Интересное тут

Ми з чоловіком Марком будували свій будинок п’ять років. Землю під будівництво нам подарували мої батьки на весілля. Кожна цегла була наче на вагу золота, кожен метр бетонної стяжки сприймався як маленька перемога. І ось уже два роки ми живемо у своєму просторому, сучасному будинку. Здається все ідеально: є місце для дітей, простора кухня, затишний сад. Але нещодавно спокій нашої родини порушив несподіваний візит, який перетворив наше життя на справжній хаос. До нас приїхав брат чоловіка зі своєю родиною: дружиною та трьома дітьми. Уявіть собі, тепер їх у домі більше, ніж нас самих! У нас двоє дітей, у них троє. Тобто у будинку стало дев’ятеро людей. І вони приїхали не на пару днів і навіть не на тиждень.

Вони заявили, що будуть жити «стільки, скільки буде потрібно», так як, за їхніми словами, вони допомагали будувати цей будинок і тепер «мають на це право». Так, на етапі будівництва вони справді допомагали, але лише фізично. Ні копійки вони нам не давали, а під час будівництва жили у свекрухи, яка мешкає неподалік. Брат чоловіка дійсно приходив і працював на будівництві, а його дружина мила вікна, фарбувала огорожу та прибирала територію. Я була вдячна, але це не означало, що вони можуть вважати наш дім своїм. Коли вони приїхали і заявили, що залишаться «наскільки потрібно», я втратила дар мови. Виявилося, що їхню квартиру продано, там роблять ремонт для нових власників, а на орендоване житло вони вирішили не витрачатися, щоб заощадити.

Чоловік не зміг їм відмовити, сказавши: «Це ж сім’я». Свекруха додала: «Ну що тут такого? Вони вам допомагали, тепер ваша черга допомогти». Я виділила їм одну кімнату. Але вони привезли таку кількість речей, ніби збираються залишитись назавжди: валізи, коробки, мішки, велосипеди та самокати. Перше питання, яке я почула: – А де ми сушитимемо білизну? В нас її багато. З першого дня почалися проблеми. Їхні діти захопили весь будинок: іграшки валялися всюди, кухня перетворилася на поле бою, а у вітальні старша дочка записувала танці для «ТікТока». Мої діти не могли знайти місце для ігор, бо всюди були гості. Дружина брата, Оксана, влаштувала собі відпочинок. З самого ранку вона сиділа з телефоном і питала: – А що в нас на обід? Коли я нагадала, що готую лише на нашу сім’ю, вона відповіла: – Ти ж і так стоїш біля плити. Додати пару порцій – не проблема.

Їхній старший син цілий день грав на нашому телевізорі, а на прохання поступитися екраном моїм дітям відповів: – Нехай знайдуть чим зайнятися, зараз моя черга. Кульмінацією став випадок, коли я побачила, як їхні діти розмальовують наш паркан фарбами, які залишилися після ремонту. Оксана лише сказала: – Нехай малюють, у вас цих фарб багато. Після довгої розмови з чоловіком ми попросили їх знайти інше житло. Оксана образилась, брат чоловіка мовчав, а свекруха заявила: – Я такого від вас не чекала. Рідних не можна так виганяти. Вони поїхали за тиждень. Тепер Оксана не відповідає на мої повідомлення, а свекруха вважає мене надто суворою. І я все думаю: може, я справді вчинила неправильно? Чи я мала право на такі дії у своєму будинку?

Я зазвичай не любила ходити до свекрухи на свята, але цього року не було вибору. У їхній родині завжди відзначали День Святого Миколая 19 грудня, але тепер вирішили перенести його на 6 число через іменини Ірини Миколаївни. Між нами зі свекрухою стосунки нейтральні — не лаємося, і на тому дякую. Але теплої близькості між нами точно немає. Цього разу йти до неї було особливо незручно: я на шостому місяці вагітності, а на вулиці сильна ожеледь. Володя вважав, що треба йти: – Брат з дружиною будуть на святі, тож і я не можу відмовитися. Це виглядатиме некрасиво! Довелося одягатися у теплі штани та ритузи, хоча настрою зовсім не було. Ми живемо неподалік Ірини Миколаївни, тому вирішили йти пішки, машину не брали.

