Интересное тут

У свої 45 років я раптом усвідомив, що втратив найважливіше у своєму житті свою дружину Олесю.

Наше знайомство відбулося ще в університеті на першому курсі медичного факультету. Олеся була струнка, гарна і надзвичайно розумна. Вона легко завойовувала симпатії навіть найсуворіших викладачів, завжди отримувала чудові оцінки. Я намагався привернути її увагу, дарував квіти, частував кавою, разом ми готувалися до іспитів. Так поступово почали зустрічатися.

Після закінчення університету ми одружилися, і незабаром на світ з’явився наш перший син Михайлик. А за п’ять років — донька Христина. Все складалося добре, але згодом я почав відчувати нудьгу.

З кожним роком все ставало все більш одноманітнішим. Повертаюся додому — на плиті той самий суп, розмови одні й ті ж, в основному про роботу. Я почав помічати, що Олеся вже не та, якою була раніше: з’явилися зморшки, зайва вага, та й в інтимному житті щось не ладналося. Мені хотілося чогось нового, живого, і я почав частіше чути відмову, ніж того хотілося.

І тоді на горизонті з’явилася вона, Валерія, колега по роботі. Їй було всього 30 років, молода, приваблива, завжди з блиском в очах. Вона часто запрошувала мене на каву, приносила шоколадки, і ми багато балакали на різні теми. Я навіть став спеціально брати нічні зміни, щоб більше часу проводити з нею. Здавалося, навіщо мені повертатись додому, коли є така щира підтримка поряд?

Наші стосунки швидко переросли у роман, і я вирішив завершити свій шлюб з Олесею. Ми розійшлися спокійно, без скандалів. Вона лише тихо сказала: «Я давно все знала», коли я збирав речі.

Але діти мене не пробачили. Син заявив, що я для нього більше не батько і що я вчинив підло. Вони не хотіли бачити мене щасливим з іншою жінкою.

Жив я з Валерією у її однокімнатній квартирі, разом з її сином від першого шлюбу. Колишній чоловік рідко допомагав матеріально, і я не міг сказати, що налагодив з хлопчиком добрі стосунки. Він був некерований і грубий, варто було йому чогось не дати — починалися істерики та бунти. Коли я робив зауваження, чув у відповідь: «Ти не мій батько, не командуй». Валерія завжди його захищала, нагадуючи мені, що я тут чужий.

Згодом Валерія оголосила, що вагітна. Я подумав, що це зблизить нас, але стало лише гірше. Вона почала наполягати на купівлі нової квартири, адже нам тут буде тісно. Ми взяли кредит, і тепер я по вуха в боргах, намагаючись сплатити за трикімнатну квартиру, хоча зарплата лікаря у мене не така вже й велика.

Часто почав згадувати Олесю. Вона була чудовою дружиною. Тепер мені все одно на її зморшки та зайву вагу. Я згадую, як смачно вона готувала, який порядок був у домі, як вона завжди підтримувала мене у скрутні моменти, вірила в мене та називала найкращим чоловіком.

Зараз я почуваюся ніким. Діти не спілкуються зі мною, і я не знаю, до кого звернутися по допомогу. Олеся переїхала до Канади до родичів, працює у лікарні та знову вийшла заміж. Діти теж переїхали до неї, мешкають тепер в Оттаві. Я дізнався про це від сусідки, коли прийшов до нашої колишньої квартири – виявилося, її продали, і мені ніхто нічого не сказав.

Тепер я не знаю, що робити далі. Жити з Валерією я не хочу, але у нас спільна дитина. А у Олесі нове життя та новий чоловік. Вона мене більше не прийме, а діти про мене забули.

Як мені повернути довіру та любов Олесі? Я вірю, що ніколи не пізно виправити все. Я готовий заради неї вирушити хоч на інший кінець світу.

Чи можна назвати чоловіка зрадником, якщо він залишив сім’ю? Життя мінливе, і не завжди все так однозначно. Іноді навіть найміцніший шлюб може розвалитися, як картковий будиночок. Але як поступати в таких випадках — вирішує кожен для себе.

