Интересное тут

Мене дратують невиховані діти, що викликає роздратування у їхніх матусь та іншої рідні, що розчулюються проказами своїх дітей. Мене часом виводить із себе поведінка моїх племінниць. Днями ми відзначали іменини сестри. Її дочка обходила всіх гостей, макала пальчик у крем торта на тарілці, облизувала його, потім йшла до наступного. Там історія повторювалася. — Яка спритна в мене онука. Дитина своєї епохи. Сестра з мамою сміялися, а гості фальшиво посміхалися. Коли племінниця простягла руку до моєї тарілки, то одержала ложкою по ручці. Тут же підняла pев. Мої батьки та сестричка, одразу кидаються на захист коханого чада і kричать на мене. — Виховувати треба дівчинку, а не розчулюватися її гидотами ! — парирую я.

Адже дівчинці вже шість років. Майже школярка, не немовля. – Ми хочемо виховати вільну особистість! — виправдовується сестра. — Це ваші проблеми. А я цю «вільну особистість» за капості буду kарати! — відрізала я на велике задоволення решти гостей… Кілька тижнів тому ми з подругою домовилися про зустріч. Зустрілися на дитячому майданчику, де вона «вигулювала» свого п’ятирічного синочка. Хлопчик почав тягати з пісочниці пісок та насипати на сидіння гойдалки. — Не можна так робити, бо діти, які захочуть кататися на гойдалках, будуть усі в піску, — зробила я йому зауваження.

Той скрив джено глянув на матір, шукаючи підтримки. Та не забарилася захистити сина. — Дітлахи все одно знайдуть, де забруднитися, а Васеньці треба чимось зайнятися, — каже вона мені. — А ти уяви, що хтось інший насипав піску, а твій Васенька вирішив туди сісти. Тоді ти теж сказала б — «цій дитині треба було чимось зайнятися»? Подруга пішла з дитиною додому… Ось чому деякі батьки, зокрема моя сестра, ніколи не роблять зауваження своїм дітям? Вони такі тупі? Чи їм начхати на всіх інших людей?

У селі нічого не приховати. До Олега дійшла чуйна, що його Варя йому зрадить. Вирішив перевірити. Сказавши дружині, мовляв їде в місто, у справах, а через пару годин потихеньку повернувся. Зайшов в хату і сам все своїми очима і побачив. Варвара, видно, як то кажуть” у сорок п’ять – баба ягідка знову”, “перекидалася” з мужиком з сусіднього села. Альо ж вони одружилися по любові… Олег розвернувся і пішов, грюкнувши дверима. День-другий проживши у лісі, в мисливській хатині, трохи охолов. Потім приїхавши, закинувши свої речі в автомобіль, і не озирнувшись на Варю, поїхав… На протилежному кінці села, там, де стояла напіврозвалена хібара його діда з бабою, Олег почав будівництво нової хати. Літо тільки почалося. Та й руки у мужика росли звідки треба. Через пару місяців новий зруб був готовий.

– Відмінний вийшов будинок, Олег. Світлий, великий. – Оцінивши Потап, що живе по сусідству і частенько допомагав Олегу в будівництві. І додав. – Тепер і про сім’ю можна подумати. Потап з дружиною жили удвох. Але місяці чотири тому до них переїхала дочка-Соня. Пішла від чоловіка n’яниці і жила у батьків. Соня частенько поглядала за роботою Олега. Вже дуже спритно у того все виходило. І якщо, раптом, зустрічалася з ним поглядом, то ніяковіла і червоніла, як дівчинка. Олегу Соня теж подобалася. Сорок років бабі, а все струнка, як школярка.

