Интересное тут

Мої діти вирішили, що на старості років я маю їх забезпечувати, бо їх так навчив батько. Колись я вдало вийшла заміж і ніколи не знала потреб. Чоловік добре заробляв, і я могла не працювати – займалася будинком та виховувала дітей. У Михайла був бізнес: він купував машини у Польщі чи Німеччині, ремонтував їх та продавав.Наші син та дочка теж ні в чому не знали відмови. Вони мали все, що вони хотіли. Коли вони виросли, чоловік купив їм квартири та влаштував шикарні весілля. Так вони звикли, що все робиться заради них.

Захотіли поїхати на море – поїхали. Сподобалися дорогі телефони – отримуйте. Михайло робив усе, щоб догодити дітям. Але зараз плоди такого виховання принесли багато проблем.
Чоловіка вони хоча б поважали, а до мене ставилися як до служниці, бо я не давала їм грошей. Вони вимагали готувати кожному улюблену їжу, прати їхні речі, прибирати за ними. Самі по дому нічого не робили.

Коли не стало Михайла, діти одразу почали ділити спадок. Мене вигнали з дому, який потім продали.
– Навіщо тобі такий великий будинок? Адже ти на нього не заробила, це все батько зробив! – сказали вони.Гроші від продажу будинку діти витратили на придбання машин. Мені дала притулок подруга, яка порадила їхати на заробітки, адже на дітей розраховувати не варто. Я так і вчинила.

Вже третій рік працюю в Італії, усі зароблені гроші відкладаю на житло та на свою старість. Знайшла тут багато подруг, усі вони українки, і навіть кілька жінок з нашої області. Робота у мене теж хороша – я допомагаю літній жінці і доглядаю її будинком.

За ці роки я ніколи не приїжджала додому, навіть на свята. А навіщо? Своєї хати в мене немає. Кілька днів тому несподівано зателефонував син. Виявилося, що він не зміг утримати бізнес батька та набрав купу кредитів.

Оскільки я працюю за кордоном і, на його думку, заробляю достатньо, син вирішив, що я маю погасити його борги.

– Тато завжди нам допомагав, а ти – ніколи! Могла б хоч зараз виправитись та допомогти! – кричав він.

Я відповіла йому:

– Я вам нічого не винна. Всі діти доглядають своїх батьків на старості, а ви думаєте тільки про себе. Так ось, я теж думатиму про себе!

З того часу діти навіть не згадують про мене. Мені болісно усвідомлювати, що в мене такі невдячні діти. Сподіваюся, якось вони зрозуміють, яку помилку роблять. А поки що я працюю, щоб забезпечити себе, адже більше розраховувати нема на кого.

Хіба я не права?

Зараз я опинилася у скрутній ситуації, не знаю, як вчинити. Мама та бабуся дають одну пораду, а подруги радять зовсім інше. Може, хтось мав подібний досвід?Мені було 19 років, коли я стала мамою трійні. Я родом з невеликого містечка, після школи вступила до Івано-Франківська. Там познайомилася з Володею. Він був популярним хлопцем, спортсменом та душею компанії. Ми зустрічалися три місяці, а потім я дізналася, що вагітна. Я боялася робити аборт, хоч не планувала ставати мамою. Володя, дізнавшись про новину, просто зник, заблокував мій номер, а його друзі теж замовкли.

Я зрозуміла, що не зможу вчитися з трьома дітьми, забрала документи з університету та повернулася до мами. Звісно, сусіди швидко рознесли новину. Я чула багато поганого на свою адресу. Мама працювала за кордоном і дізналася про мою вагітність на п’ятому місяці.
– Як ти могла? Тобі всього 19, у тебе все життя попереду, – обурювалася вона.
Бабуся Олена підтримала мене, але ніхто не очікував, що у мене буде трійня. Коли діти народилися, життя стало складним. Грошей ледь вистачало, хоч мама й надсилала що могла. Я купувала одяг для малюків у секонд-хенді, суміші вибирала найдешевші. Коли їм виповнилося шість місяців, я знайшла роботу касиром.

