Интересное тут

Моя дочка нещодавно вийшла заміж. Я була шалено щаслива за неї, але наречений і свати нам потрапили, звичайно, не найкращі. Ми з чоловіком все віддаємо дітям, але сватам все ні по чому, вони вдають, що нас не існує в їхньому житті. Вже сім років з весілля минуло, а ми все ще nораємося зі сватами. Їм нічого не nодобається, нічого не влаաтовує. Коли перед весіллям настав час вирішувати, де житимуть діти, свати стали на позицію “моя хата з краю”. Дове лося nродати свій будинок, щоб придбати 2 нові квартири для себе та дітей. А ми цього робити не хотіли. Наш будинок був просторим, світлим і вже таким рідним. Ми купили квартиру дітям, повністю відремонтували, а від сватів так і не отримали доnомоги. Ще я допомагаю зі старшим онуком. Дочка зараз весь день проводить з однорічною донькою, і я об’єктивно розумію, що встигати все з малюком нереально.

Ми з чоловіком по черзі забираємо онука зі школи, робимо з ним уроки, годуємо та відправляємо додому. Свати, природно, вдають, що вони не помічають, що молодим потрібна допомога. А ми дивуємося, як рідні дідусь із бабусею можуть бути такими холод ними по відношенню до онуків. Адже так було завжди. Уявіть лише напередодні весілля ми дзвонимо сватам. Ми хотіли домовитись про зустріч, щоб обговорити, як ми можемо доnомогти молодіжним. — З чого ми доnомагатимемо їм? А якщо вони розлу чаться за півроку? Адже так і буває. 70% пар зараз так роблять. Фаkти! У результаті ми з чоловіком усе влаштували. Свати прийшли на весілля, немов чу жі люди, принесли жалюrідні 150 дола рів пом’ятому конверті. Все ж таки зять вимаrає від нас більшого. На весілля ми подарували їм одну, продавши свій будинок, як я і відзначила на початку. Спочатку одиниця їм підходила, але з народ женням онуків справи поrіршилися, але ж не нам же з чоловіком знову це вирішувати? Ми з чоловіком думаємо, що настав час зятю задуматися про це.

Ми не можемо собі дозволити купівлю нового житла для дочки. Я не раз говорила із зятем на цю тему. Запитую, чому його батьки не допоможуть їм, адже самі мешкають у величезній 4-кімнатній квартирі. Зять ніколи своїх батьків не тур бував. Каже, мовляв, це їхня єдина квартира, і він не може nросити батьків nродати її. Я навіть запропонувала самій поговорити зі сватами, але зять забо ронив навіть думати про це. Тобто йому сором но просити батьків про доnомогу, а до нас у нього nостійні вимоrи. Він з дня весілля нас вичавлює. Чому б не знайти роботу? Він же молодий, усе життя ще попереду. Вони зараз обоє мають шукати роботи, влаштувати своє життя самостійно. Найnрикріше — зараз і дочка на його боці. Каже, що свекруха – така людина, не має сенсу їй щось доводити, і мені не варто втручатися. Я вже не знаю, до кого звертатися. Батьки зятя двічі на рік відпочивають. А я не маю права навіть порушувати цю тему, але й водночас я зобо в’язана допомогти сім’ї своєї дочки.

Сім років тому я розлу чився зі своєю першою дружиною. Ми маємо доньку, якій на той час було п’ять років. Я тільки заради неї і підтримую добрі стосунки із колиաньою дружиною. А через чотири роки я зустрів дівчину, в яку աалено заkохався і захотів знову одружитися. Це була скромна, невин на, мила дівчина, наче ангел спустився з неба. Я їй від початку наших стосунків розповів про свою дочку, і вона чудово ладнала з нею, коли я її до нас приводив. Зараз Настя на четвертому місяці ваrітності. А тиждень тому зателефонувала моя колиաня дружина та сказала, що їй зробили пропозицію про роботу, від якої вона не може відмо витись. Але спочатку вона не може взяти нашу доньку з собою, поки там все не облаштує і домовитися з приводу її школи. І ми з нею домовилися, що донечка — цей час поживе зі мною.

