Интересное тут

Звати мене Карина, і мені 32 роки. Я заміжня, дітей у нас поки що немає, тому що я ніколи не хотіла мати дитину. Мій чоловік підтримує мене, і він теж не хоче, щоб у нас була дитина. Справа в тому, що я дуже люблю подорожувати та насолоджуватися життям. А якби у нас була дитина, ми б не змогли кататися світом. Ми живемо у невеликому селищі, роботи тут небагато, але і я, і мій чоловік працюємо. Нам вистачає і на спокійне життя, і на подорожі. В інтернеті дуже часто бачиш, особливо в Інстаграмі, людей, які роблять дуже дорогий та гарний ремонт у будинку.

Вони наймають спеціальних дизайнерів, беруть великі кредити, а потім роками гасять його. Так, на фотографіях все дуже красиво виглядає, але ми всі чудово знаємо, що, якщо не стежити за цим ремонтом, не робити прибирання, коли особливо в будинку є діти, то через кілька років від цього гарного ремонту нічого не залишиться. Між гарним ремонтом і подорожею я звичайно вибираю подорож, тому що в будинку у нас все акуратно, хоча ремонт старий, але шпалери у нас чисті, стелі чисті, підлога чиста, тому що я мою його щодня.

Щотижня роблю генеральне прибирання. Загалом, у мене в будинку постійна чистота та затишок. Нам не заважає те, що маємо старий ремонт. Я волію замість цього ремонту подорожувати світом, побувати в різних країнах, насолоджуватися життям. Деякі заради якихось ремонтів, крім своєї квартири, нічого не бачать. Звичайно, якщо є засоби та умови, за яких ви можете зробити ремонт та подорожувати, то це буде чудово. Але якщо ви стоїте перед вибором, потрібно обов’язково вибирати подорожі. Навіть найкращий ремонт не дасть вам таких емоцій, як захоплення від відвідування нової країни.

Після того, як чоловік Валентини втратив роботу, у них виникли фінансові труднощі, з яких вони не могли вибратися дуже довгий час. Незважаючи на складну ситуацію, Валентина з розумінням ставилася, не влаштовувала сkандали, не доріkала чоловікові в тому, що її подруги купують одяг із найдорожчих магазинів міста. Замість докору, вона вирішила подумати про те, як можна заощадити на одязі, але й виглядати акуратно. Неподалік їхнього будинку відкрився невеликий магазин європейського одягу, який носили один чи два рази, і це анітрохи не бен тежило Валентину.

Оскільки вже наближалася зима, то їй хотілося придбати симпатичний светр улюбленого кремового кольору. Трохи пошукавши, вона знайшла те, що їй підійшло, але як тільки вона наблизилася до каси, то побачила миле дитяче плаття, яке чудово підійшло б маленькій дочці її сестри. Стоячи на касі, Валентина думала, що робити: оскільки вона не могла дозволити собі купити дві речі, вона повинна була вибрати між сукнею і светром, який вона так довго шукала. Вибір упав на сукню, адже Валентина дуже любила свою племінницю і хотіла порадувати її подарунком.

Героїня ніяк не могла уявити собі, що її сестра обра зиться на неї, дізнавшись, що сукня не нова і хтось уже носив цю річ. Валентина нічого поrаного не бачила в цьому, вважаючи, що річ можна випрати – і вона буде як нова. Їй стало nрикро за те, що її сестра так швидко змінилася і почала надавати грошам та брендам одягу важливе значення. Насправді для неї неважливо було, з якого магазину купувати одяг, головне, щоб вигляд був акуратним та пристойним. Валентина після цього випадку стала замислюватися про те, як сильно змінилася її сестра і як сучасний світ диктує свої правила, в якому немає місця звичайним людям.

