Я визнаю свою упередженість, але вважаю, що маю на неї повне право. Зрештою це моя квартира, і я сама вирішую, що з нею робити. Я вирішила залишити квартиру онучці. Моя дочка наполягає, що я маю залишити квартиру і онуку, і онуці, щоб бути справедливою, але я так не вважаю. Онукові батьки явно віддають перевагу, а онучку часто ігнорують, начебто вона не є членом сім’ї. Все це викликає подив, тому що в них обох одні й самі батьки. Батько, зокрема, дуже любить свого сина, вкладаючи в нього
більшу частину своїх зусиль, ресурсів та прихильності. Дочка одного разу виправдовувалася тим, що не взяла онучку на сімейний відпочинок, стверджуючи, що вона надто мала, щоб запам’ятати цей досвід, хоча вони без проблем брали з собою її брата у тому ж віці. Концерти, свята і навіть підтримка
у навчанні були так само перекошені на користь онука. Спостерігаючи таку нерівність, я відчула себе зобов’язаною забезпечити онуці надійне майбутнє, тому вирішила заповісти свою квартиру тільки їй. Дочка заперечує проти цього, стверджуючи, що онуку квартира потрібна більше для майбутніх практичних цілей, наприклад, для проживання там з дружиною, тоді як онука вийде заміж або купити своє житло. Але ці аргументи лише зміцнили моє рішення: моя квартира – мої правила.