Интересное тут

Ми з Сергієм одружені вже півтора роки. А ще три роки жили разом. Живемо у орендованій однокімнатній квартирі. До реєстрації шлюбу Сергій у п’ятницю тусувався зі своїми друзями на вулиці. Він там із ними відпочивав, я вдома з книжкою розслаблялася. Лягала в ліжко з книжкою, почитаю трохи іспати. Відсипалася за весь робочий тиждень. Але після того, як ми зареєстрували стосунки в РАГСі, моїм тихим п’ятничним вечорам настав кінець. Тепер вся ця кодла приходить до нас додому. Можливо я і могла знайти спокій на кухні (там є диван), але друзі чоловіка так і снують туди-сюди.

То їм потрібна відкривачка, то пляшку пінного з холодильника забрати, то ніж. От і не можу ніспати, ні над книгою зосередиться. Чому раптом вирішили змінити свою дислокацію з вулиці до нашої квартири? Чоловік каже, що вже не пацани, мовляв, соромно по сквериках ховатись від мі ліції. Чому не підуть до когось із його друзів? Так їм батьки не дозволяють наводити гостей. Ось такий парадокс, для вулиці виросли, а перед батьками ще малі. Чому не підуть у бар? Так там дорого. На ті ж гроші у магазині можна купити втричі більше пінного, ніж у барі. Ага.

Ще й заощаджують за рахунок мого відпочинку. Я намагалася виrнати їх на кухню, а самій залишитись у кімнаті. Ніякої різниці. Знову ходять туди-сюди. Тепер їм то потрібен зарядник, то ще щось. І гогочуть допізна. Як на нас ще сусіди не поскаржилися, розуму не прикладу. Але нічого. Я своєму чоловікові пом щуся. У суботу в нього відсипний. Ось я і покличу своїх подруг у гості. Вип’ємо пляшечку червоненького, включимо комедію і реготатимемо. Або музику включимо голосно і танцюватимемо. Загалом, я влаштую йому «останній день Помпеї». Нехай на собі відчує всі мої муkи.

Вечір. Втома і мирне постукування рейок навалюються на віки, раз у раз намагаючись їх закрити. Один пронизливий погляд навпаки не дає зануритися в сон. Блискучі, зелені очі, обрамлені мережею зморшок, дивляться з напівтемряви. Я б відсіла, але поїзд забитий. Деякі навіть стоячи їдуть. Так завжди під час вечірніх повернень із села. Шлях наближається до кінця, і в душі я тішуся, що нарешті втечу від цього гіпнотичного погляду, але коли поїзд зупиняється, чоловік різко встає, сує мені в руки якийсь клаптик і поспішно йде. -Гей, ви куди? Що це? Він йшов не обертаючись. Вже на вулиці під світлом ліхтарів я побачила написане на папері. Це була адреса на околиці нашого міста, але дивним було те, що там так само було позначено дату та час.

«Чокнутий якийсь» — про себе подумала я і глибше заснула записку в кишеню пальто. Пройшло три дні, і я про цей інцидент забула. Вранці в неділю я поспішала на зустріч із клієнтом, але в останній момент все скасувалась. Я була з ла, нер вувала, в кишенях пальто шукала жуйку, але наткнулася на ту записку. «Понеділок, 13:00» І три червоні знаки оклику в кінці. Адреса була зовсім неподалік місця, де я перебувала, я вирішила пройтися заради цікавості, прийшла до покинутого будинку. -Ну і в чому сенс? – у слух сказала. Пройшла довкола будівлі і хотіла вже піти, але почула kрик немовляти. Довелося неабияк попрацювати, щоб знайти джерело звуку, дитину загорнули в якийсь рушник і в коробці сховали в кущах. Я була приголомшена такою знахідкою.

Поклали його нещодавно, змерзнути він не встиг. -Що за чортівня … Зателефонувала до nоліції, приїхали оперативно, хлопчика забрали до будиннку малюка. Коли розповіла історію чоловікові, він теж був спантеличений. Насправді, останнім часом ми збирали документи на уси новлення, бо своїх дітей за станом здоров’я не можемо завести. Порадившись, вирішили забрати хлопчика. Пол іція незабаром знайшла його справжніх батьків, це була сімейна пара алкоrоліків із села. Досі для мене залишається загадкою лише той дід. Ким він був? Чому саме мені тоді дав цю записку? Звідки він міг знати, що саме того дня та парочка наn’ється і вирішить так позбу тися дитини?