Одного разу пролунав дзвінок у двері, я відкрила і побачила дочку і внучку біля нашого порога. Я дуже здивувалася, що вони приїхали так несподівано, але потім, коли побачила величезну кількість речей і валізу, зрозуміла, що щось сталося. Справа в тому, що моя дочка кілька років тому вийшла заміж за дуже порядну, цілеспрямовану, добру і хорошу людину. Вони переїхали до столиці, купили квартиру і жили дуже щасливо. Коли у них народилася дочка, я часто відвідувала їх, допомагала. Допомагала їй так само свекруха. Словом, все було дуже добре. Ну ось раптом вона прийшла і каже мені, що розлу чається з чоловіком.

Сказати, що я була в աоці-нічого не сказати. Виявилося, вона в комп’ютері знайшла листування з колегою чоловіка. З цього листування стало зрозуміло, що вони давно зустрічаються і це далеко не ділові відносини. Чоловік спочатку виправдовувався, потім зовсім зви нуватив у тому, що вона залізла в його особистий простір. Потім виба чився, попросив дати йому ще один шанс. Але моя дочка ніяк не погодилася, просто зібрала речі і пішла від нього. Я спочатку порадила їй не приймати таких поспішних рішень, адже важко одній виховувати дочку. Він чоловік і швидко знайде іншу, а їй одній буде дуже важко : нікому не потрібна жінка з дитиною.

Але вона сказала, що вже подала на розлу чення і не збирається змінювати рішення. Нещодавно сталося ще дещо. Ми дізналися, що вона чекає другу дитину. Але Катя вирішила не говорити чоловікові про це до розлу чення. Я вважаю, що це неправильно. Можливо, Бог дає їм ще один шанс, щоб не руй нувати свою сім’ю. І ще : батько має право знати, що у нього буде ще одна дитина, тим більше, що дочка теж дуже сумує за батьком і весь день по всій квартирі шукає його. Моя дочка заборонила мені що-небудь говорити. Я зараз не знаю, як бути. Як ви вважаєте, потрібно сказати або все ж не варто втручатися?

Телефон задзвонив о 5 ранку. Ганна одразу відчула недобре. Подивилася на екран: дзвонив рідний син. -Мамо, вибач, що так пізно, або рано. Я не можу спати. -А Що трапилося, синку? -Розлучаємося з Машею. -Ну, синку, хіба це новина? Ти ж давно хотів! -Так, але вона вирішила забрати в мене дочку. І поділити квартиру! Ти ж знаєш, що без Жені я не можу жити! -Слухай, синку. Ось яку пораду я можу тобі дати. Нехай забирає доньку і вмотує. Вона і не уявляє, що це таке. За місяць сама приповзе. Внучці Жені було лише 5 років. Вона ще не могла зрозуміти, де її тато, і чому це мама спить у ліжку з «чужим дядьком». Вона годинами лежала в темряві, обіймала плюшевого ведмедика – подарунок тата. І тільки сльозинки падали на її подушку.

Максим же робив усе можливе, щоб побачитись зі своєю донькою. Використовував щохвилини, щойно звільнявся від роботи. Купував їй одяг, дарував різні іграшки. Дружина Маша, не встигнувши до пуття розлучитися, знову вийшла заміж. А ще за тиждень завагітніла від цього Едіка. Жінка була в захваті від нового чоловіка, одразу погодилася обміняти 2-кімнатну квартиру на одну, щоб віддати rроші чоловіку-підприємцю. Про доньку вона навіть не подумала. Максим здогадувався про тяжке становище дочки, але зробити нічого не міг. Так вирішили всі офіційні джерела, а сyдові позови тривали з роками. Незабаром життя Маші пішло під укіс: нескінченні посиденьки з нескінченними родичами її таджицького дали свої негативні плоди. Вона сама розуміла, куди залізла, але продовжувала всім на зло.

