— Ну, все, на Різдво, сваха, до вас йдемо! — Заявила я з посмішкою, але з твердою рішучістю. Цього року я наполягла, щоб свято пройшло у Альбіни

0
2

— Ну все, Альбіно, на Різдво ми йдемо до вас! Покажете нарешті ваш ремонт, — заявила я на Святого Миколая, не витримавши. Ми з чоловіком завжди запрошували сім’ю на свята, а сваха весь час приходила до нас та ще й з порожніми руками. Але це було не найприкріше. Вона любила критикувати: то салат пересолили, то вареники недоварили. Та й як господиня себе показувати не поспішала, хоч давно добудувала свій будинок. Альбіну я знала змалку. Наше містечко маленьке, і колись я й подумати не могла, що доля зведе нас через дітей. Вона завжди була складною людиною, неприємною у спілкуванні, але її син Петя виявився добрим і порядним хлопцем. Моя Оля полюбила його усією душею. Після весілля ми з чоловіком подарували молодим бабусин будинок та пристойну ділянку землі.

Сваха тоді пообіцяла допомогти їм з ремонтом, адже сама вже багато років жила та працювала в Італії. Але, як з’ясувалося, обіцянку вона виконувала дуже вибірково. Усі гроші Альбіна вкладала у будівництво своїх «хором», а молодим виділяла копійки. Петя розповідав, що навіть на покупки вона вимагала звіти, а потім ще й невдоволено коментувала витрати. Нам з чоловіком стало шкода дітей, і ми почали їм допомагати самі. Незабаром будинок було відремонтовано, а Оля повідомила, що чекає на дитину. Альбіна ж продовжувала висилати лише макарони та італійську каву. Два роки тому сваха повернулася до рідного міста, щоб завершити свій ремонт. Але на свята вона завзято ходила лише до нас. Своїх дверей вона для нас не відчиняла. Я терпіла, але кожен її візит залишав неприємний осад.

А тут Різдво — я наполягла, щоб свято було у неї. Чоловік спробував зупинити мене: — Може, візьмемо щось з собою? Адже ти вже приготувала багато їжі. — Ні, підемо з порожніми руками! — відрізала я. Навіть Олі наказала нічого не брати. Нехай у нас вдома залишиться, щоби поїсти нормально. У свахи Коли ми прийшли до Альбіни, перше, що кинулося у очі, — її величезний будинок. Скрізь мармур, дорогі меблі, кришталь. Але варто було зайти у вітальню, як все враження зникло. Замість накритого столу – стійка з нарізаними сирами, канапе з рибою та фруктами. — Пригощайтеся! — радісно запросила нас сваха. Я підійшла ближче і зрозуміла, що то був фуршет. Поруч стояли пляшки вина та шампанського. — А де основні страви? — спитала я, намагаючись приховати здивування.

— Курочка ось-ось допечеться, — відповіла Альбіна. Коли ми сіли за стіл, на ньому були лише зелений салат, оливки, трохи риби та та сама курка. Я не витримала і розсміялася: — Ну, це перше Різдво, після якого я залишуся голодною! Діти, після свята йдемо до мене, хоч нормально поїмо. У мене і холодець, і вареники готові. Альбіна дуже образилася. Але, щиро кажучи, мені її не шкода. Вона звела такий шикарний будинок, але навіть для свята не змогла накрити нормальний стіл. Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, сказавши це вголос? Чи варто було промовчати? Як би ви спілкувалися з такою свахою?