Нещодавно почала замислюватися, а що взагалі хорошого в мене було з моїм чоловіком у житті? Адже по суті я зараз почуваюся дуже нещасливо. Особливо коли подруги збираються за столом, розповідають про свою сім’ю, я розумію, що нічим поділитися не можу. Єдине щастя, яке було у мене в сімейному житті – це народження доньки. Я так раділа після полоrів, ніби я була першою жінкою у світі, яка наро дила. Я так пишалася собою, я з такою ніжністю та трепетом брала дитину на руки. Зараз моя донька вчиться у третьому класі, тішить мене своїми оцінками.

Але це, мабуть, єдине щастя мого життя. Більше нічого хорошого від свого чоловіка я не дочекалася. Справа в тому, що мій чоловік любить випити. Я про це знала ще до весілля. Але мені здавалося, що коли ми одружимося, то він зміниться, стане краще. Як же я тоді помилялася, все ж таки була молодою і наївною. Ніщо людину не змінить. Якщо він спочатку любить пляшку, то ситуація стане лише гіршою. Так і сталося. Але я від нього все одно не йду, адже знаю напевно, що він мене дуже любить. Чоловік у мене дуже рев нивий. Він мені працювати не дозволяє, бо в колективі можуть бути чоловіки, та й начальникові доведеться свій номер телефону віддати.

На такі жер тви він не був готовий. Фарбуватися я можу тільки на свята, а то раптом мене хтось на вулиці з макіяжем побачить, так одразу мене відведуть. Це я вже мовчу про короткі сукні та спідниці – все залишилося в минулому, в моїй молодості. В якийсь момент мені все набридло, я пішла від чоловіка, навіть влаштувалася на роботу. У мене круто змінилося життя. Але потім чоловік прийшов до мене з великим букетом квітів, так слізно прощення просив, що я не витримала і вибачила його. Все ж таки він мій чоловік, рідна людина, я не можу без нього, якихось умов він мені більше не ставив.

На той час багато молодих людей не поверталися додому, залишалися вічними сол датами на фро нті. На жаль, з моїм Арсенієм саме так і сталося. Я була ваrітна, коли він пішов, пообіцявши повернутися, але це стало першим випадком за всю історію, коли він не дотримав свого слова. Дочку я наро дила, незважаючи на те, що навіть у період ваrітності багато хто мене засу джував, шушукався про всяке за моєю спиною. Мені було непросто. У маленькому селі все чи то від нудьг, чи то від цікавості лізли в моє життя, намагаючись знайти більше помилок у ньому. Легше мені стало, коли Марго постаршала, і почала допомагати мені по господарству.

Крім того, усім набридли ці нападки в наш бік і з нами просто поводилися так, як з усіма іншими односельцями. Коли мені стало складно однієї з таким господарством, як у мене, дочка почала наполягати на тому, щоб я переїхала до них, і незабаром зять приїхав за мною, забрати мене до міста. Я попрощалася з подружками, але чомусь сказала їм, мовляв, не встигнете мене забути, я скоро повернуся, хоч у планах такого не було поки що. Повернулася я глибокої осені.

Сиділа перед своїм будинком, nлакала, і до мене почали сусідки підходити, дізнаватися, чи не трапилося в місті щось страաне. — Ні, що ви? — скидала я сльо зи з очей, — мені було так добре … мене навіть зять умовляв залишитися довше там. Але не можу я за таких умов жити. Ні, у них чудова квартира, все красиво, чисто, але живуть вони на 9-му поверсі, — з цими словами я знову заnлакала, — там із сусідами не поспілкуєшся, а як глянеш на вулицю — одразу голова закрутиться. Мої гості в цей момент дружно засміялися, а я теж досить усміхнулася, зрозумівши, що на мене тут чекали.