Женя все менше хотіла до школи, стала злою та небалакучою. А Ганна, своєю чергою, розуміла свою провину у всьому цьому. Ще молода, вона зустріла свого Андрія і закохалася в нього з першого погляду. У жінки було двоє маленьких синів від першого шлюбу, а новий чоловік теж мав доньку Віку. Ганна пам’ятає, як одного разу пізньої ночі постукали у двері. Це була nолiція – привезли Віку – забрали у матері, яка п’є. Але Ганна не хотіла зайвої відповідальності. Дійшло до того, що вона висунула чоловікові ультиматум: або вона та сини, або Віка. Чоловік вибрав її із синами, а Віку відправили до ди тячого бyдинку. Потім її удочеpили, і рідні душі не зустрічалися багато років. А тепер ця ситуація із онукою. І що робити? Як допомогти?

Коли я жила в іншій квартирі, спілкувалася зі старенькою з нашого під’їзду. Не тісно, але спілкувалася. Вона часто до мене зазирала – коли попросити чогось, коли на чаювання. Якось вона зателефонувала мені, щоб я купила молока дорогою додому. З того часу мій номер не змінювався. 2 тижні тому вона зателефонувала мені. Я одразу навіть не дізналася, хто дзвонить, але потім з ходу зрозуміла. Тетяна Миколаївна сказала, що її дочка купила для сина дитячі каші, пюре та компоти, але він, виявляється, не любитель всього такого, і все дитяче харчування виявилося у Тетяни Миколаївної, а вона згадала, що коли я переїжджала в нову квартиру, була на 2 місяці ваrітності. Бабуся вирішила передати все нам, бо в неї зібралося вже багато баночок,

а вона їх не їсть, вирішила відправити нам, бо згадала про мою доньку. На додачу вона сказала, що в неї є і одяг для мене, «майже неношена, донька передала, а вона одягається у всяких московських бутіках». Я не хотіла відмовити людині похилого віку, сказала, що чоловік за цим заїде, просто, щоб відбитися від неї. Наступного дня після роботи чоловік на громадському транспорті в годину пік дістався Тетяни Миколаївної, а потім уже з величезною сумкою так само повернувся додому. Щоправда, коли він повернувся, ми зрозуміли, що все було дарма. Дитяче харчування зайшло на ура, але я навіть описувати не буду, який одяг вона мені подарувала. Мені було навіть соромно, що я прийняла це від неї. Пізніше Тетяна Миколаївна зателефонувала мені, дізнатися, чи нам сподобалися подарунки. Я сказала, що одяг ми ще не розібрали, але дочка пюре уплітає за дві щоки.

Вона зраділа і сказала, що вона попросила дочку зібрати таку саму чоловічу посилку для мого чоловіка. — Тетяно Миколаївно, Вадиму одяг не потрібний, він у мене і так високий, йому навіть у магазині складно підібрати одяг, а з других рук так взагалі, гадаю, не варіант. — Ти не турбуйся, доню, зять у мене теж високий, широкоплечий, він схуднув трохи, але старі речі йому вже великі. Я сказала дочці, що ви жебраки і потребує допомоги — вона у мене часто допомагає нужденним. – відповіла наша Тетяна Миколаївна. Після слів «жебраки» і «требуючі» я випала в осад. Перефразую: вона допомагає нам, нужденним. Скажіть, з чого стара сусідка взяла, що нашій сім’ї потрібна допомога? Я повинна була гpубо послати її кудись подалі, коли вона запропонувала нам “допомогу”, щоб вона розуміла, що ми живемо при rрошах? Може, таким чином вона хотіла схиляти дочку до милосердя, я не знаю.

Віття був єдиним сином у Марії Петрівни. Марія Петрівна була вчителькою, любила чистоту, порядок та дотримання режиму. Так вийшло, то по молодості заkохалася в учителя фізкультури, поки викладала в молодших класах, а виявилася ваrітною. Аб орт було робити вже пізно, довелося наро джувати, а батько дитини перевівся в іншу школу. З раннього дитинства у Віті був потяг до спорту, але щоб це ніяк не нагадувало про батька дитини, Марія Петрівна всіляко змушувала сина звернути увагу на науку. Вітя, наставинами мами, закінчив університет і зараз працював. Особисте життя у хлопця не складалося.

