул, у результаті він на робочій машині приїхав за нею із запізненням. На виписці її ніхто не фоткав, бо фотоапарат забули. Я приїхала додому, я просто була в աоці. Все було бру дно. Бардаk у дитячій. Від дитячої кімнати там була, тільки назва, дитячих речей там не було. Не було й обіцяного ліжечка. Пізніше приїхала моя дочка, вона була з ла, що нічого не було готове до її із сином приїзду. Ну, а що вона хотіла, чого вона чекала? Що ліжечко саме збереться? Його навіть ніхто не приніс, щоби зібрати.

З речей для дитини були ті, які подарували на виписці у ліkарні. Загалом, я бігала магазинами, щоб купити хоча б пелюшки. Зять мій поїхав за ліжечком до сестри. Коли приніс, виявилося, що він її з гаража дістав. Таке брудна, все це він притяг до будинку, де маленька дитина. Мене найбільше драту вало обу рення моєї доньки, чим вона думала усі 9 місяців? З чого вона вирішила, що все саме з’явиться першого дня після виписки, якщо ти нічого для цього не зробила. Навіть після допомоги у покупці речей, дочка моя все одно сkривджена на мене. Мабуть, я мусила більше зробити для них.

Я в магазин влаштувалася нещодавно. Все мені подобалося. Покупці у мене завжди постійні, майже всих знаю в обличчя. Сусіди ми як-не-як. Був у мене один дідок. Щоранку приходив він до мене в магазин. У нього завжди був той самий список: одна морква, один буряк, капан капусти, загалом, весь список на борщ. Я навіть поцікавилася одного разу, чому б не взяти більше і приготувати на кілька днів. -Моя дружина, просто, любить завжди їсти свіжий борщ. Ось ми й розла днали обов’язки. Я у магазин, а вона на кухні. Дружину я його й справді ніколи не бачила. Востаннє, коли дідусь заходив у магазин, він сkаржився на біль у колінах. Наступні два дні я його не бачила.

Я вирішила дізнатися у сусідів, де мешкає старий. Я зібрала йому продукти та вирішила піти. Двері мені ніхто не відчинив спочатку, а потім я зрозуміла, що двері не зачинені. Я увійшла і голосно сказала: -Діду Сьома, це я, Христина. Я вам принесла продуктів. -Заходь, онуче. Я в кімнаті лежу. Вдома не було й натяку, що у ньому живе жінка. Пил зібрався, ніби роками ніхто не протирав. Плюс до всього жахливий запах гнилі. Я вирішила провітрити будинок. Відкрила балкон, а там продукти, які дідусь Сема весь цей час купував. Ніхто борщ із них не варив. Тоді я прибралася в будинку, не розбудивши тим самим дідуся.

Приготувала йому борщ, і він прокинувся. -Валю, це ти? Ти прийшла? -Ні, Дідусю. Це я, Христина. Я вам обід приготувала. Ви поїжте. Тоді дідусь почав виба чатися переді мною за те, що весь цей час обма нював мене. -Валя давно вже пішла із життя. Я не можу прийняти це. Я звик до неї за 65 років. А тепер її нема. І мені складно. Я купую продукти, сподіваючись, що вона колись прийде. Приготує борщ, як завжди робила. Ні, я не боже вільний, я знаю, що вона не прийде. Від усвідомлення цього бо ляче у грудях. Я почала допомагати дідусеві. Приходила, готувала йому обід. Він більше не брав кожен день перелік продуктів, як раніше. Зараз із ним все добре, я його не залишила.

У мене в будинку мешкають дві родини. Перша сім’я – це моя дочка від першого шлюбу та її чоловік, друга сім’я – це я, чоловік та син. Донька із чоловіком живуть у нас тимчасово. Вона в принципі і може жити, за законом вона має право. Просто, вони з чоловіком купили квартиру, але у зв’язку з пандемією будівництво ще не закінчили. І не зрозуміло, коли вони поїдуть. Ще з самого початку домовилися, що комуналка спільна. Якщо щось по будинку потрібно купити теж скидаємося. Загалом із їжею тільки не домовилися.Хоча, може, й правильно, молоді цілий день на роботі, вранці кави вип’ють і біжать, а ввечері чай тільки п’ють.