У мене є подруга, і її життя довгий час було предметом заздрощів для оточуючих. Вона красуня, у неї чоловік — успішний, не п’є, не палить, займається спортом. У них є доросла дочка, яка навчається в одному з найкращих університетів. Довгі роки вони збирали гроші на квартиру для доньки, щоб вона могла розпочати своє доросле життя з власного житла.

Здавалося б, все складалося чудово. Відносини з чоловіком були стабільними, вони пройшли багато через що разом. І ось настав час пожити для себе. Але щось пішло не так.

Чоловік потай почав спілкуватися з жінкою, яка була на 20 років молодша за нього. Йому здавалося, що з цією незнайомкою у них несподівано багато спільного. Вона ніколи не переставала захоплюватися ним, хвалила за успіхи, питала про його плани на майбутнє. Для нього це було як ковток свіжого повітря серед звичної рутини. Як тут не піддатися спокусі?

Спочатку він намагався чинити опір. Думав, що це неправильно щодо дружини, з якою прожив 20 років. Почуття до неї давно згасли, але почуття обов’язку все ще було сильним.

Однак увага з боку молодої жінки закрутила йому голову. Він намагався контролювати свої емоції, роблячи «маленькі ковтки» цього нового захоплення. Але що більше вони спілкувалися, то сильніше це затуманювало його свідомість. Він намагався забути її, зникав на кілька тижнів, але потім знову не витримував і писав просте «Привіт». А вона завжди була рада його бачити, продовжуючи листуватися до пізньої ночі.

— Може, це скоро пройде? — думали обидва. Але це не минало.

Вони навіть не планували зустрітись. Але одного разу випадково зіткнулися в парку, в обідній час. Обидва одразу впізнали одне одного. За мить уже йшли, обнявшись, наче старі друзі.

— Це доля чи випадковість? — кокетливо спитала вона.

Так минуло півроку і чоловік більше не витримав. Одного вечора він підійшов до мене на кухні і розповів про все.

Він сказав, що збирається переїхати до квартири, на яку ми збирали всі ці роки. Поки доньці вона не потрібна, вона ще вчиться. А раптом у неї з’явиться багатий чоловік, котрий забере її до себе? Тоді квартира їй і зовсім не знадобиться.

Квартира, на яку ми витратили стільки сил та грошей. Наші найкращі роки були вкладені у цю мрію.

Чи мав він право так вчинити? Якщо квартира оформлена на нього, може, так. З якого боку не подивишся, ситуація неоднозначна.

Все життя він забезпечував мене, я нічого не потребувала. Він був дбайливим, оточуючі захоплювалися нашою родиною. Для дочки він завжди був готовий на все. Здавалося, у нас було ідеальне життя.

Тож чи має він зараз терпіти осуд? Хіба не заслужив права на щастя, адже життя коротке?

Але є й інший бік — мій. Звісно, я відчуваю образу. Чоловік йде у квартиру, з якою планував наше спільне майбутнє, але з молодою коханкою. Куди тепер подіти ці 20 років шлюбу? Навіщо були всі ці зусилля? Хто тепер мене оцінить? Подруги радять відпустити та знайти когось, щоб не бути самотньою. Але нащо мені хтось? Щоб знову пережити зраду?

Що ви думаєте про цю ситуацію?

У моєї сестри Оксани в особистому житті не склалося. Якось так вийшло, що в мене завжди було багато шанувальників, а на неї ніхто не звертав уваги. Раніше вона через це засмучувалася, але потім упокорилася.

Оксана таки вийшла заміж, щоправда, це сталося вже у 28 років. Але через три роки її чоловік залишив її, тому що їм не вдалося завести дитину. Вона дуже тяжко це переживала і зовсім не хотіла про це говорити. Можливо, це ще й тому, що на той момент у мене вже було двоє дітей.

– Не хочу більше тут залишатися, поїду до Європи на заробітки, може, там знайду своє щастя.

І вона поїхала. Дуже швидко знайшла роботу. Чесно кажучи, я їй дуже вдячна – багато років Оксана допомагала нашій родині грошима. Я ніколи її не просила, вона сама говорила, що ми її єдині близькі люди. Коли моя старша дочка виходила заміж, Оксана дала гроші на весілля. Вона платила за освіту моїх дітей, надсилала одяг та продукти, у всьому підтримувала нас.

