Интересное тут

Вночі мені зателефонувала молодша сестра Вірочка: — Тата бі льше немає, мені мама подзвонила, все: це кінець. У мене вилетів телефон з рук, я стала ри дати, добре, що чоловік був поруч, він розуміюче мене міцно обійняв. Потрібно було збиратися і їхати до Вірочки, вона дуже вразлива, одна з цими думками і новиною не впоратися. Я вважаю, що наша мати ви нна в тому, що в 30 років Віра і кроку без батьків або мене зробити не може. Якщо потрібно йти в ліkарню, то обов’язково зі мною, якщо оформляти кредит, то тут теж я всіма документами займаюся. Мама завжди оберігала віру від негараздів життя, а ось зі мною ситуація була інакше.

Я з дитинства відчувала якийсь холод з боку матері, через це я рано стала самостійною. Але батько при цьому ставився до нас обом однаково добре, а тепер його не ста ло. Хоча про те, що татові залишилося небагато ми всі знали заздалегідь… У нього було злоякісне утворення, нічого не можна було зробити. Всі всередині себе вже готувалися до цієї траrедії. Ми з Вірочкою приїхали до мами. Вона обняла Вірочку, притиснула її ближче до себе, а на мене не звернула уваги — я звикла. Після всіх ридань мама сказала, що тато все переписав на Вірочку. Мені було все одно на майно, я і не розраховувала, тим більше у мене з чоловіком своя квартира.

Коли Віра все ж заснула, то мама викликала мене на серйозну розмову: — Значить так, я 42 роки зберігала цей секрет всередині себе, і сил моїх приховувати більше немає. Я мовчала, тільки тому що твій батько просив, але зараз я можу сказати. Ти мені не рідна дочка. Твій батько в молодості метався то до мене, то до неї… вибрав її, але при пологах вона не витримала і пішла на той світ. Потім твій батько прийшов з тобою на руках до мене… — Добре, я все зрозуміла. Вам було важко обма нювати 42 роки, спасибі, що були «матір’ю». Тепер я вас не потурбую. Я сприйняла цю новину дуже спокійно. Мені навіть стало легко на душі, тому що ця новина все одним разом пояснила і прояснила для мене. Ось чому «мама» так холодно ставилася до мене. В один день я втратила як батька, так і матір.

Я думав, що такі історії лише у жіночих серіалах показують. Було nрикро, звісно, стати головним героєм такого сюжету. Коли мені було сім років, батько пішов із сім’ї. Мене та двох сестер, яким було по два роки, виховувала мама. Спочатку вона говорила про те, що тато поїхав по роботі, але потім зізналася, що тато ніколи не повернеться. Важко згадувати, що тоді діялося у моїй дитячій голові. Я був дуже злий на батька, вічно прокручував у голові слова, які хотів би сказати йому, якщо він раптом повернеться додому, але так і не прийшов. А мама моя так і не вийшла заміж. Минуло багато років, мені вже тридцять, і сам має дітей.

Я так і залишився у селі, взяв в оренду землю. На городі у мене росте кукурудза, соняшники, є маленький горіховий сад. Одного дня мені дзвонить якийсь чоловік і представляється підприємцем. Говорить, що хоче поговорити про купівлю кукурудзи; я погоджуюсь. У призначений день під’їжджає старенькою машиною лисий старий. З усмішкою на обличчі йде до мене та простягає пакет. Відкриваю, а там кава, печиво та цукерки. Стою в шоці: що це за такий підприємець? Коли він представився, я зрозумів, що це мій батько. Навіть не знав, що йому сказати, хоч у дитинстві завжди уявляв цей момент.

Це була найкоротша розмова в моєму житті. Кукурудзу він не збирався купувати, і я з ним розпрощався. Він розвернувся і пішов, а я наздогнав, щоб віддати йому пакет з тією погань, яку він привіз через двадцять три роки своєї відсутності. Невже він чекав того, що я кинуся до нього в обійми і розплачусь? Я подзвонив сестрам і попередив про те, що сталося. Як виявилося, недаремно: батько до них теж хотів з’явитися під дивними приводами. Вони були зовсім маленькі, коли він пішов і, звичайно, не хотіли з ним бачитися. Цікаво, а що думає людина, яка йде з сім’ї, а потім повертається з банкою кави та цукерками?

