Моє ім’я Лариса, мені тридцять шість років. Ми з чоловіком розлучилися давно, минуло вже шість років. Причина для розлучення була вагома: він мені зрадив і пішов до тієї жінки, яка, до того ж, уже була від нього вагітна. Зрештою вони зіграли весілля. На цьому наше спілкування припинилося, я не знала, що відбувається у їхньому житті.
Я зовсім не бідую. У мене є своя однокімнатна квартира, я працюю на пристойній посаді. Виходити заміж знову не збираюся, я і перше розлучення ледве пережила. При цьому я маю стосунки з хорошим чоловіком. Дітей так і не завела.
Минулого тижня до мене прийшов мій колишній чоловік – Слава. Я не бачила його багато років, тому неймовірно здивувалася. Дуже хотілося відразу сказати йому, щоб йшов куди подалі, але я не встигла цього зробити. Слава поділився зі мною неприємною новиною: його син хворий. Онкологія, страшний діагноз. Лікування, відповідно, дуже дороге. І ось постало фінансове питання. Вони з Мариною – тією самою коханкою, – подумали і вирішили піти з цим проханням до мене.
Я маю потрібну суму. Я недавно продала свою другу квартиру, яку мені заповіла бабуся. Уявлення не маю, як мій колишній дізнався про це. Очевидно, з’ясував, скільки я могла виручити за те житло, адже саме така сума йому терміново й знадобилася. Звучить як неймовірний збіг.
Я ще не встигла подумати, на що витратити гроші. Я завжди мріяла про автомобіль, але для цього спочатку потрібно отримати права. А на автошколу в мене зараз немає часу. Проте це мої гроші, і я не зобов’язана з кимось ними ділитися. Життя може бути дуже непередбачуваним, раптом вони знадобляться мені самій. Цікаво, а якби захворіла я, колишній та його пасія дали б хоч копійку на моє лікування? Зовсім не впевнена.
«Ти тільки уяви, що я відчуваю, і що відчуває Марина!», – сказав мені колишній. Ось тільки мої почуття вони чомусь не уявляли, коли Слава, не ховаючись, ходив на побачення з цією жінкою. Коли ж ми розлучалися, він наполягав на тому, щоб ділити взагалі все: майже до виделок і ножів. Говорив, що йому потрібні речі для сім’ї. І на квартиру мою поглядав, та ось тільки не вийшло нічого, вона була куплена ще до шлюбу. Я сама сплачувала кредит. Скільки образ тоді на мене сипалося! Виходило, що я дуже погана людина, якщо не хочу поділитися майном з молодою сім’єю. А тепер ці люди хочуть, щоб я уявляла, що вони себе відчувають!
Слава пообіцяв принести мені всі документи та довідки, щоб переконати мене у істинності діагнозу. Але я не хочу нічого бачити. Відразу вирішила, що грошей вони від мене не матимуть. Так, Слава пообіцяв, що вони все повернуть: поступово, але стабільно. Але ж після лікування хлопчику потрібно буде якось реабілітуватися, а це теж досить дорого. І я не вірю, що насправді хтось мені щось поверне. Адже в банк вони не йдуть, там не слухатимуть ніяких виправдань. І терпіти прострочення платежів теж не будуть.
Все це я сказала Славі. Він почав кричати. Запитував, що йому зробити, щоб я передумала. «На коліна встати, чи що?!»
А я не хочу, щоб він навколішки вставав. Я хочу тільки одного: щоб він назавжди позбавив мене необхідності бачити його. Я і так пережила дуже багато через цю людину. Але не схоже, що мені дадуть спокій так просто. Слава заявив, що передзвонить мені пізніше, коли я подумаю як слід. Але я не збираюся міняти своє рішення.
З одного боку, совість мене не мучить. Це мої гроші, я не зобов’язана ділитися ними. Але з іншого все ж таки залишився якийсь неприємний осад. Йдеться ж про хворобу маленького хлопчика. Якби захворів хтось з моїх близьких – племінник, наприклад, – я заплатила б за лікування. Але Славі та його Марині я допомагати не хочу.