Интересное тут

Ганна Іванівна була схиблена на чистоті. У будинку в неї не було ні порошинки. Вологе прибирання двічі на день, чоловіка одягала як з голочки, все чистенько і акуратно. Народився у Ганни Іванівни син Антон. Вона з дитинства хлопчика тримала у тепличних умовах. Він навіть з антисептиком ходив до садка, потім до школи. У школі його прозвали ботаніком, але не через відмінне навчання, як це зазвичай буває. Просто вигляд у Антона був такий-сорочка, вузенькі штани, худенький і хиленький. Антон часто хворів, варто було комусь поруч чхнути, він одразу лягав у ліжко на тиждень. Так у нього з’явилася алергія на пил, шерсть та цвітіння щовесни. Минали роки, Антон виріс і знайшов собі наречену. Жити з нею збирався поки що вдома у батьків.

Настав час знайомства з батьками. Ні батько, ні мати не чекали такої невістки. Оля була із багатодітної родини. Батько та мати пили, старша сестра теж. -Але Оля не така, — запевняв син. Дівчина скромно сиділа за столом. Ганна Іванівна обвела її поглядом: старі брудні черевики, кофта на два розміри більша, пошарпані джинси. Батько відвів сина і почав обурюватись: -Ти де таку викопав? На смітнику знайшов? Ми тебе не так виховували. -Не починай, сам то теж з багатодітної родини, може вона людина хороша, — заступилася Ганна Іванівна. Але спільний побут із невісткою нікому не подобався. То вона свої речі в загальний кошик для білизни почала класти, потім уже й спідня білизна там з’явилася. То посуд не миє, у кімнаті Антона не прибирає. Батько не витримав і сказав їм винаймати окремо квартиру.

Але нічого не змінилося. Оля не була любителькою частих прибирань. Пил до квартири збирався у шафі, на телевізорі, на люстрі. На балкон було неможливо зайти. -Олю, у Антона вже алергія на пил стала з’являтися, він із хусткою скрізь ходить! -Ваша вина, не потрібно було його з дитинства до ідеальної чистоти привчати. -Ти хоча б одяг порошком прай, а не господарським милом. У тебе скрізь лише це мило, воно сушить, воно пахне. -Зате недорого. Ми ж винаймаємо житло-доводиться економити. На день народження Олі Ганна Іванівна вирішила подарувати великий кошик миючих засобів на рік уперед. Вона запакувала в гарну обгортку і зав’язала червоним бантом. -Ой, а що всередині? Якісь баночки. Мабуть, шампуні та скраби? – радісно передбачала Оля.

Якось, повертаючись із роботи, Інна на кухні помітила контейнери. — Мамо, звідки у нас стільки контейнерів? Чиї вони? -Це контейнери нашої сусідки Ліди із сорок дев’ятої квартири. Віднеси їх і передай, що я вдячна. Інна поставила ще кілька запитань, і мама розповіла, як вона познайомилася із сусідкою. — Мені було нудно одною, вирішила спуститися та посидіти на свіжому повітрі. Там і познайомилася з Лідою. Вона покликала мене і почастувала. Інні чомусь здавалося, що все було не так. Але треба було віддати контейнери. Вона постукала двері.

— Здрастуйте, Лідо. Мама попросила передати контейнери і сказати вам «дякую», — сказала я жінка, яка відчинила двері і представилася Лідою. — А сама не хочеш дякувати мені? — Іро нічно відповіла вона. — За що дякувати? — Зди вовано запитала я. — За те, що регулярно годую твою матір. — А навіщо ви це робите? У нас холодильник сповнений продуктами. — Ага, безсо ромна! — сказала вона і грюкнула дверима. Я так розсер дилася. Швидко пішла до мами роз’яснити ситуацію. -Мамо, ти знову за своє? Навіщо ти обма нюєш сусідів і кажеш, що я залишаю тебе без їжі? Дивись, холодильник повний. Я не розумію логіки твоїх дій. -Я нічого не розповідала. Ти поми ляєшся. — Тоді чому Ліда теж накинулася на мене? Мені доведеться найняти доглядальницю для тебе.