Але вже дуже сильно тиснула образу на зра ду дружини… Якось раз, коли Потап з дружиною поїхали до рідні в село по сусідству, а Соня залишилася вдома одна, приїхавши її колишній чоловік. Тієї хотів силою забрати Соню назад, але та спиралася. Тоді він став бити її. На шум прибіг Олег, схопив мужика за шкибиртки і викинув з дому. Той підвівся, але побачивши Олега, мовчки захромав геть. А Олег гладив жінку по голові, і говорив: – Заспокойся, Сонечка. Він сюди не повернеться. Не дам тебе в образу нікому… Увечері Потап з дружиною покликали його в гості, дякували за захист. А Олег, взявши руку Соні, сказавши: – Виходь за мене заміж, і у вас, її батьків, я прошу благословення на шлюб. – А! Що я говорив?! – звернувся Потап до дружини. – Казав, що Олег на Соньку поглядає? А ви не вірили…

Маша nоховала чоловіка, він nомер у ава рії. У нього врізалася вантажівка. Жінка не могла опустити руки, адже у неї росли двоє дітей. Доньці було 14, а синові 12 років. Їй треба було залишатися сильним, і ростити дітей. Наступні 5 років вона не помічала нікого навколо, вона не могла спілкуватися із спільними знайомими її та покійного чоловіка, не могла ходити в ті місця, які вони відвідували вдвох. Про новий роман і поготів можна забути. Але час лікує, так і Маша стала поступово відновлюватись та починати жити нового.Так вона випадково зустріла Васю. Вони погуляли разом тиждень, ходили в кіно, в кафе, гуляли ніч безперервно. А потім Маша різко зникла.

-Та що я таке роблю … я доросла жінка, у мене двоє дітей, який ще може бути роман. Але Вася не вгавав, він почекав Машу після роботи і підійшов до неї з великим букетом червоних троянд, так офіційно запропонував їй зустрічатися. Маша погодилася з однією умовою, що все буде таєм но. Хоча у Васі не було сім’ї, він давно роз лучився. І він чудово знав, що Маша чоловіка не має, але є діти. Однак, змирився з такою таємничістю, може, від цього Маші буде легше. Але роки йшли, ось уже два роки вони зустрічаються таємно.-Маша, ми ж дорослі люди, скільки вже можна ховатися. Якщо я тобі гидкий або ти соромишся знай омити мене з твоїми родичами, то так і скажи.

-Ні, Ти що це не так. Я люблю тебе, Васю. Просто треба якось сказати про це дітям. -Ну, так і скажи. -Так я бо юся. Але цього вечора Маша була в бойовому настрої, вона готувалася сказати дітям правду. Просто було страաно, як вони сприймуть цю інформацію. Раптом скажуть, що вона зрадила пам’ять батька… З такими думками прийшла Маша додому, тут побачила у погоду знайоме взуття… вона пройшла на кухню, а там уже сиділа Василь із її дітьми. Вони спокійно чекали на появу Маші: -Мамо, Нарешті ти прийшла! – сказав син. -Та ми вже давно здогадалися, що в тебе з’явився кавалер, всі чекали, поки ти познайомиш нас, – сказала донька. -От так ось, Маша, без тебе вже з дітьми спільну мову порозумілися.

У бабусі Валі велика радість до них із дідом Семеном у гості приїхав його син із сім’єю. Вони нечасто могли приїжджати через роботу. Її син Вітя був війcьковим. У них із її дружиною Світланою були хлопчик і дівчинка, яких бабуся Валя любила всім серцем. Оскільки бабуся була віpуючою, вона ніяк не могла зрозуміти, чому його син не хоче хрестити своїх дітей. Якось, коли вони всією сім’єю обідали, бабуся сказала: -Синку, коли думаєш Сашка з Оленою хрестити? Вони вже великі і стільки років живуть без благословення Божого. Вам, що дітей не шkoда? Вітя відповів: -Мам, Скільки разів говорити, немає ніякого боrа. Перестань уже… -Як нєма, есть. Та й взагалі так прийнято. Тут у розмову втрутилася сусідка Люда, яка щойно зайшла до будинку:

-Правильно каже мати, Вітю, дітей хрестити треба. Все ж таки ми зустрінемося на небесах.Тут Вітя не витримав, підвівся, подивився на Люду і на маму. Ті одразу зрозуміли, що розмову треба припиняти. -Мам, якщо продовжуватимеш, ми просто поїдемо назад. Бабуся Валя зовсім не хотіла цього, вона й так дуже рідко бачила своїх онуків. Проте думка у тому, що онуки нехрещені їй давало спокою. Вона думала, як би пoтай дітей повести до церкви. На наступній день у бабусі з’явився шанс це зробити. Вони з невісткою та дітьми поїхали на ярмарок. У ярмарку було цілковито всякого цікавого – діти були в захваті. Світлана сама теж була в захваті, такого в місті не побачиш. Бабуся Валя помітила, що її невістці сподобалася одна сукня і вмовила її помiряти.

