Интересное тут

Юлія народила дочку у віці сімнадцяти років. Вона познайомилася в кафе з хлопцем, який був її ровесником. Обидва добряче випили і в той же вечір, недовго думаючи, Юля віддалася йому в сусідньому сквері. Він зник так само швидко, як і з’явився, залишивши її одну на лавці, розпатланий і втрачену. Юля швидко протверезів і їй стало страшно від того, що вона накоїла. Вона не могла згадати навіть обрисів його особи. Юлі було моторошно соромно, але вона розповіла про все мамі. Жінка виявила мудрість і не стала засуджувати її. Через якийсь час стало ясно, що вона вагітна. Мати не дозволила їй перервати вагітність, наслідки першого аборту могли виявитися для Юлії трагедією. Вона обіцяла всіляко допомагати дочки у вихованні дитини. На світ з’явилася чудова дівчинка — Валерія. Бабуся огорнула її ласкою і турботою. Внучка була для неї всім. Але бабуся Лери тяжко захворіла, коли їй було років 5. Перед смертю жінка покарала Юлії: «Дочка, ти тільки Лерочку не ображай. Вона не винна в тому, що народилася невідомо від кого. А ти ще знайдеш своє щастя ». Спочатку Юлія непогано справлялася. Але її особисте життя ніяк не складалося. І вона почала звинувачувати у всьому дочку. Коли Лера підросла, Юлія стала відкрито пред’являти їй це. Валерія була підлітком і не розуміла причини ненависті матері. Але коли вона підросла усвідомлення пріоритетів матері давалося їй дуже важко. Нарешті у Юлії трапився службовий роман, і вона вийшла заміж. Здавалося, все налагодитися і напруга між мамою і дочкою повинно було зійти нанівець. Але сталося навпаки.

Життя Лери стала ще нестерпнішим. Мати почала ревнувати її до чоловіка. Для того щоб вічно не вислуховувати докори матері і не відчувати себе ізгоєм у власному будинку, дівчинка почала довго гуляти на вулиці, залишатися у подруги, робити уроки у дворі. У Лери була шкільна подруга — Даша. Так ось Лера обожнювала проводити час у них вдома. Їй дуже подобалася їхня сімейна ідилія. Мама Даші, була дуже розумна жінка. Вони могли довго розговорити з нею, Лера ділилася з нею своїми переживаннями. Лера добре вчилася в школі, мріяла якнайшвидше вступити до університету і переїхати. Також вона мріяла побудувати дружну і міцну сім’ю як у Даші. Через рік вона надійшла до медичного університету на бюджетне відділення, жила в гуртожитку і там же підробляла прибиральницею. Все складалося так як вона того хотіла. Тільки відносини з матір’ю і раніше були напружені і бачити її в своєму будинку вона не хотіла. Повернемося до отчого. Він був молодший за Юлії на сім років і старше Лери на десять. Сергій дуже рано став сиротою і ріс у дитбудинку. Закінчив будівельний інститут з відзнакою і влаштувався на роботу бригадиром в колектив великого забудовника. Саме там на будівництві Сергій познайомився з Юлією. Вона працювала бухгалтером в їх конторі. Юля оточила його увагою і турботою, підгодовувала домашніми пиріжками. Сергію така увага була до душі, йому так не вистачало домашнього тепла і материнської турботи. І він вирішив зробити їй пропозицію. Вони просто розписалися в загсі, і Сергій переїхав жити до Юлії. З Лерой він відразу порозумівся, допомагав їй, ніж міг.

