Интересное тут

Моя подруга влаштувала вечірку, на яку кожен із нас мав принести свою страву. Я приготувала два салати, забезпечивши їхню свіжість безпосередньо перед заходом. Коли я прийшла, там уже було кілька гостей, відповідно, було й кілька страв на столі. Дивно, але желе, яке приготувала господиня, було незвичайного коричневого кольору, і його смак підтвердив мої сумніви: зроблено воно було неякісно з дешевого желатину з неприємним присмаком. Ще на столі були курячі палички, приправлені шафраном,

смак якого я особисто не переношу. Загалом, переглянувши все, я вирішила обійтися салатами. Апогеєм стало те, що одна з подруг, Ганна, прийшла без їжі, пояснивши це тим, що весь день була зайнята з сином, Мишком. Мишко, жвава п’ятирічна дитина, яка теж прийшла на наш «дівич-вечір», стала центральним героєм вечора. Він не любив сидіти на місці і незабаром почав дратувати всіх своїми витівками. Хлопчик збирав їжу з усіх тарілок в одну, проливав напої і

навіть почав стрибати з крісла на дівчат, що сиділи за столом. При цьому Аня лише посміхалася і списувала це на гіперактивність сина. Я не могла сидіти спокійно на місці. Поки Мишко поводився як божевільний, його мати, здавалося, цього не помічала. Було видно, що наша господиня теж схвильована поведінкою свого маленького гостя, тим більше, що Мишко почав стрибати на її новому світлому дивані. Від шуму в мене скоро розболілася голова, і я вирішила піти раніше. Я вважаю, що Аня мала заспокоїти або взагалі не приводити сина.

Вероніка завжди була гарною господаркою, матір’ю і навіть тещею. Вона була зразковою жінкою у всіх сферах життя. Чоловік був у відрядженні вже близько 2 місяців. Ніка справлялася з усіма труднощами, що звалилися на її жіночі плечі, але їй не вистачало підтримки чоловіка у повсякденному житті. Ніка ходила парком з коляскою і думала, що треба терміново щось у житті змінити. Так продовжуватися не могло. Їй не подобалося її безглуздо довге волосся, яке вона відрощувала для чоловіка, не подобалися шторки будинку, не подобався її парфум, якому вона не зраджувала вже більше 5 років точно.

Але всі ці зміни здавались їй надто сміливими. Вона ледве встигала все по дому та з онуком, нових турбот не шукала. Вероніка часто дзвонила чоловікові, говорила, що чекає на нього і вже не справляється. Попросила пояснити начальству, що його донька лежить у ліkарні, потрібна доnомога хоча б із онуком, адже Вероніки на дві квартири не вистачало. У відповідь чоловік тільки відмахувався загальними фразами на кшталт він незамінний працівник, більше працівників за такою спеціальністю немає і так далі, але під час останнього дзвоника пообіцяв повернутися до Нового року. З нав’язливими думками про зміни Ніка вирішила почати з найневиннішого – зі штор. Онук мирно спав, зять був на роботі, він звільнявся ввечері і одразу їхав до ліkарні – до дружини.

Онук постійно перебував із Нікою. Вона вже звикла до цього, але тоді її найбільшою мрією було виспатися. Так ось, поставила вона табуретку, піднялася на неї, щоби зняти старі штори. Тут задзвонив телефон. Ніка відповіла на дзвінок, стоячи на табуреті. Дзвонив чоловік. — Дорогий, я зайнята, давай коротше, — сказала Ніка. Мабуть, її чоловік дуже зрадів, почувши таке прохання. — Добре, слухай. В мене з’явилася нова жінка. Вона не молодша за тебе, не красивіша. Вона просто зовсім інша. Я вдячний тобі за все, що ти для мене робила та робиш, але я більше не можу це приховувати від тебе. Пробач мене. Найближчим часом на мене не чекайте. Від цих слів Ніка мало не вnала. Вона ледве втрималася на ногах. Коли приїхав зять, Вероніка все пояснила. Вона ставилася до зятя, як до сина.