Минуло чотири роки. Хлопчики пішли до садка, а я продовжувала працювати. Бабуся стала потребувати догляду, а мама все ще працювала за кордоном. Моєї зарплати вистачало на найнеобхідніше, але про такі речі, як відпочинок, ремонт чи новий ноутбук для дітей, і думати не було чого. Ми жили у невеликій двокімнатній квартирі: бабуся в одній кімнаті, я з хлопчиками на розкладачці в іншій.

Нещодавно мені зателефонував Володя та запропонував зустрітися. Я подумала, що, можливо, він нарешті усвідомив свої помилки та хоче налагодити стосунки з дітьми. Але все виявилося інакше. Володі прийшов повістка до армії, і його батьки не змогли «відмазати» його. І тоді вони згадали про його синів.

— Я платитиму по тисячі доларів за кожну дитину, тільки запиши мене в документи як батька, — сказав він. — Я не хочу йти до армії, мене там уб’ють!

— Тобто ти згадав про своїх дітей лише заради власної вигоди? – Запитала я.
— Нехай так, – відповів він. — Але подумай, це вигідна пропозиція. Я можу платити більше, купити тобі машину чи прописати у своїй квартирі. Я знаю, що вам важко.
Мама та бабуся категорично проти. Вони вважають, що Володя просто використовує нас для своєї мети і потім втече за кордон.

Але я не можу не думати, що ці гроші могли б допомогти нам. Ми змогли б зробити ремонт або навіть купити нове житло. Тепер я не знаю, як вчинити.

Що ви зробили б на моєму місці?

Мені 46. Місяць тому я стала мамою двійнят — хлопчика Артурчика та дівчинки Оленьки. Важко передати словами, що я відчуваю, дивлячись на своїх малюків. Це справжня суміш щастя, радості, сліз та внутрішнього тепла. Почуття переповнюють мене до країв.Але ні моя мати, ні рідна сестра не приїхали на виписку. Родичі чоловіка також проігнорували народження наших дітей. Все це через наш вік.

Артурчик та Оленька — мої радість та гордість. Але, на жаль, ні моя мама, ні сестра, ні родичі чоловіка навіть не зволили прийти на виписку. Все через те, що ми з чоловіком вже немолоді.
Раніше я не думала про дітей. Була молода та жила для себе: дискотеки, клуби, море коктейлів, компанії друзів. Що ще потрібно молодій дівчині? Життя кипіло.

Але у 22 я зустріла Остапа. Красень, з бородою та в окулярах, за ним натовпами бігали дівчата, але він обрав мене. Остап мав квартиру, машину, сімейний бізнес. Я вже мріяла про весілля, уявляла себе в білій сукні і думала про медовий місяць. Але Остап виявився іншим. Для нього це були несерйозні стосунки. Одного разу, поки я була в салоні, він просто змінив замки в квартирі та виставив мої речі за двері, сказавши, що я йому не підходжу.

Це був важкий час. Я схудла на 15 кілограмів, волосся випадало, і я змушена була носити перуки. Стрес дався взнаки на моєму здоров’ї, особливо на жіночій частині. Я пройшла через безліч обстежень, операцій, лікування, але нічого не допомагало.

Я вирішила зосередитись на роботі. Стала майстром манікюру, заробила на квартиру, потім на машину, а у 33 відкрила свій салон. У моєму житті все налагодилося.

Два роки тому я зустріла Дмитра. Він випадково зайшов до мого салону розміняти гроші, і ми швидко зблизилися. Через деякий час ми одружилися та вирішили завести дітей. Однак через вік у нас нічого не виходило. Тоді я зважилася на ЕКЗ і почала молитися Богові про дітей.

Молитви почули — я народила двох здорових малюків, а пологи пройшли легко.
— Ти з глузду з’їхала? У твоєму віці народжувати? Ти про що взагалі думала? — дорікала мені мама.
— У мене скоро онуки будуть, а ти дітей народжувати надумала? – обурювалася сестра.