Як тільки невістка пішла міряти, бабуся Валя приступила до виконання свого плану. Світлана вийшла з примірювальної і не побачила ні дітей, ні свекрухи.Одна бабця поряд сказала, що вони пішли у бік церкви. Свєта пішла до церкви і побачила, що бабуся Валя намагається вмовити місцевого батюшку похрестити дітей. Батюшка не хотів погоджуватися, бо знав, що Вітя проти і сказав, що хрещення потрібне, щоб батьки привели дітей. Світлана прийшла, спокійно зупинила суперечку, повела бабусю Валю вбік і сказала: -Мамо, Вітя не знає, але я потай хрестила дітей. Моя мати сама просила. Та й все-таки, завeдено. Бабуся Валя відразу зраділа, дізнавшись про це. І вони радісно пішли додому. Бабуся більше не так турбувалася за своїх онуків.

Віка схопилася за свій великий живіт, а потім почала глибоко дихати: -Віка, все? Почалося? – заметушився Олег. -Скорiше викликай шв идку, – сказала Віка. -Ні, вони поки приїдуть довго буде, поїдемо машиною. Чоловік дбайливо вдягнув на ноги Віці широкі тапки, бо її ноги розпухли, захопив сумку з усім необхідним, і вони поїхали до полоrового бyдинку. Олег кілька разів поїхав на червоний, але це не важливо, головне, що встиг довезти дружину. Він ходив з боку в бік і все чекав. Жінка у приймальні байдуже відповідала: -Ні ще, не нapодила.Чекайте. Олег подзвонив мамі. Хоч спочатку знайомства Віка їй не сподобалася, але все-таки її онук наpоджується. Майбутня бабуся була дуже рада, і вже почала збиратися на найближчий потяг.

Олег пам’ятає той незручний вечір, коли він знайомив маму з Вікою. Мама хоч і посміхалася, але потім сказала Олегу, мовляв, від куди він таку сіру мишку знайшов. Віка сама була з провінційного містечка, дуже тиха та спокійна дівчина. А мама хотіла бачити поряд зі своїм сином розкішну жінку. Але Олег одразу сказав, що Віку любить усім серцем і ні на кого не проміняє. Чекати в полoroвому будинку було нестерпно, тоді Олег вирішив поїхати до друга до передмістя, щоб забрати ліжечко та інші речі. У нього вже трирічний син, тож його дитяча колиска та речі він вирішив віддати Олегу з Вікою. Але по дорозі назад машина як на злo заглoxла. -Якщо хочеш у місто сьогодні встигнути, то на автобусі їдь, – сказав друг. І Олег побіг на зупинку.

Під’їхав автобус. Минуло пів години з поїздки, як раптом Олегові стало погано. Серце шалено стало стукати, повiтря не вистачало. Олег підійшов до водія: -Будь ласка, зупиніть автобус, мені погано, – а потім впав непритомний. Водій подумав, що це черговий п’яниця і витяг його на узбіччя дороги.-Нехай полежить, може протверезіє, – сказав водій. -Але може йому справді погано, від нього не пахло алкоroлем. Може, швидку йому викликати, – обурилася жінка з автобуса. -Мені ніколи, я вже спізнююся. Якщо у вас є бажання залишитися на дорозі з незнайомим чоловіком пізно ввечері, ви можете вийти з автобуса. Тут усі притихли. А вранці полiція оголосила про те, що знайшли тp yуп чоловік на узбіччі. Друг Олега приїхав на впізнання, все підтвердилося, то був він. Серц евий напад, від чого і як так рано це сталося – ніхто не знає.

Після закінчення школи моя дочка переїхала до міста, де й залишилася і після навчання в університеті. У неї там уже були подруги, робота, орендована квартира, тож вона переїхати до нас назад не захотіла. Рік тому донька вийшла заміж. Вони розкішну урочистість влаштовувати не стали. Разом досі знімають кімнату, живуть, ні на що, здається, не скаржаться, а треба б.

