Марина ще не встигла прийти до тями після втрати матері, як на неї обрушилися нові випробування. Спочатку були поминки, потім докори чоловіка через спадщину, а потім й зовсім розлучення. Її життя ніби перекинулося з ніг на голову. І ось одного дня вона виявила на пошті лист з незнайомої адреси.
Відкривати листа вона не поспішала.
— Мабуть, чергова реклама, — пробурмотіла Марина і, не роздумуючи, надіслала лист до кошика.
Але через кілька днів знову побачила лист від того ж відправника. Цього разу рука завмерла над кнопкою видалення. Щось усередині підказувало: «Відкрий». Внутрішнє занепокоєння взяло гору, і вона вирішила прочитати листа.
Марина сумнівалася, чи могла її мати залишити якусь спадщину. Адже все життя вона жила скромно, ледве долаючи виховання єдиної дочки. Невелика однокімнатна квартира в дерев’яному будинку на околиці провінційного містечка — ось і все її майно. Коли Марина подорослішала, вона купила свою квартиру — хай і маленьку, але свою. Проте мати, Ганна Іванівна, навідріз відмовилася переїжджати. Вона не хотіла нікому заважати.
Перед весіллям Марина встигла сплатити кредит за житло. Мати залишалася у своїй квартирі, а Марина потай від чоловіка допомагала їй грошима. Її чоловік ніколи не був задоволений фінансовою ситуацією сім’ї. Хоча він працював, але мріяв про власний бізнес, відкладаючи гроші на його відкриття. Все заради світлого майбутнього, як він казав.
Коли у сім’ї з’явилися діти, витрати збільшились, і Марина запропонувала взяти кредит, щоб купити просторе житло. Але чоловік був категорично проти:
— Проживемо й у цій квартирі. Ото буде в мене бізнес — тоді й купимо особняк!
— Але нашим донькам потрібно більше простору.
— Треба було думати про це раніше, коли купувала квартиру!
Марина не стала сперечатися. Згодом стало зрозуміло: чоловікові важливіші його мрії, ніж потреби сім’ї. Чим старший він ставав, тим більше його захоплювала ідея бізнесу. Він витрачав усі кошти на його розвиток, але прибутку не було. У результаті він зажадав, щоб Марина продала квартиру матері та вклала гроші у його справу.
Але Марина знайшла вихід — здала квартиру в оренду. Це не сподобалося чоловіку, і він подав на розлучення. Продаж квартири його матері не приніс очікуваного прибутку, а бізнес так і не почав приносити дохід. Зрештою він пішов, а Марина попросила його звільнити її квартиру.
— Якщо розлучення, значить, і ти йдеш! — твердо заявила вона.
— А як дівчатка? — Спробував заперечити він.
— Вони все розуміють. Нам не потрібні твої палаци.
Минуло півтора роки. Марина не жалкувала про розлучення, навпаки, відчувала полегшення. Її життя поступово налагоджувалося. І тут знову з’явився той самий лист.
На цей раз Марина його відкрила. Писав незнайомий чоловік, який шукав її матір. Вона завмерла, перечитуючи рядки.
Почалося листування. Виявилося, що це був її шкільний друг матері Андрій Андрійович. Колись вони відпочивали в одному селі у бабусь, але після школи їхні дороги розійшлися. Він поїхав працювати, а її мати — у велике місто. Коли вона повернулася з маленькою дочкою, батьки відвернулися від неї і їй довелося починати життя з нуля. Андрій намагався її знайти, але безуспішно.
Тепер йому було за шістдесят, як і було її матері. Він запропонував зустрітись. Марина, хоч і здивувалася, погодилася.
В аеропорту Андрій Андрійович відразу її впізнав:
— Ти так схожа на свою матір… Ось подивися.
Він дістав стару фотографію, якої Марина не мала. Вона справді успадкувала її риси, як і її дочки.
Андрій захотів побачити, де мешкала Ганна Іванівна. Марина привезла його до старої квартири.
— Я здаю її за копійки. Продати не вдається, але можна подивитися. У вас тут є рідні? — поцікавилася вона.
— Ні. Батьків давно не стало. Я багато років шукав Ганнусю. Хотів допомогти їй, але… надто пізно. Де її поховали?
Марина відвезла його на цвинтар. Він довго стояв біля могили, щось тихо говорячи. Потім обернувся до Марини:
— Дякую. Я так сподівався знайти її… Але ти… Ти її часточка. Дозволь мені зробити подарунок. Я знаю, що тобі нелегко. У тебе ростуть дочки, їм багато чого потрібно.
— Я не заради подарунків з вами зустрілася, — зніяковіло відповіла Марина. — Я просто хотіла дізнатися більше про маму. Вона не любила розповідати про минуле.
— Її батьки жили непогано, але… не прийняли її. Я багато чого дізнався… Пізно, але дізнався.
— Ви не бажаєте повернутися сюди? — раптом спитала Марина.
— Я живу неподалік. Нещодавно повернувся. До речі, приїжджайте до мене, коли захочете. У мене великий будинок, я будував його для Ганнусі… та не встиг.
— Ми обов’язково приїдемо!
Так і сталося. Будинок виявився затишним, просторим, з садом. Всього за 15 кілометрів від їхнього міста.
— Приїжджайте коли захочете. Вважайте його своєю дачею, — запропонував Андрій Андрійович.
Марина та її дочки часто відвідували його. Він радів, що у них все гаразд. Доньки виросли, вийшли заміж. Він шкодував лише про одне — що не знайшов Ганну раніше.
За десять років його не стало. У спадок Марині він залишив будинок, а онукам — великий рахунок у банку. Ніхто не чекав такого щедрого подарунка від, здавалося б, чужої людини. Хоча за ці роки він став ним рідним.
Життя іноді зводить людей дивними шляхами. Головне — вчасно відкрити лист…