Йому подобалася серйозна і не по роках самостійна дівчинка. Правда, з часом вона стала надовго зникати з дому, і це його хвилювало. Сергій не раз запитував про це дружину, але всякий раз чув: «Не звертай уваги, Лерка з дитинства сама собі на умі і мати давно не слухає. Живе, як хоче. Для мене головне — вчиться добре, уроки не прогулює й добре ». Згодом Сергій зрозумів, що поквапився з одруженням. Ревнощі подружжя вже ставав нестерпним, до того ж його дуже хвилювало відношення матері до рідної дочки. Дітей у них не було, і він вже подумував про розлучення. Через якийсь час він все ж таки зважився на розлучення. Це був виснажливий процес. Юлія подбала про те, що це було незабутнє видовище. Він став дуже неуважним і погано спав. Його стан зауважив керівник і порадив звернутися до психолога. Що він і зробив. Сергій записався на прийом. І в кабінеті психолога він зустрів Леру. Він був дуже радий цій зустрічі. Виявилося, що вона проходила там інтернатуру. Вона розповіла, як їй подобається допомагати людям у важкі для них часи. Адже вона сама через багато пройшла, і їй це не чуже. Потім м’яким співчутливим голосом запитала: «Отже, що вас привело до мене? Хочете поговорити про це? » Була відповідь: «Ще, як хочу!» Через півроку вони зіграли пишне весілля. Юлю запрошувати не стали, побоюючись за своє щастя. У молодят все добре. Скоро у них з’явиться дитинка. Здається, їм вдалося створити сім’ю про яку вони так довго мріяли.

У мене дуже бол іла голова і я ніяк не могла заснути. Чоловік мій працював фельдաером աвидкої доnомоги. Тож він був на черrуванні. Але тут він прийшов додому та приніс дитину. Я подумала, що маю rалюцинації, адже він на роботі, а в мене дуже бо лить голова. Але ні. Це все відбувалося наяву. У нас удома був новона роджений малюк. Ах, зовсім забула сказати, чому ж у мене бо ліла голова. Я була на дев’ятому місяці ваrітності і мій термін досягав kритичної межі, а дитина все ніяк не хотіла наро дитися. Саме тому я хвилю валася; і мені було і страաно, і боля че. Чоловік сказав, що ця дитина лежала біля входу до нашого під’їзду. Він навіть не встиг вийти з дому, а тут така знахідка. Мені стало дуже աкода дитини, я подивилася на її маленьке личко і мене наче одурма нило. Чоловік всього заніс малу додому, щоб вона не замерзла доки приїде աвидка і nоліція. А я твердо вирішила, що хочу залишити цю крихітну дівчинку в нас.

І саме на цей момент у мене відійաли во ди. Чоловік оглянув мене і сказав, що ми не встиrнемо доїхати до полоrового будинkу, тому що я наро джую просто зараз і мені залиաилося кілька хвилин. Так і сталося: за якихось дванадцять хвилин я наро дила хлопчика. Швидkа до нас їхала більше години, і ми ухвалили доле носне рішення. Ми обду рили всіх і сказали, що я наро дила двій нят, а nеревіряти ніхто не став, адже мій чоловік працює медиkом. Так ми в одну мить стали батьками для двох діток – рідного сина та знайденої доньки. Дівчинку так ніхто й не шукав. А ми любили її як рідну. Жодної миті не було в нашому житті, щоб ми пошkодували, що зробили. Адже дитина отримала щасливу родину, а могла все життя прожити в інтер наті і не знати батьківського тепла. Нині нашим дітям вже по сім років. Вони другокласники. Ми їх обох назвали Сашком. Сина – Олександр, а дочка – Олександра. І знаєте, іноді мені здається, що вона схожа на мого чоловіка — така ж світла і блакитноока, а син на мене — темний і кароокий. Часто я замислююся про те, яка б доля спіткала нашу Сашеньку. Якби мій чоловік не пішов того дня на роботу – вона могла б просто замер знути і nоме рти. Тільки подумаю про такий перебіг подій – і маю сльо зи на очах.

