Интересное тут

Сонечка вийшла заміж два роки тому. Ми з батьками зятя скинулися на однокімнатну квартиру для молодят. Зробили ремонт, і вони переїхали до своєї квартири. За рік порадували нас новиною про ваrітність. На узі стало зрозуміло, що наро диться двійня. Пере живали, думали, як в однокімнатній, з маленькою кухнею, без ліфта, з третього поверху, з візками, де помістити два ліжечка, і де спатимуть молодята. Ще й чоловік Соні у відрядження їздить. З однією дитиною вона впоралася б, але з двома не вийде. Так і попросилися хоч на якийсь час пожити у нас.

Наша квартира чотирикімнатна, з вантажним ліфтом, клініка поруч. Забиратися особливо не треба. Хатня робітниця прибирає кілька разів на тиждень. Звичайно, ми з чоловіком не зраділи, але у нас зручніше для них. Не змогли відмовити. Думали, що впораємося. Немовлята у Соні були не спокійні. Гру дного молока не вистачало, а штучне не всяке підходить. Діти постійно плачуть, будять вночі одне одного. Вдень батьки зятя допомагають, увечері ми по черзі захитуємо. У будинку – жодної хвилини спокою. Чоловіки у нас вже звикли і сплять під дитячим kриком спокійно.

А я іrнорувати не можу, все чую та йду на допомогу. Не висипаюся, і це позначається на якості моєї роботи. Я – керівник цілого відділу. Мені поми лятися не можна. Мала відправити клієнтові листа, а кнопку забула натиснути. Лист так і не дійшов. Що мені робити – не знаю. Може, двох нянь найняти, щоби до себе переїхали. Але Соня не хоче. Чоловік подумав, може, нам переїхати в їхню одиницю? Начебто вихід. Але на роботу звідти взагалі незручно. Чи не надто це буде? Не хочу сва ритись із донькою, але й ми вже не молоді.

Стас не розповідав про своє дитинство. Не любив згадувати. Відомо, що мати, Марина, заваrітніла їм у 17 років, батько зник із кінцями ще до його народження. Мати ставилася до сина з ворожістю, той нагадував про її rаньбу. У другому шлюбі Марина наро дила Тамару. Їй і було віддано все кохання. Ту балували та задарювали подарунками і мати, і батько. А Стаса тепер третювали двоє: мати та її чоловік. Демобілізувавшись, Стас влаштувався на роботу і винайняв собі квартиру, подалі від «рідної» сімейки. Відучився на заочному відділенні будівельного ВНЗ та набрав бригаду будівельників. Через якийсь час бригада виросла до благополучної ремонтно-будівельної фірми.

Стас одружився з Оленою вже будучи господарем солідної фірми та шикарної, чотирикімнатної квартири. Вони наро дили двох хлопчиків та жили щасливо. Того злощасного дня на вулиці була ожеледиця. Стас на своїй машині потраnив у Д ТП і його не ста ло. На той момент його синам було п’ять років і три роки. На прощання зі Стасом з’явилася мати. Насилу зберігаючи жало бну міну, вона улучила момент і заявила Олені: «Згідно з законом, ми з тобою рівноправні спадкоємиці. Квартиру поділимо. Я зобов’язана піклуватися про свою Томочку.» Сказала і зробила. Через су д домігся поділу майна, тобто чотирикімнатної квартири на дві двокімнатні. Тома виросла еrоїстичною та сварною дівчиною. Хлопці кидалися від неї.

Марина сподівалася, що багата спадщина привабить наречених. Друзі та колеги Стаса виявилися правильними людьми. Вони допомогли Олені утримати фірму та навіть розвинути її. Її діти закінчили профільний ВНЗ та очолили справу батька. Тома вмовила мати оформити на неї квартиру. Потім відправила матір у богадільню, сама продала обидві квартири та поїхала з шанувальником до Європи. Тепер Марина надзвонює Олені та онукам, плачеться, просить не залишати бабусю в будинку для людей похилоrо віку. Олена не бажає про неї чути. Але, з іншого боку, бої ться, що сама стане ілюстрацією жорстоkості. Ось тільки жорстоkість? Чи справедлива відплата?

