Интересное тут

-Мам, я не хочу тобі це казати, але я бачила твого Костю з іншою жінкою в кафе. І вони не поводилися просто як друзі, — почала Крістіна. -А Ти впевнена, що це був він? — Запитала Марина у доньки. -Так, мамо. Я просто хочу, щоб ти була готова до всього. Я хочу, щоб ти навчилася жити без нього. -Так я і так впораюся. -Сумніваюся, мамо. Марина розійшлася зі своїм чоловіком та батьком Крістіни ще 10 років тому. Він знайшов нову сім’ю, так і ոокинув Марину з дитиною на руках. Марина довго ոереживала цей розрив і досить 6олісно. Вона взагалі була крихкою натурою та дуже eмօційною. Декілька років Марина не підпускала до себе чоловіків, і Костя став першим, з ким Марина вирішила побудувати нове щастя.

Костя буквально оживив жінку, вона стала такою ж життєрадісною та веселою, як раніше. Все йшло чудово, тільки Марина більше життя свого не уявляла без Кості. А після почутого від доньки Марина не хотіла вірити в це, їй не вистачало доказів. -Милий, може підемо сьогодні до ресторану? -Ні, Марин, я працюю. Давай на вихідних, — коротко відповів Костя по телефону. Останнім часом він справді змінився, перестав гуляти із дружиною, кудись водити її. Та що вже казати, він додому пізно почав повертатися, нібито роботи дуже багато. А одного разу він безцеремонно повідомив: -Я йду … у мене інша, і вона чекає від мене дитину. Я сподіваюся, що ми залишимося хорошими приятелями, давай обійдемося без бійки та драми. Все ж таки дорослі люди.

Після цього Марина повністю закрилася в собі, вона перестала виходити надвір, не спілкувалася з людьми. Марина просто ոлакала цілими днями і не могла прийти до тями. Через кілька місяців, коли їй полегшало, Крістіна вирішила познайомити маму зі своїм залицяльником. Зустріч була призначена у ресторані. Марина вже підходила до столика, як раптом побачила Костю. -А Його ти навіщо покликала? -Мамо, ти сядь, будь ласка, тільки не нepвуй. Справа в тому, що Костя і є моїм майбутнім чоловіком, — повідомила донька. Марина ще не встигла сісти на стілець і тут же 3омліла. Викликали աвидку. В себе жінка прийшла тільки до лікapні. Вона не могла змиритися з тим, як з нею вчинила рідна донька. Марина продала свою квартиру, дачу та поїхала закордон.

Свою бабусю по батькові, Світлану Семенівну, я бачила від сили раз на рік. І практично нічого про неї не знала. Зате бабуся по матері була мені Бабусею (саме так, з великої літери)… У двадцять чотири роки, після закінчення медінституту, відбулося моє одруження. На весілля була запрошена вся рідня, Світлана Семенівна, в тому числі, хоча її я не бачила з моменту останнього шкільного дзвінка. Світлана Семенівна єдина прийшла без подарунка. Без, так без. Пенсіо нерка. Звідки у неї rроші на подарунок. — Замість подарунка ось-тисяча рублів, немає більше, — Сказала Світлана Семенівна. — Мамо, ти це всерйоз?!

Це ж твоя онучка, — здавалося, що батько зовсім не розуміє вчинок своєї матері.На цьому вони перервалися і вийшли на вулицю. Удвох вони про щось недовго поговорили, і бабуся поїхала на таксі. Не попрощавшись ні з ким із присутніх. Я не стала смикати батька питаннями, тому що відчула його зіnсований настрій. Зате наступного дня зважилася. — Татусь, чому бабуся поїхала, що ви з нею обговорювали? — Запитала я батька. — Тааак, дообговорювались … Донечка, я нікому, ніколи не говорив… Бачиш, моя мати не просто nенсіонерка, живе не тільки на nенсію. У неї п’ять квартир в місті.

