Я ніколи не любив свою дружину і не раз говорив їй про це. Це не її провина – жили ми непогано. Вона ніколи не скандалила, не дорікала — завжди була доброю та турботливою. Але проблема залишалася — кохання не було.
Щоранку я прокидався з думкою про те, що хочу піти. Мріяв знайти жінку, яку зможу полюбити по-справжньому. Але я й уявити не міг, як доля поверне все з ніг на голову.
Навколо Ірини мені було зручно. Вона не тільки чудово вела будинок, а й виглядала приголомшливо. Друзі заздрили мені і не розуміли, як мені так пощастило з дружиною. І я сам не розумів, чим заслужив її кохання.
Я — звичайний чоловік, який нічим не виділяється серед інших. Але вона кохала… Як це можливо?
Її любов і відданість не давали мені спокою. Ще більше мене мучила думка про те, що коли я піду, хтось інший займе моє місце. Хтось багатший, успішніший, гарніший. Коли я уявляв її з іншим чоловіком, мені хотілося збожеволіти. Вона моя, навіть якщо я її ніколи не любив. І це почуття власності було сильнішим за розум.
Але чи можна жити все життя з тим, кого не любиш? Я думав, що впораюся, але помилявся.
— Завтра розповім їй усе, — вирішив я, поринаючи в сон.
Вранці, за сніданком, я набрався сміливості:
— Ірино, присядь, мені треба з тобою поговорити.
— Звісно, я слухаю, коханий.
— Уяви, що ми розлучаємося. Я йду, ми живемо у різних місцях…
Ірина засміялася:
— Що це за дивні думки? Це якась гра?
— Послухай до кінця. Це серйозно.
— Добре, я уявила. Що далі?
— Відповідай чесно, чи ти знайдеш собі когось іншого після того, як я піду?
— Дімо, що з тобою? Чому ти взагалі вирішив піти?
— Тому, що я тебе не люблю і ніколи не любив.
— Що? Ти жартуєш? Я нічого не розумію.
— Я хочу піти, але не можу. Думка про те, що ти будеш з іншим, не дає мені спокою.
Ірина задумалася на кілька хвилин, а потім спокійно відповіла:
— Кращого, ніж ти, мені не знайти, тож можеш не переживати. Іди, я більше ні з ким не буду.
— Обіцяєш?
— Звісно, — запевнила мене Ірина.
— Стривай, а куди ж я піду?
— Хіба ти не маєш місця?
— Ні, ми ж усе життя були разом. Мабуть, і далі доведеться поряд, — сумно сказав я.
— Не хвилюйся, — відповіла Ірина. — Після розлучення ми розмінюємо квартиру на дві однушки.
— Правда? Нічого собі, я не сподівався, що ти так допоможеш. Чому ти це робиш?
— Тому що я люблю тебе. Коли любиш, не можна тримати людину проти її волі.
Минуло кілька місяців, і нас розлучили. А незабаром я дізнався, що Ірина не дотрималася своєї обіцянки. Вона знайшла собі іншого чоловіка, а квартиру, яку їй залишила бабуся, ніколи не збиралася ділити.
Залишився я ні з чим. Як тепер довіряти жінкам? Поняття не маю.
Що ви думаєте про вчинок Дмитра?