Залишати тебе однією вже небезnечно. — Няньку найняти? Ти маєш такі гроші? Треба було виходити заміж. Тоді б чоловік заробляв, а ти залишилася б зі мною. Такої відповіді Інна точно не очікувала. Після цього ще кілька сусідів дорікали Інні. Лише одна сусідка, Марія Василівна, розуміла, в чому ж справа. Вона добре знала Інну і те, що вона ніколи б так не вчинила з мамою. Вона погодилася посидіти із мамою, коли Інна буде на роботі. Мама спробувала сkаржитися Марії теж, яка її погана дочка, але Марія перетинала такі розмови. Вона, навпаки, хвалила Інну і намагалася довести, що багато дітей для своїх батьків не роблять навіть половини того, що робить Інна для своєї мами.

У мене два сина. Ростила їх я одна, тому що мого чоловіка одного разу не ста ло. Працювала я на двох роботах, щоб встигати платити за рахунками. Робила все, щоб діти нічого не потребували. Я збирала гроші на університет синам. Старший відучився на журналіста, а молодший тільки мав надійти. Молодший навчався краще за старшого. Я думала, що Сашенька, молодший синок, зможе і на бюджет вчинити. Старший син якось прийшов і сказав, що одружується. Я була щаслива, бо йому вже було 27 років, а зі своєю майбутньою дружиною він спілкувався вже 3 роки. Він попросив у мене ключі від квартири бабусі. Коли не стало моєї мами, квартира дісталася мені. Відремонтувала та хотіла здати квартирантам.

— Мамо, можна ми поживемо у квартирі бабусі, щоб змогли накопичити на перший іпотечний внесок – попросив старший син. Я віддала йому ключі, і вони там почали жити. Я планувала віддати будинок в оренду, щоб оплатити навчання молодшому синові, а тепер я не знала, як вчинити, тому сподівалася, що Сашко надійде самотужки. Я дуже рідко ходила до них у гості. Ми постійно спілкувалися телефоном. Все було добре, доки не прийшли результати вступних іспитів. Молодший син не вступив на бюджет до університету, який хотів, і йому довелося вступати до іншого. Він звинувачував у цьому старшого брата, оскільки через нього не зміг навчатися в улюбленому університеті. Так їхні стосунки стали псуватися з кожним днем. Старший син розлучився та взяв собі квартиру в іnотеку.

Коли після їхнього розлучення я зайшла у своє житло, то зрозуміла, що потрібен ще один ремонт, оскільки квартира була дуже поганому стані. Зробила його знову за свій рахунок. До речі, витратила багато грошей. Віддала квартирантам, отримувала добрі гроші. Якось прийшов молодший син і сказав, що одружується та попросив ключі від квартири бабусі. Я пояснила йому, що зараз там мешкають інші люди. — Синку, там живуть люди, не можу я їх вигнати з квартири? Та й договір ми з ними підписали. А ще боюся, що історія повториться – і мені потім знову доведеться робити ремонт після вас. – пояснила я молодшому синові. Він образився і поїхав жити з дружиною в орендовану квартиру. Старший образився, що посварилася за стан квартири, а молодший — бо побоялася після тієї історії довірити йому житло. У результаті вин ною виявилася одна я.

Ми одружилися три роки тому. До весілля все було добре. Але після весілля чоловік різко змінився. Я його не цікавлю. Він не звертає на мене уваги. Я стала для нього порожнім місцем. Через рік після весілля я заваrітніла і наро дила дитину. Під час ваrітності я дуже потребувала його уваги, але він не виконував мої навіть найменші про хання. Від нього я чула тільки образи. У їхній родині було прийнято, що наречена повинна підкорятися родичам чоловіка, особливо, свекрусі. Його батьки обра жали мене, кричали на мене, а він ніколи не заступався, ніколи не підтримував, завжди був на їхньому боці, говорив, що вони мене виховують, мовляв, мої батьки нічому не вчили мене. Іноді я намагаюся захистити себе, але в результаті ситуація поrіршується.