Я на пенсію нещодавно вийшла, а чоловік трохи заробляє, тому ми не особливо харчуємося на широку ногу. Нещодавно помітила, вранці у відрі для сміття цілий пакет кісточок від черешні і коробку з-під ролів. Вчора ввечері ми їли картоплю з м’ясом. Чесно, якось стало неприємно. Я вирішила висловити доньці. -Могли б запропонувати хоча б, а не їсти в закритій кімнаті. Ми навіть не взяли б. Не гарно так, Народ. -Мам, Вибач, звичайно. Але це б ти не взяла. А твій син, у якого організм, що росте, або бездонний шлунок, йому і пропонувати не потрібно.

Він якщо що бачить на столі або в холодильнику — все доїдає. Він навіть не думає, що в будинку ще крім нього люди живуть і, можливо, це вони купили не для нього. Та й батько його вже такий самий. Ви бач, мам, але я не можу годувати їх. Та в чоловіка мого з донькою моєю не склалилися стосунки. Не лая лися вони, ні. Просто він наче не помічав її все життя. Поводився так, ніби йому не потрібні чужі діти. Ось тепер після сказаного, не знаю, як поводитися. Продовжувати лая ти доньку? А за що? За те, що вона їсть зі своїм чоловіком за свій рахунок? Немає сенсу.

Моя сестра потрапила до ліkарні. Останнім часом вона часто сkаржилася на бі ль у боці. Це почалося після подорожі до моря. Вона довгий час не надавала цьому значення. Кілька разів записувалася до ліkаря, але в останній момент скасовувала зустріч. То дитина хво ра, то вона не встигає. Все дійшло до того, що її на швидкій відвезли відразу на оnерацію. Лікар ще додав, що ледве встигли. Сестра одружена. Вони мають двох дітей дошкільного віку. Сестра їх у садок не водить. Вони ходять до дитячої студії. Також з ними вдома займається мама-читають, малюють, співають, ліплять. Діти досить розвинені, доглянуті, виховані. Можна сміливо сказати, що сестра справляється зі своїми материнськими обов’язками.

А також у них вдома завжди чистота та затишок. Сестра і там встигає. У неї в планах немає вийти працювати. Чоловік заробляє достатньо, щоб вони мали нормальне життя, ні від чого не відставали. Коли сестра потрапила до ліkарні, чоловік одразу взяв відпустку. Він сидів із дітьми три тижні. А ми з мамою їздили до сестри, дбали про неї. Лікар сестру виписав, наказав лежати вдома не менше тижня, а потім ще й амбу латорне ліkування пройти. Наступного дня після виписки вирішила відвідати її, відвезла їй улюблені ласощі. Відчиняє двері племінник. — Який молодець! Мама лежить, а синочок допомагає їй, відчиняє двері. — Мама на кухні.Заходжу на кухню, вона моє холодильник. — Ти що, з глузду з’їхала? Лікар наказав не ставати з ліжка. Хочеш знову потрапити до ліkарні?

— Ой, яка постіль. Ти не бачила просто, що творилося вчора у квартирі, коли я вперше увійшла. Смерділо як на сміт нику. Скрізь пил, ванна та туа лет у бру ді, всюди розкидані речі, у холодильнику цвіль. І справді, там був бардаk. Чоловік усі ці три тижні сидів в інтернеті, увімкнув дітям мультики, годував печеням, фруктами, батончиками, на вечерю ходили в кафе чи до свекрухи, сестри. — А чого ти чекала, — говорила сестрі свекруха, — він же чоловік. Дбав про дітей, годував, веселив. Це ж нелегко. Ну і що, що квартира не прибрана? — Не прибрано? У квартиру не зайти, не затиснувши носа. Всі ці роки я встигала і за дітьми, і у квартирі було чисто. Як я встигала? Я й не думала, що квартира сяятиме, але настільки можна було й не доводити.