Нещодавно сестра сказала, що хоче приїхати. Я дуже зраділа, адже ситуація зараз складна, грошей майже нема, а допомога нам зараз дуже потрібна. Чоловік втратив роботу, сидить удома без діла. До того ж, син збирається одружуватися, а жити молодятам нема де.

Оксана приїхала, зупинилась у нас, і тут видала новину:

– Я вирішила повернутися на батьківщину. Хочу купити квартиру і взяти дитину з дитбудинку. Чула, що зараз багато таких дітей.

– Ти впевнена, що зараз слушний час для цього?

– Не знаю, але рішення вже ухвалено!

Минуло кілька тижнів і Оксана купила велику трикімнатну квартиру. Нам вона дала лише три тисячі євро, сказавши, що більше допомогти не може. Вже почала оформляти документи на усиновлення. Уявляєте? Вона має рідню, якій потрібна підтримка, а вона збирається витратити свої гроші на чужу дитину! До того ж їй уже чимало років.

Я просто не знаю, що думати. І як ми тепер справлятимемося?

Підкажіть, що робити? Як переконати сестру, що їй краще повернутися до Європи та продовжити допомагати своїм близьким?

Мені 46 років, і я все ще не одружений. Заради справедливості, це не через відсутність спроб, а швидше тому, що з жінками мені просто не щастило. Були моменти, коли весілля здавалося близьким, але до РАГСу так і не дійшло.

Перше серйозне кохання я зустрів, коли мені було 19. Її звали Аліна. Це були бурхливі стосунки з емоціями, драмою, пристрастю. Ми зустрічалися шість років і розмови про шлюб були вже серйозними. Однак я зрозумів, що почуття згасли, залишилася лише звичка. Вирішив, що краще не зволікати і запропонував розійтися. Її батько тоді дзвонив мені, не знаходячи слів від обурення:

– Як ти міг? Шість років, а тепер просто йдеш? Дівчині життя зламав!

Але я жодного разу не пошкодував. Через роки випадково зустрів Аліну — ледве впізнав її. Тепер вона виглядала так, що могла б зійти за мою маму, та й вагу набрала чималу.

Після цього я більше не прагнув серйозних стосунків. Але у 35 друзі познайомили мене з Аллою. Їй було трохи за 30, гарна, розумна, але жахливо наполеглива в бажанні завести сім’ю та дітей. Наполягала так, що я не витримав, зрадив її, і все розкрилося. Вона влаштувала неймовірну сцену, потім знайшла когось і майже одразу народила двох. Я тільки полегшено зітхнув.

До 40 років я вже точно знав, якою хочу бачити жінку поряд: струнку, гарну та молоду, щоб друзі заздрили. Настя якраз була такою. Ми навіть пожили разом, але проблема в тому, що вона мене зовсім не розуміла. Готувати та прибирати не хотіла, тільки гроші вимагала. Зрештою я її виставив.

Нині я вже звик до самотності. Але іноді все ж таки хочеться когось поруч. Нещодавно зайшов до кума, розговорилися, а він мені каже:

– Ти дарма час втрачаєш, ось візьми жінку свого віку. Дбатиме, поважатиме.

– Ти що, ми не такі вже старі! – Заперечив я.

– Молода не стане твоїм другом, не підтримає так, як ровесниця.

І тут я йому пояснив. Жінки за 40 — це вже жінка з багажем минулого, з дітьми на руках, а то й з проблемами зі здоров’ям. А кому потрібні такі турботи? Чоловікові хочеться здоров’я, дітей, а не зайвих труднощів.

Жінка за 40 – це вже не те, що шукає нормальний чоловік. Як вважаєте, правий я чи ні?

Нещодавно нам зателефонувала сваха та запросила на день її народження до ресторану. Чесно сказати, я не надто горіла бажанням йти туди.

Справа в тому, що наш син одружився з дуже багатою дівчиною. У батька своя компанія, великий будинок і кілька нових машин. А ми прості люди: я працюю вчителькою, чоловік механіком. Відмовитися, звісно, не могли.