Жоден з родичів нас не підтримав. На виписці був лише мій чоловік та фотограф, який зробив нам кілька знімків на згадку. Ми поїхали додому удвох з Дмитром та дітьми.

Малюкам уже місяць, але ні мама, ні сестра не хочуть приїхати в гості. Вони вважають, що я зганьбила їх, вирішивши стати мамою в такому віці.

Але хіба це неправильно – хотіти свою сім’ю? Хіба це злочин?

У моїх батьків є дача, на якій ми з дружиною раніше часто відпочивали, допоки у нас не було своєї, а жили у місті. Знаходиться дача недалеко від міста у звичайному маленькому селі, на його околиці біля лісу. Біля лісу є мальовниче місце, тому там розмістилися люди з міста. Тож кілька ділянок поряд з лісом належать саме дачникам, а не місцевим мешканцям.

Коли мої батьки придбали цю ділянку, по сусідству з ними будувався будинок. Сусід будував дачу швидко, тому, коли вирішив обгороджувати свою ділянку, з батьками нічого щодо паркану не погоджував. Ну а ми тоді подумали, нехай робить паркан яким хоче, адже тоді не доведеться платити. Так усе й було доти, доки сусід не вирішив продати свою дачу.

Новий власник, коли дізнався, що ми не платили нічого за паркан, прийшов до батьків вимагати половини вартості за нього за цінами на поточний момент. Хоча ми паркан не погоджували з колишнім господарем ні за зовнішнім виглядом, ні за вартістю, ні за висотою та іншими критеріями. Батьки, звичайно, не погоджувалися з новим господарем. Вони вирішили запропонувати йому свій варіант, їм більше подобається дерев’яний паркан, адже він виглядає затишніше. Тому вони хотіли поміняти паркан на новий і більшу частину (три чверті) сплатити самі, проте нового сусіда такий варіант не влаштував, він вимагав гроші.

Ну добре, тоді батьки вирішили, якщо ділити паркан навпіл, погодити вартість та перевірити точні координати. Для цього викликали БТІ. І в результаті виявилося, що паркан розміщений не за планом ділянки, а на цілий метр ближче до нас, тобто колишній господар забрав у нас метр землі. Тож новому сусідові було виставлено припис перемістити паркан. Адже в БТІ він зазначив, що паркан був збудований колишнім власником і новий власник повністю вступив у володіння цією ділянкою і всім, що на ній є.

Але найсмішніше те, що в сусіда в одному метрі від паркану знаходиться цегляна споруда і при перенесенні паркану вона вважатиметься незаконною. Перенесення цегляної прибудови – це дуже непросто.Так що, як то кажуть, «скупий платить двічі». Хотів сусід грошей, а одержав проблеми.

Одного чудового дня, коли я хотіла поговорити зі своєю подругою Тетяною Іванівною, на мій дзвінок відповіла її дочка Марина. Вона сказала мені, що їй мати переїхала жити в будинок для людей похилого віку. Мовляв, вона там чудово почувається і сама весь час говорить про це.

З Тетяною ми раніше працювали разом. Тепер, коли вона вийшла на пенсію, ми бачимося набагато рідше, але все одно регулярно дзвонимо одна одній, щоб дізнатися, як справи.

І ось вона вже якийсь час не відповідала на дзвінки.

Я намагалася турбувати її не надто часто, думала, може, стара подруга втратила інтерес до спілкування зі мною. Але періодично мене накривало хвилюванням, і я обовʼязково їй телефонувала.

А виявилося, що діти здали її до будинку для людей похилого віку. Тому, Тетяна на дзвінки і не відповідає.

Я розгубилася, але вирішила не робити висновків, поки не дізнаюся про всю ситуацію цілком. Взяла адресу нового будинку Тетяни та вирішила поїхати до неї.