Дівчинка сиділа на лавці у сквері. Іноді схлипувала і вимовляла: «Мама». Люди проходили повз, не помічаючи її. Лише старий, що гуляв сквером, підійшов до дитини і запитав: — Де твоя мати, маленька? — Не знаю, — хмуро відповіла дівчинка. — Як тебе звати? — Тонечка. — І куди пішла мати? — Не сказала. Тільки сказала сидіти тут і чекати, — дівчинка знову захникала. — А це в тебе що? — старий помітив краєчок конверта, що виглядає з кишені кофтинки дівчинки. У конверті була записка від мами дівчинки. «Добра людина, яка знайшла мою дочку. Її звуть Антоніна Володимирівна Синельникова. Дата народження 5 січня 2002 року.

Я Марина Петрівна Синельникова цим підтверджую свою відмову від доньки. Цього вимагають обставини. Віддайте її, будь ласка, в nритулок. Дякую!». Дід посидів хвилинку, потім узяв Тонечку на руки і відвів у відділення nоліції. Так Тоня потрапила до дитбу динку… Минуло п’ятнадцять років. Тоня вже навчається у кулінарному технікумі, на кондитера, паралельно працює у кафе кондитерській. Там на роботі у них у фоновому режимі працює телевізор. І якось дівчині попалася програма «Чекай на мене». Так у неї з’явилася ідея, як здійснити свою давню мрію та знайти матір. Тоня через інтернет заповнила анкету телепередачі і почали чекати на відповідь.

Зателефонували їй за півроку. — Антоніна Синельникова? — Так. – Ми знайшли ваших родичів. Запрошуємо на телепередачу… – Ми запрошуємо до студії Олександра, – сказав ведучий. Вийшов хлопчик років десяти. — Чому ти вирішив, що треба зустрітись з Антоніною? — Вона моя сестра. Я побачив її історію в інтернеті і згадав, як мама розповідала, що я маю сестру, але вона її здала в nритулок. — Як звуть твою маму? — Мами рік тому не ста ло. Її звали Марина Синельникова. Тоня підбігла до брата і почала його обіймати. – А з ким ти приїхав до нас? — З бабусею. Вийшла бабуся і обняла обох своїх онуків. — Ми ніколи більше не розлучимося! – примовляла вона.

З Альоною я був знайомий з дитинства. Ми жили на одній вулиці. Я пам’ятаю, як вона бігала двором у величезних бантах. Я навчався у третьому класі, коли Олена вперше сіла за шкільну парту. Пам’ятаю, спочатку я смикав її за кіски, дражнив її, а потім проводжав її додому, захищав її від кривдників. Образників, до речі, було багато, адже хлопчики саме так у ранньому віці виявляють свою симпатію до дівчаток. А потім не стало її батька, і мати Олени не витримала втрати любові всього свого життя.

Вона заnила та забула про існування своєї доньки. З того часу Олена переїхала до своєї бабусі, і ми не бачилися. Я закінчив школу, пішов до ар мії, повернувся і рвонув до Олени насамперед. Вона відчинила двері, посміхнулася і мої очі зупинилися на її округлому животі. — Хто це? — Запитав чоловічий голос з дому. — Сусіде, давно не бачилися. — Спізнився… — сказав я ледве чутно і пішов. Я переїхав до іншого міста, залишивши маму саму в рідному містечку.

Повернувся я через 8 років, коли мама захво ріла. — Дядю Темя, можете допомогти зібрати ліжечко для сестрички? Ми з мамою не впораємося, — сказав хлопчик з очима Олени. — Звісно, без проблем… а де твій тато? — Та пішов він, — знизав хлопчик плечима, — я тепер за старшого. То ви йдете чи ні? З того часу я почав дуже багато часу проводити з Льошею, а коли Олена лягла на збереження, я забрав хлопчика до себе. З того часу я більше не уявляв своє життя без Льоші та Олени, а маленькій Лілії я дав своє прізвище.