Володя купив для мами пакет з фруктами (мандаринами, ананасами, виноградом та апельсинами), пляшку дорогого шампанського та коробку цукерок. Після весілля Володя переїхав до мене в однокімнатну квартиру, яку я отримала у спадок від бабусі та дідуся. Незважаючи на те, що квартира невелика, нас все влаштовувало: простора кімната (яку можна поділити), засклений балкон, велика кухня. Ми зробили хороший ремонт, купили техніку та меблі. Але, як виявилося, свекруха мала на нас зовсім інші плани. За столом зібралася вся родина: брат Володі Олег з дружиною та дітьми. Спочатку все було добре: посиділи за столом, обмінялися подарунками, племінники грали, розповідали віршики. Я пригощалася смачними салатиками. Але все змінилося, коли інші гості розійшлися.

Після цього Ірина Миколаївна раптом почала до мене підлизуватись: – Як ви збираєтесь назвати дитину? Може, Оленою? Це було ім’я моєї мами, вона була чудовою жінкою. – Ми з чоловіком самі виберемо ім’я. Подивимося на доньку, і тоді вирішимо. Правда, коханий? Володя лише кивнув. Квартира свекрухи виглядала зовсім інакше, ніж наша: старі радянські меблі та килими на стінах, ремонт з часів 80-х. На килимі завжди збиралася пилюка, від якої у мене починався кашель. Старі дерев’яні вікна продувалися, а незручний диван з прогнутими пружинами сильно скрипів. У такій атмосфері довго знаходитись було неможливо. Ми вже збиралися йти, коли Ірина Миколаївна тихо звернулася до Володі: – Я більше не можу це тримати у собі, скажу прямо. Вона виглядала так, наче задумала щось важливе. – Я поговорила з твоїм братом, і ми вирішили, що ця квартира буде вашою.

А ту, в якій ви зараз мешкаєте, треба продати. Гроші від продажу вкладіть у ремонт цієї квартири, адже тут все старе. Треба встигнути до народження онуки. Часу небагато, але вистачить. Я мало не втратила дар мови. Вона відкрила одну з кімнат (до цього вона була замкнена на ключ). Там стояло дитяче ліжечко з рожевою постільною білизною та кілька іграшок. Ірина Миколаївна посміхалася на всі 32 зуби та буквально світилася від щастя. – Що це за сюрприз? – Як що? Підготувала для онуки, – гордо відповіла вона. Чоловік стояв поруч, явно очікуючи, що я погоджусь. – Вибачте, але я краще залишусь у своїй однокімнатній квартирі, ніж переїду до вас. Навіщо мені цей ремонт та стільки нервів? – Я ж буду поруч, допомагатиму з онукою! Ти ще молода, не знаєш, як доглядати дитину! Свекруха не відступала. Щодня вона дзвонить Володі та натякає, що якщо я не передумаю, трикімнатна квартира перейде до старшого брата. Тобто намагається маніпулювати спадщиною. А як би ви вчинили на моєму місці?

Моє життя ніколи не було легким і безтурботним. Я виросла сиротою і жила з бабусею у селі. Грошей у нас майже не було, але нас виручало господарство: молоко, сметана, сир та яйця, які ми продавали на ринку, годували нас і приносили невеликий дохід. У 18 років я вийшла заміж за сусіда Михайла. Спочатку він був дбайливим і працьовитим: перебудував бабусину хату, допомагав по господарству, на городі та у хліві. Але через кілька років все змінилося – Михайло пристрастився до алкоголю. Він став пропивати усі зароблені гроші і навіть бабусину пенсію. Коли в будинку не залишалося ні копійки, він крав цінні речі: золото, срібло, а одного разу заклав у ломбард навіть хрестик. Я часто просила у сусідів бодай двадцять гривень, щоб купити дітям суміші чи підгузки.

Так Михайло допився і пішов з життя. А я залишилася одна з двома дітьми на руках та купою боргів. Бабуся Галина наполягла, щоб я поїхала на заробітки. – Чого тобі тут у селі пропадати? У Європі зарплати вищі, життя краще, – умовляла вона. – Але як я можу залишити дітей? – Я ще в силах, простежу за правнуками. А ти їдь, зароби грошей. Так я поїхала в Італію працювати. Влаштувалася санітаркою в будинок для людей похилого віку. Це було неймовірно важко: я не знала мови, доводилося прибирати, прати, мити туалети та ванни до блиска. Роботодавець ставився до мене, як до робочої сили, даючи мені найбрудніші і важкі завдання. Поки інші працювали по 8 годин, я працювала по 10-12. Але платили добре. Усі гроші я пересилала бабусі, собі залишала тільки на найнеобхідніше.