Вона дуже здивувалася моєму візиту. Я бачила, як їй ніяково. Але Тетяна цю незручність постаралася не висловлювати.

– Це був мій вибір, – сказала вона. – Донька залишилася без житла, покинула колишнього, а жили вони в його квартирі. Я дала притулок їй і онуці. А потім Марина знову вийшла заміж, привела цього чоловіка в квартиру. Ось я й вирішила поїхати. Занадто багато нас було, квартира не така велика. А так хоч онука житиме в окремій кімнаті.

У Тетяниній кімнаті всього було п’ятеро мешканців. Тетяна сказала, що всі вони дуже милі та приємні жінки. Але минуло вже три місяці, а їх так ніхто й не відвідав.

– Зате до мене дочка раз на тиждень приїжджає! Приносить їжу. Я всіх сусідок частую, вони завжди так радіють.

Ми пили чай, я слухала, що говорили інші жінки, які тут живуть.

– Мій син у дитинстві ні з чим без мене впоратися не міг, – поділилася одна зі стареньких. – Люди балакали, мовляв, він так і залишиться біля спідниці мами до кінця життя. Але він виріс, а спідниця виявилася не така вже й потрібна.

Вона здригнулася, ніби зрозуміла, що сказала щось не те. І одразу додала:

– Він зайнятий чоловік у мене. Часу зовсім нема.

– На синів своїх тут зазвичай не грішать, – хмикнула Тетяна. – Самі ж винні, таких виховали. Тому здебільшого виправдовують.

Я дивилася навколо і не могла зрозуміти, як можна назвати таке життя хорошим. Сусідки справді виявилися приємними. І персонал начебто ввічливо поводився. Але на цьому всі достоїнства цього місця закінчувалися.

Пахне довкола дуже неприємно. Сечою, потом, трохи їжею. І їжа не виглядає смачною.

Людей, які доглядають лежачих хворих, недостатньо. Ті, хто лежить, живуть там, де й здорові. В однієї з жінок у Тетяниній кімнаті деменція. Вона поводилася тихіше за всіх, коли я приходила.

Так, люди похилого віку цілком можуть жити в подібних будинках. Але якщо вже посилати туди свою матір чи батька, краще зупинити свій вибір на платному варіанті. Там за старими хоча б доглядають нормально.

Але взагалі ніде старим не буде так само добре, як удома. Особливо якщо йдеться не про лежачих хворих. Тетяні точно було б краще не тут.

Тільки йдучи, я усвідомила, наскільки їй насправді погано. Прощаючись зі мною, медсестра попросила приходити частіше. Мовляв, ніхто до цього до Тетяни не приходив. А вона нова, візити близьких людей для таких завжди дуже важливі.

Якщо вірити статистиці, кожним 700 новонародженим діагностують хромосомну патологію, тобто синдром Дауна. Такі дітки мають особливості у розвитку. До таких дітей прикріпилася назва «сонячні», тому що виростають дуже чуйними та довірливими людьми.

На жаль, не рідкісні випадки, коли батьки віддають своїх особливих дітей до дитячих будинків, злякавшись відповідальності. Мені дуже важко зрозуміти, як можна віддати свою кровинку. Такі діти, які виросли в сім’ї, можуть мати повноцінне життя.

Але зустрічаються і такі батьки, які чудово справляються з вихованням дітей з синдромом Дауна. Сьогодні ми хочемо розповісти про один з таких випадків. Це тато, якого звуть Євген, йому 33 роки, а його сина звуть Михайло.

Про діагноз дитини стало відомо відразу після народження. Перше почуття, яке відчув молодий тато – це розгубленість. Але він одразу взяв себе в руки, адже його підтримки потребувала дружина, якій було найскладніше.

Євген зізнався, що дуже засмутився, коли дізнався про діагноз свого сина. Тепер йому дуже соромно за свою поведінку. У нього народилася дитина, на яку він так чекав, а це найголовніше.