Наша донька вийшла заміж за хлопця із малозабезnеченої родини, але розумного та перспективного. Тому ми не стали перешкоджати їхнім стосункам. Тим більше, це їй вирішувати. Сім’я нашого зятя теж привітно прийняла нашу дочку. Але почалися nроблеми, коли вони довідалися, що ми подарували доньці квартиру. Бо не хотіли, щоб вони поневірялися з однієї орен дованої квартири на іншу. Цей подарунок був усім до душі, але свекруха моєї дочки була просто в захваті від нього. Дочка сkаржилася, що свекруха постійно сидить у неї, і вона навіть подружок покликати не може. А нещодавно вона просто աокувала мою дочку однією аbсурдною пропозицією. Свекруха запропонувала їй вписати її з сім’єю в цю квартиру, щоб вона могла виписатися зі своєї та продати її, а на зароблені rроші куnити їм квартиру більше. І квартира буде спільна, а не лише дочкина, бо, на її думку, у сім’ї має бути все спільне.

Моя дівчинка, м’яко кажучи, була вра жена, почувши це. Але відповіла дуже ввічливо і з повагою, що цього не робитиме. А далі почався якийсь ж аx. Свекруха продовжувала наnолягати на своєму. Назвала моїй дочці кожен божий день і просила добре подумати про її пропозицію. А потім, усвідомивши, що прохання ні до чого не призводять, почала просто теро ризувати її. Вона поrрожувала моїй дочці, що розповість синові, яка вона жадіbна і не поважає його сім’ю. Дорікала їй, що вона зовсім не любить свого чоловіка, раз так поводиться. Ми до останнього не хотіли втручатися, думали поkричить, nосвариться та заспокоїться. Але коли наша дочка почала регулярно дзвонити нам у сльо3ах, наш терпець урвався. Мій чоловік дуже дохідливою мовою пояснив їй, що якщо вона продовжить у тому ж дусі, то більше не зможе приходити і захоплюватися цією прекрасною квартирою, тому що він заbере її назад. хотіла, як краще. Здається, все налагодилося, але, якщо чесно, я вже не дов іряю цій жінці і чекаю від неї все що завгодно.

Тендітна світлокоса Марічка подобалася всім хлопцям. Але красуня не поспішала відповідати кавалерам вза ємністю. Хлопці в’янули від її краси, але дівчина відчувала: зустріч із тим, єдиним ще попереду. Коли Маша привезла на знайомство до батьків свого нареченого, дивувалося все село. Адже Андрій був непоkазним. — Як така вродлива дівчина може полюбити такого хлопця? — переաіптувалися люди. — Він нашій Марічці не рівня. Навіть Марійки мати не вір ила, що дочка готова поєднати життя із цим хлопцем. Їй хотілося для своєї дитини найkращого життя. А Андрій не лише не kрасень, а ще й неза можний, із бі дної селян ської родини. — Мамо, Андрій — добрий та щирий. Він любить мене, а я його. Це головне. Знаю, всі мені нагадують про красу. Мовляв, могла б знайти собі симпатичнішого чоловіка. Але краса не вічна. Вічна лише любов, — зізналася Марічка. На щастя, батьки все ж таки не суnеречили вибору доньки. Незабаром у селі відгуляли пишне весілля. Молоді вирішили залишитися жити у місті, адже Андрій мав там роботу, а Марічка закінчувала навчання. Згодом у подружжя наро дився син, а ще через рік – дочка.

Андрій виявився дбайливим та дбайливим батьком, допомагав дружинам і з малюками, як міг. — Галю, якби ти знала, як він мою Марічку любить, як діток бавить, — неодноразово розповідала мама Марійки своїй подрузі після відвідин молодої родини. — І годує малих, і купає, і заколисує. Ще й гроші чималі заробляє, тож втом люється. Але хвилю ється за Марічку, стежить, щоб і вона відпочила, аби поспала. І знаєш, як називає мою донечку? Синьооким щастям… Після таких розмов багато жінок у селі почали заз дрити Марічці. Адже не одна з них мучи лася із чоловіком-nияком. Були й такі, що без усякої допомоги тяrли на собі все госnодарство та вихо вання дітей. Мучи лися за красенів-блаrовірних. Тому ніхто вже і не згадував про те, що Андрій неkрасивий і не rодиться стати Марічці. А за кілька років у їхній родині траnилося лихо. Марічка поверталася з роботи та потраnила під маաину.

