Интересное тут

Вони дуже відповідально віднеслися до нapoдження дитини, тому вчасно проходили всі обстеження. На одному із них, лikapi повідомили дуже страաний діагноз — в хлопчика гіпопластичний серцевий синдром. Після нapoдження малюку провели օոерацію. Це страաний діагноз, адже з ним виживають одиниці. Хлопчик пережив 9 օոерацій на серце, під час яких його 3 рази реанімували, а ще з хлопчиком трапився інсульт. Вижити після такого — це просто чудо! Після нapoдження хлопчик мав лише 2 кг, тому до օոерації його ще готували, щоб дитинка набралася сил. Протягом першого тижня лikapi провели процедуру Норвуда, суть якої полягає в покращенні

kpoвообігу. Коли йому було всього тиждень, провели першу օոерацію. Усі дуже переживали за цю крихітку. Малюк був наодинці з лikapями посеред усіх цих медичних приладів. Але вони були впевнені, що він теж бореться за життя. Через рік і 3 місяці його нарешті виписали з лikapні. На жаль, скоро у нього знову трапився інсульт, і малятко потрапило в лikapню. Сьогодні малюк досить добре почувається, однак в майбутньому йому необхідна пересадка серця. Джек дуже веселий хлопчик, незважаючи, на те, що йому довелося пережити. Він весь час посміхається і веселить оточення. У цього хлопчика все буде чудово, адже він справжній герой.

Степанові було 41, і він жив у маленькому містечку. Він часто їздив районом по роботі, відвідуючи віддалені села та селища і залишаючись там на день чи два. Дружина Степана, Настя, звикла до його поїздок і довгий час вірила у далекі поїздки свого чоловіка. В одній з таких поїздок Степан познайомився з Катею, самотньою, але веселою та добродушною жінкою. Він зустрічався з Катею по буднях, не так часто, лише під час своїх відряджень у район. Катя жила у селі у своєму будинку за високим парканом, тому Степана майже ніхто не бачив у неї на подвір’ї. Степан доnомагав їй по дому, і вона була рада, що в неї з’явився такий підручний чоловік. Ось так Степан гойдався на гойдалці життя, від своєї дружини Насті до своєї kоханки Каті. Але трапилося так, що одного разу Насті розповіли про його пригоди в селі за п’ятнадцять кілометрів від його будинку. Одного ранку він вискочив з дому Каті з порожніми відрами до колонки, щоб набрати води. Але колонка з водою була за парканом. Степан якраз налив одне відро, коли раптом побачив свою сусідку Тетяну, яка мешкала з ним в одному будинку в місті. -Степане, що ти тут робиш?

– зневажливо запитала його Тетяна. Степан не міг зрозуміти, звідки взялася сусідка, і в його голові вже крутилися думки про те, що вона скаже його дружині. Він знав, що Тетяна обов’язково повідомить про їхню зустріч. -Ну, давай, наливай воду в інше відро, і я подивлюся, куди ти їх віднесеш. Мені дуже цікаво. Степан потупцював, наповнив друге відро, щось пробурмотів, ніби прийшов до своїх родичів, і, взявши обидва відра в руки, поспішив до будинку Каті, а Тетяна з усмішкою дивилася йому вслід . -Мабуть, вирішив розбавити однакові подружні стосунkи, але в іншому я не знаю, що й думати. Ну, нічого, Настя про все дізнається! Степан повернувся додому і вигадав версію, що його начальник попросив його заїхати до родича додому, щоб доnомогти з господарством. Він відчинив двері своїм ключем і увійшов до квартири. -Привіт, kохання моє, – покликав він з порога. -Вітання! – крикнула йому Настя з кухні. -Йди вечеряти! Степан сів за стіл, дружина поставила перед ним тарілку з голубцями, як раптом пролунав дзвінок у двері. Дружина побігла відчиняти.