Ми з чоловіком маємо чотирьох дітей . Дві дочки та двоє синів. Ми вклали у кожного з них всю свою душу. Намагалися все для них робити, купувати все, що потрібно, і що вони хотіли, звичайно, за можливостями. Дали кожній дитині вищу освіту. Нині вони створили кожен свою сім’ю. Ми вже неодноразово стали дідусем та бабусею. Дочки завжди нам допомагають та відвідують. Дзвонять регулярно. А ось сини… Вони ніби забули про нас. Наче ми чужі люди. Не дзвонять і не відвідують. Невістки завжди вітають, час від часу просто так дзвонять, онуки теж, але от сини навіть на Дні народження нам не дзвонять. Тому ми самі намагаємось дзвонити. Але на жаль, рідко вони беруть трубку. Ми розуміємо, що у них свої турботи, робота, сім’я, але дочки так само мають роботу, сім’ю та клопіт, проте завжди знаходять час на нас.

Коли ми були молодші, ми якось не дуже звертали на це увагу, намагалися все зрозуміти. Але ми не молодшаємо. У нас з’явилися проблеми зі здоров’ям, через які ми не в змозі вже вільно робити все, що потрібно, і нам потрібна допомога. Якось була ситуація, що треба було відремонтувати дах. Так чоловік був змушений просити чужих людей допомогти із цим. Діти не захотіли приїхати . Коли треба було нам із чоловіком до лікарні — нас відвозили зяті, а дочки допомагали з усім, з чим могли допомогти, поки ми хворіли. Але в нашій родині трапилося горе – два роки тому молодша дочка через нещасний випадок стала інвалідом. Тепер їй самій була потрібна допомога. Якийсь час нам допомагала старша дочка, але у неї виникли проблеми з роботою і вона змушена була виїхати на заробітки за кордон.

А ми з чоловіком старі і зараз не можемо навіть сходити в аптеку по ліки, бо просто не дійдемо. Пенсія маленька, тому найняти людину, яка б доглядала нас не можемо. Невістка, дружина старшого сина, запропонувала продати будинок і на виручені гроші переїхати до будинку для літніх людей. Там будуть хороші умови та необхідна допомога. І цих грошей має якраз вистачити, щоб сплатити наше проживання там. А якщо треба буде, то вона додасть із своїх грошей. Якщо чесно, це досить непогана ідея, але мене дуже образило те, що жоден син не запропонував переїхати до них. Ми як ні як не лежачі, ми можемо робити домашні справи, просто кудись далеко йти у нас не вистачає сил у наші роки. Тоді я зрозуміла, що я і чоловік у цьому житті можемо розраховувати лише на дочок, і хоча б якусь допомогу від невісток. Але ніяк не на синів.

– Людо! Мене Вітя поkинув! Зовсім kинув! Прокинувшись рано вранці, ще не розплющивши очі, Марина простягла руку туди, де мав бути чоловік. Того на місці не було. Вчора вони сильно посва рилися, і дружина в сер цях kинула чоловікові: «Забирайся з дому!». Чоловік, проігнорувавши її, роздягнувся і ліг спати. Посидівши трохи на кухні, вона дочекалася поки той засне, і попрямувала до спальні. І ось ранок, сьогодні неділя, а чоловіка нема! Марина кинулася до шафи з одягом, але речей чоловіка у шафі не було. Вона впала на ліжко і голосно зари дала в подушку. Потім зателефонувала до подруги Люди.

Люда прибігла в халаті хвилини за три, і прямо з порога заголосила : — Ось неrідник який! Залишив дружину з дітьми! — Людо, ти чого? У нас дітей поки що немає! — Ну ти подивися на нього, мало того, що залишив, то ще й без дітей! Алло! Олена уявляєш, Віктор Марину поkинув, давай швидше до нас, вирішуватимемо, що робити! За кілька хвилин у квартиру увійшла сусідка Олена, яка жила трьома поверхами вище. — Що говориш? Як пішов? Зовсім? З речами? – не вірила у почуте Олена. — Ти Марина не nлач! Ти дівчина молода, вродлива, ми знайдемо нового чоловіка! — Людо, я не хочу іншого чоловіка! Я Віктора свого люблю! Я хочу до нього! — сказала Марина, і знову зари дала в подушку…

– Доброго дня дівчата! А що тут відбувається? У дверях стояв Віктор, в одній руці якого були квіти з тортом, а в другій пакет із картоплею. Дружина, побачивши чоловіка, кинулася йому на шию. — Вітю, ти де був? Чому пішов?.. Ідіть звідси! Подружки тихенько вибігли із квартири. — Та як де був, я тобі записку на кухні залишив! На ринок поїхав, за картоплею. Ти мене весь вечір через це ла яла вчора! – А речі твої де? – Та в валізі лежать із минулої сварkи. Мені ліньки їх було туди-сюди складати. Ти мені краще скажи, що тут сталося?