Добре, що у дітей все було гаразд. За 15 років я багато чого досягла. Ми зробили капітальний ремонт у будинку, купили нові меблі, провели інтернет та кабельне. Коли дочки вступили до Львова, я оплачувала їхнє навчання та житло. Згодом я змогла купити для них дві квартири в новобудовах. Коли дівчатка закінчили університет, я вручила їм ключі. Вони не могли повірити своєму щастю і кинулися мене обіймати та цілувати. Зараз я продовжую жити та працювати в Італії. Мені пощастило влаштуватися на кращу роботу: я доглядаю літню жінку, яка пустила мене жити у свій будинок безкоштовно. Я стала для неї і нянькою, і кухарем, і садівником. Днями я приїхала в Україну на Різдво та Новий рік. Привезла дочкам 6 тисяч євро, які накопичила за півроку. Думала поділити гроші порівно, щоб вони зробили ремонт чи відклали на майбутнє. – Ось, дівчата, це вам. Беріть, знадобиться. – Мамо, нам не потрібно. – Як це не потрібно? Я для вас старалася, збирала… – Для себе, мамо. Ти стільки років працюєш, як рабиня, заради нас.

Ми дуже цінуємо твою допомогу, але тепер настав час подумати про себе. Доньки влаштували для мене справжній курорт. Відвели в салон краси, де мені зробили брови, манікюр та розслаблюючий масаж. Потім був шопінг у Львові: вони купили мені теплу куртку, зимові чоботи та гарну новорічну сукню. Ще подарували багато косметики. На Новий рік ми всією родиною поїдемо відпочивати у гори, а потім обов’язково відвідаємо Львів — я давно мріяла побачити це чудове місто. Я знаю, що діти мігрантів часто стають розбещеними та невдячними. У мене є знайомі в Італії, чиї діти вимагають дедалі більше грошей, подарунків, передач з-за кордону. Але мої дочки не такі. Вони цінують мою працю та жертви, а тепер самі оточили мене турботою та увагою. На Різдво вони заборонили мені готувати пообіцявши взяти все на себе. Я щаслива, що в мене є такі добрі та вдячні дочки. Я впевнена, що на старості років не залишусь одна — мої діти завжди будуть поряд.

Ми з Пашею, одружені майже три роки, часто стикалися з вимогами наших сільських та вольових родичів. Коли мого батька не стало, а мама жила сама на дачі, збалансувати підтримку сім’ї було непросто, особливо в умовах, коли свекруха вимагала, щоб ми віддавали пріоритет їхній великій фермі, а не потребам моєї мами. Незважаючи на те, що з ними живуть дочка і зять, свекруха заручилася нашою допомогою, відсунувши на другий план мої потреби і моє життя, особливо мою маму, яка справлялася одна і щедро постачала її овочами та фруктами.

Один візит довів мене до краю. Доручивши мені на світанку чистити сарай, а Паші дати відпочити, свекруха виправдовувалася тим, що я перевантажила його роботою на маминій дачі. Її відмова ділитися фермерською продукцією, незважаючи на те, що вона її продає, підкреслювала егоїстичну рису її характеру. Пригнічена, я поїхала до мами, розраховуючи на підтримку Паші, якої спочатку не було. Його подальше рішення подати на розлучення, пославшись на те, що я образилася на його маму, стало неприємним подивом.

Однак усвідомлення Пашею того, що його родина зіпсувала наші стосунки, а не ми самі, привело його назад до мене, і він зізнався, що втомився від їхніх очікувань. Вибачити його означало вибрати наше партнерство замість сімейної експлуатації. Обвинувальний дзвінок свекрухи, яка стверджувала, що я налаштувала Пашу проти неї, не похитнув мене. Стоячи на своєму, ми з Пашею здобули незалежність, поставивши на чільне місце нашу єдність, а не односторонні вимоги його сім’ї, відмовившись розривати наш шлюб задля зручності зовнішнього тиску.

6 місяців тому в моєму житті стався несподіваний поворот: брат мого чоловіка, якого я ніколи не бачила, з’явився та оселився у нашій квартирі, заявивши про свої права на її половину. Це відкриття було приголомшливим, оскільки я завжди вважала, що квартира належить виключно моєму чоловікові і дісталася йому у спадок від бабусі.