Олена втом Лено зайшла додому. Чоловік увійшов слідом. Розмовляти не хотілося. Олена дуже втомилася, адже день видався важкий. — Олено, нам треба поговорити — — сказав Віктор. — Зараз? — Так, із завтрашнього дня в нашому житті багато що змінитися. Не хочу ставити тобі перед фактом. Хочу повідомити все заздалегідь. — Добре, сподіваюся, хочеш пояснити, чому ти зір вав сьогоднішню догоду? — Не хочу. Мені не сподобався покупець. Я не хочу працювати з ним. І я вирішив, що ця угода нам не потрібна. Але поговорити я хотів не про це. — А про що ж тоді? — У мене є інша жінка і досить давно. Мене влаштовувало життя з тобою. Скажу чесно, я не планував до неї йти, але кілька місяців тому вона наро діла мені сіна. А ти цього не змогла зробити. Що відбувається? Олена стала згадувати їх спільне життя. Познайомилися в інституті, одружилися. Потім почали спільний бізнес. Незабаром прийшов успіх, були гроші, купили квартиру, потім другу. Але дітей у них не було… — Ти хочеш піти до неї? — Ні. Я хочу, щоб ти пішла. Я ж тобі вже сказав, у мене син. Спадкоємець. Нам потрібна квартира. Завтра Оксана і мій син переїжджають сюди. — Стривай, що значить завтра?

Це і моя квартира. Хочеш жити зі своєю коханкою, будь ласка. Хочеш розлу чення, давай. Але ми маємо чимало майна. Розділимо квартиру. Якщо ти хочеш залишити її собі, гаразд, тоді виплати мені мою частку. І крім того, дай мені час збиратися, знайти нове житло… А що з фірмою? — Ти мене не розумієш? Я не збираюся ділитися з тобою. Фірма записана на мене. Квартира, на жа ль, оформлена на нас обох, але я впевнений, що зможу забрати у тебе все. Я не збираюся ділитися з тобою. Я попереджаю тобі, що більше не хочу бачити тобі ні в цьому будинку, ні в своєму житті. Ти звільнена. І завтра сюди приїде Оксана. Якщо ти не забереш своїх промов, то я просто викину їх і зміню замки в квартирі. Ось і все. Олена дістала спочатку одну валізу. Потім другу. Знайшла мішки і коробки. Якщо вже їй належало збирати речі, вона збере їх по максимуму. Віктор, схоже, заснув. Вона спакувала найцінніший посуд, кілька предметів антикваріату. О 3 годині ночі відкрила двері спальні і запалила світло. — Що ти робиш? — підскочив Віктор.

— Збираю речі, звичайно. Вранці дівчина взяла телефон і почала шукати адвоката. До її рахунків чоловік ніякого доступу не мав. Юристи готові були прийняти зараз. О лена коротко описала адвокату всі події, що відбулися в її житті за останню добу. Олександр Степанович довго мовчав, з цікавістю розглядаючи жінку. Олена не витримала. — Щось не так? — Вибачте, чесно кажучи, я очікував побачити перед собою чергову трофейну дружину. Молоду. А тут … я трохи здивований. — Так живіть. Олександр похитав головою. — У мене питання не до вас. А до вашого чоловіка. Крім того, що він просто неrідник, раз покидає таку жінку… Я зовсім не можу зрозуміти, на що він розраховує? Квартира куплена в шлюбі, знаходиться у спільній власності. З фірмою теж все кристально ясно: її доводиться ділити. Вибачте, Олена, а чи можу я задати вам особисте харчування? — Так, — відповіла вона. — А rроші? Яким чином ви плануєте поділити свій капітал? — У нас ніколи не було загального бюджету, мої гроші при мені. Машина теж оформлена на мене, на його машину не претендую.