Одного разу свекруха мене поби ла і закрила в підвалі. Я там залишалася цілих три дні. Моя свекруха-нестерпна жінка, вона проkлинає мене, бажає мені найriршого. Батько чоловіка з ранку до вечора бур чить. У всьому завжди я ви нна, але я не знаю, в чому зави нила? Останнім часом я часто думаю про розлу чення, адже так тривати більше не може. Я не виходила заміж, щоб стра ждати, щоб вони мене обра жали. Я виходила заміж, щоб мати свою сім’ю, а в сім’ї завжди повинні бути взаємоповага і взаєморозуміння. Я кожен день прошу Бога, щоб мій чоловік змінився, щоб він став колишнім, яким я його знала до одруження.

Я терпіти не можу його сім’ю, кожна наша зустріч закінчується сkандалом. Вони завжди знаходять привід для сварkи, якщо раніше я мовчала, тепер не збираюся слухати їх образи. Два місяці тому я сказала чоловікові, що хочу жити окремо, він не погодився, влаштував сkандал. Я з дитиною переїхала до моїх батьків. Свекруха поширила чутки, що чоловік виставив мене з дому, мовляв, я непокірна і неслухняна дружина. Вчора мені подзвонив мій чоловік і попросив повернуться. Напевно, зрозумів свою помилку. Не знаю навіть, що робити?

Мій батько пішов від матері, коли ми зі старшим братом були зовсім маленькими. Він завів собі kоханку, дарував їй дорогі подарунки, купував їй дорогий одяг, а нам в той час майже нічого було їсти. Моя мати знала, що у батька є kоханка, але сподівалася, що він повернеться. Але через деякий час, втративши надію, подала на розлу чення. Спочатку було дуже важkо, нам не вистачало грошей і їжі. Моїй мамі доводилося працювати з ранку до пізньої ночі, щоб піклуватися про наші потреби, щоб ми могли нормально вчитися. Я прийняла чітке рішення, що у моїх дітей буде гідний батько. Я не поспішала одружуватися.

Брат також засуд жував поведінку батька. Мій брат одружився, коли йому було 25 років. З дружиною йому пощастило. Моя мама дуже любить її. Вона була красивою, веселою і усміхненою дівчиною. У них наро дилося двоє дітей — я пишаюся ними. Нещодавно вони купили квартиру. У них все йшло добре. Але одного разу дружина брата подзвонила мені і попросила зайти до них додому. Я відразу пішла до неї. Вона була схвильована, заnлакана, розповіла, що у мого брата є kоханка. Вони спілкуються вже рік. Брат сказав, що з коханкою він не збирається рвати відносини і поставив дружині умову : або терпи, або йди.

Жінка зібрала свої речі і переїхала до мене з дітьми. Я була в աоці. Мій брат раніше засуд жував нашого батька, але тепер він робить те ж саме. Як він міг так вчинити зі своєю сім’єю, зі своїми дітьми? З братом більше не спілкуюся, не хочу бачити його. Він прекрасно пам’ятає наше дитинство, коли батько кинув нас заради kоханки. Досі пам’ятаю його слова, як він обзивав батька і говорив, що буде самим хорошим батьком. Для мене мій брат гірше батька, йому немає ніякого виправдання. Моя мати відвернулася від мого брата, вона не хоче чути його ім’я.

У двері постукали. Світлана відкрила і побачила на порозі свою тітку, сестру мами. Вона ввалилася в будинок з пакетами з супермаркету, і прямісінько пішла на кухню. Навіть не привітавшись зі Світланою, тітка, кинувши всі пакети з продуктами на стіл, і зручно вмостившись на стільці, наказним тоном зажадала чай. Тітка любила командувати усіма. Цим вона і відома у нашому роді. Ніхто її не зве в гості, бо завжди такі візити закінчувалися nлачевно. Ось запросили її на ювілей нашої близької родички Олени, а та за святковим столом таке ляпнула, що всі просто очманіли, а іменинниця зі сльо зами на очах, вибігла з дому.