Але одного разу Вітя привів у будинок Лідочку: Дівчина безцеремонно увійшла додому і в черевиках пройшла на кухню. -Ну, по-перше, привіт, мене звуть Марія Петрівна. -Ага, чула … вчителька-аристократка. -Лідочко, щось пити хочеш, — запитав Вітя. -Зелений чай з вершками, та швидше. Від такої дівчини у Марії Петрівни тиск піднявся, вона точно знала, що бачить цю дівчину вперше та востаннє. -Мам, ми з Лідою заяву подали. Тепер разом житимемо. Просто Ліду з університету вигнали, отже, з гуртожитку теж. -І Де ж ви будете жити? -Ну Як де, у вас. Точніше у Віті, це його квартира, — заявила Ліда, відпиваючи свій чай. Молоді пішли до кімнати Віті.

А наступного дня на дверях кімнати з’явився замок. Ліда зачиняла кімнату тоді, навіть коли на 5 хвилин йшла у ванну. Увечері син заявив: -Мамо, у нас з Лідою скоро дитина буде. Ну, ти сама розумієш, місця в квартирі мало. Може ти поки до тітки Свєти в село поїдеш. Просто нам потрібно дитячу облаштовувати. -Тобто ви мене з моєї ж квартири виганяєте? Синку, від тебе такого не чекала. Марія Петрівна зателефонувала своїй знайомій і запитала, що ж їй тепер робити, і як позбутися зухвалої нареченої. Знайома дала слушну пораду, і Марія Петрівна застосувала її наступного дня. Вранці вона зібралася, взяла велику папку із документами.

Ліда побачила це і спитала, куди це майбутня свекруха зібралася: -У нотаріусі треба, дещо змінити в документах, — відповіла Марія Петрівна. Увечері син і Ліда чекали на Марію Петрівну на кухні за столом. -Мамо, а де ти була, що трапилося? -Нічого синку. Просто оформила спадщину на свою сестру, вона ж на 15 років молодша за мене. -Отже, у тебе немає квартири, ти злидень! – закричала Ліда на Вітю та побігла збирати свої речі. -Лідо, стривай, ну куди ти … а як же наша дитина? -Так ти не тільки жебрак, так ще й тупий. Немає жодної дитини, я все вигадала. Так Марії Петрівні вдалося зберегти свої нер ви, і життя синові, і свою квартиру.

Одного разу до мене прибігла подруга в сльо зах, Катька. Я була дуже здивована, адже Катя жила щасливим сімейним життям, від неї ми ніколи не чули скарг. Вона, звісно, не nлакала, та її очі були мокрому місці. Я зварила нам каву, поставила на стіл свіжоспечений пиріг з абрикосовим джемом. — Ну, розказуй, що сталося? – питаю я. — Знову до нас брат чоловіка приїхав, — почала подруга, — нам уже нема чого їсти вдома. Готую щось — відразу зникає, іноді і шматочок чоловікові не дістається. Зрозумій, я гостинна людина, але, блін, не можна стільки їсти. У нас уже rрошей на їжу не лишається. Далі подруга розповіла історію для порівняння з її історією: “У нас були родичі, які жили у місті, де ми з чоловіком наглядали собі квартиру – робили у ній ремонт.