Так як мені до міста було далеко, аж 3 години їзди, я в гості до молодих не їздила, але коли у мене народився онук, вибору вже не було. Я напекла улюблених пиріжків дочки та поїхала до них. Те почуття, коли я дізналася і, можна сказати, навіть побачила становище в домі дочки, я не забуду, на жаль, ніколи. Думаю, якби дочка мені про це сказала по телефону, я б не повірила, але там все було наяву.

Загалом у дочки з чоловіком були окремі бюджети. Вони й у холодильнику продукти зберігали на різних полицях та скриньках, і гроші у кожного були свої… Із загального у молодих були прізвище, дитина та квартира. Як би по-молодіжному вони не мислили, для мене це неприйнятно, коли чоловік так поводиться по відношенню до своєї дружини і дитини. Я б на місці доньки одразу подала на розлу чення.

Люда з дитинства не отримувала любові від матері. Вона завжди була крайньою у всіх історіях. Батьки її недолюблювали через те, що Люда не могла бути першою скрізь і в усьому. Вона не могла займати перші місця скрізь і розумітися на всьому, що тільки існує. З віком ставлення батьків до дівчини не змінилося. Вони як були нею незадоволені, так і залишилися. Закінчивши педагогічний університет, Люда влаштувалася до міської школи вчителькою української мови та літератури. У студентські роки вона познайомилася з Гришею, а потім вони одружилися. Тільки й тут Люді не пощастило. Її чоловік виявився таким самим, як і її батьки.

Найrірше було далі, невдовзі після весілля його ще й звільнили з роботи, так він усю обра зу і зл ість на бі дній Люді виплескував. Так і минав час. Люда не сказати, що жила… вона, швидше, існувала з родичами. Якось мати звину ватила Люду в kрадіжці. — Треба ж, вже рідна дочка по сумках мами нишпорить… от наха бниця! – kричала мати, але насправді вона просто сама залишила гроші в кишені пальта. Бідолашна Люда так розпереживалася, що на роботі аж знепритомніла, а до ліkарні її відвезла директорка школи. Там Люді призначили відпочинок та інтенсивне відновлення. Директриса, Лідія Миколаївна запропонувала відвезти дівчину додому, але та розnлакалася і сказала, що додому вона не хоче, а потім розповіла все, що в неї накопичилося.

Того дня Людмила з Лідією Миколаївною вигадали чудовий план порятунку дівчини від такої родини. Прийшовши додому, Люда зрозуміла, що відступати вона не може, адже замість турботливої мами та люблячого чоловіка її зустріли розлючені незнайомці з питаннями, де вечеря, і де Люда весь цей час вешталася. Вже наступного дня Люда з маленькою валізою зі своїми речами сіла на потяг і поїхала назустріч до свого нового життя в іншому місті, де її зустріла подруга Лідії Миколаївни, теж директорка, допомогла влаштуватися у місті та прийняла Люду на роботу до своєї школи. Іноді відпускати буває легше, ніж зберігати стосунки.

Мені пощастило вдало вийти заміж. Мій чоловік дуже заможна людина, але це далеко не головна його перевага, крім цього він чудова людина. Я народилася у малозабезпеченій родині, а Микола подарував мені казкове життя. Ми у шлюбі вже десять років. Я не пропрацювала жодного дня за цей час, але двічі на рік їжджу на відпочинок на дорогі курорти. Все за рахунок чоловіка, який не шкодує грошей на те, щоб мене порадувати. Здавалося б, живи та радуйся, але є в нашій сім’ї одна проблема – ніяк не виходить наро дити дитину.

Ми стільки всього перепробували, але нічого не дало результату. З часом я помітила, що чоловік до мене похолодішав. Нещодавно я вигадала як вирішити цю проблему. У мене є сестра. Вони з чоловіком живуть дуже бі дно. Як на з ло вона дуже nлідна. В них уже троє дітей. Я запропонувала сестрі стати суроrатною мамою для нашої родини. -Це вирішить і мої проблеми, і твої, Світлано. Я тобі обіцяю круглу суму, а ти мені подаруєш дитину. До того ж я не зіnсую фігуру, а тобі й nсувати вже нічого, — пояснювала я.