Усі хотіли якнайшвидше позбу тися її. При дзвінку не брали телефон або блокували номер телефону. Її це ніяк не бенте жило. Вона все одно напрошувалася до всіх у гості на вихідні. Люди просто не могли змиритися з таким еrоїзмом та наполегливістю. Вигадували всякі відмовки, щоб тільки швидше позбу тися її. За чаєм вона оголосила Світлані, що її улюблена дочка Ангеліна йде в деkрет. Що ж вона робитиме весь цей час? Добре було б підшукати їй якусь роботу. З цим вона і зайшла до своєї племінниці, щоб вона якнайшвидше знайшла її доньці пристойну роботу, та ще й з великим окладом. Адже вони ж родичі й мають допомагати одне одному.

Світлана оторопіла. Адже вона скільки часу шукає і не може знайти собі роботу. А тут тітка вимагає ще знайти для своєї Ангелини. Як то кажуть: «Нахабство не порок, а велике щастя». І взагалі, Світлана не розуміла, навіщо ваrітну дівчину змушувати працювати? Чи хоче сама Ангеліна цього? Але тітці небезпечно було суперечити. Вона не з таких, яких можна було б не послухатися. Світлана натякнула про цю тітку. Та розлю тилася, зви нувативши Світлану в такій бай дужості до власної сестри, і, гучно грюкнувши дверима, вийшла, забувши свої згортки. Ну і добре, подумала Світлана, нема чого шукати приводу спровадити її, хоча вона моя рідна тітка.

З чоловіком ми одружилися двадцять п’ять років тому. Я тоді тільки закінчила в школу і хотіла вступити до університету. З Олексієм, чоловіком, ми познайомилися в ранньому дитинстві, так як були з одного села. Ми спочатку хотіли мати велику сім’ю, але Бог подарував нам тільки двох діточок: дочку Віку, і сина – Олега. Віка старша за брата на 2 роки. Вони з дитинства були нерозлучними. Незважаючи, на вік брат з сестрою ходили разом гуляти, ділилися секретами і завжди один одного підтримували. Бувало, що дочка говорила: — Навіщо мені подружки, коли у мене такий чуйний брат? Завжди поруч, та й порадою допоможе. А ще не буде мені заз дрити, як інші. Я не могла натішитися, тому що у багатьох діти змагаються між собою, лаю ться, а мої навпаки. Коли Віка закінчила школу, то вступила до університету. Вона продовжувала жити з нами, через два роки в той же Універ вступив і Олег.

Вони знову стали проводити всі дні разом, поки Віка не вийшла заміж і не переїхала до чоловіка. Олег же довчився і тільки потім одружився на однокурсниці. Наташа, невістка моя, мені подобається. Спокійна і тиха дівчина. Після весілля молодята стали жити у нас в квартирі. Олег хотів пожити з нами і накопичити на перший іпотечний внесок. Я не скажу, що жити з невісткою було nеклом, але мали місце моменти, коли ми один одного не розуміли. Віка ж жила в квартирі у чоловіка на пташиних правах, він ніяк не міг її прописати. — Мам, він зайнятий. У нього робота, а там потрібно з документами розбиратися, тому поки не прописав, але це скоро станеться – говорила дочка. Згодом Олег все-таки взяв іnотеку і переїхав. Відносини між братом і сестрою стали холодними. Хоча раніше вони всі рішення приймали разом, радилися. Думала, що всьому причина те, що обидва обзавелися сім’ями, але я помилялася. Прийшов до мене якось син і каже: — Мам, ось уточнити у тебе хотів, а заповіт з татом коли складати будете?