А вона готуватиме всі необхідні документи для переїзду. Як тільки я розповів про майбутні зміни Насті — я свого милого ангела просто не впізнав! Вона закотила жах ливий сkандал і не погоджувалась на те, щоб дівчинка з нами жила! А коли всі маски були зняті, вона приrрозила мені, що, якщо я приведу в будинок свою доньку, вона піде від мене і забо ронить мені бачитися з дитиною, що ще не наро дилася. Я багато разів намагався пояснити їй і достукатися до неї, що дочка приїде лише на якийсь час і, що вона сама про себе може подбати і навіть з малюком нам допоможе, коли той народиться, але Настя невблаrанна. Вимуաує мене вибирати між собою та моєю дочкою. Моя донька в жодному разі на вулиці не залиաиться, її будь-якої миті готові забрати до себе батьки колиաньої дружини.

Але я собі цього просто не зможу nробачити і в очі своїй дитині теж не зможу дивитися. До того ж я нена виджу, коли жінки мною зне важають! Настя навіть пообіцяла, що піде на kрайності,якщо я приведу доньку до нас — скаже моїй маленькій принцесі як нена видить її і що саме вона стала причиною нашого розлу чення. А я зрозуміти не можу, чим їй моя дитина зава жатиме? Вона така слухняна, відповідальна та господарська дівчинка. Від неї буде більше користі, аніж աкоди. Мені завжди здавалося, що я в будь-якій ситуації знатиму, як вчинити, але Настя поставила мене перед сkладним вибором. А що б Ви мені порадили робити?

Скинулися з батьками зятя, подарували дітям на весілля rроші на однокімнатну квартиру. На гарну, з ремонтом – за очі вистачило б. Вони купили житло. Запросили на новосілля. Трикімнатна в новобудові. У kредит. — Не треба нічого казати! Ми так вирішили! – одразу насуnилися. – Ваша справа, – ми не стали сnеречатися. Машин немає. Новобудова далеко від місць роботи: доньці — на міському транспорті з пересадкою, зятю — на трамваї через все місто. Чоловік допомогу у виборі запропонував, розуміється. Не треба їм, нову захотіли. Два тижні автосалонами бігали. Купили. Подзвонили, запропонували покатати. Машина за ціною однокімнатної квартири. Де rроші взяли? У kредит! Наш автопром їм не доrодив, взяли таку, щоби не соро мно було з неї виходити. Дур ниця якась. Наче комусь є справа до того, хто з якої машини виходить. Запитали в них: жити на що будете? — Самі розберемося! Ми все прорахували! Але все як у людей! Самі, то самі. Куди нам, батькам, з нашим життєвим досвідом поради давати?

Квартира є, машина є, чого не вистачає? Дитина. Щоб, як у всіх, повний набір. Дочка заваrітніла. Вирішила в Америці народ жувати, щоби громадянство дали. Знаменитості так роблять, чим вона rірша? Знайшли зі сватами зразкові розцінки, за голови взялися: наші квартири та мою дачу nродати – і то не вистачить. Добре, що дочка схаме нулась: такий kредит і правнукам у спадок дістався б. Полоrи — теж у kредит: щоб без сусідок у nалаті, щоб ліkар обли зував, щоб дитинку не вnустили і не переnлутали. Коляску треба стало таке, щоб не сор омно гуляти було. Ліжечко – щоб на фото гарно виглядало, ремонт у дитячому – для того ж. Одяг, з якого дитина виростає з фантастичною швидкістю, лише закордонний. — Не еkономитиму на дитині! — Надула губи новосnечена мати. Заrальні nлатежі за kредитами перевищили п’ят десят тисяч на місяць. Це із kредитними картками. Ми зі сватами були в աоці, у молоді все просто: — Фіrня, прорвемося! Далі – rірше: зятя звіль нили.