Мене цікавлять квартира, фірма і дача. — Вашу справу легко виграти. Мені буде приємно, якщо ви вирішите працювати зі мною, але з такою справою впорається будь-який адвокат. Скажіть, а де ви плануєте жити? — Спробую повернутися додому. Альо якщо він виконає обіцянку і поміняє замки, то мені доведеться шукати інше місце. — Зараз ми складемо заяву на розлу чення. І вимога про розподіл майна і вісь… — Олександр протягнув їй ключі. — Що це? — підозріло запитала Олена. — Ключі від моєї другої квартири. Зазвичай там зупиняються друзі, колеги або найприємніші мені клієнти. Зараз квартира пустує. Адресу я вам напишу. — Я не… — Не відмовляйтеся, Олено, вас чекають сkладні часи, нехай хоч одна з Ваших nроблем вирішиться легко. Олена поїхала в квартиру, поспала трохи, а потім поїхала до чоловіка. Віктор поміняв замки. На її дзвінки довго ніхто не відкривав двері. Нарешті, двері відчинилися, і Олена побачила молоду і дуже яскраву панночку. — Ти розбудила мою дитину. Не шуми. Віктора немає. Тепер це мій будинок.

— У мене є кілька питань. — Ну давай. — Я хочу знати, скільки вашому синові? — 8 місяців. — А чому все це зараз? Чому не вісім місяців тому? — Я люблю Віктора, не хотіла на нього тиснути, але він ніяк не погоджувався з тобою розлу читися. І тоді я сказала, що або до кінця тижня я переїжджаю сюди, або я їду до мами в Житомир, і він більше не побачити сіна. — Тепер мені все ясно. Суд був дуже складним і довгим. Олена вже кілька місяців жила в квартирі Олександра. Олена давно стала для нього не просто клієнтом, а й другом. Віктор поводився жа хливо. Він не приходив на засідання, влаштовував істериkу. Йому вдалося підробити документи на володіння фірмою. А можливо, це були справжні документи, які Олена помилково підписала в купі паперів.

Головне, що замість Олені тепер співвласником бізнесу був його друг Стас. — Саша, — якось увечері сказала Олена. — Може, ну її цю фірму. За квартиру він мені гроші виплатить. За дачу теж. Почну новий бізнес і все. — Тут справа не тільки у вашому бізнесі. Твій чоловік перейшов всі межі. Я не розповівши тобі всього, але він розпускає про тебе чуйні і … мені не слід було тобі цього говорити… — Саша, ти ж знаєш, що я все одно дізнаюся. — Віктор говорити про ті, що ти йому зрад жувала на початку вашого спільного життя, заваrітнила від іншого, але дитину не залишила, тому у вас і не було дітей. Олена вражено ахнула. На очі навернулися сльо зи. А потім раптом обернулася до чоловіка і поцілувала його в губи. — Я тільки за, але … не хочеш пояснити? — Ти тільки що відкрив мені очі і допоміг прийняти правильне рішення. Завтра я зустрінуся з Віктором, і ми закінчимо всю цю історію.

А потім почнемо нову. Нашу з тобою. На наступний день Олена чекала Віктора в невеликому парку. Колись це було їх місцем. Чоловік дуже неохоче погодився на зустріч. — Що? Місце зустрічі вибрано не випадково? Вирішила викликати в мені старі спогади? — Ні. — Просто тут мало народу. Я прийшла, щоб віддати тобі це, — вона простягнула йому папку. — Що це? — живив він. — Пам’ятаєш, років п’ять тому ми були в kлініці на обсте женні? Тому що я ніяк не могла заваrітніти. — Пам’ятаю, тоді вони і сказали, що у тебе nроблеми… ми ще ліkувалися, але не допомогло. — Я збрехала тобі тоді, — відповіла Олена. — Там все написано. Я просто дуже тебе любила … загалом, nроблеми були не у мене. Про блеми були у тобі, ти не можеш ма ти дітей. З цими словами вона піднялася з лави і вийшла з парку. І раптом побачила Олександра з величезним букетом троянд. — Що ти тут робиш? — запитала вона. — Я чомусь був упевнений, що тобі буде сумно після розмови з Віктором. Вирішив приїхати і підтримати тобі. Олена міцно обняла чоловіка. Тепер все буде добре.

На тиждень до нас приїхала свекруха. Ми з нею не особливо, звичайно, дружимо, але я трималася молодцем і не повелася на жодну провокацію з її боку, хоч їх, не приховую, було чимало – вона вміє виводити людей із себе без жодного слова. За день до її від’їзду до нас приїхали племінники чоловіка. Їх 3, але здавалося, що наша хата вирішила знести цілу футбольну команду. Я рахувала дні, коли вони всі вже роз’їдуться по своїх будинках. Я не могла спокійно жити у власному будинку. Я прокидалася, коли прокидалася свекруха, спала також за її розкладом.