— Думаю, рано про це говорити. Нам з батьком твоїм тільки під 50 років, нам ще жити і жити. Ось хочемо свій маленький бізнес відкрити. — поділилася я з сином. — Так, це добре. Але квартиру поділіть між мною і Вікою порівну. Ми потім її продамо і гроші поділимо. Так буде краще. Син пішов, а мене все не відпускало відчуття того, що рідний син так рано став зачіпати цю тему. Через тиждень подзвонила Віка. Вона зажадала, щоб більша частина квартири дісталася їй. — У Олега хоч квартира є, а я взагалі живу у чоловіка, який прописку мені не зробив. Та й відносини з ним зіnсувалися, мені потрібна подушка безпеки. — Так, як вам з братом не соро мно! Ми з батьком на той світ не збираємося. — Ну ти чого злишся, мам? Просто, хто знає, що буде завтра. — відповіла вона мені. Ось тепер переживаю за своє життя: адже хто знає, що в них на думці. Та ще й такі неоднозначні натяки роблять. З чоловіком намагаємося з дітьми спілкуватися якомога рідше.

Донька Іри зібралася виходити заміж. Щоправда, живуть вони з нареченим не заможно. Грошей не завжди вистачає, тож вирішили святкувати весілля скромно. У день весілля підуть із родиною та близькими до кафе, а наступного дня покличуть родичів та друзів на дачу. Про гарну весільну сукню донька Іри не мріяла. Розуміла, що не по кишені. Тоді майбутня свава запропонувала таку ідею: -Так можна на прокат плаття взяти. Так багато хто робить і не дорого. -Ні, цього ніколи не буде, — різко відповіла Іра. Ця відмова була пов’язана з дитячими спогадами. Сім’я в Іри була бідна, вони не купували нових речей.

Тут на новий рік у школі оголосили маскарад. А у мами Іри була подруга тітка Валя. Її донька – Настя щороку приходила у розкішних сукнях і всі їй заздрили. Перед шкільним маскарадом тітка Валя гостювала у мами Іри. -Так може Ірка сукню Насті торішню одягне. Моя вже виросла з нього, а одягла всього кілька разів. Так і вчинили. Прийшла Іра у сукню Насті. Воно йшло Ірі навіть більше, ніж господині. Срібна сукня з візерунками з боків, а на талії – рожева стрічка. Всі дівчатка тільки й обговорювали те, яке в Іри плаття. Насті це не сподобалося, і вона вибігла на сцену, схопила мікрофон і крикнула:

-Оголошую конкурс «найкраща сукня-обноски» та виграє Іра! Дівчинка зістрибнула зі сцени підбігла до Іри і сказав їй в обличчя: -Швидко знімай мою сукню! Іра вибігла із зали. Вона побачила, що кабінет хімії відкрито, на вішалці висів білий халат. Іра одягла його, а сукню подруги передала через дівчаток господині. З того часу Іра вирішила, що більше ніколи в житті не одягне чужих речей. Так вона зібрала всі гроші і купила дочці на весілля сукню. Це і стало весільний подарунок. Донька була у нестямі від щастя, вона обійняла маму. Весілля було врятовано.

Баба Маша потрапила до лікарні. У неї виявився мікроінсульт. Зібралися одразу всі рідні: син, його дружина, онуки, сусідки, які викликали швидку. Лікар повідомив, що до лікарні доставили вчасно, життю нічого не загрожує, потрібен лише повний спокій. Коли бабу Машу виписали, дружина сина-Свєта одразу ж вирішила: -Ми від вас тепер ні на крок. У мене відпустка, у онуків канікули. Приїжджатимемо до вас щодня. -Та навіщо це все? Мені й так спокійно живеться, якщо що, у мене хороші сусіди є. І все-таки Світлана дотрималася своєї обіцянки. Коли вона приїхала до баби Маші, то відразу прибрала все солоне, жирне та гостре. ТБ сказала дивитися на низькому звуку, щоб вуха не напружилися, спати за розкладом і їісти кашки та супи. Баба Маша абияк пережила ці два дні в таких умовах.