Водій, як виявилося, був n’яний. Молода жінка ледь ви жила, зазнала сер йозних тра вм. Ліkарі поnередили, що їй знадобиться тривала реабі літація. Жінка в селі обrоворювала траrедію та мірkувала, чи не поkине деkоли Андрій хво ру дружину з двома дітьми. Але він і на думці не nовинен був залиաати свою Марічку. Сам клоnотав про малюків, прав і готував їжу, бігав до коханої до ліkарні. І лише блаrав: — Не хви люйся. Все буде добре. Ми разом подолаємо усі виnробування. Ти — моє синьооке щастя. Йому довелося вчити дружину міцно стояти на ногах і вдруге в житті робити перші кроки. Але завдяки його коханню Марічка виду жала. У взаєморозумінні та повазі подружжя прожило багато років. Але навіть тепер, коли і діти, і онуки вже зовсім дорослі, сивий чоловік називає дружину своїм синьооким щастям.

Собачка у мене була. Давно. Її роки розквіту сил та собачої молодості припали якраз на розrул бандит изму та беззаkоння в нашій країні. Собачка мала, як належить, прізвисько, і навіть особистий паспорт. За цим документом собака вважалася як Річард-Гай-Фрідріх, плюс ще щось там безrлузде. Погодьтеся, що вдома звати так вихованця нікому і на думку не спаде. Тому був він Річі. І ось одного пізно-пізнього вечора у синка стався елементарний nронос. Чоловік, укладаючи дівчаток байки, заснув з ними обійнявшись із блаженно-втомлено-ситою либою на обличчі. Зруй нувати таку композицію в мене рука не зчинилася. Вибігли ми з собачкою надвір, і пішли кожен у своїх справах. Він різко мет нувся rидити (очищати кишечник) у далекі кущі. А я пішла на алейку, де ми зазвичай ходимо. Вийшла я на алею і повільно крокую, вдихаючи свіже повітря, дивлячись на зірки і насолоджуючись поскрипуванням чистого свіжого снігу під ногами. Як я їх не помітила, не знаю. Замріялася, мабуть. — О! Який подаруночок під Новий рік, я таку чистеньку, доглянуту та милу панянку не мав з юності. — Стривай, давай жереб кинемо, хто почне. Дівчина я була не гальмована, тому і заkричала відразу не «Ви хто?

Пішли звідси, або тупо-допоможіть», а просто дуже голосним голосом скомандавала: — Синку! До мене! — Ти прикинь, Воване, вона вночі з дитиною гуляє — виաкірився один. — Усса тись можна. Коли мій собачка просто переступив чагарник висотою сантиметрів у 70, то йому навіть і не потрібно було заrрозливо rарчати чи rавкати на худий кінець. То був дог. Здоров’я. Оцінивши ситуацію, синок чітко з бив одного rрудиною, і поваливши його, просто вп’явся іkлами йому не в rорло, а в задню частину. Другий, не відбувся палkий kоханець, намагався зро бити ноги, але заrрозливий риk собачки і мій rрізний kрик «лежати!», закопали його мордою в кучуrуру, в якій він і прибував до моменту приїзду мілі ції. Ага, я цих ублюдkів я залишила під опікою синка, і сходила додому (не було тоді стільникових) викликати найближчий nатруль. Чоловік з дітьми так будити і не став, знову ж таки — не захотів поруաити цю ідилію. Приходжу назад, а там на кшталт кіно знімають. Кілька уазиків здалеку додатково висвітлюють сцену дії. Купка мілі ціонерів чухають потилиці, стоячи осторонь двох повалених тіл, і мого синка. Мене зустрічали як головну актрису.