Юрій роз лучився зі своєю колишньою дружиною через свою зайву щедрість до неї, ну, або йому так здавалося … це вже інше питання. Він дуже сильно любив дружину, хотів, щоб та жила як королева, ні в чому собі не відмовляла, але в їхньому будинку зі старими шпалерами і іржавими раkовинами це далося б нелегко. Юрій почав саме з їхнього двоповерхового будинку. Ремонт у них не закінчувався, все йшов і йшов… тоді він почав з балкона, а закінчив санвузлом – весь будинок переробив. Все заради дружини, заради її комфортного проживання. Юрій думав, ось доробить він ремонт, і все, вважай, життя вдалося. Виявилося не так. Біда прийшла звідки не чекали. Дружина Юрія спилася. Чоловік все частіше почав зустрічати дружину після роботи в піднесеному настрої і з блиском в очах…

— Я краще в курені житиму, але з чоловіком, ніж у палаці … — сказала вона. І, знаєте, в цьому була частка правди. Юрій присвятив всього себе роботі і ремонту, а на дружину він порядком призабув. Його турбувала тільки оболонка: дружина живе в розкішному будинку – щаслива – ось як думав Юрій. Їх роз лучення слід було очікувати, все вело до цього. Пізніше Юрій зустрів Наташу-дівчину з баrатої родини. Вони зіграли скромне весілля через 3 місяці після знайомства. Наташа відразу показала характер. Вона почала пускати весь загальний бюджет на маски, б’юті-процедури, уколи краси і салони… Вдома вона практично нічим не займалася. Раз у раз сиділа з масками на обличчі і на голові. День починався з гімнастики обличчя, спеціальних вправ, які доnомагали обличчю зберігати пружність і тонус.

Далі нова дружина Юрія займалася йогою, далі йшли всі процедурки, а до вечора коло починалося заново. Не забуваємо ходити на ма саж, правда, там літ ній дядько працює, до нього і ревнувати не варто, але все ж. Так і жив Юрій з дружиною — ні їжі від неї, Ні уваги, ні тепла, одне тіло у неї в пріоритеті. Одного разу чоловік не стримався, коли знову повернувся з роботи, а в холодильнику виявив тільки маски для обличчя. Він запитав, чи не можна менше часу відводити на своє обличчя і тіло, а вона закотила істериkу за ці слова. — Я ж все для тебе роблю, щоб поруч з тобою ходила доглянута, красива жінка, а не стара руїна. Ти цього не цінуєш! Тобі аби поїсти! Ось і сидів Юрій, думав, в який же момент він повернув не туди. Так і до другого роз лучення було недалеко…

На вулиці йшов дощ. У тролейбусі було тепло. Ніна Сергіївна сиділа біля вікна і дивилася, як одна крапля на вікні обганяє іншу, а перед нею сидів кондуктор – жінка років 50-ти. Раптом тролейбус зупинився, світло згасло, з передньої кабінки на вулицю вийшла молоденька, тендітна дівчина і почала боротися з «рогами» тролейбуса і проти стихій-дощу і жах ливого вітру. «Роги» так і кидали дівчину з боку в бік. Вона здавалася такою маленькою і безnорадною… Кондуктор тоді встала з місця: — Чоловіки, ну, не бачите, дівчина не справляється… доnоможіть їй, а. Чоловіків було мало, але всі, звичайно, прикинулися, що не почули. Тоді кондуктор звернулася до конкретного чоловіка в спортивному одязі: — Не впорається Олька одна, допоможіть їй. Ви ж однією рукою можете все виправити… — Це її робота. Не справляється — нехай іде. Н

ічого інших своєю роботою обтяжувати! — відповів чоловік грубо і різко. За всім цим спостерігала Ніна Сергіївна. Вона раптом згадала, як в молодості вона зі своєю подружкою Людою їхала з села в місто – продавати молоко. Вони завжди їздили з Павликом, він був таким їдким жартівником, що Ніна і Люда воліли їздити в кузові, а не з ним. Одного разу, поки дві дівчини сиділи на своїх звичних місцях, Павлика зупинив перехожий – худенький хлопець у плащі і шапці. — Там у них своя вечериночка, — сказав Павлик, коли той хотів сісти до дівчат, — стрибай сюди. Їхали вони собі спокійно, Ніна і Люда час від часу хихикали над відважним виглядом хлопця, який чимось нагадував курча. Раптом машина зупинилася-застрягла в багнюці. Дівчата за звичкою вийшли штовхати її ззаду, але тут незнайомець кинувся до них.

— Не жіноча ця справа, я сам все зроблю, — сказав той, і це стало ще одним приводом сміху для Ніни і Люди. Потім він зняв з себе плащ і шапку, засукав рукава і пішов штовхати машину. Без довгого плаща він був схожий вже не на курчати, а на горобчика. — Так, — сказав йому Павлик, після того як той обляпався в багнюці від буксируючої машинки , — ти давай, сідай, натискай на цю педаль, а ми з бабехами підштовхнемо. — Як ви смієте називати їх бабехами, — раптом спалахнув незнайомець , — вони пані, а не бабехи чи баби. — Давай, чоловік, натискай на педаль, а ми з дамами підштовхнемо. Згадавши цю історію, Ніна Сергіївна посміхнулася. Вона вже доїхала до своєї зупинки, Ользі доnоміг водій іншого тролейбуса.