Як тільки Світлана поїхала, вона відразу дістала сковорідку, посмажила яєчню з ковбаскою, ввімкнула телевізор на всю котушку і відразу стало весело на душі. Наступного дня приїхали онуки. Вони були свої люди, і бабусю чудово розуміли. Тільки вони переступили поріг будинку, як баба Маша вже чекала на них готова: -Сьогодні їдемо на рибалку. -Баба, Маша, якщо мама дізнається, то всім погано буде. -Ніхто нічого не впізнає. Живемо один раз, збирайтеся. Через годину всі задоволені стояли біля річки. Баба Маша тримала вудку, онука малювала краєвид, а онук смажив сосиски на багатті. Добре було на річці. Так тепло, пташки співають. Сонце приємно гріє шкіру, смачно пахне свіжістю лісу. Тут пролунав дзвінок: -Так, мамо … ну ми вдома сидимо. Які птахи? Ні, це звук із телевізора. Що? Ні, мам, постривай… Онук схвильовано почав збирати речі. -В чому справа?

-Баба Маша, мама запідозрила щось, вона скоро приїде додому, нам треба повертатися. Щойно всі повернулися додому, то відразу почали помічати сліди свого злочину. Двері відчинилися, у квартиру увійшла Світлана. -А що це у вас так багаттям пахне? А це що, луска в мушлі? Ви куди бабусю возили? Хочете, щоб вона раніше часу пішла від нас? Їй спокій потрібен, а ви влаштовуєте екстрим! -Та Не кричи ти, Свєтко. Заспокойся. Я сама попросила. -Бабуся Маша, у вашому віці не можна так. Вам уже восьмий десяток -Куди там восьмий десяток? Усього 71! Чи не перебільшуй ти. А якщо я вдома сидітиму, та безсмачні каші твої їсти, то точно швидше на той світ піду. Дай спокійно останні дні прожити, як хочеться. Краще в лісі, на річці померти, ніж удома, з вимкненим телевізором. Зробили так, як просила бабуся Маша. І згодом їй справді стало краще.

Вирішили зробити ремонт у вітальні, а заразом і поміняти меблі. Там у нас стінка, що дісталася батьків. Добротна, така стінка, на всю стіну вітальні. Половина скляні полиці під кришталь. Природно, що викидати не захотіли та розмістили оголошення в інтернеті «віддам задарма». Як не див но, бажаючих виявилося більш ніж достатньо. Серед інших виділявся відгук однієї жінки — «Доброго дня. У нас багатодітна сім’я. Потребуємо меблів та одягу. Стінку ще не віддали? — Здрастуйте. Ні, не віддали. Можете забирати. — Напишіть телефон. Подзвоню — обговоримо.» Телефон я відправила, увечері, о дев’ятій дзвінок.

— Я щодо стінки. Коли ви привезете? – Чого це ми привеземо. За меблі ми грошей не вимагаємо, ось і забираєте за свій рахунок. – А у нас машини немає. – Знайдіть. Домовитеся. Найміть перевізників. Це ваші nроблеми, зрештою. — Добре. Диктуйте адресу. Продиктувала. Домовилися, що наступного дня вона зателефонує і скаже, коли відвезуть меблі. Три дні ні слуху, ні духу. Я передзвонювала – не відповідали. Ми з чоловіком починаємо нерв увати: ремонт треба починати, через три тижні нові меблі привезуть, а ми від старих ще не позбулися. Оскільки на вулиці тепло, та й дощів не передбачається, чоловік із сусідом витягли стінку у двір.

Нарешті багатодітна матір «намалювалася». Зателефонувала о дев’ятій ранку. — Вітаю. Ми домовилися. Забирати меблі приїдемо о п’ятій. За перевезення попросили дві тисячі, з вас тисяча рублів, половина. — Не зрозумію. З чого це я маю nлатити тисячу рублів? — А що тут незрозумілого? Вам треба, щоб у вас забрали меблі, отже, платіть половину суми за перевезення. Нам ще за вивантаження nлатити. — На таких умовах ми ніяких меблів вам не даватимемо. Все бажання зникло. — сказала я… Ми розібрали стінку, акуратно запакували і складували на горищі. Може комусь із знайомих знадобиться. Оголошень давати не стали, чи мало на яких неадекватів ще нарвемося…