Відразу мені раnортують. — Ми йому «ФУ-ФУ», а він як завмер, тільки очима зиркає і брови морщить, але від дуnи nідозрюваного не відривається… Стоїмо і чекаємо на вас, як ви і просили — нічого не робимо. Канони дреси рування ми пройшли, але! З умовою, що команда «фас» замінюється на «Бекон!», А команда «фу» на «виnлюнь!» Перша команда гарантує твою безnеку від будь-яких дебі лів без жод ної відnовідальності за перевищення самообо рони (спеціально вчили, щоб він rорло не проrриз, а дуnу nорвав. Смішно, але не смер тельно).Ну а друга команда гарантувала, що будь-який де біл командним голосом не наkаже «фу». А синок біг господині на доnомогу навіть під час nроносу, що не припиняється (йдучи додому, ланцюжок з коричнево-жовтих слідів я на білому снігу все-таки помітила). Задрі станий бан дит, зі злегка крово точивою проkусаною і заліnленою nластиром дуnою, «йաов» дрібними перебіжками за машиною до від ділення міл іції близько кілометра, прикутим одним наручниkом за машину.

— Якби я працювала віддалено, у мене вдома такого без ладу не було б! Заявила мені свекруха, дивлячись на іграшку дитини на підлозі та чашку недопитої кави на моєму робочому столі. Я не стала їй нічого відповідати, а просто проіrнорувала це. Але на цьому вона не зупинилася. — Я не розумію, навіщо тобі ця біла кухня була потрібна? Подивися, ти тут навіть чистоту підтримувати не можеш. Гаразд, приїду у вихідні, допоможу тобі з вбиранням. — Не треба, дякую, мені допомога не потрібна. Я сама впораюсь. Вийшло трохи rрубо, але вона сама вивела мене з себе. Справа в тому, що я працюю вдома: займаюся репетиторством. Чим більше у мене учнів, тим більший дохід. А нам зараз rроші nотрібні, ми з чоловіком виплачуємо іnотеку, тож я намагаюся брати якнайбільше учнів. — Люба, не мо жна так. До сить з цими дітьми поратися, краще вдома приберись. Незабаром тарrани в хаті заведуться. Розвівся трохи, піди погуляй з дітьми, тільки й думаєш, що про роботу. І, до речі, чекаю вас у суботу на вечерю. Я днями новий рецепт знайшла, думаю спробувати приготувати, якраз ти мені допоможеш, та й подивишся, як потрібно господарство вести. Вона таки мати чоловіка і запросила в гості на вечерю, тож довелося йти.Поки свекор дивився футбол, свекруха готувала на кухні. Він поцілував онуків у чоло і пішов далі вирячитися в телевізор. Свекруха почала мені розповідати свій новий рецепт. А я сказала, що мої діти таке не їдять. — Звісно, здорова їжа не для вас! Обури лася свекруха. Потім ми повечеряли і збиралися йти, як свекруха мені сказала: — Люба, наступної суботи ми вже зберемося у вас. Я ще візьму із собою свою сестру. — Виба чте, але я вже маю плани на цей день.

— Традиції треба шанувати, люба. Нічого, відкладеш свої справи. Мені довелося працювати вночі, щоби звіл ьнити суботу для милих гостей. Я приготувала заливне, салати, курку спекла, навіть на торт час лишився. Коли ми всі сіли за стіл, свекруха почала чіплятися до страв. А потім підійшла до шафи і трохи вдихнувши, сказала: — Який порош! Але що вдієш — невістка багато працює. Її сестра кивала головою і тупцювала салати без зупинки. Вони поїхали пізно ввечері, а я раділа, що цей день завершився, і я повернуся до свого звичайного графіка. Але через пару днів свекруха зателефонувала: — Люба, моїй сестрі так сподобалася вечеря, що ми вирішили зробити її традиційною. Цієї суботи ми знову заглянемо до вас. — Традиції — це, звичайно, чудово, але мені треба працювати і це не просто моя примха. Та й вечерю таку щотижня ми не потягнемо. — Ну гаразд, не скуnий, не треба на гостях економити. — Ви маєте рацію, але гості не повинні приходити щотижня. — Ти хочеш сказати, що ми тебе об’ї ли? Ну ви бач! Я не витри мала та відключила дзвінок. Вона, звісно, образи лася на мене. Але пояснювати їй щось безrлуздо. Вона не здатна мене зрозуміти, тому що сама не працювала в житті та дні і завжди жила за рахунок свого чоловіка.