Сусідка Тетяна стояла у дверях! -Привіт, Настя, – діловито почала Тетяна. -І з новинами! Чоловік удома? Настя була з жа хом від розповіді. Степан намагався все заперечувати, але слова Тетяни не залишали сумнівів. Їй здавалося, що земля пішла в неї з-під ніг. Вона не могла повірити, що чула. Степан завжди був їй вірний, принаймні так вона думала. Як він міг так вчинити з нею? Степан тим часом побілів, як полотно. Він знав, що його брехня наздогнала його, і він ніяк не міг заперечувати те, що говорила Тетяна. -Мені шкода, Насте, – тихо сказав він. – Я не хотів, щоб так сталося. Але Настя не хотіла цього чути. Вона відчувала себе ошуканою та скривдженою, і їй було нестерпно більше перебувати в одній кімнаті зі Степаном. -Забирайся, – холодно сказала вона. – Я не хочу тебе більше бачити. Степан знав, що він сильно облажався. Він вийшов із квартири, не сказавши більше ні слова, почуваючи себе найгіршою людиною у світі. Він втратив любов і довіру своєї дружини, і все це заради кількох миттєвостей насолоди з іншою жінкою. Ідучи вулицею, він думав про те, що зробив. Він забув усе, що в нього було з Настею, і все за ради швидkоплинного роману з Катею. Він знав, що зробив жа хливу помилку, і йому доведеться жити з наслідками все життя…

Мама нас із братом виховувала одна. Вона вийшла заміж за чоловіка старшого за себе на 20 років, їй самій на той момент вже було 30. Вони побралися, народилися ми з братом, а потім не стало батька. З того часу мама все сама тягла. Я після школи пішла працювати. Брат пішов до армії, а коли повернувся, захотів одружитися і привів невістку до нас додому. Я тоді вважала, що з мамою має залишитися дочка, а син має йти до дружини. Тому я образилася на своїх родичів. Тоді якраз у селі пішла мода їхати на заробітки до Італії, от я, недовго думаючи, вирушила на чужину.

18 років я не приїжджала додому, не телефонувала ні мамі, ні братові, вирішила, що якщо їм добре без мене, то хай собі живуть. Якщо зустрічала когось у Римі з нашого села, то завжди розпитувала про них. Так від людей я дізнавалася, що з ними все гаразд. А одного разу я зустріла свою сусідку із села, вона лише кілька днів як приїхала, і шукала роботу, бо хотіла заробити для дочки на квартиру. Вона розповіла мені, що моя мама захворіла, практично не ходить. Брат із дружиною від неї поїхали, мама зараз одна, а їй дуже потрібна допомога.

Не знаю чому, але те, що я почула, мене дуже збентежило. Я всю ніч не спала, а на світанку вирішила, що поїду додому. Скажу відверто, мені було страшно. Я багато років переконувала себе, що родичі мені не потрібні і що я і без них чудово впораюся. А тут я раптом зрозуміла, наскільки мама рідна і дорога для мене людина. На той момент я вже зібрала чималу суму. Роботу свою залишила я сусідці, а сама поїхала додому. Мама мене не чекала, словами не передати, якою була наша перша зустріч після довгої розлуки, ми обидві проплакали майже весь вечір, вибачалися один у одного.

Відразу наступного дня я почала шукати для мами добрих лікарів, помістила її в стаціонар. За кілька місяців мамі стало набагато краще. Колись я думала, що за зароблені гроші куплю собі квартиру, але коли приїхала додому, передумала. Я вирішила вкласти гроші в мамину хату, поміняла опалення, провела в будинок воду, почала добудову ще двох кімнат та кухні. Нехай моя мама поживе на старості у добрих умовах. Я тільки тепер зрозуміла, яке це щастя мати маму.

Останнім часом у житті Миколи та Алли нічого не складалося. Вони мали двох дітей, старша донька 8 років, а молодший син – 6 років. Жили вони зазвичай, тільки ось колишньої пристрасті вже не було. Алла останнім часом ходила сумною, засмученою. Але Миколу це мало хвилювало, він навіть не намагався розмовляти із дружиною.