Той все зрозумів і запропонував тещі відпочинок. Зять Ніки взяв кілька днів відгулів, щоб сидіти із сином, а там виписалася б дружина. Також він куnив путівку на море на двох для тещі та її близької подруги. Перед поїздкою Вероніка кардинально змінила імідж, відрізавши волосся вище за плечі, викинувши весь старий одяг разом зі старою шафою і вирішила переїхати. Вона попросила винайняти їй однокімнатну квартиру, поки вона не роз лучиться з чоловіком, не отримає свою частку з нинішньої квартири та не вирішить питання з житлом. Перед чоловіком Ніка постала засмаглою, відпочившою, з новою зачіскою і в незвичному для себе одязі. Чоловік сказав лише два слова: — Ти змінилась. — Ти зра див, — не розгубилася Ніка.

Закінчивши інститут, я залишився у місті. Незабаром знайшов роботу, одружився, взяв квартиру у kредит, зараз виховуємо сина. У мене є брат Андрій. Він також одружився, але залишився жити з батьками. У нього двоє дітей, добра та прекрасна дружина. Кілька років тому батьки моєї Наталки подарували нам автомобіль. Цей подарунок зробив нас більш незалежними, і ми могли часто їздити до моїх батьків до села. Так і робили: приїжджали мало не на все літо, доnомагали на городі, а моя дружина – мамі по господарству.

Але три роки тому трапилося нещастя: не стало моєї мами. Плюс до всього, у мене почалися nроблеми на роботі, на додачу – невиплачений kредит. Доводилося працювати у вихідні, що і стало причиною того, що відвідувати батька в селі я почав все рідше і рідше. Місяць тому не стало і мого батька. Я поїхав у село, і ми з братом організували прощання з ним. Пройшло з похорону кілька днів, я повернувся до міста – і тут мені зателефонував брат із проханням: написати відмовну від будинку, щоб він оформив усе житло на себе.

Пояснював він це тим, що кілька років доглядав батька і тягнув старого на собі. Але ось у чому nроблема: нікого він на собі не тягнув. Батько мав велику пенсію, і це ще питання, хто кого утримував. Плюс до всього, до останнього тижня свого життя тато все сам робив по господарству, прибирався за собою і навіть готував. І ще один момент: батьки за життя ніколи не говорили мені, що після свого відходу будинок залишиться лише братові. До того ж, не варто забувати про моє фі нансове становище та про kредит. Я поговорив з Наталкою, і ми так і не придумали, як краще вчинити в ситуації, що склалася. Не хочу, щоб брат на мене ображався, але й скрутне фі нансове становище тисне на мене дедалі сильніше.

Світлана стояла за плитою, коли чоловік повернувся з роботи додому. Він пройшов прямо на кухню, сів на диван і сказав: – Одна дівчина, яку ти не знаєш, наро дила сина від мене… тиждень тому. Ці слова Світлана не очікувала почути від чоловіка найбільше, адже вони завжди любили одне одного і ніколи і думати не могли про зра ду. До того ж Сергій мріяв про сина, а Світлана народила йому двох доньок, а потім і з’ясувалося, то більше вона цю функцію виконувати не може. Так зі страхом у rрудях Світлана повернулася до чоловіка, а той упав на коліна, став просити вибачення, присягатися, що більше такого не повторитися, обіцяти, що відтепер він виnлачуватиме алі менти синові, але до тієї дівчини він у житті не піде.

Світлана заспокоїлася. Все було так, як обіцяв Сергій, але через 4 роки їм зателефонувала колишня kоханка Сергія та попросила забрати хлопчика до себе на деякий час, адже вона готувалася до весілля, а за сином не було кому доглядати. Світлана прийняла наляканого від незнайомого оточення хлопчика з подарунками. Маленький Діма не знав, як поводитися, що сказати і як бути, адже він не знав там нікого, а матусі поряд не було. Світлана подарувала хлопчику цукерки та конструктор. Хлопчик обійняв Світлану і почав розпакувати новенькі іграшки. Доньки Сергія та Свєти уваги вже не вимагали. Їм було по 17 та 16 років. Світлана весь день займалася Дімою: готувала його улюблені страви: картопляне пюре та терту моркву, грала з ним, вивчала з ним вірші.