— З’явився тут днями, думав ні її вже — розповідає про своє єдиному синові сімдесятилітня Ніна Олексіївна, — скільки я до цього йому дзвонила, скільки просила, щоб приїхав — відвідав, все дарма! Тому що я хворіла, два роки з ліжка встати не могла, і зараз ледве встаю — тільки до кухні дійти, та до вбиральні … Син Ніни Олексіївни, тридцятип’ятирічний Сергій, в дитинстві був улюбленцем своїх батьків. Вже як вони його тоді не балували. Купували все, що тільки попросить. Дозволяли буквально все. Тільки батько його трохи покарає, хлопчик біжить відразу до матері. І тут Ніна Олексіївна висловить батькові, що не треба його карати — він маленький: йому все можна. Минув час і цей «маленький» став дорослою людиною. Тільки ось дитячі капризи нікуди не пішли. Замість батьків, Сергій швидко знайшов слухняну дружину-мишку. Не дуже красиву, зате з характером поступливим — для нього саме те. Яка йому все зробить — і приготує, і випере, і погладить — обслужить по вищому рангу, при всьому при тому, що сама вона ще й на роботі працює в дві зміни в їдальні куховаркою. Переїхав він жити до неї — благо їй квартира дісталася від бабусі, хоч і старенька панельна на околиці столиці, але все ж своє житло.

Так і жити став, спочатку працював колектором, а потім набридло — звільнився, і цілих три роки жив під опікою дружини. Потім правда знову на якісь підробітки раз у раз влаштовувався. Навіщо напружуватися — дружина і так на витрати дає потроху. Про батьків став забувати — мало того, що і не приїжджав, так навіть і не дзвонив зовсім. Мати подзвонить скаже: «Сергію, приїжджай, батько хворіє». Але так і не приїхав син. Батька не стало … Сергій не те, що матері не допоміг організувати прощання, а взагалі не приїхав батька в останні путь провести, з відмовкою, мовляв прихворів. Так і мати його хворіти почала — роки своє беруть. Тільки він за останні роки, що мати хворіє всього один раз приїхав — грошей попросити собі на машину. Мати віддала останнє, що у неї було з заощаджень — собі залишила лише 20 тисяч на всяк випадок. Адже знає Сергій, що хворіє мама, що допомогти треба — або до себе забрати, або з нею сидіти купувати ліки, допомагати готувати. Але йому хоч би що! Ніна Олексіївна терпіла-терпіла таке ставлення, потім плюнула на все це — зрозуміла, що не дочекається від сина допомоги. Дізналася років п’ять тому, що дочка сусідів — Оксана — закінчила інститут і на той момент працювала соцпрацівником. Тоді Ніна Олексіївна вирішила до неї звернутися: «Оксана, допоможи, мені потрібно, щоб ти раз в тиждень за продуктами для мене ходила, я тобі буду за це 2 тисячі на місяць давати».

Оксана і так все зрозуміла — батьки адже їй розповідали про відносини Ніни Олексіївни з сином. Стала просто без всяких грошей допомагати літній сусідці. І продуктів купить-принесе, приготує то супу, то картоплі відварити. Каші різні зробить. Ніні Олексіївні навіть готувати не доводиться. Все Оксана розумниця за неї приготує. В аптеку збігає якщо ліки які потрібні. Коли з ногами у Тамари Павлівни стало зовсім погано Оксана допомагала виводити сусідку у двір — посидіти на лавочці, свіжим повітрям подихати. Тамара Павлівна тільки руками за голову хапалася і говорила: «Якби не ти, Оксанка, відійшла б я вже напевно». А Оксана тільки ніяковіла і говорила — » Так що ви Тамара Павлівна, мої батьки вас так давно знають, ще б я вам не допомагала ». Так і тривало довгий час. Син про матір забув. Ніна Олексіївна і вирішила на Оксану заповіт на квартиру оформити. Хоча дівчина не хотіла приймати цей заповіт — просто не могла зрозуміти, за що, їй же самій хотілося допомагати Ніні Олексіївні; все одно літня сусідка наполягла на своєму. Коли син дізнався про цей заповіті — він миттю матері зателефонував, вперше за чотири роки сам перший набрав, і в гніві почав претензії свої висловлювати. Мати послухала ці претензії і спокійно відповіла: «Синку, що заслужив, те й отримав …»