За ці роки ми зробили її своїм будинком, вкладаючи гроші у ремонт та створюючи тут спогади. Присутність нового “власника” порушила наше життя, перетворивши наш будинок на щось схоже на комунальну квартиру. Його поведінка, включаючи споживання наших продуктів та використання наших особистих речей без дозволу, була нестерпною. Він робив мінімальний вклад, оплачуючи частину комунальних послуг зі свого скромного заробітку, але через відсутність його участі у домашніх справах квартира постійно перебуває у стані безладу.

Зіткнувшись з цією неприйнятною ситуацією, я зажадала змін. Я поставила чоловікові ультиматум: у нього є місяць, щоб викупити частку брата, або виселити його, або знайти нове житло для нашої родини. Напруга від життя в таких умовах довела мене до краю, і я переконана, що заради благополуччя нашої сім’ї необхідно щось міняти.

Після того, як її діти пропустили Різдво, Поліна, глибоко вражена, потрапила до лікарні через нерви. Визнаючись у своєму горі молодому лікарю, вона плакала не про своє здоров’я, а про відсутність уваги дітей. Лікар, прийнявши її горе за гумор, не зміг зрозуміти її самотності, незважаючи на наявність у неї великої родини.

Поліна, яка овдовіла ще до 30 років, поодинці виростила чотирьох дітей, які вже дорослі і мають власні сім’ї, і всі вони жили неподалік, але були занадто зайняті для візитів. Лікар, зворушений ситуацією Поліни, зв’язався з її дітьми і попросив їх відвідати госпіталізовану матір. Тієї ночі сон Поліни був порушений спогадами про виправдання дітей за їх відсутність і про її власні проблеми, пов’язані зі старінням.

Наступного ранку Поліна прокинулася від того, що її діти зібралися навколо її ліжка, висловлюючи турботу і любов, і нарешті зрозуміли пораду лікаря про те, що їхня присутність – найкращі ліки для їхньої слабкої матері. Це возз’єднання підкреслило важливість дбайливого ставлення до літніх батьків і нагадала нам про зростаючу потребу в любові та турботі в міру того, як вони старіють.

Два роки тому ми з чоловіком запланували зробити ремонт у квартирі, але у підсумку вирішили продати нашу двійку і купити трикімнатну через двох зростаючих дітей. Це рішення призвело до того, що ми переїхали до моєї свекрухи, де прожили цілий рік в обстановці частих сварок через дрібниці. Незважаючи на моє терпіння та пропозиції зняти квартиру в іншому місці, чоловік вважав за краще залишатися з матір’ю через допомогу, яку вона надавала.

Зрештою, ми купили квартиру нашої мрії, хоч вона і була в поганому стані. Мій чоловік постійно відкладав ремонт, віддаючи перевагу роботі на дачі. Нещодавно сталася серйозна сварка. Чоловік повернувся додому рано, а після вечері, яку я приготувала, попросив трохи відпочити. Поки я займалася домашніми справами та дітьми, виникла суперечка через те, що молодша дочка користується його телефоном. Його реакція була неоднозначною:

він критикував мою роль дружини і матері, і навіть дійшов до того, що оголосив своєю цю квартиру і спробував виселити мене, викинувши мої речі. Він зажадав, щоб я поїхала до ранку. Зараз я перебуваю в майже порожній квартирі, обмірковуючи свої подальші дії на тлі плутанини в наших стосунках. Мій чоловік наполягає на тому, щоб донька залишилася з ним, а мені доведеться розмірковувати про похмуре майбутнє з сином.

У свій день народження Емін стояв на балконі один, згадуючи часи, коли його дружина ще була жива, і радість, яку вони розділяли. Тепер його втіхою була дочка Маша, але того ранку її не було поруч. Емін у паніці шукав її всюди, розуміючи, що вона – остання частинка щастя, що залишилася у його житті. Маша, розуміючи горе батька, вирішила залишитися з ним, а не жити з бабусею після смерті матері. Емін, незважаючи на сирітство, завжди був відданим сім’янином, умів будувати та ремонтувати, відбиваючи таланти своєї покійної дружини Тамари, яка теж була майстром своєї справи – шиття та в’язання.

Їхнє просте життя було сповнене любов’ю та творчістю, вони максимально використовували свої скромні засоби для створення комфортних умов. Після трагічної загибелі Тамари внаслідок нещасного випадку Емін важко справлявся з труднощами, але присутність Маші та її рішучість підтримати його давали йому привід для завзятості. Того дня Маша вийшла з дому раніше, щоб купити подарунок батькові, бажаючи продовжити традицію презентів ручної роботи, яку так берегла їхня мама. Однак вона опинилася в розгубленості і не змогла купити значний подарунок на свої заощадження. Тим часом Емін всюди шукав Машу, побоюючись найгіршого. Вирішивши знайти подарунок, Маша зайшла на ринок, де й зустріла Любу – добру продавщицю, яка допомогла їй вибрати теплий в’язаний комплект для Еміна.