Оскільки це був не ювілей, я вирішила, що тисячі гривень на подарунок вистачить по 500 гривень з особи.

Коли ми увійшли до ресторану, я була шокована. У мене мало не відпала щелепа — все виглядало так, ніби ми на прийомі у короля. Розкішна кухня, кришталеві келихи. А які страви нам подали — чого там тільки не було! Ми з чоловіком подарували конверт з грошима, коробку цукерок та квіти. Вийшло цілком пристойно.

Але ми не затримувалися. Нам було якось ніяково серед цих заможних людей. До того ж син, мабуть, соромився нас — жодного разу не підійшов, не сказав ні слова. Тому незабаром ми поїхали додому.

Наступного ранку мене розбудив дзвінок сина.

— Як ви могли так мене зганьбити? Тисячу гривень! Ви взагалі бачили, хто там був?

— Але ж це солідна сума!

— Солідна? Один салат у тому ресторані стільки коштує! Краще взагалі б не приходили. Тепер з мене сміятимуться. Важко було сказати? Я додав би!

Мені стало дуже прикро після цієї розмови. Невже зараз цінуються лише гроші? Невже свати не розуміють, що ми не такі багаті? Я почуваюся незручно. Думаю, може, подзвонити свасі і вибачитися? Як тепер поговорити з сином?

Поділіться, друзі, ви використовуєте спеціальні пакети для збору сміття? Багатьом це видається зручним рішенням. Я теж так рахувала донедавна. Але потім моя думка змінилася. Незрозуміло, що сталося з виробниками цих пакетів, але якість їхньої продукції впала в рази.

Схоже, що в процесі виробництва мішків стали економити, роблячи їх тоншим, що справді засмучує. Ви, мабуть, теж стикалися з тим, що маленький неакуратний рух і мішок лопається. Сміття виявляється там, де на нього зовсім не чекаєш. Зрозуміло, ніхто не буде радий, якщо мішок вибухне прямо в руках, розкидаючи відходи довкола.

Я визнаю, що в магазинах продаються міцні пакети для сміття, але їхня ціна досить висока. Якщо врахувати, що сміття викидаємо щодня, а при ремонті й заготівлях, то витрати на пакети можуть бути значними! Особливо якщо вам потрібно викинути щось з неприємним запахом, і чекати, поки мішок заповниться, безглуздо. Легко підрахувати, що витрати на купівлю пакетів будуть значними.

Нещодавно я знайшла рішення. Виявляється, можна обійтися без пакетів для сміття, головне — правильно підійти до цього питання. І ось яка альтернатива знайшлася! На мій досвід, в рулоні останній мішок зазвичай виявляється найневдалішим. При відриві попередніх мішків він часто псується. Це неприємний факт.

У супермаркетах є добрі міцні пакети-майки. Вони якісніші та місткіші. У відро для сміття такі пакети укладаються зручно. Достатньо потягнути за ручки, зав’язати вузол і винести. До того ж вони добре тримаються на відрі за допомогою канцелярських затискачів. Але й цей варіант не є ідеальним через фінансові витрати.

Безкоштовно можна взяти у супермаркеті лише маленькі пакетики для овочів. Інші пакети коштують у середньому 10 рублів. Легко підрахувати, скільки це буде за місяць. Я волію складати покупки в зручний шоппер. То що робити?

І ось що я вигадала оригінальне і креативне рішення, яке використовували ще в СРСР, але забули про нього.

Беремо великий аркуш газети і відриваємо від нього велику смужку, щоби вийшов квадрат. Потім складаємо його по діагоналі, щоб вийшов трикутник. Один з країв загинаємо акуратно, перевертаємо і загинаємо другий кут. Виходить газетний кульок. Краї, що стирчать у кулька, підгинаємо всередину або назовні. Цей кульок поміщаємо у відро для сміття, і він служить як тимчасове відро для сміття з газети. У міру заповнення виймаємо та викидаємо.

Цей метод екологічний, тому що пластик розкладається дуже довго, і невідомо, скільки часу сміттєві пакети лежатимуть на звалищі.