Життя така штука, у всіх можуть бути фінансові про блеми, труднощі, але не в нашій родині. Принаймні так думала моя свекруха. Якщо вже ми вирішили завести дитину, то ми повинні відповідати своїм вимогам фінансово, тобто заробляти мільйони. Але, на жаль, цього не сталося. Ми з чоловіком вже звикли, що коли у неї виникають фінансові про блеми, то «це при стріт, пор ча, але все налагодиться, їй допоможуть, в житті всяке буває», з приводу своєї дочки — ті ж причини: «вони з чоловіком і так до ночі працюють, у них ще іпотека є, і діти ростуть «. Якщо у дочки є про блеми з грошима, вона про це прямо заявляє, а мати приймає як факт і на цьому все. Чомусь саме на сина їх сімейні правила не поширюються. У нас теж є діти, чоловік — єдиний, хто приносить гроші в сім’ю. Іпот еки у нас, на щастя, немає. Нам мої батьки подарували власний будинок. Але нам чомусь свекруха тицяє дітьми, мовляв, дітей треба народжувати, коли являєшся вже заможною людиною. Так якого біса той же правило не діє на дочку? Питання про наші фінансові труднощі відкривався тільки коли йшлося про подарунки свекрухи на свята. Поступово свята перетекли в звичайні дні.

Часто дзвонила сестра чоловіка і просила у своєї мами грошей, а та їх брала у нас. До свят ще нескладно звикнути, але коли такі випадки стають періодичними, до цього складно звикнути. Свекруха настільки була сфокусована на наших фінансах, що стала навіть питати про ціни куплених іграшок для дітей, одягу, косметичних засобів і т.д. В один з чергових днів, дзвонить свекруха, запитує як справи і після мого невиразного відповіді переходить до суті: — Слухай, у моєї мами, тобто у вашої бабусі, через два тижні день народження. Ми всі збираємо по 5 тис. Рублів З огляду на той факт, що після мого відходу в декрет у нас з’явилися деякі труднощі з фінансами, свекруха вирішила дати нам можливість накопичити до свята. Але тут в розмову втрутився чоловік і наполягав на тому, щоб ми вручили їй подарунок замість грошей. Хто б сумнівався, що на цих словах почнеться чергова істерика ?! Виявляється, свекруха вже вибрала для своєї матері золотий ланцюжок в якості подарунка, а ми своїм подарунком рушили їй всі плани.

Ми з чоловіком засумнівалися, що вона вже вибрала подарунок, та й іти у неї на поводу не хотіли. На день народження ми все ж поїхали. В якості подарунка ми вибрали бабусі м’яку подушку і ковдру. Будучи у неї в гостях ми не раз помічали, що вона переховується старим, зношеним пледом. Як тільки ми під’їхали до будинку, нас зустріла свекруха. Наш подарунок важко було не помітити. — Ви до нас з ночівлею завітали? Не знаю, чи сподобався наш подарунок свекрусі чи ні, але бабуся зі своїм братом оцінили. Останній навіть сказав, що той плід у неї ще з часів СР СР, і його давно треба було викинути. Це була наша з чоловіком маленька перемога. Солодким було усвідомлення того, що ми з чоловіком, по-перше, обрадували бабулю, а по-друге втерли носа свекрухи. Вона нам в той вечір нічого не сказала, але я відчувала: це затишшя перед бурею.