Незабаром прийшло усвідомлення, що він повноцінна людина, у якої народилася особлива дитина. А його сльози – це справжній егоїзм. А він має бути відповідальним, адже він тепер має сина. У світі існують хвороби набагато страшніші.

Насамперед чоловік вирішив дізнатися якнайбільше інформації про синдром Дауна. В інтернеті він натрапив на інформацію, що у відомої телеведучої Евеліни Бльоданс теж народилася «сонячна» дитина у цьому пологовому будинку. Також чоловік дізнався, що у Європейських країнах такі діти повністю пристосовані до життя у суспільстві.

Інформація щодо діагнозу його сина не вплинула на рішення Євгена про його виховання. Але його дружина мала іншу думку щодо цього. Вона не хотіла виховувати хвору дитину, і тому подала на розлучення. Євген не зміг переконати свою дружину.

Євген не вважає себе героєм. Статус батька зобов’язує кожного нести відповідальність за свою дитину.На своїй сторінці в Інстаграмі чоловік розповідає, з якими труднощами стикається він і як він їх вирішує. Він сподівається, що це допоможе змінити ставлення людей до особливих дітей.

Нерозуміння між батьками та дітьми існувало за всіх часів. А причина всіх сварок дуже банальна – відмінності у поглядах на життя різних поколінь. Але ситуація може посилитись, коли діти сепаруються від батьків і заводять власні сім’ї. На думку деяких батьків, діти заради своїх половинок готові на зраду найрідніших їм людей.

Кожна сім’я індивідуальна і проблеми у всіх різні. Сьогодні ми наведемо лише один приклад з тисячі, а Ви вже самі зробите висновок для себе.

Інша сім’я
У 60-річної Людмили Вікторівни з рідних залишився лише син. Він уже дорослий чоловік, має дружину та двох дітей. Син зі своєю сім’єю живе окремо, за рівнем достатку, їх можна віднести до забезпечених людей.

Але жінка має претензії до дружини свого сина. Ні, конфлікти між ними не спалахують, але й близьких відносин між ними немає. Невістка завжди дорікає свекрусі не тими подарунками, рідко кличе в гості, та й онуків рідко приводить до бабусі.

А ось від своєї мами вона завжди готова прийняти допомогу. Друга бабуся завжди вгадує з гостинцями, водить дітей на всі гуртки, тощо. А від допомоги свекрухи невістка завжди відмовляється. Ну, головне, що син почувається щасливим.

Якось, напередодні Нового року, син запросив її відсвяткувати це свято разом з його родиною. Спочатку Людмила Вікторівна переживала, що може перешкодити дітям, але син її запевнив у зворотному, і вони домовилися, коли він за нею заїде.

Кожна сім’я має свої правила
31 числа, син, як і обіцяв, заїхав за матір’ю. Але після того, як він її привіз додому, одразу поїхав по тещу, а вона з невісткою залишилася разом. Час уже був опівдні, а діти ще ходили в піжамах і невмиті. У квартирі не прибрано, а на кухні стояла гора брудного посуду. І ще холодильник не був заповнений святковими стравами!

Свекруха не витримала, і спитала дружину сина про те, що вона збирається класти на новорічний стіл. Невістка пояснила, що їжу привезуть з ресторану, а стіл вони поставлять у вітальні, там було прибрано. І запропонувала свекрусі відпочити, доки є час.

Зрада сина
Але жінка не могла сидіти, склавши руки, коли в хаті безладдя. Тому вона дала онукам завдання забратися у своїх кімнатах, а сама почала забиратися на кухні. Закінчивши, вона пішла перевірити роботу дітей. Але виявилося, що вони не зробили свою роботу. Внучка, наприклад, весь цей час, лежала на ліжку та грала з телефоном.

А коли Людмила Вікторівна почала вичитувати дівчинку, прибігла невістка та на підвищених тонах пояснила жінці, щоб вона йшла командувати до себе додому. Жінка зрозуміла, що у цьому будинку вона нікому не потрібна, зібрала речі та пішла. На сходовому майданчику вона зустріла сина, але він навіть не намагався її зупинити.