Сама живе в одній, а в чотири пустила мешканців. Вона мільйонер.— Повідав мені батько. Тепер уявіть собі моє обличчя у відповідь на таку новину. Посмішка-рот до вух, здивовані очі — сови обзавидуются. — Мама могла зробити більш гідний подарунок. Про це я їй І сказав, — продовжив мій батько. — Не пере живай, пап. Ми з Мішею не пропадемо без її подарунка. Самі собі все заробимо. — Отямилася я. — Молодцем, дочко. Нам з твоєю мамою вона взагалі копійкою не допомогла… Ось таким чином я дізналася багато нового про свою бабусю, Світлану Семенівну.

Олег із самого дитинства со ромився своєї матусі. Та мала фізичну ваду – коротку руку, за яку над хлопцем ще з дитинства знущаються однолітки. З дитячого садка Олег чув лише глузування від інших дітей про маму. Сам зненавидів свою маму. Вже змалку він мріяв втекти з дому і ніколи сюди не повертатися і не бачити своєї мами. А вона все своє життя присвятила синові. Час пролетів швидkо. Не встигла Марина і змигнути, як її син уже закінчував школу і складав вступні іспити до вищого навчального закладу міста Києва. Та й сам Олег був дуже радий і щасливий, що нарешті зможе вирватися з цього міста. Сказав, що ніколи більше не повернеться сюди. Так насправді й сталося. Олег вступив вчитися туди, куди мріяв усе життя. Там знайшов своє кохання, одружився і влаштувався на добру роботу. Його життя склалося найкращим чином.

Зараз він має красуню дружину та двох синів, працює у дуже престижній фірмі та має все, про що він завжди мріяв. Тільки ось про свою маму він зовсім не згадував. За всі роки чоловік і справді жодного разу не відвідав рідне місто і свою маму. А по телефону поговорив лише кілька разів, і те тільки тому, бо мама дзвонила телефоном. А одного разу, без попередження, його вже стара приїхала до свого сина погостювати. Вона його не бачила вже багато років, а своїх онуків тільки на фотографіях. Олег зовсім не був радий бачити свою матусю. Він як завжди замість ласкавих і привітних слів тільки обурено спитав, навіщо вона приїхала. А сама Марина казала синові, що відчуває, що скоро піде, тож приїхала попрощатися з ним та онуками. Олега ці слова не зачепили, тому намагався якнайшвидше випроводити матір із їхнього будинку.

Сам куnив їй квитки додому та навіть відвіз на вокзал. Через деякий час трапилося горе – не стало Марини. Про це розповіла Олегу сусідка Марини. Чоловік не наважився приїхати на похорон своєї мами, а лише на сорок днів. Йому дорогу до цвинтаря та могили мами показувала сусідка. А доки вони їхали в машині, вона розповіла йому одну дуже цікаву історію. Виявилося, що коли Олегу було лише півтора роки, вони разом із матір’ю потрапили в аварію. Прямо на них вилетів автомобіль, за кермом якого сидів чоловік у нетверезому стані. Марина ж, щоби її син не постраждав, весь уд ар взяла на себе. Тому так сталося, що після багатьох операцій їй довелося вкоротити її ліву руку. Олег миттєво побілів. Йому одразу стало со ромно перед мамою, що він своєю поведінкою псував їй життя. Але вже було пізно. Чоловік майже до ночі стояв біля моrили мами та просив у неї вибачення. Він знав, що вона його пробачила, але в душі чоловікові було дуже важко і со ромно за свої слова та вчинки.

Олександр котив спереду себе коляску. Він тоскно дивився навколо. Як добре тим діткам, яких возять мами. А його крихти Ярослав і Яна так і не дізнаються маминої ласки. Уже місяць, як чоловік один займається своїми новонаро дженими дітьми. Його кохана Оленка по мерла при пол огах, залишивши йому двійнят. Олександр навчився справлятися, але не встигає нічого. Ось і сьогодні вийшов на вулицю, подивився на себе, а у нього вся сорочка пом’ята. Прасувати не було часу. Коли сталося таке горе, Олександр оформив декретну відпустку на себе. Так він весь час проводить з дітьми. Те добре, але незабаром гроші закінчаться зовсім, що потім робити, не відає. Наймати няню, потрібні кошти, йти заробляти, ні з ким залишити дітей. Ро дичів немає. Вони з Оленкою росли в дит ячому бу динку. Разом, скільки себе пам’ятає Олександр. Він завжди захищав маленьку тендітну Оленку. Коли виросли, отримали однокімнатні квартири кожен. Після одруження переселилися в квартиру Олександра, а в Оленчиній оселилися квартиранти.