Таким чином, цей метод економить гроші та захищає навколишнє середовище. Ви зі мною згодні?

Денис та Марина були у шлюбі вже 20 років і нещодавно придбали будинок з чудовим краєвидом на озеро. Їхнє життя здавалося ідеальним, поки Марина випадково не почула дивну розмову Дениса по телефону.

«Я йду на роботу. На столі сніданок, у контейнер поклала обід тобі. Увечері мене забереш?» — Марина поцікавилась у чоловіка.

«Можливо. Дякую» — сонним голосом відповів Денис.

Марина пішла, а чоловік її намагався прийти до тями після бурхливих вихідних з друзями. Вчора вони відвідали сауну.

Увечері Денис забрав з роботи Марину, вони заїхали в магазин, купили все необхідне і поспішили додому. Після вечері кожен з них зайнявся своїми справами. Марина почала читати книгу, потім додивилася свій улюблений серіал і почала в’язати шапочку для онука. Денис ліг біля телевізора, перемикаючи канали та засинаючи. Так проходили їхні вечори — кожен зайнятий своєю справою. Рідко вони проводили час разом.

У цей день у Марини начальника були іменини, і оскільки вона була правою рукою, Марина взяла відповідальність за документи на себе. Марина вирішила заскочити додому на обід, щоби продовжити роботу в офісі.

Вона не дзвонила чоловікові, бо він був удома у вихідні. Марина обережно увійшла до будинку і роздяглася на веранді. Проходячи біля кухні, вона почула розмову Дениса телефоном.

«Я казав, що можу тобі дати лише гроші, але не більше. Якщо я розлучуся з дружиною, то залишусь ні з чим. Навіщо мені це робити? – промовив чоловік. Марина підійшла ближче і почала прислухатися.

«Чому ти мене не слухаєш? Я ж казав тобі, що дитина — це дуже велика відповідальність. Ти сама вирішила його залишити, значить і виховуватимеш його. Я з тобою не житиму. Все, бувай», — сказав Денис і поклав слухавку.

Марина зазирнула до кімнати, і Денис стрепенувся, не чекаючи її появи.

«Маринко, ти так рано прийшла, я не встиг ще приготувати поїсти», – сказав він.

«Нічого страшного, я сама зроблю собі салат», – відповіла Марина.

«А ти з ким розмовляв?» — спитала вона.

«Та Володька дзвонив, він знову запросив мене на рибалку на вихідні», – відповів чоловік.

«Це чудово. Останнім часом ти так часто ходиш на рибалку, хоча ловиш не так багато риби», — сказала Марина з іронією в голосі.

“Ну… Виходить як виходить», – відповів Денис.

«Мені спало на думку, що я теж почну ходити з тобою на рибалку. Я сиділа вдома надто довго, і це вже набридло. І останнім часом ми проводимо разом дуже мало часу, хоч живемо під одним дахом», — сказала Марина чоловікові.

«Але ми ж ходимо з мужиками, ти там що робитимеш?», – Запитав Денис.

«Я знайду чим зайнятися. Отже, що скажеш, поїдемо в суботу?», – поцікавилася Марина.

«Добре», – відповів чоловік.

За два дні Денис скасував поїздку на рибалку, посилаючись на велику завантаженість на роботі в автосервісі. Він почав знаходити нові відмазки, щоб уникнути обіцяної риболовлі. У суботу, коли Марина приїхала до автосервісу перевірити, вона виявила, що чоловіка там не було. Марина розуміла, що він її в усьому дурить, і не знала, як його спіймати на гарячому.

Марина вирішила перевірити телефон Дениса, чого раніше ніколи не робила, та переглянула його листування з коханкою. З’ясувалося, що якась Олена від Дениса вагітна і хоче залишити дитину, але він проти цієї ідеї. Вони зустрічалися близько двох років, і весь цей час Денис приховував свою зраду від Марини.

Щоб упіймати чоловіка зненацька, Марина вирішила стежити за ним, коли він призначив зустріч з Оленою. Вони зустрілися у парку, і коли Денис обійняв Олену та поцілував її, Марина зробила фотографію та підійшла до них.