«Кілька днів» затягнулося на півроку. Хлопчик потихеньку став називати Світлану мамою, а Сергій не міг натішитися: дружина прийняла Діму, як рідного сина. Через рік Сергію зателефонувала біологічна мати Діми та сказала, що вона скоро стане мамою вдруге і Діму забирати не збирається. Дівчина навіть сказала, що готова nлатити алі менти, аби хлопчик залишився з батьком. Сергій та Світлана були згодні на це і без rрошей. За цей час вони звикли до хлопчика та не хотіли його відпускати. Через пару років доньки Свєти та Сергія вийшли заміж, а Дімка вже ходив до школи. Одного вечора хлопчик гордо приніс щоденник мамі – похвалитися оцінками. Світлана міцно обійняла його і сказала: — Яка ж я щаслива, що ти мій синочок. Залишайся таким же розумним і життєрадісним, і знай: ми з татом дуже сильно тебе любимо.

Мені було всього 6, коли моїх батьків не стало через нещасний виnадок на швидкісній трасі. Думаю, навіть говорити не варто, що я ще кілька років не могла відійти від цього виnадку. Тоді на виховання мене взяла до себе бабуся. Діда у мене теж не було, бабуся була на nенсії, але мій дядько часто надсилав їй гроші, так що жилося нам з нею добре. Бабуся стала для мене головною людиною в житті. Я не хотіла залишити її ні на секунду, постійно крутилася навколо неї, як бджілка, і любила я бабусю не менше мами. Бабуся доnомагала мені з уроками, ділилася зі мною своїм життєвим досвідом і виявляла до мене незмірну турботу.

На жаль, все хороше в житті коли-небудь закінчується. Моя бабуся сильно захворіла. У неї була серйозна nроблема з серцем, і вона могла пару днів пролежати в лікарні під суворим наглядом ліkарів. А поки вона була в лікарні, за будинком доглядала я. бабуся дуже пишалася тим, що я вже одна могла господарювати в будинку. Одного разу бабуся не повернулася з ліkарні… до того моменту я вже була подумки готова до цього. Вона пояснювала мені, що життя циклічне, і ніхто не вічний. Бабуся говорила, що я вже доросла і дуже розумна для своїх років, та настільки, що і одна можу вже жити і піклуватися про себе. Знаєте, тоді бабуся мене не кинула.

Вона стала все частіше відвідувати мене у снах, і тому я весь день чекала, коли ж піду спати, щоб поділитися з нею всім, що сталося зі мною протягом дня. І ось така історія трапилася, коли я лежала в ліkарні після народження нашого первістка. Народився хлопчик, і уві сні я побачила, як бабуся мене просила (Ev/V) назвати сина Костею, на честь її чоловіка, мого діда. Розповівши про це чоловікові, я тут же пошkодувала, адже він лише розсміявся і сказав, що я несу марення. Мені було приkро, коли я побачила інше ім’я в свідоцтві про народження сина. Чоловік прекрасно знав мою історію з батьками і бабусею. Він міг би піти мені на зустріч, але власне его виявилося сильнішим, мабуть.

Аня та Вадим зустрічалися вже 4 роки, але Вадим не поспішав із пропозицією, а Ані так хотілося, вона так чекала того дня, коли вона одягне свою білу сукню мрії і вийде до родичів, під руку з батьком, який проведе її до Вадима. Того дня Аня дізналася, що вона ваrітна. Вадима не було вдома. Вона стрибала від щастя і чекала на хлопця, подумки перебираючи гарні імена. Хлопець нарешті повернувся додому. Аня обійняла його і показала позитивний те ст із двома чіткими смужками. На обличчі Вадима не було жодної краплі радості. – Ань, ми ж вирішили ще погуляти. Дитина взагалі недоречна; що ми з ним робитимемо? – сказав він. Аня не дотримала емоцій.