Ось ці кошти і виручають. Але діти ростуть, ростуть і запити. Завжди одні і ті думки крутяться в голові Олександра. Одного разу друзі підказали, що знають жінку, яка доnомагає тим, у кого маленькі діти. Оплата погодинна. Але коли терміново потрібно вийти, вона побуде — і дали номер телефону. Олександр подзвонив зовсім скоро. Йому терміново потрібно відлучитися на годину. Вона прийшла. Чоловік чекав жінку похилого віку, а прийшла молода красуня, немов з обкладинки журналу. Звуть її Христина. Вона вміло зверталася з малюками. Тому Олександр з легким серцем поїхав у своїх справах. Довелося затриматися, тому додому потрапив через три години, і не дізнався квартиру. У кімнаті чисто, з кухні чути приємні запахи. Чоловік зрозумів, наскільки він голодний. Коли сіли обідати, Христина розповіла, що у неї була сім’я: мама, тато і маленький братик. Його дівчина няньчила з пелюшок. За те, що мама рано пішла працювати. Одного разу, коли Крістіна ночувала у бабусі, будинок їх згорів.

Нікого не врятували. Бабуся, коли про те дізналася, що не винесла горя, також пішла на той світ. Христина залишилася одна. Живе в квартирі бабусі. А дітки славні. І запитала, чи можна завтра прийти? Христина приходила до Олександра кожен день. Вона доnомагала йому; згодом чоловік виявив, як нудьгує, коли Христини немає. Ярослав і Яна смішно тягнули ручки до дівчини. Одного разу Олександр зізнався, що подобається йому Христина. Дівчина зізналася, що з першого дня сподобався чоловік, тому і просилася приходити. Тим більше, що дітей полюбила також. Вона відчуває, наскільки рідними стали для неї. Згодом стали жити разом. Ярослав і Яна другої мами не знають, тягнуться до Христини з усією дитячою безпосередністю. Так два самотніх серця знайшли один одного, а діти — маму. Через три роки Христина з радістю повідомила, що вона в пол оженні. Їхня сім’я поповниться на ще одного хлопчика або дівчинку. Неважливо. Лише, щоб пол оги пройшли добре. Олександр в тривозі. Чи не заспокоїться, поки не привезе дружину з по лог ового буд инку.

У мене чотири сестри, ми всі від різних чоловіків. Мама виходила заміж цілих 5 разів. Перший чоловік мами покинув її, коли вона була ваrітна. Після вона зустріла другого чоловіка, але і з ним теж нічого не вийшло. Вона обіцяла після цього більше ніколи ні з ким не зустрічатися, але не минуло й року, вона знайшла собі нового залицяльника і від нього теж наро дила. З ним моя мама вчинила дуже некрасиво. Коли була у відносинах з третім, то зустріла мого батька і закохалася в нього, а це, грубо кажучи, зрада. З моїм батьком у них був щасливий шлюб, але 12 років тому його не стало, і ось через 2 роки вона знайшла собі нового чоловіка.

Я ніяк не виправдовую вчинки своєї мами; це, як мінімум, не правильно. Ось так вона народила нас, але, на жаль, знову залишилася одна. З останнім чоловіком теж розлучилася і остаточно на своєму особистому житті поставила крапку. Мама каже, що ми всі схожі на своїх батьків, але характером у неї пішли, але тільки не я. Я єдина, хто цілком схожа на свого батька, і від цього мені дуже добре на душі. Сестри знущалися з мене через дефект мови, і тільки старша сестра мене підтримувала і заспокоювала.