«Який ти негідник, Денисе. Впіймав чудову рибку на своїй рибалці. Молодець. Але сьогодні забери свої речі і йди», – сказала Марина і пішла додому.

Відразу Денис побіг за нею, благаючи про прощення, але Марина знала, що його зраду вибачити не зможе. Його вчинок сильно зачепив її, особливо дізнавшись про дитину на боці.

Денис зібрав усі свої речі та залишив будинок. Упродовж півроку він намагався повернути Марину, але вона відмовляла йому. Вона усвідомлювала, що в такому віці він не зміниться, і що насправді їх пов’язувало? Нічого.

Марина вирішила розпочати новий розділ свого життя, звільнившись від токсичного та невірного шлюбу. Вона знайшла в собі сили та самостійність, щоб рухатися вперед без Дениса, сподіваючись на щасливе майбутнє, де вона цінуватиме себе і знайде справжнє кохання та повагу.

Марія прожила з Олексієм цілих 25 років, разом долаючи безліч випробувань, радіючи успіхам один одного та будуючи плани на майбутнє. Вони були дружною родиною, і часто в гостях у них була подруга Марії, Варвара. Марія завжди думала, що стосунки Олексія та Варвари залишалися плаToнічними, начебто вони просто спільні друзі. Проте в один момент Олексій աoкував її зізнанням, що у них з Варварою, виявляється, були стосунки.

Це не називалося зpaдою, а просто «вiднocинами». Зрозуміло, що після такого Марії не залишалося іншого виходу, kpiм розлучення. Ця зрада була величезним удapoм для Марії. Вона відчула, що її життя зpyйнувалocя, а сподівання на щасливе майбутнє зникли. Вона відчувала себе саMoтньою та розчapoваною.

Згодом Марія зрозуміла, що має йти далі і знайти сили для нового початку. Вона почала приділяти час собі та відкрила для себе нові сторони життя. Вона була готова до нових відносин, але на роботі з’явився чоловік, який виявляв до неї інтерес. Вони зустрілися кілька разів, і Марія чесно розповіла йому, що поки не знає, чи готова вона розпочинати нові стосунки.

Її новий знайомий, Володимир, поставився до цього з розумінням. Він сказав, що не вимагає від неї нічого, але йому подобається проводити час з нею. І одного дня Марія виявила у своїй пошті незвичайний лист — весільне запрошення. Запрошення було від її колишнього чоловіка Олексія та його нової партнерки Варвари.

Марія відчула лють у собі. Вона розуміла, що це запрошення надіслано їй лише для того, щоб показати, що в них все добре. Вони, мабуть, просто хотіли поглузувати з неї. Але Марія вирішила не давати такого їм задоволення і показати, що вона не зламана і не залишена осторонь. Вона вирішила піти на це весілля і показати, що вона стоїть на боці переможців.

Марія зателефонувала до Володимира, свого нового знайомого, і розповіла йому про ситуацію. Вона попросила його супроводжувати її на весілля, щоб колишні близькі люди побачили, що в неї все чудово і вона без них щаслива. Володимир погодився та підтримав Марію.

Того дня Марія підготувалася до весілля так, наче це було її власне свято. Вона придбала гарну смарагдову сукню і пішла до візажиста, щоб виглядати на всі сто. Разом з Володимиром вони вирушили на урочистість.

Зал був наповнений ароматом квітів, і гості з нетерпінням чекали появи нареченого та нареченої. Коли двері відчинилися, всі обернулися, очікуючи побачити Олексія та Варвару, але замість них у залі з’явилася Марія, у вишуканій смарагдовій сукні.

Вона була така прекрасна, що навіть наречена блякла на тлі її пишноти. Декілька чоловіків підійшли до Марії, виявивши свої інтереси, але вона з усмішкою відмовила їм, сказавши, що в неї вже є партнер.

І ось Марія вирішила сказати тост, щоб висловити свої думки вголос:

«Любі друзі, я хочу подякувати вам. Завдяки вам, з мого життя зникли найнегативніші люди. Залишилися тільки справжні віддані друзі, а також нові, як Володимир», — вона з теплотою глянула на свого супутника. — «Бажаю вам всього найкращого. І, Варваро, стеж за своїми подругами».

