На хрестини батько приїхав не один. Поруч з ним стояла маленька пухкенька санітарка Люся з місцевої лікарні. «Ну, хай живе як хоче», – подумала Марійка і вирішила більше не спілкуватися з батьком. З того часу вона не приїжджала до села, посилаючись на зайнятість і клопіт з дитиною. За півроку батько сам зателефонував. Говорив важко, тяжко дихав і переривав свої слова.
– Доню, ти на мене образилася? Чому не дзвониш, не приїжджаєш? У тебе все гаразд? – Все нормально, тату. Просто багато турбот з малюком: то зуби, то ще щось, – відповіла Марійка, ледве приховуючи роздратування. – Я так хочу вас побачити… Я знову в лікарні, з серцем погано… – Знову з серцем? Твоя Люся зовсім не дивиться за тобою. Гаразд, спробую приїхати, – кинула вона слухавку.
Наступного дня рано вранці пролунав дзвінок. Це була тітка Людмила. Вона повідомила, що батька не стало вночі. Марійка з жахом осіла на підлогу, відчуваючи, як світ валиться навкруги. – Як я могла бути такою егоїсткою? Він чекав на мене, він хотів просто почути мене… Я не сказала йому, як люблю, – прошепотіла вона крізь сльози. На могилі батьків Марійка вперше сказала те, що не встигла за життя: – Пробач мені, тату…