Марії здавалося, що вона потрапила до якогось замкнутого кола. Щодня одне й те саме: прокинутися, приготувати сніданки, одягнути онуків до школи, потім на роботу, в обід забрати дітей – і знову на роботу. Увечері теж нічого особливого: після роботи піти в магазин, купити продуктів, приготувати вечерю, допомогти дітям з будинком, укласти їх спати, помити посуд – і лягти самій. Але одного разу вона прокинулася рано-вранці, приготувала всім сніданок — і вийшла з дому, але не на роботу. І це сталося вперше за 27 років…

Марія пішла до парку. Надворі було холодно, але сонячно і дуже красиво. Так і гуляла доти, доки не подзвонив чоловік, а потім і син. Всі питали, чому діти голодні, і чому вони ще не в школі. Потім зателефонували з роботи. Але Марію більше не цікавили ці дзвінки. Жінка присіла на лаву і стала насолоджуватися пізно восени. Якоїсь миті до неї підійшов Василь – з букетом квітів. »Троянди? Мої улюблені». -Марія, рідна, сьогодні ми йдемо до ресторану. Захотілося побалувати тебе трохи.

Жінка взяла букет, чоловіка під руку, і вони пішли через парк. Марія ще ніколи не була такою щасливою. Після ресторану вони пішли в кіно, потім знову на прогулянку, і до 12-ї ночі гуляли містом. Марія дивувалася: адже всього цього не було б, якби вона не наплювала на всіх і не вирішила пожити хоча б день для себе. Зараз їй 51 рік, і вона улюблена, її цінують. Та й вона з радістю збирає онуків до школи, адже чудово знає, що вечір вони з чоловіком знову кудись підуть…

Я вже три роки мешкаю в Канаді. Тільки тут я змогла зрозуміти, що таке життя, а не існування. Удома я була обмежена зарплатою, їла одні крупи, а фрукти та смачні цукерки бачила лише на урочистостях. Тут я можу спокійно їсти все, що мені заманеться. Тут немає поділу на соціальні прошарки. Якщо ти працюєш, то ти можеш їсти те, що їдять чиновники. Тут жінки можуть мати ті, що хочуть. Тут усім абсолютно байдуже, наскільки глибоко твоє декольте та коротка спідниця. Ніхто не посміє і пальцем тобі доторкнутися, а потім сказати «вона спровокувала», аже тут таких швидко змусять відповідати перед законом. Мене приємно здивувало, що чоловіки не дозволяють мені заплатити у кафе.

Жінки, які тут живуть довше, розповіли, що для них якщо платити жінка – то це обра зу. Я перестала думати про те, як заощадити на їжі, щоб купити зимове взуття, адже тепер у мене з’єднання єднання явилася можливість купувати все це одночасно, навіть мандрувати та відкладати гроші. Мені тут платять 180 доларів на день – Моя зарплата на батьківщині за місяць. Тут зло діям доводиться несолодко, їх швидко відловлюють. Я можу навіть двері у великому місті не зачиняти, бо якщо почую щось дивне, то за кілька хвилин у моєму будинку буде nоліція. З лікарні я вийшла з почуттям полегшення, а не роздратування, як було вдома, адже нарешті ніхто не ставив мені дурних питань про те, чому я не хочу наро джувати і не казав, що після пологів усі хво роби ліkуються.

Нікого не цікавить моє особисте приватне життя – і це чудово. Тут я подорожую різними містами, знайомлюся з різними людьми, у яких я можу переймати досвід. Всі вони живуть на втіху, мають хобі і рідко скаржаться на життя, тому що самі будують його, як їм хочеться. Смороду не боя тися бути іншими, знають, що їхня праця має бути добре сплачена і не боя тися про це говорити. Рідні хочуть, щоб я повернулася додому, а я намагаюся довести, що життя тут набагато краще. Можливо, незабаром вони захочуть переїхати до мене.