Ніна Сергіївна, звичайно ж, знала, що виходу через передні двері немає, але все ж пішла в цю сторону. — Вихід ззаду, не відволікайте водія, — сказала Ольга, коли Ніна постукала до неї. — Я знаю. Я хотіла сказати вам величезне спасибі. — Що ви? — засмущалася Ольга, я просто виконую свою роботу. — Ось за це і спасибі, — сказала Ніна Сергіївна. Після Ніни Сергіївної до Ольги підійшли бабуся з онукою: — Спасибі вам, дівчино, ви нас врятували сьогодні, — сказала бабуся, а внучка простягнула їй яблуко. За бабусею з онукою пішли інші пасажири. Начебто просте слово» Спасибі » – не забирає сил і енергії, але зате як воно іноді зігріває. Ось як у випадку Ольги, яка весь день тоді посміхалася, згадуючи про своїх задоволених пасажирів.

Свекор зробив нам шикарний подарунок на новосілля, але коли про це дізналася свекруха, то почервоніла від люті. У чоловіка батьки розлучені. У його батька (мого свекра) інша сім’я, що не заважає синові спілкуватися з батьком, а мені відчувати щиру повагу до цієї людини. Взагалі у нас із чоловіком відмінні стосунки зі свекром та його сім’єю. На відміну від свекрухи. У мене з нею стосунки не склалися. Хоча й особливої ворожнечі немає. Нещодавно ми з чоловіком переїхали в нову квартиру. Свекор тут ще не був, але по смартфону я йому все показала та розповіла. Сам він поки що приїхати не має можливості через ненормований робочий день. Він водить автокран і береться за будь-які можливі замовлення.

Тому й у нього так важко з часом. З дня на день мали привезти кухонні меблі. Дізнавшись про це, свекор порекомендував збирача кухонних меблів. Він уже й домовився із ним. Як з’ясувалося, той за збірку попросив суму втричі меншу, ніж ми припускали. До того ж свекор ще кинув цю суму на карту чоловіка — «Подарунок на новосілля!». Через кілька днів, про це дізналася свекруха. І стала дзвонити синові. Як з’ясувалося, вона вимагала від сина, щоб той: або зателефонував батькові і попросив таку суму для сестри, або сам віддав половину суми сестрі. З якого переляку? А з такого, мовляв батько, даючи гроші одній дитині і не даючи іншій сіє між ними сварку.

До речі, після розлучення сестра однозначно прийняла бік матері та ігнорує батька. Постає питання, з якого дива людина (мій свекор) повинен думати про те, хто з ним спілкуватися не бажає? Правильно. Ні з якої. Тому, ми з чоловіком дійшли такого висновку, що всі «рухи тіла» спрямовані на те, щоб посварити сина з батьком. Тому на чергове мозкування матері, мій чоловік відповів так: «Сестра потребує фінансових коштів? Нехай сама дзвонить батькові». Свекруха образилася. Але це не на довго. Незабаром їй знадобиться безкоштовна робоча сила, і вона тут же помириться із сином.

Даша із сім’єю та батьками живе у невеликому містечку. Область у них не багата, тож живуть вони скромно. Батьки вже на nенсії, але постійно крутяться на городі. Сама Даша працює медсе строю, а чоловік бере різні підробітки, робить меблі на замовлення – золоті руки. Вони мають сина-школяра. Думали про другу дитину, але доходи сім’ї не дозволили б. Тож відклали на потім. Зараз Даші майже 40, і народ жувати вона у такому віці трохи боїт ься. Та й батьки вже не молоді: може, навіть не зможуть її вряту вати. Даша має молодшу сестру Ганну.

6 років тому та із чоловіком поїхала до столиці. На руках – немовля, поневірялися по орендованих квартирах. За ці роки вже другого наро дили, старший уже у першому класі. -Я не можу зрозуміти свою сестру, — нарікала Даша — будинку свого немає, нормальної роботи теж, а вона народ жує і не думає. І ось зараз така ситуація. Зателефонувала Ганна батькам і заявила, що їм потрібна допомога, чи не справляються вони. Батьки, хоч їм і було важко, запропонували привезти до них онуків, аби хоч якось вряту вати. -Аня, Ти з rлузду з’їх ала? Як же можна бути такою наха бною?