Тоня з маленьким синочком приїхала з Полісся в невелике херсонське село піднімати нову ферму, оселилася на краю села, в маленькій глиняній хатині. Важко було одній жінці з дитям, дуже важко, все люди це бачили. Чоловіка не мала — ні вдовою була та розвідок. Поплескали люди мовами і нарешті стихли. Тому що такий трудівниці, як вона, треба було пошукати. А ще Тоня мала добру вдачу, вміла пожартувати, була щира до людей. Тому укорінилася, стало їй чуже село рідним, а колись незнайомі люди, такими близькими і добрими. А Іванко підростав. Уже школу закінчив, захотів вступати до інституту. Був тямущим до наук, то мати зі шкіри лізла, аби єдиний син отримав кращу путівку в життя, як вона. Хотіла, щоб вивчився, мав в місті роботу і не повертався назад у село працювати. І вимолила у Господа — її хлопець вибився в «вчені». Все рідше його дорога приводила в мамине село, бо працював вже в інституті, який закінчив з відзнакою. Не знала Тоня навіть, коли і одружився. Тому що привіз їй Іванко «на оглядини» невістку, як були майже рік одружені.

Глянула на Світлану: висока, красива! Ніби треба ж порадіти за сина. Але в серці так боляче кольнуло, що без її материнського благословення до шлюбу пішли. Тому у відповідь на вітання сина тільки сльоза просилася, а не слова. Стояла, як укопана, і плакала. Навіть в хату пройти не запросила. — Та що ви, мамо, розридалися, — заспокоював Іван. — Живий я, здоров. Ось вам привіз невістку. Скоро онуків мати. Радійте за мене! — Вибач, Іванко, за мої старечі сльози то любов моя до тебе плаче. Так давно ми не бачилися. Чи не стрималася. — Ну, годі вже. Дайте вас обійму. А то ще потоп буде, — пожартував Іван, і, не чекаючи, поки мати підійде, сам ступив до неї, обняв, поцілував — і вона повеселішала. Хоч за обіднім столом Тоня плакала ще не раз. Не могла зрозуміти, як це діти одружилися, а в церкві шлюб не брали? — Яке вінчання, мама? Ми ж зі Світланкою в комуністичній партії обидва А ще за душу взяв синів докір. — Мені і без церкви за вас дістається, — вирвалося у Івана. — Тому що, бач, батька у мене немає. І не було нікол На цих словах його зупинила Світлана. Вона бачила, що свекрухи стало зовсім погано. Накрапав їй заспокійливого в стакан і провела в кімнату.

Там допомогла Іванової матері лягти на ліжко, накрила її теплою хусткою, яку привезла в подарунок. І, дочекавшись, поки жінка засне, повернулася в кухню. — Навіщо ти так? Бачиш, матері і так гірко. Чи не діставай, — різко сказала Івану. — І так все життя. Скільки не просив її, скільки не благав: ну, скажіть, хто ж був мій батько! А вона мовчить. Думаєш, мені не гірко? Чи не знати, якого я роду. Увечері Тоня піднялася з ліжка, а гостей вже немає. І знову вмилася сльозами. Відкрила таємницю в свій день народження Наступного разу син привіз невістку з внучатком, маленькою донькою. Пізніше приїхали вже з двома дітками. Так бачила Тоня свого сина раз або два на рік. Тільки й чула відмовки на своє питання, чому довго Іван не їде: то автобус рідко ходить, то часу немає, то дорога погана, а своє авто молодим не хочеться по баюрах бити. Всі намагалася зрозуміти, сприйняти. І знову плакало її материнське серце. Літа летіли невпинно, як на крилах відносило її роки вдалину, в вир. За цей час Тоня геть постаріла. Вже і сімдесят їй минуло, і вісімдесят наближалося 90-річчя.