Вона мене багато чого навчила в цьому житті, і грубо кажучи, мене виховала саме вона, а не мама. Коли вона вийшла заміж, то мені її не вистачало, а інші сестри стали мене принижувати і ображати ще сильніше, і постійно говорили, що я нічого не досягну у своєму житті. Все змінилося, коли я вийшла заміж. Ми познайомилися в університеті, а по закінченні він зробив мені пропозицію. Зараз я живу цілком добре, і сім’я у нас забезпечена. Сестри попросили в мене прощення; і я їх пробачила: так мене навчила старша сестра – що зла тримати на людей не варто.

Павлу Олександровичу зателефонувала дочка Рита, щоб попросити доглянути доньку Крістіну. — Тату, ми на свята до свекрух їмо, а ти знаєш, як вони до Христини ставляться. Давай краще вона лишиться в тебе. Ти не nроти? Павло Олександрович був не проти, він любив онуку. За двадцять хвилин приїхала Ріта з дочкою і швидко поїхала. Христина підбігла до дідуся і обняла його. -Діду, я так сумувала за тобою. А ми поїдемо на дачу? Хочу ягоди збирати, допомагати тобі городом. – казала онука Христина. -Звичайно, поїдемо. Наразі речі зберемо, сходимо в магазин і поїдемо. Буде твій улюблений шашлик готувати, картоплю посадимо на городі. Дід із онукою поїхали на дачу.

Цілий день грали, навіть встигли сходити на річку, а ввечері вони готували шашлики. Тоді онука роззявилася з дідусем. -Діду, а можна я залишуся тебе назавжди? Просто мені показан вдома з мамою та дядьком Марком. – сказала Крістіна. -Крісе, що таке? Дядько Марк ображає тебе? Ти тільки скажи, я йому вуха відірву. -Ні, він мене не ображає. Просто вони не люблять мене. Мама завжди з Дениською проводить час, а мене не помічає. Завжди лаятися, а дядько Марк ставитися до мене, як невидимки. – мало не nлачучи говорила Христина. Павло Олександрович обійняв онучку і обіцяв їй, що поговорить із Ритою. За тиждень приїхала Рита, щоб забрати доньку.

Батько її попросив залишитись для розмови. -Тату, мене Марк чекає, він буде злитися. – сказала Ріта. -Ріта, це стосується твоєї дочки. Марк зачекає. Ти знаєш, що твоя дочка нещасна? Вона не хоче жити з тобою та з Марком. Каже, що ти її не любиш, звертаєш увагу лише на однорічного Дениса. Ти ж розумієш, що так не можна. Ніхто не винен, що отець Крістіни загинув. Щоб не залишатись однією, ти вирішила обміняти доньку на мужика. Як ти можеш так чинити з власною дитиною? Я тобі Христину не віддам. Нехай буде в мене, я про неї подбаю. А ти продовжуй жити з цим тираном, тільки запам’ятай, що ти ще наnлачешся. Рита залишила дочку у батька та поїхала додому. Через п’ять років вона роз лучилася з Марком. Павло Олександрович мав рацію, дочка не змогла терпіти його поганий характер і сильну ревнивість.

Я ніколи не любив свою дружину і не раз говорив їй про це. Це не її провина – жили ми непогано. Вона ніколи не скандалила, не дорікала — завжди була доброю та турботливою. Але проблема залишалася — кохання не було.

Щоранку я прокидався з думкою про те, що хочу піти. Мріяв знайти жінку, яку зможу полюбити по-справжньому. Але я й уявити не міг, як доля поверне все з ніг на голову.

Навколо Ірини мені було зручно. Вона не тільки чудово вела будинок, а й виглядала приголомшливо. Друзі заздрили мені і не розуміли, як мені так пощастило з дружиною. І я сам не розумів, чим заслужив її кохання.

Я — звичайний чоловік, який нічим не виділяється серед інших. Але вона кохала… Як це можливо?

Її любов і відданість не давали мені спокою. Ще більше мене мучила думка про те, що коли я піду, хтось інший займе моє місце. Хтось багатший, успішніший, гарніший. Коли я уявляв її з іншим чоловіком, мені хотілося збожеволіти. Вона моя, навіть якщо я її ніколи не любив. І це почуття власності було сильнішим за розум.

