Я ніколи не думала, що таке може статися у моєму житті. Понад 20 років я жила сама. Чоловіка не стало, коли нашій дочці, Олені, було лише п’ять років. Спочатку я трималася заради неї, а потім все моє життя зосередилося на тому, щоб забезпечити їй краще майбутнє. У цьому мені завжди допомагав Дмитро, давній друг нашої родини та хрещений батько Олени. Після смерті чоловіка він був поруч: допомагав по господарству, ремонтував старий будинок, а коли ми вирішили будувати новий, взяв на себе більшу частину роботи. Жодного разу він не взяв у мене грошей, і я досі дякую Богові за таку підтримку. Дмитро ніколи не був одружений. Він говорив, що сім’я – це велика відповідальність і не всі готові її нести. Але згодом наші розмови почали змінюватись. Він став ставити мені питання, які змушували задуматися: – Маріє, хіба нормально, що ти залишаєшся сама? – Ти теж заслуговуєш трохи щастя для себе, правда?
Так минув рік, потім ще один. Ми все більше часу проводили разом, а одного разу Дмитро зізнався, що хотів би провести зі мною решту свого життя. Я вагалася, бо знала, що для моєї доньки це буде шок. Однак час минав, і я зрозуміла, що більше приховувати наші стосунки безглуздо. На Новий рік вирішила все розказати. Я запросила Олену та її чоловіка Сергія на святкову вечерю. Постаралася, приготувала найкращі страви, щоби зробити вечір особливим. Дмитро також прийшов, допомагав накривати на стіл. Спершу все було спокійно: ми розмовляли, сміялися, згадували минуле. Після тостів я наважилася: – Олено, Сергію, я хочу дещо вам сказати, – почала, намагаючись приховати хвилювання. – Ми з Дмитром уже якийсь час разом. І хочемо жити разом. Слова повисли в повітрі, а потім Сергій різко кинув вилку на стіл: – Разом? – перепитав він, дивлячись на мене так, ніби я збожеволіла. Олена теж підвела голову: – Мамо, серйозно? У твоєму віці … Про яке «разом» взагалі може йти мова? Тобі треба вдома сидіти, онуків няньчити! Я відчула, як стискається серце, але спробувала втриматись: – Олено, я теж маю право на щастя. Дмитро завжди був поряд, допомагав, коли ніхто більше цього не робив. Сергій різко підвівся з-за столу: – Так, допомагав, бо знав, що рано чи пізно все готове йому дістанеться!
Йому нічого не потрібно – ні будувати, ні працювати. Все вже зроблено. Я не витримала: – Сергію, ти серйозно? Дмитро зробив для цього будинку більше, ніж ти за все своє життя. Де ти був, коли треба було копати город чи лагодити дах? У Буковелі чи Одесі? Олена спробувала заспокоїти чоловіка, але й сама додала: – Мамо, я розумію, ти хочеш змін, але це неправильно. Хочеш жити з ним? Живи, але у його домі, а не в нашому. Я ледве стримала сльози: – У нашому? – перепитала я. – Олена, цей будинок я будувала для тебе, відмовляючи собі у всьому. А тепер, коли я хочу трохи щастя, ви вирішуєте, що мені робити? Скандал закінчився тим, що Олена з Сергієм пішли, голосно грюкнувши дверима. Я залишилася одна з Дмитром. – Може, вони мають рацію, – прошепотіла я, дивлячись на Дмитра. – Ні, Маріє. У будь-якому віці кожен має право на щастя, – відповів він. Я поклала йому голову на плече і зрозуміла, що зробила правильний вибір. Нехай буде як буде, але тепер я живу не тільки для інших, а й для себе.