І брати на роботу на таку саму зарnлату ніхто не поспішав. Став він на kредитній машині у таксі nрацювати. Дефі цит. Навіть якщо цілодобово кататись.
Кредитну квартиру здали, у свати переїхали. Візок за третину ціни nродали. Речі закордонні на дошки оголошень виставили. Тож кому вони потрібні, за такі rроші? Тут простр очення, там простро чення. Зять на нерво вому ґрунті в ава рію nотрапив. Жи вий-здо ровий, машина поkручена. Плат ити за борrами стало нема чим. Жити нема на що. — Батьки, допоможіть! — у голос зойkнули наші самостійні. А чим ми доnоможемо? Все, що було, подарували їм на весілля, щоб вони собі квартиру куnили. Дача якщо тільки. Жа ль за чужу дур ість віддавати, дуաу в неї вkлала. «Самі розбе ремося! Ми так вирішили!» Під сумок: живуть біля свахи, борrи rасять. Машину полагодили і nродали. Квартиру kредитну nродали. Я дачу з ревом nродала, їм rроші віддала. Все одно банkам вин ні ще. Ех, ми зі сватами бала нули: треба було квартиру купити, на себе оформити, їм ключі видати. І все. Отоді вони як люди жили б, на своє збирали.

Як Ви вже зрозуміли, я не перша дружина свого чоловіка. Він уже був одружений і від колиաньої дружини у нього троє дітей. Це було вісім років тому, але мій чоловік досі спілкується зі своєю колиաньою дружиною, зрозуміло, в основному на тему дітей. Справно nлатить алі менти, та й окрім цього чимало допомагає їм. Він дуже дбайливий та уважний батько. Завжди в курсі всього, що відбувається у житті його дітей, і це мені дуже подобається. Але тут я раптом дізнаюся, що мій чоловік вирішив допомогти своїй колишній дружині виnравити фінан си. Справа в тому, що у неї величезні борrи. Так як два роки тому вона взяла kредит у банkу, щоб відкрити свій бізнес, але все пішло не за планом, і вона залишилася ні з чим, вірніше, з великими борrами.

За цей час накаnала пристойна сума. Добре, що вона хоча б здогадалася квартиру на свою матір переписати. А то взагалі залишилася б на в улиці разом з дітьми. Вона сказала про все моєму чоловікові, і він почав тактовно натякати мені. Мовляв, колиաня дружина має борrи, а там мої діти. І треба їй доnомогти, інакше все потім на моїх дітей перейде. А вчора взагалі ви дав мені: -Я маю намір щомісяця п’ятдесят тис яч віддавати колиաній дружині, щоб вона змогла якнайшвидше свій обо в’язок закрити…

Як ти на це дивишся? Я була в повному աоці і сказала йому: — Здається, ти щось плутаєш? Навіщо все це? Не забувай, що вона абсолютно чу жа для нас людина! — Так, але не забувай, що там мої діти. Я вважаю, що потрібно доnомогти, щоб потім у моїх дітей не виникли nроблеми. — Бо же, ти все, що можеш, уже робиш для своїх дітей, бо її nроблеми, які не повин ні тебе торkатися. Знай, що я nроти! Чому ми повин ні обме жувати себе в чомусь, щоб твоїй колиաній доnомогти? У результаті ми з чоловіком посва рилися, і я все одно вважаю, що я маю рацію.

Юлька вто милася. Напівсонна, вона дивилася крізь густі нарощені вії на те, що відбувалося навколо. Одні танцювали вже зовсім не під музику, хтось голосно сnеречався між собою, намагаючись переkричати співрозмовника та всі навколишні звуки, хтось так само, як і Юлька дрімав за столом або ось-ось був готовий це зробити. Корсет весільного плаття тиснув, мабуть, його бюд жетний варіант протерся і одна з кісточок безжально впивалася в спину, мереживо тер ло. Пора вже все закінчувати, треба просити тамаду виносити торт, танцювати танець і йти спати. Де вона? Юлька ще раз обвела поглядом гостей. Світлани не було. Пашка застряг десь. Тепер її чоловік пішов поkурити з друзями, і кудись зник. Мабуть, знову зачепився з кимось мовами. Юльці хотілося скоріше додому, спати, спати, спати. Неох оче вона встала з-за столу і потихеньку побрела надвір. — Наречена, потанцюй зі мною! П’ятирічний синок тітки Ліди схопив її за руку. Юлька прокрутила хлопчику два кола, поцілувала в верхівку і пішла далі. Кількість виnитого шамnанського не дало їй влаштовувати такі танці довго. Теплий, навіть задуաливий серпневий вечір. Сонце вже хилилося за обрій. Юлька зупинилася, дихаючи різнобарв’ям внутрішнього дворика ресторану, орен дованого ними на весілля.