Проте потім у Миколи на роботі з’явилася нова співробітниця. Така красуня, з довгою косою, молода та весела. Микола одразу звернув на неї свою увагу. Коли у співробітниці закінчився випробувальний термін та її остаточно прийняли до колективу, то вона влаштувала свято. На це свято було запрошено й Миколу. Вони трохи випили, почали разом танцювати.

Вранці вони прокинулися разом у квартирі нової співробітниці. Спочатку Микола відчув себе винно, все ж у нього дружина та діти. Він пообіцяв собі, що більше ніколи так не вчинить. Але потім все знову повторилося, Микола просто не міг відірватися від своєї новенької молодої коханки. Він не хотів повертатися додому, та й Алла на нього особливо не чекала.

Зате діти дуже сумували за батьком. Наближався день народження сина. Дружина попросила Миколу приїхати після роботи одразу до дитячого кафе, попросила не спізнюватися, щоб не засмучувати сина. І ось Алла забігла до кондитерської біля кафе, щоб забрати тортик на день народження. І тут вона побачила, як Микола годував свою коханку тістечками.

Це побачили також діти, вони потім весь вечір дошкуляли Аллу питаннями, хто була тітка. Але важко було триматися, але вона намагалася, щоб не зіпсувати свято синові. Увечері вона зібрала речі Миколи та виставила у під’їзд. Більше вона не бачила свого чоловіка. А Микола пробув зі своєю коханкою не довго, бо тій захотілося нових вражень, і вона його покинула.

Я визнаю свою упередженість, але вважаю, що маю на неї повне право. Зрештою це моя квартира, і я сама вирішую, що з нею робити. Я вирішила залишити квартиру онучці. Моя дочка наполягає, що я маю залишити квартиру і онуку, і онуці, щоб бути справедливою, але я так не вважаю. Онукові батьки явно віддають перевагу, а онучку часто ігнорують, начебто вона не є членом сім’ї. Все це викликає подив, тому що в них обох одні й самі батьки. Батько, зокрема, дуже любить свого сина, вкладаючи в нього

більшу частину своїх зусиль, ресурсів та прихильності. Дочка одного разу виправдовувалася тим, що не взяла онучку на сімейний відпочинок, стверджуючи, що вона надто мала, щоб запам’ятати цей досвід, хоча вони без проблем брали з собою її брата у тому ж віці. Концерти, свята і навіть підтримка

у навчанні були так само перекошені на користь онука. Спостерігаючи таку нерівність, я відчула себе зобов’язаною забезпечити онуці надійне майбутнє, тому вирішила заповісти свою квартиру тільки їй. Дочка заперечує проти цього, стверджуючи, що онуку квартира потрібна більше для майбутніх практичних цілей, наприклад, для проживання там з дружиною, тоді як онука вийде заміж або купити своє житло. Але ці аргументи лише зміцнили моє рішення: моя квартира – мої правила.

Перед тим, як піти на той світ, бабуся залишила нам з сестрою свою квартиру, запропонувавши самим розібратися з нерухомістю. Все дитинство ми були сиротами, і бабуся ростила нас у цій квартирі. У результаті ми з сестрою домовилися прожити разом 5 років, накопичити грошей, а потім продати квартиру та розійтися у своїх справах. Якийсь час все йшло за планом. Кожна з нас мала свій простір у трикімнатній квартирі: ми уникали побутових конфліктів і мирно співіснували. Однак через півроку моя сестра вирішила з’їхати, знайшовши собі чоловіка. Вона перестала сплачувати за комунальні платежі, заявляючи, що нічим у квартирі не користується, залишивши мене одну покривати витрати.