Не їсти спокійно, ні пити, ні серіальчик подивитися… Нарешті, настав той довгоочікуваний день. У свекрухи із собою не було речей. Так, тільки одна сумка середня, де знаходилися її щітки, гребінці, одяг і всі інші дрібниці. Наступного ранку я не могла повірити своєму щастю. Я прокинулася сама: не від сміху, не від гуркоту і навіть не від звуку телевізора. Моя улюблена частина дня – ранкова кава. Це така рутинна частина, коли я складаю плани на день, роблю собі настрій, створюю собі позитив на весь день і набираюсь енергією.

Значить, я заходжу на кухню, а кавоварки немає. Я все перерила – ні і ні. “Добре,” – думаю, – “розчинну вип’ю, потім шукаю.”. Але, забігаючи наперед скажу, кавоварку я так і не знайшла. А потім, коли вирішила приготувати чоловікові сніданок, не знайшла блендера для смузі. Чоловік прокинувся. Коли він зайшов на кухню, по його обличчу вже зрозуміла, що в нього теж є питання щодо місця знаходження деяких речей. Потім я згадала, що в нас удома були погроми 2 дні та таємна nліція цілий тиждень. Я одразу зрозуміла, свекруха явно щось наробила.

На її обличчі було написано, що вона ще не нашкодила. Коротше, чоловік зателефонував мамі, поговорив і заявив: – Завтра поїдемо техніку куnувати. – А стара де? – Запитала я. – У смітнику… чи вже в пункті переробки. Я розумію, звідки в моїй свекрусі, зростом з тумбочку, стільки ненависті, щоб таке провернути… Але, скажу чесно, я їй вдячна, бо нам і так давно хотілося оновити техніку в будинку, а вона створила чудовий привід для цього. Тепер я щоранку насолоджуюся гаряченькою кавою з нової кавоварки і дивлюся публікації в соцмережах, де на задньому плані красується наша стара техніка.

Батько висунув ультиматум щодо мого весілля: якщо я запрошу свою мачуху, він не прийде. Я ж твердо сказала йому, щоб він приходив без своєї третьої дружини. Він протестував, нагадуючи мені про те, як він виховував мене один і працював не покладаючи рук, але я стояла на своєму і вийшла з кімнати. Мені було лише п’ять років, коли пішла з життя моя мати, залишивши після себе мене, двох старших братів та сестру. Хоча я не пам’ятаю обличчя своєї матері, але пам’ятаю її запах та її м’які, ласкаві руки. Незабаром після її смерті мій батько одружився вдруге. Нова жінка в нашому домі була доброю і вродливою, і всі ми, діти, за винятком мого старшого брата, прийняли її.

Я почала називати її “мама”, тому що її руки були такими ж м’якими і ніжними, як у моєї матері. Вона зуміла зблизитись з нами, принісши мир у наш дім. Мої старші брати і сестра поважали її, і згодом вона стала для нас справжньою матір’ю. Коли у мого брата народилася дитина, вона з любов’ю сприйняла свою нову роль бабусі. Мій батько був добрим годувальником і навчив моїх братів цінувати тяжку роботу, але він не брав особливої участі у нашому вихованні. Ми були щасливою сім’єю, поки мій батько не оголосив, що знайшов справжнє кохання і пішов від нас до іншої жінки.

Моя мачуха, розбита горем, переїхала до своєї власної квартири, і я залишилася сама в сімейному будинку. Я часто проводила у неї дні і ночі, питаючи її поради і ділячись з нею секретами. Через три роки, коли наближалося моє весілля, ультиматум мого батька поставив мене у скрутне становище. Я розповіла про це своїй мачусі, і вона одразу зрозуміла дилему. Щоб вирішити цю проблему, вона благородно вирішила не бути присутньою, аби там був мій батько. Вона пообіцяла, що пізніше ми відсвяткуємо цю подію разом і повернула ситуацію в позитивне русло, запропонувавши провести два весілля. Її люблячий жест ще раз довів, як багато вона означала для мене і означає тепер.