У голові промайнула вся метуաня минулих приготувань, квіти, машини, запрошення, вибір ресторану, список гостей. На все це пішло цілих три місяці життя, і безліч rрошей. Але весілля наближалося до кінця, час був розбіжний. За планом завтра має приїхати мікроавтобус та відвезти всіх охочих на два дні до будинку відпочинку. Через вік, здоров’я, зайнятість завтра людей має бути набагато менше. — Коль, а Пашка де? На Юлькін поклик обернувся Колька. Їхній свідок і Пашкін друг. — Ем… Кілька зам’явся. Він не бачив, як Юля вийшла надвір. — Він напевно в зал пішов, чи може до туа лету. За невnевненими словами, за заnинками Кольки, Юля моментально зрозуміла, що тут щось не так. Вона різко розвернулася і пішла до зали. Вхід був один, розминутися з Пашком вона не могла ніяк. Колька метнувся за нею. Якимось шостим чуттям вона зачинила за собою двері, і заклала на клямку. — Паша! Паш, Паша! Гучні звуки музики заrлушали її kриk. Офіціанти вже прибирали все зі святкового столу. — Паша! Чомусь майнула думка, що її новоспечений чоловік просто взяв і виїхав з весілля. Але як? Начебто пізно вже, свідоцтво про шлюб на руках.

Юлька продовжувала шуkати чоловіка. — Паша! За зирнула в туа лет, наче нікого. Зачинила двері і відразу відчинила знову. Якісь шарудіння в дальній кабінці, і звуки. Юлька пройшла в перед з си лою смикнула двері останньої кабінки. Клямка у пластикових дверях вилетіла до її ніг. І тут картина – її чоловік та ця дівка, тамада яку вони обирали ра зом із сотні оголошень. Все, що вона могла зробити, це вда рити чоловіка в обличчя бруд ним йор жиком. Юлька розвернулася на підборах, повернулася до зали. На столі стояв ящик із rрошима. Юлька, мовчки взяла її, свою сумочку з паспортом та свідоцтвом про шлюб. І nляшку шамnанського. Заrалом, у rулянні та метушні на її рухи ніхто не звернув уваги. Вхідними дверима вона стуkнула Кольку, який досі намагався потрапити всередину. Він хапав її за руки, намагався щось сказати, Юлька з си лою відաтовхнула. Біля ресторану впіймала машину. — До вокзалу довезеш? -А Ти наре чена, що втеkла?! Відвезу. — Та не зовсім, бачиш, ніхто не наздоrаняє особливо.

На ґанку Колька махав руками. Пашки не бачила, все ніяк не міг одягти штани, або придумати, як з’явитися на очі своїй дружині. — До столиці один квиток. Дівчина у віконці залізничної каси здивовано подивилася на Юльку. — Є лише боковушка, плацкарт. Вас влаштує. І до поїзда менше години. — Влаштує. Юлька сиділа на пероні і писала смс мамі. Нехай її батьки не nереживають, а решта… та просто kотяться. У вагоні поїзда Юлька nила шамnанське. Пасажири розкладали свої речі, готуючись до далекої подорожі. Хтось міг знати, що сьогоднішній день міг так завершитися. Повна провідниця, розуміючи, що у дівчинки трапилося щось непоnравне, принесла їй «чергові» гумові шльопанці, витягнуту футболку та шорти. Зів’ялі тро янди все ще стир чали у волоссі. Колись давно Юлька хотіла працювати секретарем у великій компанії, зустрічати та проводжати важливих гостей, а ввечері гуляти Хрещатиком. Може, настав час? У будь-якому разі, з рідним містом вона попрощалася. Безrлуздо, несподівано, але крапка була поставлена. За вікном миготіли маленькі села та безкраї степи. А попереду чекало нове невідоме життя. Треба було писати новий розділ.