Після свого виступу Марія гордо пішла з зали, взявшись за руку з Володимиром, знаючи, що вона поставила жирну крапку у своїй історії. Вона не дозволила минулому визначити її щастя та самооцінку. Марія прийняла свою силу та гідність, вирішивши не залишатися у тіні колишнього чоловіка та його нової партнерки.

Після весілля стосунки Марії та Володимира стали міцнішими. Вони знайшли в собі взаємну підтримку та розуміння, будуючи спільні плани на майбутнє. Марія зрозуміла, що навіть після таких серйозних випробувань у житті можна знайти щастя та любов.

Вона перестала думати про минуле і зосередилася на власному розвитку та щастя. Марія стала успішною та незалежною жінкою, яка досягає успіхів як у кар’єрі, так і в особистому житті.

Читаю тут безліч історій про жінок-заробітчан і просто хапаюся за голову. Дорогі пані, ну ви там у своїх Португаліях, Іспаніях та Італіях зовсім вже розум втратили?!

Я за три роки заробила на нову квартиру та ще й ремонт затіяла. Меблі вибирали не дешеві, а якісні, з натуральних матеріалів.

Практично всі мої колеги та подруги дивуються:

— Ганно, як так? Я ось уже 10 років орю, як кінь, а кредит за квартиру досі не закрила.

— А ти сюди на старість приїхала гроші збирати чи дітям допомагати?

— Звісно, дітям. Донька вийшла заміж, вагітна. Я оплачую їм ремонт та оренду.

— Ну, воно й видно. А я своїм дітям жодної копійки не даю!

— Як так? Ти що, Бога в серці не маєш?

— Зате розуму в цій сивій голові достатньо.

Так, дорогі матусі, я поїхала до Німеччини, щоби заробити виключно на свої потреби. Працюю тут кухарем на круїзному лайнері, заробляю пристойні гроші. Але за всі ці роки жодного євро своїм дітям не надіслала. Навіть подарунків не передавала, все відкладала, збирала з зарплати.

Проте діти думали, що я просто жартую. Мовляв, куплю квартиру і одразу все на них перепишу. Ага, зараз! Зробила ремонт, поставила замок на двері та ключі сховала.

— Мамо, ну ти ж знаєш, яка у нас ситуація в країні, ми вдвох заробляємо лише 30 тисяч, це копійки!

— Софіє, а в чому проблема? Твій ледар не може знайти другу роботу? Хочеш — приїжджай сюди на заробітки, разом працюватимемо.

— Я? На заробітки? Мамо, ти що, це смішно! Це робота для старших жінок.

— А чи не смішно у 30 років просити у мами грошей на продукти? У тебе немає совісті таке мені говорити.

Син взагалі сказав, що одружуватися збирається. І вгадайте, хто має нареченій каблучку купити, ресторан сплатити, музикантів найняти та частування привезти? Звісно, матуся Ганна, адже вона за кордоном працює! Наче мені гроші з неба падають.

Звичайно, я планую колись допомогти дітям. Але спочатку хочу закінчити ремонт у своїй квартирі, а потім купити ще одну для оренди, щоб був додатковий дохід.

Але бачу, як тут багато українок просто спини гнуть. Мені їх щиро шкода. Вони зовсім не поважають себе, шкодують грошей на каву або круасан у кафе. Ходять у старому одязі, живуть у гуртожитках, працюють по дві зміни, з ранку до ночі на ногах.

Хтось у коментарях напише, що я роздаю дурні поради та погана мати. Ну що ж, це ваша думка, і мені вона абсолютно байдужа.

Я просто хочу, щоб усі заробітчанки зрозуміли одну просту істину: ваше здоров’я та життя не нескінченні! Не варто заробляти хвороби, які потім доведеться лікувати роками. Заради чого? Ваші діти – дорослі, дієздатні люди. Нехай самі їдуть на заробітки!

А ви живіть для себе, працюйте для седе. Діти переб’ються та заспокояться. Але себе треба любити, поважати та цінувати. Запам’ятайте це раз і назавжди!