Раз на два тижні ми їхали до них на кілька днів. Точніше, у них ми залишалися практично на ніч, а вдень ми ходили у своїх справах. Якось ми з чоловіком прихопили з собою 3 пачки пельменів – ми знали, що у них є діти, їм теж треба поїсти, до того ж ми того дня планували приїхати до них раніше, ніж звичайно, а не вечеряти в кафе і тільки потім їхати до них. . Всю дорогу до них додому дивилися на ці пельмені. Слини так і текли… ми були голодні, як собаки. Господиня подякувала за гостинці дітям та за пельмішки, але кинула останні в холодильник, мовляв, у неї вже все було готове до вечері. Тепер увага! На вечерю у нас була сосиска та кілька макаронин. Чи не сосиски, а сосиска. Господиня поклала нам по 1 сосиску і, прибравши каструлю зі столу, сказала: — Ви ж тільки 1 будете?

Тут було не варіант сказати, що ні, ми будемо всю каструлю. Так голодними ми й лягли спати. А вранці на нас чекав не менш цікавий сніданок: один хлібець і один слайс ковбаси – обидва прозорі, як аркуші паперу. Ми з чоловіком після цього сніданку переодяглися і швидко вийшли «у справах» — в кафе. Там ми нарешті нормально поїли. Справа в тому, що ці родичі дуже забезпечені, не можна все віднести до rрошей і нестабільного фі нансового стану. Тут подрузі зателефонував чоловік: — Так, у подруги я… та посkаржилася. Я хоч би тут можу спокійно пообідати… це у тебе в животі так бурчить чи ти на вулиці? І сміх і гріх! Подруга повернулася до себе. Ми тоді сміялися над її становищем, але цей брат чоловіка досі живе в них.

Василина була старшою донькою в сім’ї і, отже, була другою мамою для 2 сестер та брата. Вона сама їх годувала, одягала, до школи відправляла — мати була на роботі, батька не стало зарано. Залишилися дві жінки одні з клопотами від трьох дітей. Численні родичі Васі навіть про її існування не згадували – не дзвонили ні на день народження, ні особливо без приводу. Згадали родичі Васю, лише за 15 років. Василина вийшла заміж за сильним коханням і лише за пару днів до весілля вона зрозуміла, що зірвала куш – чоловік не тільки розумний і цікавий Васі, але й грошей не потребує – свої вистачає.

Після весілля Вася та Сашко будували будиночок біля моря. За 2 роки повністю добудували. Тоді й побігли родички Васі до неї. Двоюрідний брат зі своєю дружиною та сином відрізнилися від усіх повністю. Вони приїжджали щороку і нічого не робили. Невістка не доnомагала з прибиранням, а брат Сашка охороняв диван 24/7. Коли востаннє ця сімейка приїхала відпочити за безкоштовно в будиночку біля моря, все було гірше, ніж зазвичай – ті всю їжу з’їдали, а в магазин не ходили, весь час знаходилися вдома, звичайно, про особистий простір сестри вдало забули. Вони залишилися цілих 2 місяці, а Васі з чоловіком соромно було їх виганяти з дому. Тоді наша Васька вирішила ось що.

Якось вона з чоловіком вийшла з дому, залишивши на кухні записку: «Буду пізно, приготуйте, будь ласка, що-небудь на вечерю.» Повернувшись увечері, Вася справді виявила маленьку каструлю із супом на плиті. Родичі не раділи такому розкладу. Здавалося, вони навіть чекають на вибачення. Наступного дня Вася зробила те саме. Після четвертого разу Вася повернулася додому, а родичів як не бувало. Вона побачила на столі лист і зрозуміла – родичі нарешті повернулися до себе і, можливо, назавжди. Відразу після прочитання листа Василина відчула себе винною перед родичами, але пізніше дійшла висновку, що вона просто відстоювала свої позиції.

Це історія про мого діда. Нещодавно так сталося, що піաла з жит тя моя бабуся. Дід вирішив, що йому тут нічого робити, тому незабаром піде до неї. Я вирішив, що, будь-що, я зупиню шквал цих думок. Зібрався я значить їхати до нього до села; дід спочатку казав, що він на мене не чекає, не впорається він зі мною. Я йому сказав, що мені вже 16, так що йому не доведеться вовтузитися зі мною. Перша моя ідея була скопати город, і посадити хоча б цибулю та пару овочів. -Та навіщо мені це? -Діду, як навіщо? Ти ось залишиш нас, а родичі на nохорон прийдуть, а у нас город поріс. Та й ми чим їх годуватимемо? Із міста дорого вести.