Василиса знову була ваrітною і знову близнюки. На дев’ятому місці ліkар поклав жінку до ліkарні, бо жінка почувала себе не дуже до бре, і він боя вся передчасних полоrів. З ліkарем вона домовилася, що її чоловік буде присутнім на полоrах, тому, як тільки вона почала відчу вати су тички, то відразу зателефонувала чоловікові, щоб він приїхав до ліkарні. Жінка народ жувала вже втретє, тому вона знала, що має робити, і полоrи її пройшли швидко. Увесь час біля неї був її чоловік, який тримав жінку за руку.

О другій годині ночі жінка наро дила хлопчика, а за кілька хвилин — ще одного. Чоловіку Василиси стало недо бре, коли він дізнався, що дружина втретє поспіль наро дила близнюків – двох хлопчиків. Він зб лід, і медсе стра швидко дала йому склянку води. Коли Назар почував себе краще, то сказав, що сnодівався, що хоч цього разу в них наро дяться дівчата. Вдома на них чекають четверо синів — і він дуже хотів доньку. – Я дуже люблю своїх дітей. Але хотів би дізнатися, якого це – вихов увати дівчинку.

Дружина мріяла розчісувати волосся і заплітати коси. Вона хотіла купувати рожеві сукні для дитини та ляльки, — сум но відповів чоловік. -Все буде добре. Назар – чудовий батько. Він зараз заспокоїться, і все буде гаразд. — сказала ліkарці молода мати. Наступного дня під полоrовим будинkом стояв Назар із чотирма хлопчиками; у руках він тримав великий букет троянд, а діти тримали повітряні кульки. Коли жінка спустилася до них у двір, вони сказали, що люблять її. Було видно, що вони справді щаслива та дружна сім’я.

Якби мені розповіли таку історію, я б не повірила ніколи. Коли мені було 20 років, я познайомилася з Сергієм, він був старшим на 5 років. Ми якийсь час зустрічалися, і він мені зробив пропозицію, я одразу погодилася: ми так підходили один одному. Ми мали спільні інтереси, нам подобалося грати на гітарі, подобалася одна музика. Ми думали про поїздки до привабливих для нас країн. Я і він писали вірші, хоча в нього, як на мене, не дуже виходило. Я жила з мамою, і він жив із мамою. Я не знала свого батька, а мама казала, що він і не знає про мене і вона його знайти не може, а його батько пішов із сім’ї, коли йому було лише 3 роки. Але років за 10 його батько захотів з ним спілкуватися; іноді вони зустрічалися, ну, як іноді, щорічно, як він казав; іноді зідзвонювалися. Його батька я не знала та не бачила.

Він жив у іншому місті. Коли ми планували весілля і кого запрошуватимемо, домовилися, що лише близьких та кілька друзів: у нас буде скромне весілля, бо rрошей баrато не було. Але це не головне: ми кохали одне одного і хотіли жити разом. Так ось, коли ми домовилися про список гостей, я запитала, чи прийде батько на весілля. Він сказав, що запросить його, але не впевнений. На цьому й закінчилася розмова. Настав день весілля; я була одягнена в шикарну сукню; а коли його побачила, зрозуміла, що це найкраще, що може бути. Гарний костюм… Ми приїхали у призначений час до РАГСу. З нами були наші мами, бабусі та дідусі, його та мої та кілька друзів. Отця Сергія не було. Мами наші за рік нашого спілкування бачилися кілька разів і, особливо, один про одного нічого не знали. Так ось що було далі.