А ви погоджуєтесь з думкою нашої читачки?

Цього року я вперше за багато років повернулася додому з Італії. Хвора і вже не молода, я почуваюся непотрібною. Оселилася в холодній, занедбаній старій хаті, і за два тижні опинилася в лі карні з запаленням легень і ко ронав ірусом. Як я не намагалася додзвонитися до дітей, все було марно. Ніхто не приїхав. Лікар одного разу запитав мене:

– Що ви наробили у житті, що ваші рідні від вас відвернулися?

У мене на очі навернулися сль ози. Адже подруга Іванка ще попереджала: думай про себе. А я їй не вірила. Усі свої сили та життя я віддала заради дітей. Колись заради них я й поїхала на заробітки. Мій покійний чоловік Степан виявився нікчемним, пиячив без кінця, і всі турботи про дітей лягли на мої плечі. Було дуже важко, роботи не було, і я постійно шукала підробітку. Потім дочка Софія стала підлітком, їй уже не хотілося носити речі подруги. Я страждала, що не можу дати їй усе потрібне. До того ж будинок буквально розвалювався на очах. Коли Степан по мер після чергового запою, стало зрозуміло, що я повинна сама все тягнути.

Залишивши двох дітей на свою матір, я вирушила за кордон на заробітки. Софії було 17, Тарасу – 15. Працювала важко, не шкодуючи себе, щоб діти могли жити нормально. Спочатку я думала відремонтувати будинок, але дочка одного разу сказала:

– Я вже доросла, скоро закінчу коледж, у мене буде своє життя. Краще купи мені квартиру у Хмельницькому.

Тоді я вирішила, що, можливо, вона має рацію. І наступні вісім років працювала, щоб купити дітям квартири у місті. Я оплатила ремонт і весь цей час відправляла гроші на їхнє життя та навчання.

Все змінилося, коли я зустріла чоловіка – італійця на ім’я Марко. Він був старший за мене, але такий уважний і дбайливий. Йому не подобалося, що я так багато працюю, і одного разу він сказав:

– Ти вже купила дітям квартири. Вони дорослі. Може, настав час жити для себе? Життя коротке, і ми не знаємо, скільки нам залишилося.

– Але мені потрібні гроші. Як я житиму?

– Зі мною в тебе буде все, що потрібно. Ми подорожуватимемо, насолоджуватимемося життям.

Мої подруги з Італії вмовляли мене прийняти його пропозицію, кажучи, що я заслуговую на щастя. Однак, коли я зателефонувала дітям, вони не схвалили моє рішення.

– Мамо, ми твоя сім’я, а він чужий. Хіба ж так можна?

– Але я теж хочу трохи щастя. З вашим батьком у мене його не було.

– Підзаробиш грошей, повернешся додому і бачитимеш онуків. Хіба це не щастя?

Звичайно, я мріяла бачити онуків, але мені теж хотілося кохання. Я звільнилася і почала жити з Марком, і це були найщасливіші роки мого життя. Ми подорожували, ходили в найкращі ресторани, я була одягнена в найкращі вбрання. Але дітям я більше не могла допомагати, бо Марко не давав мені грошей на це, а я не працювала. Кілька разів вони дзвонили, просили грошей, я відправляла небагато, але це було все, що я мала. Незабаром вони зовсім перестали дзвонити.

Ми прожили з Марком 12 років, і я ніколи не шкодувала про це. Але потім він раптово помер, і його дочка вигнала мене з дому. Я намагалася знайти роботу в Італії, але вже була надто стара, а конкуренція серед працівників велика. Та й здоров’я почало здавати. Зрештою я вирішила повернутися додому, до старої хати. Коли нарешті додзвонилася синові, він сухо відповів:

– Ти відвернулася від нас. Що тепер хочеш?

– Але ж я купила вам квартири. Не всі батьки так роблять.

– Ти могла б зробити більше. Нам теж було нелегко, а ти розважалася.

Тепер я одна у лі карні. Не знаю, як далі жити. Я не маю грошей, і діти не хочуть зі мною спілкуватися. Що робити? Може, я справді помилилася, обравши своє щастя замість дітей?