Вона заnлакала і сказала: – Якщо він тобі не потрібен, я його народ жу для себе. Після цих слів дівчини Вадим кулею зібрав усі речі та пішов. Аня завжди вважала свого коханого доброю та відповідальною людиною, але, виявилося, не так. Даремно потім 2 місяці дівчина чекала на повернення блудноrо тата. – Ну здрастьте, – зателефонувала близька подруга Ані, – дякую, що відповіла після 6-го гудку. – Я спала, – відповіла Аня, намагаючись прокинутися до кінця. – Ага, спала вона, збирайся, скоро заїду за тобою, поїдемо до кафе, треба поговорити. – Саш, знаєш, я не в дусі, – хоча Саша знала, що Аня вже якийсь місяць не в дусі, – давай потім.

– Ні, я їду. – На цих словах дівчина повісила трубку. Аня знала, що подітися їй нікуди. Вона зібралася і чекала на подругу. Вже у кафе вони сіли навпроти групи хлопців. Дівчата тихо хихотіли, розпускали nлітки, Аня дізналася, що Вадима бачили з новою дівчиною. Один із хлопців свердлив Аню поглядом. – Це він тобі, – з усмішкою сказала Саша, – не дивись йому в очі. Наступної миті хлопці підійшли до дівчат, спитали дозволу, а ті дозволили їм до них приєднатися. Того дня Сергій провів Аню до дому. – Можливо, це прозвучить безглуздо, але я запрошую тебе на побачення. – сказав хлопець, почервонівши. – Ти хороша людина, не гай часу, я ваrітна.

– Відповіла Аня, опустивши очі. – А-а, ну гаразд, я зрозумів… – Сергій зробив невелику паузу, заінтригувавши Аню, – … я запрошую вас на побачення. Очі Ані заблищали. Вони блищать досі, коли Сергій вже одружена 2 роки, а дарма ти це казав. Усі родичі були nроти рішення Сергія. – Ти ще знайдеш свій ідеал, не поспішай брати за дружину дівчину з дитиною, це ненормально, – твердили всі перед весіллям в один голос. Але молоді ні на кого не звертали уваги. Вони жили із сином Олексієм, насолоджувалися сімейним щастям усі разом.

Таня сподівалася, що чоловік дуже зрадіє її приїзду, адже вони вже два тижні не бачились з-за її відрядження. Вона наkупила кілька пакетів продуктів, щоб приготувати романтичну вечерю. Зайшовши додому, розклала всі продукти в холодильник, а сама в душ збиралася, коли пролунав звук відкриття дверей, а потім і жіночий сміх. Вона заст игла з речами в руках на порозі ванної кімнати. Вона побачила через дверний проріз, що в кімнату зайшла незнайома жінка та її чоловік, вони цілувалися і були настільки захоплені один одним, що навіть не помітили її і завались в їх подружню спальню. Тетяна зас тигла на своєму місці, а потім пішла у вітальню і плюхнулась в крісло. — Кошеня, моя ще не повернулася, тож можемо до ранку у мене залишитися.

Жінка розсміялася, потім відправилася у ванну, а за тим і на кухню. — Олег, я тут виноград знайшла! Обожнюю виноград! — Виноград? Звідки виноград? Зазвучали три вожні кроки. — Катя збирайся. — Милий, що сталося? — грайливий голос жінки. — Катя, ти rлуха? Швидко збирайся! Дружина повернулася… Незадоволений жіночай вдох, звук, як відкриваються і закриваються двері, а потім швидкі кроки у вітальню. Побачивши дружину в кріслі, Олег зав мер на порозі. Таня просто дивилася на протилежну стіну, навіть не здригнулася, коли він увійшов. — Мила? Я не знав, що ти повернешся… так несподівано все… — розгублено пробелькотів Олег. — Замовкни.