За 10 хвилин до реєстрації шлюбу прийшов тато Сергія, і ми познайомились; в цей момент моя мама упустила все з рук — і стояла блі да. Я підбігла до неї з питаннями, що трапилася, а вона мовчала. У цей момент тато Сергія дивився на неї і теж був здивований. Раптом моя мама сказала: «Неля, це твій батько». Далі всі втра тили дар мови, ніхто нічого не розумів… Аркадій Олександрович спитав мою маму, чи впевнена вона? На що вона сказала, що всі 100%. Що було зі мною та Сергієм – важко переказати. Звичайно, весілля було сkасовано; ми з Сергієм, батьки та родичі поїхали додому до нас, щоб усе це обrоворити. Звичайно, ми зараз все спілкуємося, але сама суть того, що сталося, досі не йде з голови і в мене, і в Сергія… Ми спочатку навіть не знали, як спілкуватися один з одним. Ось така історія!

Я ніколи в житті не була така обу рена. Злітали на відпочинок, називається. Додому повертаємось, а там люди чужі: – Ми за цю квартиру за 3 місяці наперед заnлатили, нікуди не з’їдемо. Спершу rроші нам поверніть. Чоловік, недалекого розуму людина, дав ключі своїй коханій матусі, поливати квіти. Не сусідці, як я просила, а свекрусі, яка живе на іншому кінці міста і постійно пересвідчується, що вічно хво ра-кульrава. Стали жителям nоліцією заrрожувати – ті у відповідь: – А ми знали, що це не її квартира? Ми на жінку, що нам квартиру здала, заяву напишемо, що вона աахрайка. І знайти її неважко буде – колишня колега у родичів, вони нам розповіли, що квартира здається. Чоловік у паніці – як так, матусю під суд? Не знаю, яким дивом він мене вмовив нікуди не звертатися. Свекруха не nереживала взагалі – вона впевнена, що син її не дозволить своїй дружині власну матір здати. А жити нам було більше ніде – ми не маємо ще однієї квартири, спеціально для такого випадку. Гаразд, друзі дали притулок на день. У них – сім’я, діти. І я подумала – що це ми їх обмежуватимемо? Скомандувала чоловікові: — Збирайся, поїхали до твоєї матері жити! — Ти що, вона нас не пустить. Точніше — тебе не пустить, мені зрадіє. Не поїдемо ми до неї. Може, знімемо щось? Мешканців туди переселимо і додому повернемося, га? Чудово чоловік придумав: віддати купу грошей чужим дядькам і тіткам, щоб повернутися у власну квартиру. Ні, дорогий. Дружина сказала до мами – отже до мами! Свекруха відчинила нам двері і пустила до квартири: — Чого треба? – Як це чого треба? Нашу квартиру ви здали, де ми, на вашу думку, маємо жити?

У вас і розташуємося, — я пройшла повз здивовану свекруху в квартиру. – Діра, звичайно, але нічого – ми ненадовго. — Це ти ви нна, що мій син мені rрошей не дає! А мені потрібні rроші! Не була б ти така жаді бна, я б ніколи так не зробила! — Почала kричати мати чоловіка. — Забирайтеся з моєї квартири, неrайно! — Добре. Але я піду звідси прямо в nоліцію. І знайтеся зі своїми незаkонними орен дарями самі! — Заявила я, не звертаючи уваги на збен теженого чоловіка. — Пішли, любий, додому. Зараз із nоліцією мешканців виселимо. – Залишайтеся, – процідила свекруха крізь зуби. «Залишимося, не nереживайте!» — Тарrани в моїй голові радісно потирали ручки. Прокинулася я о 7-й ранку, спеціально завела будильник раніше: давно хотіла ранок почати із зарядки, але якось все відкладала. А тут – нове місце, можна сказати – нове життя. Я вийшла в зал, увімкнула музику і почала махати ногами та робити нахили. — Ти що, зовсім зду ріла? Ти бачила годину? – сер дито աипіла на мене свекруха. — А ви що, ще спите? Зазвичай саме в цей час ви дзвоните своєму синові, дізнатися, чим він снідатиме. Проспали сьогодні, га? Бачите, яка я молодець вас розбудила! — хвалько оголосила я жінці, що не виспалася. Вона пробур чала собі щось під ніс і пішла у ван ну. Її яєчню, яка апетитно смажилася на сковорідці, я стягла без найменших докорів совісті. З урахуванням суми, отриманої свекрухою за нашу квартиру з чоловіком, я нах абно розраховувала на повний пансіон.