Перебуваючи на робочому місці, Олексій дізнався, що став батьком – і це наповнило його всепоглинаючою радістю. Прямуючи додому, він сяяв від щастя, не поміченого сторонніми. Опинившись удома, він охоче взяв у руки телефон і поділився новиною зі своїми батьками та родичами дружини, радіючи їхнім новим ролям бабусі та дідуся. Саме в цей момент несподівано пролунав дзвінок у двері. То була Марина, близька подруга його дружини. «Вітаю, Олексію!» – привітала вона, відкриваючи пляшку ігристого вина. «Але ж завтра у мене робочий день», – повагався він. «Просто символічний тост», – умовляла вона. Після кількох тостів Олексій припустив, що вже пізно.

«А до куди я піду в таку годину?» – Запитала Марина, сподіваючись залишитися. «Так неправильно, оскільки моєї дружини немає вдома», – відповів Олексій. Коли він проводжав її до будинку, де вона жила, Марина зробила крок назустріч: «Піднімемося до мене?» «Марино, ти чудова, але я не буду псувати найщасливіший день у своєму житті. Я люблю свою дружину», – твердо відмовився Олексій. Коли його дружина Наталка виписалася з лікарні,

там на неї чекав радісний натовп, за винятком Марини. Повернувшись додому, Наталка спитала чоловіка про подругу. «Поняття не маю, де вона», – відповів Олексій, відчуваючи, як жар приливає до його обличчя. На щастя, родичка відвернула Наталку, перш ніж вона змогла продовжити розпитування. Олексій зітхнув із полегшенням, вдячний за свій вибір тієї ночі. Народження дитини поклало край дружбі Марини та Наталки. Можливо, через збентеження чи втрачену надію – Марина так і не вийшла на зв’язок.

У тьмяно освітленій кімнаті Наталка сиділа вже більше двох годин, дивлячись у підлогу. Лише рік тому, коли Олеся застукала Сашка з іншою жінкою, Наталка порадила їй рухатися далі і помститися Саші за його зраду. Реакція Олесі різко змінилася, вона стала більш товариською, навіть безрозсудною. Наталка згадала розмову з нею: “Тобі слід було зосередитися на самовдосконаленні та самоповазі, а не на цій дикій поведінці”, – сказала вона Олесі. Але Олеся та Сашко зрештою помирилися. Це збентежило Наталку. Вона думала, що у них із Олегом такого бути не могло. Вони були одружені вже багато років, стільки пережили разом і планували свою срібну річницю. ”

Я запросила усіх, Олеже. Пам’ятаєш, як ми познайомились у тому поході? Ми зблизилися ніби природно”, – згадувала вона одного разу. Наталка була рушійною силою у їхніх стосунках. Від визнання у своїх почуттях першою до переїзду до нього та турботи про його бабусю. Вони налагодили спільне життя, виховуючи дітей, Дмитра та Таню. Якось увечері Олег висловив невдоволення їхнім життям. “Ми досі не жили по-справжньому”, – зітхнув він. “Що ти маєш на увазі ? Ми побачили світ, виростили наших дітей”, – заперечила Наталка. Потім, за місяць до їхньої річниці, поведінка Олега стала відстороненою. Розмовляючи з Олесею, Наталка згадала про свої побоювання. “Можливо, він хворий”, – довірливо повідомила вона. Але якось увечері, коли Наталка готувала вечерю, Олег прийшов додому і зізнався:

“Я йду від тебе”. ”Чому?” – спитала вона тремтячим голосом. “Я зустрів іншу”, – зізнався він. Наталка в розпачі плакала, тримаючись за його ноги, але Олег був непохитний. Він зібрав речі та пішов. Самотня та спустошена, Наталка отримала несподіваний дзвінок того ж вечора. Незнайомець сказав їй: “Ваш чоловік забрав мою дружину. А в мене скінчилися чисті сорочки. Чи не могли б ви допомогти мені?” Здивована та заінтригована, Наталка відповіла: “Звичайно, кажіть адресу”. І саме з цими словами вона зробила несподіваний поворот у своєму життєвому шляху.