З того дня пройшов уже не один місяць, а син так і не спробував налагодити стосунки з матір’ю. Людмила Вікторівна теж не має наміру робити перший крок до їх примирення. Вона вже подумує взяти до себе квартирантів, а потім на них переписати свою квартиру, бо синові ні вона, ні квартира не потрібні.

Я досі не можу прийти до тями після всього, що трапилося.Я ростила сина без чоловіка: той пішов від мене дуже давно, на той момент я лише недавно народила. Залишилася я з дитиною, боргами і купою проблем, вирішувати які треба було мені самій. Ситуація була дуже складною. Поняття не маю, як я здолала той період свого життя. Колишній чоловік платив аліменти, але цього не вистачало навіть на те, щоб сплатити синові навчання. Батько не приділяв дитині жодної уваги. Лише коли сину стукнуло п’ятнадцять, тато вирішив з’явитися у його житті.

Номер телефону сина дав хтось з родичів. Батько йому зателефонував і домовився, щоб зустрітися.
У мого колишнього зараз все чудово. Він відкрив бізнес, заробляє чималі гроші, може дозволити собі все, що захоче. Синові він під час зустрічі подарував дорогий комп’ютер. Минуло два тижні, і син переїхав до свого батька.

Так, у нього більше грошей, аніж у мене. Я живу зовсім не шикуючи. Це можна пояснити: я плачу за старий кредит, який ми брали ще разом з чоловіком. Мій син виріс дуже гідним хлопчиком: розумним, спортивним, слухняним. Я зробила все, що могла.

Ніяк не можу зрозуміти, чому він навіть не вагався, коли вирішив мене кинути заради багатшого життя в будинку свого батька.

Колишній чоловік сплатив нашому синові репетиторів. Тепер хлопчик зможе вступити до якогось пристойного університету. На канікулах син їздив за кордон. Я ніколи не могла собі дозволити нічого подібного. Все життя доводилося якось крутитися, щоб вижити.

Я перестала спілкуватися з сином, якщо він мене проміняв на гроші. Він же, своєю чергою, намагається вийти зі мною на контакт. Але я не відповідаю, коли бачу його номер. Не хочу з ним розмовляти чи зустрічатись.

Вчинок колишнього здається мені огидним. Він покинув мене одну на довгі роки, щоб потім прийти, коли я вже вирішила всі проблеми, і відібрати дитину. Він просто купив хлопчика, який не бачив гарного життя.

Я зробила для свого сина все можливе, вклала в нього всі сили та любов. Мені здавалося, що він росте добрим і благородним. Але все сталося зовсім не так.Подруги стверджують, що хлопчику буде краще з батьком. Мовляв, той дасть йому все необхідне, щоб життя склалося якнайкраще.
Я це розумію. Але образа сильніша. Я не можу пробачити.

Мені здається, що кожна з матерів образилася б так само. Мій син вчинив як останній негідник, відплатив мені чорною невдячністю за все добро, що я для нього робила. Як тут можна пробачити взагалі? Легко говорити, коли дивишся на ситуацію збоку. Якби з моїми подругами так вчинили їхні діти, чи змогли б вони самі вчинити інакше?

Я не зможу цього забути. Можливо, згодом мій біль вщухне. Тоді я зможу хоч знову почати спілкуватися зі своїм сином. Але поки що я не можу навіть цього. Раніше я ніколи не відчувала такого сильного болю. Це нестерпно.

Гуляла я зі своїм сином на дитячому майданчику і там познайомилася з 41-річною жінкою, яка має 3-річну доньку. Тільки по обличчю можна визначити приблизний вік цієї жінки, а так у неї чудова фігура, одягнена стильно та має молодіжні захоплення. В принципі, все як у всіх.

Ми якось непомітно почали розмовляти про те, що їй виповнився 41 рік, а її чоловікові – 51. Софія – це перша дитина цієї жінки. Народжувати більше дітей вона не має наміру, оскільки після народження доньки їй зробили складну операцію.