Люба, зворушена історією Маші, запропонувала проводити її додому, чудово розуміючи біль втрати. Емін відчув величезне полегшення, побачивши, що Маша в безпеці, і був зворушений подарунком, який їй вдалося знайти. А ось зустріч та знайомство з Любою призвело до несподіваної дружби та підтримки. Через кілька тижнів, коли Люба тяжко захворіла, Емін та Маша допомагали доглядати її та її дітей у період її госпіталізації. Саме в той період Емін і Люда усвідомили глибину своїх почуттів, що призвело до нового сімейного союзу, який об’єднав дві люблячі сім’ї. Їхня історія, яка свідчить про здатність любові зцілювати і об’єднувати, стала заповітною сімейною легендою, що символізує несподівані дари любові та надії. Вам сподобалася історія?

Якийсь час тому мій син переконав мене взяти кредит, щоб допомогти їм із початковим внеском за квартиру, стверджуючи, що у них все розраховано, щоб упоратися і з кредитом, і з іпотекою. Незважаючи на мої сумніви щодо їхнього плану та тягаря кредитів, я була впевнена, що вони впораються з фінансовою відповідальністю. Спочатку я сумнівалася у необхідності брати на себе борги, якщо вони могли б поступово накопичувати гроші, живучи без орендної плати у моїй другій квартирі.

Однак вони віддали перевагу незалежності та власному житлу, пославшись на незадовільні умови в моїй квартирі. Після довгих умовлянь я здалася та оформила кредит на 200 тисяч, вважаючи, що оплату вони візьмуть на себе. Спочатку все справді йшло гладко: я оформила кредит, вони – іпотеку, але потім вони вирішили завести дітей, що значно скоротило їхні доходи та можливість виплачувати обидва кредити. Звернувшись до сина, я отримала розчаровуюче визнання, що вони більше не можуть виконувати свої обіцянки з погашення кредиту, залишаючи мене розпоряджатися ним самостійно.

Розчарована і почуваючись зрадженою, я задумалася про продаж або здачу в оренду своєї другої квартири, щоб покрити борг, підозрюючи, що вони, можливо, могли з самого початку планувати саме такий результат. Цей досвід сильно підірвав мою довіру і готовність допомагати моєму сину та його сім’ї у фінансовому плані . Хоча я знаю, що знайду спосіб вийти з цієї ситуації, але мені все одно прикро.

Колись я танцювала навколо своєї невістки, намагаючись не втручатися в їхнє життя і сподіваючись, що ми житимемо в гармонії. Але, незважаючи на мої зусилля, наші стосунки залишалися напруженими, наповненими зневагою та настановами. Мій минулий досвід спілкування з власною свекрухою та спостереження за життям чоловіка після розлучення, коли він втратив сім’ю і, зрештою, свою життєву енергію, змусили мене присягнути, що я буду свекрухою абсолютно іншого типу. У результаті я надала синові та його дружині вільний простір, власну полицю в холодильнику та найбільшу кімнату, намагаючись уникати будь-яких конфліктів.

Але несподівано я зіткнулася з проблемами, пов’язаними з їхньою чистотою та веденням домашнього господарства. Білизна, залишена на кілька днів, зіпсовані продукти в холодильнику та брудний посуд стали звичайним явищем. Я мовчала, списуючи це на їхню молодість і недосвідченість. Однак їхня зневажлива та неповажна реакція на мої спроби підтримувати чистоту призвела до ескалації напруженості. Після того, як моя сестра вказала на їхнє зневажливе ставлення, я зрозуміла, що настав час самоствердитися.

Я стала активно наполягати на чистоті і навіть запропонувала їм робити фінансовий внесок в оплату послуг з прибирання та господарства. Це рішення призвело до того, що молода пара з’їхала, назвавши мене “нестерпною”. Зараз, сидячи у своїй чистій, просторій квартирі разом із сестрою, я нарешті знайшла спокій. Я посміхаючись при кожній думці про охайний будинок та плани на майбутнє. Якщо відстоювання своєї позиції робить мене поганою свекрухою, то я упокорюся з цим. Іноді це єдиний виправданий шлях.