Чути тебе не хочу — відрізала Тетяна крижаним тоном. — Тань, слухай, я винен, прости мене, добре? Два тижні без жінки, ні один чоловік на моем місці б не витримав. — Адже я попросила замовкнути. Вона встала, все ще не дивлячись на нього, пройшла в спальню, зібрала його речі у велику сумку, шnурнувши їх йому, вказала на двері. Олег деякий час постояв на місці, сподіваючись, що вона зми лується, але її холодний погляд не вселяв надії. З вздохом попрямував до дверей. — Ключі від будинку і машини поверни. Опинившись за дверима, він зрозумів, що йому нікуди йти.

По мережі давно гуляє історія, яка багатьом здасться неправдоподібною. Але ми пам’ятаємо що насправді, життя закручує такі «сюжети», що «відпочивати» може будь-який режисер. Дивіться до кінця буде цікаво. Іван повертався з нічної зміни, втомлений донезмоги. Хотілося прийти і розтягнутися на ліжку, провалившись в глибокий сон. Робота була важ кою, але крім рудника влаштуватися після звільнення з колонії нікуди не вдавалося. Йому ще пощастило більше багатьох – хлопця взяла в знімну квартиру бригада вахтовиків. В його становищі можна було сподіватися тільки на вагончик поруч з роботою. Щоб зрізати дорогу, він звернув через парк, сподіваючись швидше дійти до під’їзду. Попереду на лавці він побачив великий згорток. Підійшовши ближче, хлопець оторопів. Загорнутий в якусь тканину або ковдрочку перед ним лежало немовля.

Іван зупинився в глибокому розпачі. Тіло просило сну. Душа здригнулася від того, що, можливо, дитина пролежала пізньої осені в парку багато годин. Обережність попереджала, щоб він зі своєю судимістю не вплутуватися в цю історію. Нарешті, молодий чоловік зважився. Тягти маленьку дитину в квартиру, де жили 15 мужиків, було немислимо. Тому він притиснув малюка до себе і попрямував в сторону двоповерхового будинку, повз який часто проходив. Там розташовувався дит ячий буд инок. Іван пояснив ситуацію. Це була дівчинка. Приймаюча сестра сказала: “Записки від матусі немає. А давайте назвемо її Іриною Іванівною ”. «Ну, нехай буде так», – посміхнувся Іван. З цієї нагоди чоловік часто став замислюватися про своє життя. Родні у нього не залишилося, але якось хотілося тепла і затишку. Іван часто згадував свого знайду і навіть телефонував іноді в дитя чий бу динок. Коли Иришка підросла, став приходити до неї в гості з подарунками.

Кожну їхню зустріч малятко вручала чоловікові малюнки, де разом з дівчинкою були тато і мама. Нова співробітниця дитячого будинку, приблизно одного віку з Іваном, помітила добре ставлення чоловіка до дівчинки. Вона сама була колишньою вихованкою цієї установи і розуміла, наскільки дитині важлива сім’я. Але також Світлана розуміла, що самотньому чоловікові дівчинку не віддадуть ніколи. Жінка вирішила допомогти двом важливим для неї людям. Адже сподобався їй Іван, виявляється, відвідував названу дочку вже 10 років! Ірочка дуже чекала, коли тато забере її додому. І чоловік вже 5 років виплачував гроші за квартиру по іпотеці, благо, заробітки в майстри на руднику були значно вище, ніж у підсобного робітника. Але відсутність сім’ї робило ситуацію безвихідною! Світлана та Іван поговорили по душам. Вони вирішили, що відносяться один до одного досить добре, щоб офіційно зареєструвати стосунки і здійснити Иришкин мрію!

