Олег ніколи не думав, що на старість опиниться на вулиці. Але того вогкового листопадового вечора син вигнав його за поріг, наче непотрібну річ. З невеликою валізою, в яку помістилося все його минуле, він йшов по пустельному парку, не знаючи, куди тепер прямувати.
На обвітреній лаві біля замерзлого фонтану сиділа жінка в поношеному пальті, ніби сама доля чекала на нього тут.
Олег повільно крокував знайомою вулицею, відчуваючи тяжкість у кожному русі. Він повертався додому після довгої прогулянки, сподіваючись знову відчути тепло рідного вогнища, але передчуття лиха не покидало його.
Відчинивши двері, він одразу помітив напружені обличчя сина Антона та невістки Тетяни. Їхні погляди були крижаними, наче перед ними стояв не рідний батько, а чужа людина.
— Батьку, нам треба поговорити, — холодно промовив Антон.
Олег мовчки зняв куртку, намагаючись зберегти спокій. Усередині наростало занепокоєння — щось було не так.
Тетяна стояла поряд, демонстративно уникаючи погляду Олега. Ця мовчазна єдність з чоловіком била болючіше за будь-які слова.
— Як це піти? — розгублено перепитав Олег.
— Це мій дім! Я допомагав вам його будувати, вклав у нього всі свої заощадження!
— Був твій, — перебив Антон. — Тепер він наш. Ти маєш тиждень, щоб зібрати речі.
Олег відчув, як його світ руйнується.
Роки турботи, любові та підтримки розсипалися на порох за лічені миті. Він дивився на сина, якого ростив з такою віддачею, але тепер не впізнавав його. Повільно, немов уві сні, він подався до своєї кімнати.
Стара валіза, що залишилася йому ще від батька, тепер здавалася єдиним вірним супутником. Олег почав складати речі: кілька сорочок, стоси старих документів, пожовклі фотографії.
Руки тремтіли, коли він дістав сімейний альбом. На знімках зафіксовано моменти щастя — спільні свята, дні народження Антона, радості та перемоги. Тепер все це здавалося лише далекою примарою минулого.