І вирішив Іван матері зробити сюрприз — чи не вперше в житті. Сам вже дідом став і почав розуміти, як то важливо, щоб до тебе діти в гості приходили. Як завжди, в свій день народження Тоня вранці зібралася в храм. Хоч не неділя була, але знала, що священик відкриє для неї церква, висповідаєтся, причетниться, заспіває «многії літа». Ледве пришкандибала, відкрила двері — а всередині стояла вся сім’я: син з невісткою, їх дочки з чоловіками і дітьми! Прийшли всі до єдиного. І вже не знала Тоня, чому більше радіти: що послав їй Господь такого тривалого віку або що нарешті побачила біля себе всіх своїх найрідніших і дорогих разом? З церкви повезли мати в район, в ресторан. Стара Тоня в житті не бачила таких страв, що там подавали, і не пробувала такого доброго торта, виготовленого на її честь. Забава підходила до завершення. Поважної ювілярці, здавалося, вже все сказали тости. Тут до речі знову попросився Іван: Мати встала з-за столу, розгублено глянула навколо. На неї дивилися десятки очей. Здавалося, кожен чекав від неї той відповіді. Собралась з думками, перевела подих і зізналася: — А я, син, не тільки хто твій батько не знаю, але і хто … твоя мати. І гірко розплакалася.

У залі запанувала тиша. Все ніби скам’яніли на своїх місцях, боялися навіть поворухнутися. Тільки Іван піднявся. — Що ви таке, мама, говорите? — Правду, дитя. Якось йшла я з лісу, чую — десь хлопчик плаче. Я озирнулася і знайшла в траві пакуночок. Так ти лежав сповитий, а навколо — нікого. Чи не захотіла тебе мати згубити, а ростити, напевно, не могла. Раз поклала там, де люди ходять, щоб хтось забрав. Ось я і забрала. Документи на тебе виробила і з малим світ за очі подалася, щоб ніхто тобі ніколи правди не розповів. Кинувся Іван матері руки цілувати, прощення просити. А вона його зупинила: — Все життя боялася цього дня, що все тобі розповім — а ти мене покинеш. Бо хто я тобі — Ви — мама моя. Інший у мене немає. Після маминого одкровення став Іван частіше відвідувати матір. Тому що зрозумів ціну материнської жертовності.

Степан і Стефанія любили один одного, самі не пам’ятали, відколи. Тікали ще малими від всіх в волошкові пшеничні поля, придумували там свої казки, розповідали-шепотіли їх тільки один одному, щоб не чув ніхто, крім вітру … Росли. Стефа гарнішала з кожним новим днем, розквітала, очі синіли, волосся набиралися золотого кольору того колосся, серед якого був їх дитячий рай. Ох і кавалерів за нею стелилося! Але вона любила свого Степанка, звичайного, невисокого, русявого, кароокого. Степана зшбрали в ар мію, Стефа залишилася чекати. Під час служби зі Степаном стався прикрий випадок, і хлопець залишився одноруким. Написав Стефанії: зустрів тут і покохав іншу, живи без мене. Стефа не хотіла вірити. Не хотіла

Але поруч опинився Олексій, син заможних батьків, онук колишнього голови колгоспу. Гарний, справний, ні на крок від Стефанії не відходив. А їй так пік душу той Степанков вчинок! Представляла, що біля нього інша і сама притулилася до іншого. Мотрона, Алексєєва мати, Стефу не хотіла. З голодранців дівка, ні грошей за пазухою, ще й хлопці навколо неї табунами в’ються. А Альошка її як теля біля неї довірливий Весілля зіграли тиху, не до душі Мотрі була невістка, тому і чоловіка вмовила не викладати на гуляння. Коли Стефанія носила дочку під серцем, в село повернувся однорукий Степан. Вона все зрозуміла Степан тихо жив зі своїми батьками, роботу якусь йому на фермі знайшли, навіть машину купив на привезені з ар мії гроші. Намагалися не зустрічатися зайвий раз, хоча складно було, тому що будинок батьків Олексія, в якому жили молоді, стояв на одній вулиці з будинком Степана.

Стефа наро дила дівчинку, схожу на неї саму, як дві крапельки води. І почалося Ні дня не минало, щоб не дорікала свекруха: дитина не Льошкіна, нагуляна, вона же ні крапельки ні на нього, ні на весь їхній рід не схожа! Стефа терпіла, чоловікові не скаржилася, сказала лише раз, на що почула: — Не звертай уваги, дорога, мамці аби щось говорити. Стефа рік намагалася не звертати, та в той день свекруха перестаралася. І грядки Стефанія погано пройшла, і борщ пересолила, ще й «нагуляний» мала усе пиріжки з вишнями понадкушувала … — Більше ви нас не побачите, раз вона не ваша! — вигукнула Стефанія. Мотря мовчки відвернулася, зробила вигляд, що щось робить. Стефа швидко зібрала речі свої і малої — скільки їх там? — вийшла на вулицю, пройшла кілька будинків, постукала у вікно до Степана.

