Я в шлюбі вже 14 років. У мене двоє синів. Старшому нещодавно виповнився 12 років, а молодшому – 3. До недавнього часу все у нас було добре. Чоловік працював, жили нормально. Але чоловіка звільнили і у нас почалися nроблеми, адже він єдиний здобувач. Потім він влаштувався на іншу роботу, але через пару місяців контора закрилася, і він знову залишився без роботи. Ми вирішили здавати нашу квартиру на кілька місяців, чоловік переїхав до своєї матері і став підробляти таксистом. Я з дітьми поїхала до мами, хоча мені не дуже хотілося.
У моєї мами дуже складний характер. У неї свої правила, свої звички. Мого батька немає в живих, Він пішов у інший світ десять років тому. Мама живе одна, отримує мізерну пенсію. Вона ледве-ледве зводить кінці з кінцями. І ось я з’явилася зі своїми дітьми, з порожніми кишенями. Ми їй набридли, ходить з незадоволеним обличчям, але тільки нам нікуди діватися, ніде жити. Я роблю все по дому, діти не шумлять, вони спокійні, виховані. Але мама все ж знаходить привід чіплятися. У батьків чоловіка однушка, там немає місця.
Мама постійно каже, що мій старший син багато їсть. Я їй пояснюю, що у нього зростаючий орrанізм, у нього хороший аnетит. Але мама наполягає на своєму. Каже, що котлети жирні, навіщо хлопчикові стільки жиру, до того ж він з’їв дві котлети. Я не засуджую маму. Вона звикла жити одна, вона економить на всьому, харчується овочами і фруктами з городу. Мені б дуже хотілося, щоб мама з теплотою ставилася до моїх дітей. У дитинстві я часто їздила до бабусі, вона завжди балувала мене смачними пирогами, млинцями, випічкою, смачний плов готувала, картоплю смажила, хоча жила скромно і ніколи грошей не вимагала. А тут мама лається, чому синові дві котлети поклала… Коաмар.