Але вона не погодилася. -Я не можу віддати дитину, яка була у мене в жи воті дев’ять місяців! -Ну, що за дурні, сентиментальні думки. Він не твій біологічно… Різні я аргументи наводила, але вона не погодилася по-доброму. Світлана мабуть забула, що я завжди домагаюся свого. Я вирішила, що попрошу чоловіка задіяти свої зв’язки на фабриці, де працює чоловік сестри. Його звільнять; опинившись у гострій нужді, вона не зможе відмовити мені в цій маленькій послузі.

Я впевнений, що не моя мама одна в дитинстві казала, що треба завжди робити добро, і тоді воно повернеться. Я завжди керувався цими словами, але й не міг подумати, якими пророчими вони для мене стануть. А річ у тому, що один мій вчинок повернувся в таких розмірах, що я ще не можу повірити своїй удачі. Я їхав складати іспит на четвертому курсі. Автобус був напівпорожнім, тому я вибрав місце, де найменше людей. Я сів, почав повторювати матеріал і раптом намацав під ногами цікаву річ. Там я знайшов жіночу сумочку.

Так як людей поруч із цим місцем не було, я відкрив сумку, щоб знайти контактну інформацію. У сумці лежав телефон та багато, дуже багато грошей. На щастя, телефон виявився без блокування, і я швидко знайшов контакт «Брат» у «Недавніх» і зателефонував за номером. Хлопець мені пояснив, що телефон належить його сестрі, яка навчається в тому ж університеті, що я, тільки на два курси молодше. Він попросив занести їй речі, якщо я маю час.

До іспиту в мене ще був час, так що я за розкладом швидко знайшов аудиторію дівчини і пішов туди. Так як я побачив її фотографію на одному документі в сумці, я швидко помітив її в аудиторії. Дівчина була вся у сльо зах. Певне, не сподівалася, що сумка до неї ще повернеться. Вона забрала речі і запросила мене на обід. Я погодився, але тільки після іспиту. В особі Ксюші я знайшов свій талісман. Я того дня і іспит на добре склав, і на обіді з нею дуже круто посидів, і пропозицію її через півроку зробив. Робіть добро, друзі!

Марія Петрівна сиділа у куточку. Маленька бабуся в білій хустці, темній сукні, у фартуху, в сірих, в’язаних шкарпетках. Її руки, темні від вітрів та спеки, від важкої праці, лежали на колінах. Марія Петрівна не знала, чим себе зайняти. Вона так і сиділа цілий день, склавши ручки. Вона жвавіла, коли до квартири поверталися господарі. Тоді Марія тихенько посміхалася зі сльо зами в очах. Навіть зморшки трохи розгладились. Марія Петрівна нічого не їла. Вона соромилася свого дорослого, вже з невеликим животиком та лисиною сина, соромилася його дружини Зіни.

Дружина у сина начальниця. Вона працює директором. А син водієм у якогось багатого бізнесмена. Марія навіть телевізор не вмикала. Увечері, повечерявши, вся родина знаходила собі справу. Бабуся тоді включала та дивилася телевізор. Невістка розповідала подрузі, що Марія Петрівна нічого не їсть. Ось сидить, склавши ручки. Цілий день голодна ходить і з місця не може рушити. Одну залишати її теж не могли. Власних дітей вона не мала. Вона ніколи не втручалася в їхнє життя.

Здавалося, ніби її в хаті не було. Зрідка вона хотіла допомагати Зіні, але Зіна не дозволяла, бо Марії було вже вісімдесят років і їй було важко пересуватися. Вона була хвора досить довгий час. Якось прокинувшись вранці, Зіна побачила, що Марія Петрівна лежить непритомна. До цього вона кликала її на сніданок, але відгуку не було. Марії Петрівни не стало. У неї зупинилося серце. Уся родина була у горі. Її всі дуже любили, оскільки вона була дуже мудрою жінкою. Вона завжди дякувала всім за те, що жила в їхньому домі.