— Відвези нас кудись далеко, Стьопа .тому що тут нам життя не буде. У Степана бабуся в сусідньому районі в селі сама в будинку вік доживала. Туди і відвіз. Зробили ремонт згодом в хатині, бабуся в кращий світ відійшла, доглянута і радісна від такого щастя на старість — малюків поняньчити, з невісткою та онуком слівцем перемовитися. Стефа після того втечі лише через кілька місяців вперше до батьків зважилася приїхати в рідне село. Односельці на той час уже погуділи, як бджоли, погуділи, та й втратили інтерес до їх драмі, бо в житті все таке швидкоплинне. Розлучилися з Олексієм, розписалися зі Степаном. Наро дили ще двоє діток. Всі вже виросли. А стара Мотря доживає віку зі Степаном і Стефою. Забрали вони жінку, коли зовсім сама на світі залишилася. Тиха-тиха тепер Мотрона стала, і кожен раз, коли колишня невістка ставить перед нею тарілку з ароматним супом або пирогами, цілує Стефі руки …

Сестра подзвонила мені і через сльо зи почала розповідати, що з нею сталося. Їй було так прикро, що я ледве заспокоїла її, по телефону це зробити важко. І тут вона почала свою розповідь: -Я вже давно хотіла куnити собі пальто, все ходила по магазинах, хотіла знайти те, найкраще. Пройшла купу магазинів, але все навколо таке одноманітне, нудне. Але в одному я знайшла з хутряним капюшоном, і по талії добре сіло, по довжині підходить, колір такий приємний — молочний. Я його куnила, а коштувало воно недеաево, як дві середньостатистичні зарnлати. -Тоді Тебе можна привітати! Чого ж ти nлакала? -А не поспішай, не все так райдужно. Прийшла додому, почала приміряти біля дзеркала.

А потім зрозуміла, що в маршрутках воно швидко забрудниться, дуже неефективно. Не подумавши, одразу куnила, тільки краса на умі, а про практичність забула. Так наступного дня я вирішила піти знову магазинами, шукати те найкраще. І знайшла новенький бутік. Там продавщиця сама є господаркою. Ми з нею розмовляли, посиділи разом, каву випили. Дуже приємна жінка, яка допомогла мені знайти пальто. І тут я одразу зрозуміла, що знайшла ідеальне. Куnила не роздумуючи, навіть набагато дешевша, ніж попереднє. -Ну ось тепер я можу тебе привітати! А що зі старим зробила? -А ось тут історія починається … Я прийшла в той магазин, пояснила продавщицям, що бежеве пальто швидко забрудниться, тому воно мені не підходить. Тут вибігла розлючена господиня бутіка і напала на мене.

-Тож якщо в тебе немає машини, і ти переміщуєшся на маршрутках, то навіщо взагалі прийшла до нас у магазин? Ти бачила ці ни? Тобі таких rрошей не бачити ніколи. Потрібно думати, перш ніж куnувати щось, — прокричала господиня. — Потім вона відкрила касу і жбурнула rроші так, що деякі купюри полетіли на підлогу. Продавщиці стали їх добирати. Див но, чому вона взагалі сказала щось про rроші, якщо я купила пальто, не взяла в kредит чи ще якось. Я купила його одразу. Потім з підсобки вийшов молодий чоловік, мабуть, залицяльник господині. -Ну що ти так нервуєш … воно того не варте. Може людині на маршрутку rрошей не вистачило, чи банально на їжу. Віддай спокійно і забудь, – заспокоював господиню чоловік. -У якому я була стані – важко описати, я просто обомліла. Не змогла ні слова сказати. А треба було дістати телефон і на відео все записати. Потім би до міліції звернулася… ну що вже, після бою кулаками не махають.