Жінка поділилася зі мною, що все ж таки шкодує про те, що народила дитину в такому віці. Їй досить важко доглядати дитину, адже вона вже не така активна, як раніше, а чоловіку взагалі 51 рік. У такому віці багато чоловіків уже няньчать онуків. Чоловік не хоче займатися донькою, навіть ходити з нею гуляти.

А от що я думаю про цю ситуацію

Я хочу просто поділитися своїми думками щодо народження дітей у пізньому віці. На звання експерта я не претендую.

Я вважаю народжувати у такому віці категорично не можна. Я знаю, що зараз у нас йде пропаганда європейської моделі поведінки, що до 30-35 років потрібно займатися кар’єрою. І лише після цього вже думати про сім’ю.

Добре, але скажіть мені, коли займатись дітьми? Свою молодість ви витратите на те, щоб заробляти гроші, які не зможете забрати на той світ. А не на те, щоб ростити дітей, потім допомагати з онуками. Адже саме сім’я є найважливішою складовою життя, а не робота та гроші.

Гроші вам не допоможуть, а сім’я завжди підтримає. Сім’я має бути віковою. У дитини мають бути молоді батьки, а не люди похилого віку, які навіть не хочуть з нею погуляти.

Дитина, у якої батьки вже у старшому віці, страждає від цього. Вона навіть може їх соромитись у школі. А ось до університету, весілля та онуків своєї дитини такі батьки у віці навряд чи взагалі доживуть.

Тому я вважаю, що після 35 років краще взагалі не народжувати, не треба мучити себе, а тим більше дітей. Щоб потім не шкодувати про своє рішення і не жалітися чужим людям.

Гуляла я зі своїм сином на дитячому майданчику і там познайомилася з 41-річною жінкою, яка має 3-річну доньку. Тільки по обличчю можна визначити приблизний вік цієї жінки, а так у неї чудова фігура, одягнена стильно та має молодіжні захоплення. В принципі, все як у всіх.

Ми якось непомітно почали розмовляти про те, що їй виповнився 41 рік, а її чоловікові – 51. Софія – це перша дитина цієї жінки. Народжувати більше дітей вона не має наміру, оскільки після народження доньки їй зробили складну операцію.

Жінка поділилася зі мною, що все ж таки шкодує про те, що народила дитину в такому віці. Їй досить важко доглядати дитину, адже вона вже не така активна, як раніше, а чоловіку взагалі 51 рік. У такому віці багато чоловіків уже няньчать онуків. Чоловік не хоче займатися донькою, навіть ходити з нею гуляти.

А от що я думаю про цю ситуацію

Я хочу просто поділитися своїми думками щодо народження дітей у пізньому віці. На звання експерта я не претендую.

Я вважаю народжувати у такому віці категорично не можна. Я знаю, що зараз у нас йде пропаганда європейської моделі поведінки, що до 30-35 років потрібно займатися кар’єрою. І лише після цього вже думати про сім’ю.

Добре, але скажіть мені, коли займатись дітьми? Свою молодість ви витратите на те, щоб заробляти гроші, які не зможете забрати на той світ. А не на те, щоб ростити дітей, потім допомагати з онуками. Адже саме сім’я є найважливішою складовою життя, а не робота та гроші.

Гроші вам не допоможуть, а сім’я завжди підтримає. Сім’я має бути віковою. У дитини мають бути молоді батьки, а не люди похилого віку, які навіть не хочуть з нею погуляти.Дитина, у якої батьки вже у старшому віці, страждає від цього. Вона навіть може їх соромитись у школі. А ось до університету, весілля та онуків своєї дитини такі батьки у віці навряд чи взагалі доживуть.

Тому я вважаю, що після 35 років краще взагалі не народжувати, не треба мучити себе, а тим більше дітей. Щоб потім не шкодувати про своє рішення і не жалітися чужим людям.