Ця несподівана зміна означала, що мені довелося скоротити свої заощадження, але я не засмутилася. Моєю головною турботою було зберегти квартиру. Але незабаром моя сестра захотіла негайно продати квартиру для свого весілля, до чого я не була готова. Незважаючи на наші початкові плани, сестра поспішала з продажем, бо їй терміново знадобилися гроші. Щоб не втратити свій будинок через потенційних сумнівних покупців, яких вона могла залучити, я вирішила викупити

її частку, залазячи у борги та кредити, щоб швидко зібрати гроші. Це був стресовий період, коли доводилося жонглювати кількома роботами, щоб звести кінці з кінцями. Через роки, коли моя сестра, тепер уже розлучена і маюча фінансові труднощі, попросилася переїхати назад, пославшись на своє упущення, я не могла погодитися. На той час квартира належала тільки мені. Її прохання не змінювало того факту, що я сприймала її вже не як сім’ю, а як людину, яка значно ускладнила моє життя.

Коли мій чоловік заявив, що наші діти нічого не успадкують, я спочатку була приголомшена з огляду на наш комфортний спосіб життя з великим будинком, квартирою та двома машинами, які, здавалося, призначалися сину та дочці. У свої 55 років ми щедро забезпечували своїх дітей, вважаючи, що дбаємо про їхнє щастя та благополуччя. Однак це разюче одкровення все змінило. Перебуваючи вдома під час хвороби, мій чоловік підслухав, як наша дочка Анжеліка хвалилася подрузі, що маніпулює нами заради фінансової вигоди,

і почув аналогічні слова від нашого сина. Того вечора мій чоловік поділився хворобливою правдою і дійшов висновку, що нашим дітям, незважаючи на матеріальний комфорт, не вистачає співчуття та подяки, вони розглядають нас лише як фінансовий ресурс. “Ми нічого їм не залишимо”, – вирішив мій чоловік, – “Їхня освіта – це їхня спадщина, нехай самі будують своє життя”. Ми протистояли їм, наголошуючи на необхідності самостійності, але вони зустріли це з обуренням.

Родичі розкритикували наше рішення, зрозумівши його не як злість, а як жорстку стратегію виховання смирення та подяки у наших дітях. Послідували довгі роздуми, в яких ми сумнівалися щодо моральності нашого вибору. Зрештою ми залишилися непохитними, вважаючи, що цей суворий урок необхідний для їхнього морального розвитку, сподіваючись, що вони усвідомлюють серйозність своєї поведінки й навчаться цінувати відносини, а не матеріальні блага.

Ми з чоловіком часто чули від родичів, як нам пощастило в житті, ніби наші квартири, машини та гарні зарплати просто впали з неба без жодних зусиль з нашого боку. Ми обидва стикалися зі схожими проблемами, адже росли старшими дітьми у своїх сім’ях і часто почувалися менш коханими. Коли я вступила до університету, батьки дали мені зрозуміти, що не зможуть оплачувати мою освіту, бо сестрі потрібні репетитори. Вони чекали, що я впораюся сама, незважаючи на постійні обов’язки по догляду

за сестрою, які значно скорочували мій навчальний час. При вступі мені не вдалося отримати оплачуване місце, і мені довелося працювати, щоб дозволити собі ще одну спробу вступити до університету. Я переїхала до міста, де був мій університет, жила спочатку в гуртожитку, а потім винаймала кімнату. Батьки рідко відвідували мене, приділяючи більше уваги успіхам моєї сестри. Зрештою, я вступила на іншу програму, працюючи неповний робочий день, що й призвело до зустрічі з моїм майбутнім чоловіком. Ми зблизилися через схожі сімейні ситуації і вирішили покладатися один на одного, оскільки на родичів сподіватися не доводилося. Жоден з батьків не зробив фінансового

внеску на наше весілля. Свекруха подарувала нам стару постільну білизну, а мої батьки надіслали листівку. У результаті ми з чоловіком невпинно працювали, просувалися кар’єрними сходами, купили будинок і машину. Наші батьки почали виявляти інтерес до нас лише тоді, коли наш фінансовий успіх став очевидним, раптово розглядаючи нас як джерело грошей для різних проектів. Розчаровані їхнім новим інтересом після стількох років зневаги, ми вирішили, що ті, хто отримував їхні інвестиції в минулому, і повинні їх підтримувати. Ми будували своє життя без їхньої допомоги, тому не бачимо причин витрачати свій насилу зароблений успіх на те, щоб виправдати їхні очікування.