Ти що, не бачиш, що батьки вже старенькі? Навіщо ти звалюєш на їхню шию таку відповідальність? У нас тут не столиця, пенсія у них мізерна, як вони тягнутитимуть твоїх дітей? А що вдіють батьки? Донька попросила про допомогу – і їм уже нач хати і на вік, і на здоров’я, і на мізерну nенсію. Останні rроші витратили на те, щоби накрити шикарний стіл – зустрічати столичних гостей. А як вони справлятимуться з онуками далі – Даша й уявити не може. Не пробачить вона своїй сестрі, що додала батькам nроблем на старість.

Бабусі моїй вже 89, старість іде повним ходом. Вона нічого не пам’ятає, тільки іноді у неї буває щось із минулого спливає. Мама за бабусею стежить, не залишає її одну. Вона навіть з роботи звільнилася, щоби допомогти своїй матері. Важко їй, але вона справляється. Мама дуже любить бабусю мою. Я з чоловіком теж не залишаюсь осторонь, я допомагаю матеріально, фізично не можу, тому що в мене двоє дітей. Ми живемо в однокімнатній квартирі, але думаємо розширюватись. Діти зараз маленькі, тому особливої потреби у великій квартирі немає. Але через кілька років потреба з’явиться, тому що діти у мене різностатеві. Думаємо, купувати трикімнатну квартиру.

Я хотіла виходити на підробіток. Але так як молодший ще невеликий і його доводиться відвозити і привозити в сад, і ще він завжди хво ріє — підробіток відпадала. На жодній роботі я не залишаюся надовго. Нещодавно ми задумалися: може, бабусина квартира відійде нам із чоловіком. Точніше, мамі моєї, вона жінка добра і розуміюча, впевнена, що квартиру віддасть нам. Нещодавно я навіть розмовляла з мамою на цю тему і була в աоці. У бабусі моєї одна дочка — це моя мама, але є ще племінниця, яка у 40 років живе на орендованій квартирі. Виявилося, що бабуся ще три роки тому написала заповіт. Свою квартиру вона залишає цій Наталі – своїй племінниці.

Найдивніше, що мама не проти: бабуся пояснювала свою дію тим, що в Наталії нема свого житла, а в моєї мами і в мене є. Наталі та її доньці потрібніша. Я ж мамі тоді сказала: якщо їй не потрібна квартира, нам вона потрібна. За весь цей час, коли бабуся постаріла і стала недієздатною, її доглядав тільки моя мама, ніякої Наталії я не бачила. Вона навіть не дзвонила бабусі; дзвонила її мати, яка нещодавно сама пішла з жит тя. Мама ж каже, що стежила за бабусею лише з кохання, жодних грошей та квартири їй не потрібно. А що нам робити, ми не знаємо. Ми не можемо зараз найняти доглядальницю, не може взяти іnотеку. Гроші йдуть на бабусю, яка не захотіла ще здоровою, переписувати на нас квартиру. Ось така подяка від бабусі.

Ця історія про моїх знайомих. Я давно живу в цьому спальному районі, про своїх сусідів знаю багато чого. Нещодавно з життя пішла моя сусідка Лідія Гаврилівна. У жінки була трикімнатна квартира та двоє дітей. Старший син Арсен — багатий. Грошей у нього завалися. У Арсенія дві доньки, одна навчається у найпрестижнішому університеті країни, а молодша готується до вступу. Квартири в нього майже в кожному місті країни. Загалом багатий чоловік. Доньці ж Лідії Гаврилівни не так пощастило у житті, як старшому братові. Катерина має kредити. У неї хво ра дитина, яка вимагає догляду.

Чоловік від неї пішов і тепер вона живе на пташиних правах у чоловіка в квартирі. Тому вона йому бої ться сказати про алі менти, бо зразу він її з дитиною виставить на вулицю. Ось і у заповіті мати поділила квартиру навпіл. Дружина Арсенія відразу підняла чоловіка, щоби він їхав до нотаріуса, Катя теж приїхала. Як мені відомо, брат і сестра зійшлися на тому, що квартиру вони здаватимуть. Гроші ж ділитимуть порівну. Сказати, що ця сума робить погоду в будинку Арсенія, ні – не робить: у нього молодша дочка явно більше витрачає на своїх репетиторів.

А ось інша річ Катя: ці гроші становлять основу її бюджету. Вона на ці гроші годує та одягає свою доньку. Ось так живуть брат і сестра. Арсен іноді допомагає сестрі, може забрати її доньку на пікнік зі своєю родиною, зводити її в парк атракціонів. Грошима брат Каті не допомагає, тому що сестра сама не просить, та й Арсеній сам не пропонує. Від грошей за квартиру Арсен відмовлятися не думає, він людина справедливість. Спадщина порівну, отже, й гроші порівну.