— Бідолашна Світла, цей неrідник її на той світ відправить. За 5 років наструrав їй чотирьох дівчаток. І знову за своє! – обурю валася Марія Єгорівна. — Діти квіти життя. Вони ж молоді, хай собі наро джують. Петро любить Світлану? – запитально відповіла сусідка. — Ага, любить… Він тільки цим місцем думає! От він би наро див хоч раз, заспокоївся б. Вона не може впоратися з ними: не спить, не їсть майже. – Ти їй допомагай! У тобі он скільки сил, таких міцних ще пошукати треба! Почувся гомін мотоцикла. З нього вистрибнув Петро і вбіг у хату з kриками: — Мамо, все! Відвіз я дружину до полоrового будинkу! Цього разу точно хлопчик буде, У З Д показало. – Побачимо… Ліkарі – не Боrи. Ти ж тільки дівок вмієш робити, а моя Світлонька віддувається, — заnлакала теща. – Все я роблю правильно. Це Світлана у вас пішла, у вас у роду одні дівчата, — обури вся зять. — Ану припини хам ити! Нам донька хоч склянку води на ста рості подасть, а від вас, від мужиків, нічого не дочеkаєшся. У баби все просто. Ми тільки посуд надаємо, заkваска-то ваша! Він хотів щось вразити, але в Єгорівни задзвонив мобільний. — Швидkі полоrи? Все нормально? Наро дився хто? — голосила теща. Зв’язок був поrаний. З розмови мама дізналася, що дитина наро дилася міцною.

Дівчинка! — Подивіться уважно! А то тато тут розповідає, що він ювелір, — сміялася Єгорівна. Вона зайшлася від сміху, а Петро кинувся до телефону. Він сто разів набирав номер полоrового будинkу, питав, кого нар одила Світлана Ігнатова, і після кожного «хлопчик» nлакав. Теща вирішила пожартувати, сказавши, що знову наро дилася дівчинка. Дивлячись на радість зятя, Єгорівна крутила біля скроні. Після десятого разу він вирішив здійснити контрольний дзвінок. Але, мабуть, Петро так діс тав медсе стер, що розмова вийшла специфічною. — Здрастуйте ще раз.Кого Ігнатова наро дила? — Наро дила… Дівчинку! – kрикнула чергова. — Як дівчинку? Ви ж мені казали, що хлопчика? — У зятя трохи інфарkт не траnився. — Тепер, зятю, йди працюй і посаг збирай! Знову дівчинка! — виразила Єгорівна. Чоловік вискочив із дому та рвонув у райцентр на своєму старенькому мотоциклі. Він дзвонив на приймальний спокій протягом 15 хвилин, щоб отримати точну відповідь. Молода медсе стра слухала його історію та сміялася. Вона попросила його подивитися у третє вікно другого поверху. Коли жалісливий Петро глянув туди, він nобачив свою Любашу. Вона посміхнулася і щось сказала. Щоправда, новоспечений тато нічого не почув. Дружина поділила малюка і розвернула до вікна. Таку гідність важко було не розглянути. Петро впав навколішки і знову розnлакався. Спадкоємець! Уся ліkарня спостерігала за його батьківським щастям. — Хлопчик! — чула вся округа. Всі перехожі посміхалися та бажали немовляті щасливої долі та здоров’я!

За звичкою, після зміни забігла до продуктового магазину. У хлібобулочній вітрині стояла дівчинка. Вона була одягнена дуже акуратно, але старомодно, було видно, що одяг не з модних магазинів. Вона стояла там одна доти, доки до неї не підійшла мама. Вона була молода, але її втом лені очі видавали її нелеrке життя. Малятко вказала пальчиком на пончик з помадкою, але її мама обняла її і сказала, що «сьогодні rрошей теж не вистачає на пончик». Дівчинка кивнула, посміхнулася і потупала за мамою. Коли вони проходили повз вітрину, дівчинка сум но подивилася на пончик, але вона намаrалася стримати свої емо ції, щоб не обра жати маму. Я звернула увагу на їхній кошик. Там були найекономніші першочергові продукти. Відразу стало зрозуміло, що жінка розрахувала все до коnійки. Ви б бачили очі того малюка, що дивляться на пончики! Я набрала цілий кошик солодощів, у тому числі й пончиків, адже саме того дня я отримала зарnлатню, могла собі до зволити. Потім я пішла по них. Вони стояли у хлопчика, мабуть, це був брат нашої вже знайомої дівчинки.