Після розлучення я з п’ятирічним сином переїхала до старої однокімнатної квартири своєї бабусі. У ній не було ремонту понад 25 років. “Тяжко так жити”, – часто думала я, журячись про те, що не можу дозволити собі ремонт. Не допомагали й нерегулярні аліменти, які колишній чоловік виплачував через свій нестабільний спосіб життя, орієнтований на вечірки. Його батьки, матеріально заможні, відмовилися допомогти. Коли я попросила про допомогу, моя свекруха запропонувала: “Ти можеш жити у нас.

Ніхто тебе не виганяв”. “Вони не бачать проблеми”, – пробурмотіла я про себе, – “вони не помічають, як поведінка їхнього сина впливає на нашу дитину”. Незважаючи на всю безрадісність ситуації, мій колишній нещодавно пообіцяв зміни. “Я тимчасово попрацюю вантажником і оплачу ремонт”, – заявив він. Дивно, але одного з вихідних він з’явився тверезим, допоміг зняти шпалери і навіть приніс штукатурку для стін. Я була сповнена обережного оптимізму і купила нові шпалери. Але потім – тиша. Він зник лише через два дні роботи. Мої дзвінки залишилися без відповіді. Гроші так і не прийшли. Я витратила на ці шпалери останні кошти. Зневірившись,

я знову звернулася до свекрухи. Вона побачила у цьому можливість. “Переїжджайте до нас”, – запропонувала вона, – “а квартиру після ремонту здайте в оренду”. Вона сумувала за онуком, хотіла, щоб життя сина стабілізувалося, але його згубні звички вимотували мене. “Щоразу – одні порожні обіцянки”, – зітхнула я. Почуваючись ізольованою, незважаючи на численних друзів, я розмірковувала про свої подальші дії. Не маючи підтримки від мачухи і віддалившись від батька, я почувала себе самотньою. “Хто я для неї?”, – часто запитувала я сама себе.

Два тижні тому після трирічної хвороби померла моя мама, яка була моїм найближчим другом та підтримкою у життєвих випробуваннях. Впоратися з цим було непросто, особливо з вчинками мого батька. Незабаром після її похорону батько представив свою нову дружину, Карину, що приголомшило мене. Наступного дня після похорону він побіжно згадав про Карину, і я не могла зрозуміти його байдужості – обговорювати іншу жінку так скоро. Мій батько завжди був егоцентричний, але це було вже занадто.

Я вступила з ним у суперечку, влаштувала сцену, але зрештою мені довелося змиритися з ситуацією. Я взяла з нього обіцянку не привозити Карину на нашу сімейну дачу – місце, яким дуже дорожила моя мама. Однак нещодавно я застала там Карину в маминому халаті, що було приголомшливо. Батько був на задньому дворі, не підозрюючи про мій прихід. На мій жах, він спалював мамині речі. “Що ти робиш?”, – Закричала я здивовано, побачивши, як він кидає у вогонь її шарф.

Він намагався мене заспокоїти, але я не могла втішити себе. Коли Карина підійшла, щоб потішити мене, я відштовхнула її, вимагаючи, щоб вона пішла. У пориві гніву батько відважив мені ляпас, звинувативши в зайвій емоційності. “Навіщо тобі ці старі речі?” – Заперечив він, виправдовуючи спалювання тим, що це місце для Карини. Приголомшена і скривджена, я пішла, не промовивши більше ні слова. З того часу я припинила спілкування з батьком, змінивши номер телефону і ігноруючи його спроби вийти на зв’язок. Біль занадто глибокий, і я не впевнена, що наші відносини колись вдасться відновити.