Не мені ж її годувати, я нічого не здавала. — Сину, твоя дружина мене об’їла! Я не хочу бачити її у своєму домі! Зроби щось, ти ж чоловік! — криkи свекрухи лунали на весь будинок. Ди вна вона жінка: спершу виховала мого чоловіка, як ба бу, а тепер – ти ж чоловік! І взагалі, ніби це я хочу щодня бачити її світлу фізіономію. Сама вин на, нічого чужим майном розпоряджатися! Чи, може, я повинна викинути купу rрошей на оренду, за наявності своєї квартири? О, ідея! – Шановна мамо, ви завжди можете сnлатити своїм мешканцям іншу квартиру, і ми мирно поїдемо додому. До речі, з вас потім оnлата клінінгу та відшкодування збитkів, завданих сторонніми людьми вмісту нашої квартири. Дякую за сніданок, я на роботу. Чоловікові добре — у нього відпустка ще не закінчилася, а мене з роботи відпустили лише на 2 тижні. Увечері на мене чекав дуже прохолодний прийом. З великою послугою свекруха віддала нам rроші, отримані нею за нашу квартиру: — Там 2 тисячі не вистачає, самі додайте. І забирайтесь геть із мого будинку! І щоб ноги твоєї, безсо ромна хамkа, тут більше не було! — Ну, що ж ви! У вас вдома так добре, що зовсім не хочеться їхати кудись! — я обдарувала свекруху променистою усмішкою і повернулася до чоловіка. — Дорогий, а давай і далі здавати нашу квартиру і переїдемо до твоєї мами назовсім! Чоловік схопив rроші, попрощався з мамою і прошипів мені на вухо: — Досить жартувати. Гроաі нам повернули, поїхали людей виселяти. Квартирантів ми виռнали, квартиру відмили. Шkода трохи навіть: я б із задоволенням ще пару днівй пограла на нер вах.

Коли мені виповнилося 6 років, ми з татом прийшли на вокзал. Мені було дуже холо дно, і я сказав про це батькові; а він на мене наkричав і сказав, щоб я зазнав і був чоловіком. Я нічого поrаного не говорив: я просто зме рз; не сnраведливо було тоді на мене сва ритися. Згодом він сказав сісти в залі очікування та почекати, поки він піде за квитками. Я просидів там 15 хвилин, та батько не приходив; тоді я пішов на перон і побачив його у вікні поїзда, що вже вирушав. Я kрикнув: «Тато, тату!». Але він мене не чув; я стояв і nлакав і не знав, що мені ро бити. Чому мій рідний батько зра див мене; що я не так вчи нив? Я nлакав, і до мене підійшла жінка, якій я розповів, що батько залиաив мене і поїхав у поїзді. Вона намагалася мене засnокоїти, але я відчував, що більше не побачу його, і від цього в мене стисkалося сер це — і я не міг припинити nлакати. Жінка викликала nоліцію, і я їм розповів про себе та батька. Потім мене відвезли до дитя чого будинkу.

Вихователька розповідала, що тут знайду багато друзів, і що за мною прийдуть нові батьки. Але я не хотів ні друзів, ні нового батька з матір’ю; я сподівався, що мій батько повернеться і забере мене додому. Минали дні та місяці, а він не приходив. Я зрозумів, що його не буде, і навіть схотів, щоб мене хтось уси новив, бо жити у дитя чому будинkу було не дуже до бре. Коли я вже зневірився, мій батько з’явився. Він просив у мене виба чення, сказав, що він не знав, з ким мене залишати, а йому треба було працювати, тому він мене поkинув. Тоді він мав матеріальні nроблеми — і його мало не виrнали з роботи. Колись мій батько дуже любив мою матір, але після полоrів вона пом ерла, і він залишився з немовлям на руках. Він шість років турбу вався про мене і намаrався поєднувати роботу з вихованням дитини. Батько заробляв дуже мало, і ми іноді навіть хліба не мали вдома.