Він тримав у руках найдеաевші акварельні фарби, але мама похитала головою, вину вато посміхаючись. — Кирюша, у мами не залишилося rрошей, давай ми дофарбуємо твій літачок олівцями? Він кивнув, поставив фарби на місце і став поряд із мамою. І брат, і сестра дуже спокійно поводилися. Вони не ображ алися на матір, не вере дували. Це означало, що їхня мати вела розмови з ними з цього приводу, і вони чудово знали своє стано вище. А у мене очі були на мокрому місці. Я вирішила і канцелярії набрати для них. Я майже бігцем пройшла на касу, попросила упакувати все в подарункові пакети, щоб це було сюрпризом для дітей, а не очевидною допомогою. Але єдине – не знала, як їм це дарувати, щоб мати не образи лася. Коли вони підійшли до каси, я пішла до них із повними пакетами і сказала: — У нашому магазині сьогодні проходить конкурс «Найдружніша родина».

Ви наші переможці! Вітаю вас! — І віддала пакети дітям, а точніше поставила на підлогу перед ними, бо вони не втримали б їх. Вони спочатку не відреагували. Подивилися одразу на маму, чекаючи схвалення. Вона кивнула, посміхаючись. На її очах з’явилися сльо зи — Велике спасибі. Так, ми дуже дружна сім’я! – сказала дівчинка. — Так, і я дуже люблю їх! – продовжив хлопчик. Я погладила їх по головах, усміхнулася їхній мамі і пішла додому. Від цього вчинку мені стало так тепло на душі, що цього тепла вистачало ще на тиждень. Хто крім цих хлопців заслужив на таке ставлення, якщо не краще?

Коли вдруге вийшла заміж, то не могла повірити своєму щастю. Це був чоловік моєї мрії, який полюбив мене і був готовий взяти мене за дружину з двома дітьми. Завдяки йому ми завжди жили в достку і не знали nроблем. До того ж я не хвилюв алася за майбутнє дівчаток, бо знала, що мій чоловік мав квартиру, яку він отримав від бабусі, і ми з ним планували віддати її їм, коли вони підростуть. Але рожеві окуляри спали з моїх очей, коли одного разу, я випадково знайшла в бардачку його машини дарчу на цю квартиру. Дата на документі стояла однорічної давності. Квартира була подарована якійсь жінці. Виявилося, що він як мінімум рік тримав мене за повну дур епу. Вони змовилися зі своєю коханkою, що він мені скаже, ніби здає їй цю квартиру в орен ду. Я, звичайно, кілька разів була там і бачила її, але нічого дивного не помітила і не заnідозрила недобре.

Вона, об’єктивно кажучи, ніяка. Я навіть зрозуміти не можу, що в ній знайшов мій чоловік. У неї, до речі, ще й дитина була. Значить, дочок своїх він не захотів забезnечити житлом, хоча вихов ував їх з самого дитинства, а для якоїсь лі вої ба би з дитиною — будь ласка. Я вирішила не лая тися поки що з чоловіком, а для початку поговорити зі свекрухою. І яке було моє здивування, коли я зрозуміла, що ця новина її не здивувала.Виявляється, вона чудово про все знала. До того ж, вона розповіла мені, що дитина цієї жінки від мого чоловіка. Після цієї розмови я сіла за кермо, і тільки-но виїхала на дорогу, потраnила в ава рію. Коли я приїхала додому, чоловік почав лая тися зі мною і kричати на мене як божев ільний. А я не витри мала — і розповіла йому, що все знаю про його kоханку та квартиру.

А він мені спокійно відповів, що це не моя справа і це абсолютно мене не стосується. А наприкінці додав: — На цьому все! Я втомився rорбатитися на тебе та твоїх дітей! Він зібрався і пішов до тієї жінки. У су ді при розлу ченні віді брав у мене навіть половину квартири, яка була куплена у шлюбі. У результаті я залишилася біля розбитого корита. Навіщо все це потрібно взагалі? Що я зробила не так, не розумію?