Я зазвичай не любила ходити до свекрухи на свята, але цього року не було вибору. У їхній родині завжди відзначали День Святого Миколая 19 грудня, але тепер вирішили перенести його на 6 число через іменини Ірини Миколаївни. Між нами зі свекрухою стосунки нейтральні — не лаємося, і на тому дякую. Але теплої близькості між нами точно немає. Цього разу йти до неї було особливо незручно: я на шостому місяці вагітності, а на вулиці сильна ожеледь. Володя вважав, що треба йти: – Брат з дружиною будуть на святі, тож і я не можу відмовитися. Це виглядатиме некрасиво! Довелося одягатися у теплі штани та ритузи, хоча настрою зовсім не було. Ми живемо неподалік Ірини Миколаївни, тому вирішили йти пішки, машину не брали.
Володя купив для мами пакет з фруктами (мандаринами, ананасами, виноградом та апельсинами), пляшку дорогого шампанського та коробку цукерок. Після весілля Володя переїхав до мене в однокімнатну квартиру, яку я отримала у спадок від бабусі та дідуся. Незважаючи на те, що квартира невелика, нас все влаштовувало: простора кімната (яку можна поділити), засклений балкон, велика кухня. Ми зробили хороший ремонт, купили техніку та меблі. Але, як виявилося, свекруха мала на нас зовсім інші плани. За столом зібралася вся родина: брат Володі Олег з дружиною та дітьми. Спочатку все було добре: посиділи за столом, обмінялися подарунками, племінники грали, розповідали віршики. Я пригощалася смачними салатиками. Але все змінилося, коли інші гості розійшлися.
Після цього Ірина Миколаївна раптом почала до мене підлизуватись: – Як ви збираєтесь назвати дитину? Може, Оленою? Це було ім’я моєї мами, вона була чудовою жінкою. – Ми з чоловіком самі виберемо ім’я. Подивимося на доньку, і тоді вирішимо. Правда, коханий? Володя лише кивнув. Квартира свекрухи виглядала зовсім інакше, ніж наша: старі радянські меблі та килими на стінах, ремонт з часів 80-х. На килимі завжди збиралася пилюка, від якої у мене починався кашель. Старі дерев’яні вікна продувалися, а незручний диван з прогнутими пружинами сильно скрипів. У такій атмосфері довго знаходитись було неможливо. Ми вже збиралися йти, коли Ірина Миколаївна тихо звернулася до Володі: – Я більше не можу це тримати у собі, скажу прямо. Вона виглядала так, наче задумала щось важливе. – Я поговорила з твоїм братом, і ми вирішили, що ця квартира буде вашою.
А ту, в якій ви зараз мешкаєте, треба продати. Гроші від продажу вкладіть у ремонт цієї квартири, адже тут все старе. Треба встигнути до народження онуки. Часу небагато, але вистачить. Я мало не втратила дар мови. Вона відкрила одну з кімнат (до цього вона була замкнена на ключ). Там стояло дитяче ліжечко з рожевою постільною білизною та кілька іграшок. Ірина Миколаївна посміхалася на всі 32 зуби та буквально світилася від щастя. – Що це за сюрприз? – Як що? Підготувала для онуки, – гордо відповіла вона. Чоловік стояв поруч, явно очікуючи, що я погоджусь. – Вибачте, але я краще залишусь у своїй однокімнатній квартирі, ніж переїду до вас. Навіщо мені цей ремонт та стільки нервів? – Я ж буду поруч, допомагатиму з онукою! Ти ще молода, не знаєш, як доглядати дитину! Свекруха не відступала. Щодня вона дзвонить Володі та натякає, що якщо я не передумаю, трикімнатна квартира перейде до старшого брата. Тобто намагається маніпулювати спадщиною. А як би ви вчинили на моєму місці?