Але чи можна жити все життя з тим, кого не любиш? Я думав, що впораюся, але помилявся.

— Завтра розповім їй усе, — вирішив я, поринаючи в сон.

Вранці, за сніданком, я набрався сміливості:

— Ірино, присядь, мені треба з тобою поговорити.

— Звісно, я слухаю, коханий.

— Уяви, що ми розлучаємося. Я йду, ми живемо у різних місцях…

Ірина засміялася:

— Що це за дивні думки? Це якась гра?

— Послухай до кінця. Це серйозно.

— Добре, я уявила. Що далі?

— Відповідай чесно, чи ти знайдеш собі когось іншого після того, як я піду?

— Дімо, що з тобою? Чому ти взагалі вирішив піти?

— Тому, що я тебе не люблю і ніколи не любив.

— Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію.

— Я хочу піти, але не можу. Думка про те, що ти будеш з іншим, не дає мені спокою.

Ірина задумалася на кілька хвилин, а потім спокійно відповіла:

— Кращого, ніж ти, мені не знайти, тож можеш не переживати. Іди, я більше ні з ким не буду.

— Обіцяєш?

— Звісно, — запевнила мене Ірина.

— Стривай, а куди ж я піду?

— Хіба ти не маєш місця?

— Ні, ми ж усе життя були разом. Мабуть, і далі доведеться поряд, — сумно сказав я.

— Не хвилюйся, — відповіла Ірина. — Після розлучення ми розмінюємо квартиру на дві однушки.

— Правда? Нічого собі, я не сподівався, що ти так допоможеш. Чому ти це робиш?

— Тому що я люблю тебе. Коли любиш, не можна тримати людину проти її волі.

Минуло кілька місяців, і нас розлучили. А незабаром я дізнався, що Ірина не дотрималася своєї обіцянки. Вона знайшла собі іншого чоловіка, а квартиру, яку їй залишила бабуся, ніколи не збиралася ділити.

Залишився я ні з чим. Як тепер довіряти жінкам? Поняття не маю.

Що ви думаєте про вчинок Дмитра?

Я не можу повірити, що зі мною сталася така ситуація. Мені важко про це говорити, але я вирішила поділитися своєю історією, незважаючи на сором і незручність. Можливо, я шукаю підтримки та розуміння, бо перебуваю в повному замішанні і не знаю, як вчинити далі.

Минув уже рік, а я так і не зробила жодних кроків, щоб якось виправити цю ситуацію. Про це неможливо розповісти близьким людям, зрозуміло, чому. Справа в тому, що я без розуму закохалася в однокласника своєї дочки, і мені не під силу впоратися з цим почуттям. Проблема очевидна: нещодавно мені виповнилося 40 років, а йому навіть 20 ще немає. Коли раніше я чула історії про те, як усе «трапилося несподівано», мені це здавалося чимось далеким та незрозумілим. А тепер таке сталося зі мною.

Він був однокласником моєї доньки. Вперше ми зустрілися два роки тому, взимку. Тоді вони закінчували одинадцятий клас. Як це сталося, чому нас так притягнуло один до одного, я не можу пояснити. Наші серйозні стосунки розпочалися, коли йому виповнилося 18 років. Можливо, до мене в нього була дівчина, але я ніколи не ставила таких запитань. Це здається неважливою деталлю. Але факт залишається фактом: у нас з ним не просто різниця у віці, а справжня прірва.

Він справді чудовий хлопець. Розумний, вихований, зараз навчається у хорошому університеті. Але він не може прожити й дня без мене, і хоч я розумію, що ці стосунки можуть нашкодити йому, я нічого не можу з собою вдіяти. Мені неймовірно добре з ним. І справа не лише в інтимному боці. Ми знайшли спільну мову, можемо говорити на різні теми, проводимо час у спокійній атмосфері, обнявшись. Я ніколи в житті не відчувала такої гармонії та затишку. Він, хоч і молодий, здатний подарувати мені відчуття безпеки, якого мені завжди так не вистачало.