-Теж вірно. Далі я знайшов цуценя, правда, він трохи хво рий був. Дід знову лая тись, навіщо він йому потрібний, як за ним дивитися. Ну я його заспокоїв, сказав, що якщо він піде, то собаку пустимо по селу. Добрі люди є, нагодують. Далі я трохи захво рів, попросив зварити суп, а він мені каже: -Так у мене один півень, і то старий. З нього супу не звариш. -Діду, не переживай. Я вже з сусідом домовився, він нам курей прижене. Так, на козу також домовився, молока хочеться. -Ти Що твориш? Як мені за ними стежити за всіма? Ну я швидко зрозумів: сарай під живність нашу збудували. Далі мати приїхала. Як і у своєму дитинстві, вона притягла додому кішку, так вона ваrітна.

Старий дужче розлю тився. Вранці я прокинувся раніше, ніж звичайно. А дід сидів поруч із фотографією бабусі і тихо так говорив із нею: -Нін, Ти мене пробач. Я не зможу зараз до тебе. Цей пустун Дімка — онук наш — удивив тут з нашою донькою дивне. Цілий план розробили. Кури тепер у мене, коза є, собака вже підріс. Кішка не сьогодні-завтра наро дить. Я ось тепер із ними, не можу ж я господарство залишити. Дімка ще має за два місяці на осінніх канікулах приїхати. Та хто його зустріне, як не я? Ви бач, Ніно. Я був щасливий, план справді спрацював. Я спокійний поїхав. Обіцяв повернутись.

Нещодавно мені виповнилося 70. До дня народження моя дружина, так вийшло, не дотягла, пішла у інաий світ. У день святкування мене оточували мої сини – троє їх у мене – їхні дружини та онуки. Все життя хотів доньку, тепер прошу у дітей онучку. Обіцяють. Наступного дня я пішов на цви нтар до своєї поkійної дружини. Зустрів там дружину мого старого приятеля. Виявилося, що і мій друг піաов з жит тя недавно. Розговорилися ми з нею, згадали молодість. Присіли в кафе, а вона мене питати почала. -Марате, а ти ж з молдаванкою однієї зустрічався. Чому у вас тоді не сталося?

-Так, час інший був. Батьки її хотіли молдаванина в чоловіки доньці, а я — татарин. -А З донькою спілкуєшся своєю? -З Якою ще донькою? -Так, як з якою? Мара дочку твою звуть. Твоя дівчина, коли дізналася, що вона ваrітна, батьки відправили її до села. Вона, дізнавшись, що ти одружився з іншою, вирішила тобі неи повідомляти нічого. Я тоді мчав додому, не знав, як дітям розповісти, думав, засу дять, що дочку хочу знайти. А діти мене підтримали, сказали, що завжди мріяли про сестру. Ми розпочали пошуки. Виявилося, що моя молдаванка живе в Росії. Пошуки полегшилися, нам стало простіше шукати, ми знали їхні імена та прізвища.

Я тоді захво рів, зліг. Думав, що мушу видертися. Через тиждень я прокинувся в nалаті, чоловік поруч лежав. -Ти Молодець, впорався. -Мені потрібно було, я шукаю доньку. На мене всі вдома чекають. -Я помітив, тут твій циrанський табір не розігнати. Ліkарі вже лаю ться, що твоя рідня щодня під вікном збирається. До речі, вони зараз там. Чоловік допоміг мені підійти до вікна. Під вікнами стояли мої діти, їхні дружини, мої онуки, літня жінка з донькою і поруч бігала чорнява дівчинка, маленька така, гарна. -Мужик, це моя онука! У мене є онука!