Вони оформили всі доку менти, обставили кімнату дівчинки і пішли в ди тячий бу динок. Дівчинка кинулася до Івана на шию, потім обняла Світлану. Вона зауважила, що сьогодні її тато весь світився від радості. Він опустився перед дочкою навпочіпки і тихенько сказав: «Ірочка, збирай свої речі. Ти їдеш додому! А ми тебе чекаємо ». Так збулася світла мрія дитини, якого чоловік знайшов одного на лавці – через 10 років сталося диво отримання справжньої сім’ї. Про те, чи залишилися разом Іван і Світлана, «історія замовчує». Але, швидше за все, так і сталося. Адже їх об’єднала радість доброти і щастя, подароване маленькій людині. Такими або схожими історіями не збідніє земля. Адже люди у нас живуть добрі і світлі, здатні на великі вчинки. На цьому все друзі, чи сподобалася вам ця історія?

Ми з чоловіком в роз лученні вже більше 10 років. Він у той час знайшов собі жінку молодшу, красивішу і не роздумуючи пішов до неї. А мене він залишив з нашим підростаючим сином. З алі ментів nлатив зовсім небаrато, аж соромно згадати. Нещодавно я nродала квартиру своєї матері. Я поки не вирішила на що точно витрачу ці rроші. Хотілося куnити дороrу машину, тільки ось водити не вмію, але син сказав, що ніколи не пізно навчитися,

тому я роздумую над цим. І ось недавно до мене заявляється колишній чоловік. Давненько я його не бачила. Він став мені розповідати, що у нього хво ріє син онкологією і потрібні rроші. Він від кудись пронюхав, що я квартиру nродала, ось і вирішив приповзти. Сказав, що надасть всі документи про те, що син його дійсно хво рий. Сам же просив якраз ту су му, яка у мене була. Я запитала чоловіка, а що ж йому не взяти цю суму в банку… а він став відмовлятися, мовляв у рідних брати легше. Я мало не вдавилася від слова «рідні».

І тут я нагадала чоловікові, що коли я залишилася одна зі своїм сином, то він намагався забрати у мене останнє, і йому не було шkода. Він навіть хотів відсудити у мене половину квартири, яку я куnила ще до весілля. Тільки це мене і врятувало. А так чоловік все що можна і не можна хапав після розлучення і тягнув в свою нову сім’ю. – Але це вже все пройшло, навіщо ворушити минуле. – Бачиш, тобі навіть на це плювати, то чому мені не повин но плювати на твій стан? Бери гроші в банку для свого сина, а мене забудь.

О восьмій годині тітка Ліза чекала на сусідській лаві тітку Дашу. Вони були двома нерозлучними вдовами, посиденьки яких завжди закінчувалися суперечками. Одного дня тітка Даша, прийшовши із запізненням, поцікавилася сином Лізи, Василем. Ліза згадала, як напередодні увечері Василь без попередження увірвався до неї до будинку з вимогою грошей. Незважаючи на слова матері, що вона не має грошей, Василь не здавався, і та зі страху дала йому трохи – скільки в неї залишилося.

Тітка Даша, помітивши на Лізі светр у теплу погоду, хитро висловилася на адресу Василя, протиставивши його своїй «ідеальній» дочці Маші. Втім, тітка Даша мала свої проблеми. Вона часто намагалася додзвонитися до Маші, але отримувала холодні відмови. Незабаром розмова Лізи та Даші переросла у старе суперництво та єхидні зауваження на адресу їх сімей, внаслідок чого вони посварилися та пообіцяли більше ніколи не зустрічатися.

Втім, це було не вперше і точно не востаннє. Вже надвечір Даша підійшла до будинку Лізи і позичила в неї сковороду для млинців. Незабаром вони помирилися завдяки рецепту, а вірніше, його відсутності у Даші. На жаль, перемир’я виявилося недовгим. Вони знову посварилися через смак млинців, що спричинило чергову «останню» сварку. Наступного дня Даша чекала на компанію Лізи на лавці. Їхні щоденні суперечки відбувалися не від щирої неприязні, а швидше за звичкою і від нудьги. Просто дві самотні жінки, які звикли до суспільства одна одної, разом долали життєві труднощі, виплескуючи свої емоції одна на одну.