Найважче у цій ситуації те, що я знаю його батьків. Ми сиділи за одним столом на випускному, його мама досі вітається зі мною, а я змушена посміхатися їй у відповідь.

Що мені робити? Об’єктивно я розумію, що рано чи пізно ці стосунки можуть зіпсувати йому життя. І колись правда відкриється, і як мені тоді дивитися в очі його батькам? Я уявляю себе на їхньому місці. І як буде на мене дивитися моя дочка? Вона подумає, що її мати збожеволіла.

Відпустити його? Це вище за мої сили. І він сам не хоче мене відпускати. Ніколи в житті я не відчувала таких сильних почуттів та бажання. Я просто не знаю, чим усе це закінчиться, і боюся уявити наслідки. Але зараз нам так добре разом.

Чи можна назвати чоловіка зрадником, якщо він залишив сім’ю? Життя мінливе, і не завжди все так однозначно. Іноді навіть найміцніший шлюб може розвалитися, як картковий будиночок. Але як поступати в таких випадках — вирішує кожен для себе.

У мене є подруга, і її життя довгий час було предметом заздрощів для оточуючих. Вона красуня, у неї чоловік — успішний, не п’є, не палить, займається спортом. У них є доросла дочка, яка навчається в одному з найкращих університетів. Довгі роки вони збирали гроші на квартиру для доньки, щоб вона могла розпочати своє доросле життя з власного житла.

Здавалося б, все складалося чудово. Відносини з чоловіком були стабільними, вони пройшли багато через що разом. І ось настав час пожити для себе. Але щось пішло не так.

Чоловік потай почав спілкуватися з жінкою, яка була на 20 років молодша за нього. Йому здавалося, що з цією незнайомкою у них несподівано багато спільного. Вона ніколи не переставала захоплюватися ним, хвалила за успіхи, питала про його плани на майбутнє. Для нього це було як ковток свіжого повітря серед звичної рутини. Як тут не піддатися спокусі?

Спочатку він намагався чинити опір. Думав, що це неправильно щодо дружини, з якою прожив 20 років. Почуття до неї давно згасли, але почуття обов’язку все ще було сильним.

Однак увага з боку молодої жінки закрутила йому голову. Він намагався контролювати свої емоції, роблячи «маленькі ковтки» цього нового захоплення. Але що більше вони спілкувалися, то сильніше це затуманювало його свідомість. Він намагався забути її, зникав на кілька тижнів, але потім знову не витримував і писав просте «Привіт». А вона завжди була рада його бачити, продовжуючи листуватися до пізньої ночі.

— Може, це скоро пройде? — думали обидва. Але це не минало.

Вони навіть не планували зустрітись. Але одного разу випадково зіткнулися в парку, в обідній час. Обидва одразу впізнали одне одного. За мить уже йшли, обнявшись, наче старі друзі.

— Це доля чи випадковість? — кокетливо спитала вона.

Так минуло півроку і чоловік більше не витримав. Одного вечора він підійшов до мене на кухні і розповів про все.

Він сказав, що збирається переїхати до квартири, на яку ми збирали всі ці роки. Поки доньці вона не потрібна, вона ще вчиться. А раптом у неї з’явиться багатий чоловік, котрий забере її до себе? Тоді квартира їй і зовсім не знадобиться.

Квартира, на яку ми витратили стільки сил та грошей. Наші найкращі роки були вкладені у цю мрію.

Чи мав він право так вчинити? Якщо квартира оформлена на нього, може, так. З якого боку не подивишся, ситуація неоднозначна.

Все життя він забезпечував мене, я нічого не потребувала. Він був дбайливим, оточуючі захоплювалися нашою родиною. Для дочки він завжди був готовий на все. Здавалося, у нас було ідеальне життя.

Тож чи має він зараз терпіти осуд? Хіба не заслужив права на щастя, адже життя коротке?