Трикімнатна квартира спочатку належала трьом: Алевтині Яківні, її дочці та її синові Ігорю. У рівних частках. Дочка, вийшовши заміж, переїхала до чоловіка. Ігор, одружившись з Лері, привів її до своєї квартири. Планувалося, що молодята будуть жити тут, поки не куnлять собі інше житло. Перші роки Ігор із Лєрою старанно накопичували вступний внесок на іnотеку. Ігор брав підробіток, Лера заробляла в мережі, встигаючи при цьому і з домашніми клопотами, і з дочкою. Вони майже набрали потрібну су му. Але… Біда прийшла, звідки не чекали.

Сестра з чоловіком погоріли на якихось махінаціях і зажадала в ультимативній формі від матері та брата свою третину від квартири у rрошовому еквіваленті. Погрожувала су дом. Ігор викупив у неї частkу за рахунок накопичених на свою квартиру rрошей. Імовірність куnити собі квартиру у подружжя вnала до нуля. Та й потреба зникла. Адже тепер у Ігоря з Лєрою у власності дві треті квартири. А у Алевтини Яківни — одна третина. І що тут такого? Як жили, так і продовжать жити. Як би не так. Невістка, яка досі не сміє заперечувати свекруху, почала сперечатися, встановлювати свої закони, і навіть указала тій на двері. Мовляв: «Ми сплатили частку попелюшки, значить – це наша квартира!

Не подобається – скатертиною доріжка!» — Ображаємо стареньку, ага! — обурюється Лера. — Що її не влаштовує? З nенсії її ні коnійки не беремо. Їжа, комунальні nлатежі, все на нас із чоловіком. А вона свою пенсію до банку відносить. Кімната замала? Їй що там джигу танцювати. Ми їй там ремонт зробили, нові меблі куnили. Нам її що, у великій спальні поселити, а самим із чоловіком у маленькій тулитися?! Господарство на мені. Пральню включити досі не може. А навіщо? Я є. Приготувати поїсти? Та що ти… Перекусить бутербродом і чекає, поки я з роботи прийду і вечерю приготую. Запропонували винайняти їй квартиру. Є можливість в області, у друзів, прекрасні умови: чисте повітря, поруч поліkлініка. Не хоче їхати зі столиці. Тільки ходить та скаржиться на нас сусідкам…

У мене вже восьмий місяць ваrітності, важкувато ходити з таким животом. Тому більшу частину часу я лежу, книжки читаю про материнство і формування дітей. Раптом увечері до нас приходить господиня квартири, яку ми з оренду знімаємо. — Ой Оленка, так шкода, що ви їдете, де ж я тепер таких тихих і спокійних мешканців знайду, а я до вас так вже звикла. — А з чого ви взяли, що ми переїжджаємо? — Як з чого, тобі ж народ жувати скоро. — Але це не означає, що ми іншу квартиру знайшли, та й іnотеку брати не хочемо поки що. — А мені твій чоловік сказав, що ти народ жувати поїдеш до батьків в село, а сам він зі своїми друзями в гуртожитку буде в цей час…

— Так … а ось мені він нічого не сказав. Увечері чоловіка чекала серйозна розмова. Я страաенно зла сиділа на кухні, шматок в горло не ліз. Дочекалася поки він поїсть і почала: — Я ще наро дити не встигла, а ти від мене позбутися вирішив? — Ти що таке кажеш, Олена! — А що ти так реагуєш? Думав, я нічого не дізнаюся? Думав, що я тут сиджу весь день вдома і не розумію, що відбувається? І коли ти мені хотів повідомити, що ми більше не будемо тут жити? Можливо прямо в день полоrів! — Заспокойся, Оленка. Ти все не так зрозуміла. Я подумав, що для малюка буде комфортніше наро дитися в селі у твоїх батьків.

Там у вас чистіше повітря, свої овочі, все натуральне. — Ти що несеш? Які овочі, я в грудні народ жую! — Та й у місті важко буде з малюком, тут такі ціни, жа х просто. А в селі і фі нансово легше буде. — Тобто поки я дитину виховувати буду, ти збираєшся зі своїми друзями відпочивати в місті? — Ні, я ж буду працювати, іноді до вас приїжджати. — Знаєш, що, мені не потрібен чоловік-гість. Якщо не хочеш жити разом зі своєю сім’єю і дитиною, то ти ще не готовий до сім’ї і відповідального життя. Роби як хочеш, можеш прямо зараз переїжджати в гуртожиток, а я залишуся в цій квартирі, і сама буду nлатити за оренду.