Нещодавно під час прогулянки я зустрілася із подругою. Їй нещодавно виповнилося 40 років, у неї дворічна дитина. Незважаючи на вік, вона виглядає неймовірно молодою, швидше, на 33 роки. Пізніше материнство стало для подруги непростим випробуванням, тим більше, що у неї були проблеми зі здоров’ям, через які вона думала, що не зможе мати дітей. Коли вона дізналася-таки, що вагітна, вони з чоловіком, якому вже за 50, вирішили залишити дитину, порахувавши її благословенням.

Більшість батьківських обов’язків подруга бере на себе. У 40 років їй важко встигати за своїм активним малюком, а її чоловік усіма способами намагається уникати відповідальності та своїх батьківських зобов’язань. Після нашої розмови я зрозуміла, що пізнє материнство може бути не таким уже радісним, як здається, як показують у кіно. Фізичні та емоційні навантаження можуть бути дуже важкими, до того ж виникає питання, чи вони доживуть до того часу, коли побачать своїх онуків. Є й соціальний аспект: їхня дитина може зіткнутися з глузуванням у школі за те, що у нього батьки “віку бабусі та дідуся”.

Я вважаю, що краще заводити дітей до 30 років, щоб уникнути вищезазначених проблем. Молоді батьки, як правило, енергійніші і мають більше сил, щоб займатися своєю дитиною, а пізніше і онуками. Крім того, після народження дітей завжди можна продовжити будувати свою кар’єру, тому діти кар’єрі, я вважаю, не перешкода. Пізніше народження дітей, можливо, має свої радості, але воно пов’язане з низкою труднощів, які буває складно подолати.

Після багатьох років роботи бухгалтером я з нетерпінням чекала на пенсію. Останні півроку роботи були виснажливими, і я щодня тягла себе на роботу, ненавидячи все і всіх. Коли я нарешті вийшла на пенсію, мої колеги влаштували чудову прощальну вечірку і давала мені настанови на новий етап життя. Перший тиждень після виходу на пенсію був схожий на блаженну відпустку. Я дивилася серіали та відсипалася. Моя донька навіть привезла онука на день, щоб поспілкуватися з ним за мультиками та малюванням пальцями, що було дуже приємно, адже через роботу я вже давно не мала таких вечорів. Однак новизна швидко зникла. Мої непрочитані книги закінчилися і навіть

улюблені телепередачі втратили свою привабливість. Зрозумівши, що мені потрібне не лише дозвілля, я задумалася про повернення на роботу. Якось сусідка запропонувала мені посидіти з дитиною, але я відмовилася, побоюючись відповідальності за чужу дитину. Тоді я зайнялася пошуком роботи, сумніваючись у своїх перспективах як пенсіонерка. На свій подив, я знайшла роботу бухгалтера з частковою зайнятістю, яка дозволяла працювати віддалено.

Загалом, я подала заявку, вказавши на свій багатий досвід і надійність, не чекаючи нічого особливого. Мене викликали на співбесіду та прийняли на роботу! Через три роки роботи на цій посаді я не можу бути щасливішою. Набута мета допомагає мені бути здоровішою морально і фізично, ніж раніше. Єдине, про що я шкодую, то це про те, що не знайшла цю роботу раніше. На жаль, пенсіонерам рідко вдається знайти відповідну роботу, я вважаю себе неймовірно щасливою людиною у цьому плані.

Вчора я була присутня на святкуванні 50-річного ювілею своєї подруги у її приватному будинку. Стіл був заставлений безліччю страв – від м’яса та риби до салатів та закусок. Велика кількість їжі вражала уяву і свідчило про її старання та витрати. Під час свята одна жінка почала збирати їжу зі столу у сумки, що принесла з собою. Бачачи наше здивування, вона відзначила: – Я беру це для своїх дітей. Вони вдома голодні лишилися. А ви чого дивитеся? Незважаючи на те,

що дочка моєї подруги попросила її почекати, оскільки вечірка ще тривала, вона продовжувала наповнювати свої пакети, зупинившись тільки коли її контейнери закінчились. Ця далека родичка, яка сама себе запросила, залишила багатьох із

нас неприємно здивованими. Навряд чи її запросять ще раз після такої поведінки. На щастя, цей епізод не зіпсував нам настрою, і свято продовжилося у піднесеному настрої. Знаєте, в чому проблема?! Адже у багатьох є такі зухвалі далекі родички. Мені пощастило: таких родичів я не маю… зате є сусідка, з несподіваними візитами якої я борюся вже 2 роки!