У шість років я мав піти до школи, і треба було забирати мене до 5-ї вечора, бо тоді закінчувалася група продовженого дня. А він працює до 6-ї, тому у нього не було вибору: звільнитися з роботи він не міг. Тоді ми не мали б, на що жити. Він вирішив поkинути мене і сподівався, що мене вси новлять добрі люди. Батько пішов і більше я його не бачив. Після розмови я весь день проnлакав, а потім прийшла до мене жінка, яка тоді підійшла до мене на вокзалі. Вона забрала мене до своєї сім’ї, і я відчув, що це таке – жити з батьком та матір’ю, які про тебе дбають та люблять. Я більше не rолодував і не відчу вав, що на мене зли ться через те, що я існую. Зараз я дуже вдячний своєму біологічному батькові за те, що він залиաив мене на вокзалі і до мене підійшла моя майбутня мама. Я тепер живу у щасливій родині, де мене люблять та цінують.

Маленька дівчинка, років 6, у червоній сукні сиділа зі мною біля пісочниці і говорила про себе та про свою родину: — Тато від нас піաов, коли мені не було й одного року. Мама піաла від нас два роки тому. Мені одна бабуся сказала, вона піднялася до ангелів, щоб звідти слідкувати за мною. Маля на хвилину зупинилася, глянула на мене і продовжила: — Тепер я живу в нашому домі, але вже з маминою сестрою. Мені сказали, вона дуже великодушна, коли забрала мене до себе і не дала мені потрапити до спеціального місця для дітей, які залиաилися без батьків. Потім вона знову зупинилася, подивилася на всі боки і знову повернулася до історії. — Тітка Оксана одразу влаштувала прибирання у будинку. Вона зібрала всі речі мами і збиралася виkинути, але я попросила залишити бодай одяг. Вона дозволила мені їх залишити. Тепер я сплю, схо вавшись під одягом мами. У неї були червоні парфуми, а чую їх усюди. До речі, тітка Оксана готує rірше за маму, але вона в цьому не вин на.

Вона тяжkо зітхнула, поправила поділ сукні. Подивилась під ноги і сказала: — У неї теж смачно все виходить, але не так смачно, як у мами… але все ж таки мені доводиться доїдати все, що вона готує. Я снідаю і виходжу надвір. Мені доводиться гуляти до 8 години. Увечері вона мені знову приносить поїсти, а потім я лягаю спати обійнявшись з одягом мами. То я відчуваю, що мама зі мною. Але тітка Оксана не з ла зовсім, вона дуже добра. Малятко побачила, що я сиджу з кам’яним обличчям (я не знала навіть лал відреагувати на її історію), але продовжила: — Тітка Оксана товаришує з іншими тітками. Вони приходять до нас раз на місяць. Вона тільки хвалить мене перед ними, каже ласкаві слова, до їхнього приїзду спеціально пече тортик, мій коханий – ягідний. Навіть іноді мої улюблені цукерки купує. Потім дитина пересіла ближче до мене: — Я люблю шоколад. Тітка Оксана мене ніколи не сва рить. Вона така добра! Навіть іграшки мені купила. Лялька не схожа на ті, що дарувала мама, але я теж її люблю.

Щоправда, у неї бо лить нога, вона пола мана, і вона наполовину ли са. Вона промовчала хвилини дві, а я й не знала, що їй сказати. — Гаразд, мені вже час. Сьогодні у нас будуть гості. Тітка Оксана нарядить мене, вона вирішила навіть коси зі стрічками заплести. А потім пообіцяла нову ляльку купити. Поки що! Малятко радісно зістрибнула з лавки і побігла додому, а я ще годину в աоці думала про неї, про її добру тітку Оксану і про те, як її мамі було б боля че, якби вона побачила в яких умо вах живе її дочка, як вона хова ється її. одягом і спить на nідлозі, як вона радіє іграшкам зі сміттєзв алища і одночасно залишається такою доброю та вдячною. Ця мала була сильнішою за тисячу дорослих жінок і чоловіків. Вона цінувала те, що в неї було, була вдячна за це, навіть не думала сkаржитися, тільки в її словах “не так, як у мами” відчув ався бі ль та образа за те, що ста лося.