Ранок неділі. Я насолоджуюся теплом ліжка, а мій чоловік вирушив до своєї мами міняти лампочки. Звісно, причина візиту звучала інакше: – Синочку, в Ігоря, твого племінника, сьогодні день народження. Приїжджай, заразом лампочки заміниш. Мій чоловік – марнотрат. Його зарплати вистачає на кілька днів. Добре хоч комуналку оплачує та трохи виділяє на їжу. Решта йде на нові ігри та покупки в них. Мене це не турбує – нехай краще вдома сидить, ніж вештається з друзями по барах. Вважаю, що для чоловіків перші 40 років дитинства – найскладніші. Пояснюю це не для скарг, а щоб стало зрозуміло, чому чоловік ніколи не має грошей. У мене ж, навпаки, завжди є заощадження. Іноді, якщо йому терміново треба щось купити, я рятую.
Але принципово не даю грошей на його маму, сестру та племінників. Я пам’ятала про день народження Ігоря і заздалегідь купила йому великий конструктор. Вранці вручила подарунок чоловікові, а сама з чистою совістю залишилася вдома дивитись телевізор. Чому я не поїхала на свято? Все просто: свекруха та золовка не виносять мене. Вони вважають, що мене любити нема за що: ні грошей я їм не даю, ні дітей не нянчу. Якось я залишилася з племінниками «на годинку». Повернулися за ними лише за п’ять годин. У результаті я запізнилася на роботу і втратила премію. Після того випадку, коли я зателефонувала золовці і висловила претензії, мене прозвали «нахабною хамкою». З того часу на такі прохання я відмовляю. Але не заперечую, коли діти приходять з чоловіком – я охоче з ними граю.
Не минуло й дві години з моменту відходу чоловіка, як він повернувся, і не один – з ним вся його рідня, включаючи дітей. Свекруха, не знімаючи пальта, з важливим виглядом увійшла до спальні. – Цього року ми вирішили скинутися та подарувати Ігорю планшет за 10 тисяч. Нам не вистачає 4 тисячі. Будь добра, додай. Я була готова подарувати дитині планшет, але не такий дорогий. До того ж, золовка вже два тижні викладала фото саме цього планшета з підписом: «Хочу! Подаруйте!». Збіг? Не думаю. Я відмовила. Чоловік підтримав мене. Щоб не залишати дитину без подарунка, я покликала Ігоря, відкрила ноутбук, знайшла бюджетну модель за 4 тисячі, сплатила її з карти та оформила доставку на адресу свекрухи. Ігор радісно помчав до своєї мами, а я подумала: «І це мене звинувачують у нелюбові до дітей!» Свекруха мою щедрість не оцінила: – Тебе просили дати гроші, а не лізти зі своїми замовленнями!
Оббираєш мого сина, у нього навіть на лампочки грошей нема! Давай 4 тисячі, швидко! Це його гроші, а не твої! І тут вона полізла в мою сумку, що лежала на комоді. Я гнівно подивилася на чоловіка і сказала: – Щоб за п’ять хвилин їх тут не було. Чоловік, схопивши матір, випровадив рідних з дому. Уклався за п’ять хвилин. Ось чому я терплю його захоплення іграми. Раніше вся його зарплата йшла до мами, а тепер хоч би на свої розваги витрачає. До речі, приклад з лампочками: свекруха попросила чоловіка купити їх по дорозі до неї. Не розбираючись, він передав трубку продавцю. В результаті йому зібрали лампочок на 10 років вперед за тисячу гривень. Свекруха не розмінюється, раз син платить, то хай купує найдорожче. І так у нас у всьому. Чесно, я вже не знаю, як справлятися з її нескінченними запитами.