Але є й інший бік — мій. Звісно, я відчуваю образу. Чоловік йде у квартиру, з якою планував наше спільне майбутнє, але з молодою коханкою. Куди тепер подіти ці 20 років шлюбу? Навіщо були всі ці зусилля? Хто тепер мене оцінить? Подруги радять відпустити та знайти когось, щоб не бути самотньою. Але нащо мені хтось? Щоб знову пережити зраду?

Що ви думаєте про цю ситуацію?

У свої 45 років я раптом усвідомив, що втратив найважливіше у своєму житті свою дружину Олесю.Наше знайомство відбулося ще в університеті на першому курсі медичного факультету. Олеся була струнка, гарна і надзвичайно розумна. Вона легко завойовувала симпатії навіть найсуворіших викладачів, завжди отримувала чудові оцінки. Я намагався привернути її увагу, дарував квіти, частував кавою, разом ми готувалися до іспитів. Так поступово почали зустрічатися.

Після закінчення університету ми одружилися, і незабаром на світ з’явився наш перший син Михайлик. А за п’ять років — донька Христина. Все складалося добре, але згодом я почав відчувати нудьгу.

З кожним роком все ставало все більш одноманітнішим. Повертаюся додому — на плиті той самий суп, розмови одні й ті ж, в основному про роботу. Я почав помічати, що Олеся вже не та, якою була раніше: з’явилися зморшки, зайва вага, та й в інтимному житті щось не ладналося. Мені хотілося чогось нового, живого, і я почав частіше чути відмову, ніж того хотілося.

І тоді на горизонті з’явилася вона, Валерія, колега по роботі. Їй було всього 30 років, молода, приваблива, завжди з блиском в очах. Вона часто запрошувала мене на каву, приносила шоколадки, і ми багато балакали на різні теми. Я навіть став спеціально брати нічні зміни, щоб більше часу проводити з нею. Здавалося, навіщо мені повертатись додому, коли є така щира підтримка поряд?

Наші стосунки швидко переросли у роман, і я вирішив завершити свій шлюб з Олесею. Ми розійшлися спокійно, без скандалів. Вона лише тихо сказала: «Я давно все знала», коли я збирав речі.

Але діти мене не пробачили. Син заявив, що я для нього більше не батько і що я вчинив підло. Вони не хотіли бачити мене щасливим з іншою жінкою.

Жив я з Валерією у її однокімнатній квартирі, разом з її сином від першого шлюбу. Колишній чоловік рідко допомагав матеріально, і я не міг сказати, що налагодив з хлопчиком добрі стосунки. Він був некерований і грубий, варто було йому чогось не дати — починалися істерики та бунти. Коли я робив зауваження, чув у відповідь: «Ти не мій батько, не командуй». Валерія завжди його захищала, нагадуючи мені, що я тут чужий.

Згодом Валерія оголосила, що вагітна. Я подумав, що це зблизить нас, але стало лише гірше. Вона почала наполягати на купівлі нової квартири, адже нам тут буде тісно. Ми взяли кредит, і тепер я по вуха в боргах, намагаючись сплатити за трикімнатну квартиру, хоча зарплата лікаря у мене не така вже й велика.

Часто почав згадувати Олесю. Вона була чудовою дружиною. Тепер мені все одно на її зморшки та зайву вагу. Я згадую, як смачно вона готувала, який порядок був у домі, як вона завжди підтримувала мене у скрутні моменти, вірила в мене та називала найкращим чоловіком.

Зараз я почуваюся ніким. Діти не спілкуються зі мною, і я не знаю, до кого звернутися по допомогу. Олеся переїхала до Канади до родичів, працює у лікарні та знову вийшла заміж. Діти теж переїхали до неї, мешкають тепер в Оттаві. Я дізнався про це від сусідки, коли прийшов до нашої колишньої квартири – виявилося, її продали, і мені ніхто нічого не сказав.

Тепер я не знаю, що робити далі. Жити з Валерією я не хочу, але у нас спільна дитина. А у Олесі нове життя та новий чоловік. Вона мене більше не прийме, а діти про мене забули.

Як мені повернути довіру та любов Олесі? Я вірю, що ніколи не пізно виправити все. Я готовий заради неї вирушити хоч на інший кінець світу.