Одного чудового дня, коли я хотіла поговорити зі своєю подругою Тетяною Іванівною, на мій дзвінок відповіла її дочка Марина. Вона сказала мені, що їй мати переїхала жити в будинок для людей похилого віку. Мовляв, вона там чудово почувається і сама весь час говорить про це.
З Тетяною ми раніше працювали разом. Тепер, коли вона вийшла на пенсію, ми бачимося набагато рідше, але все одно регулярно дзвонимо одна одній, щоб дізнатися, як справи.
І ось вона вже якийсь час не відповідала на дзвінки.
Я намагалася турбувати її не надто часто, думала, може, стара подруга втратила інтерес до спілкування зі мною. Але періодично мене накривало хвилюванням, і я обовʼязково їй телефонувала.
А виявилося, що діти здали її до будинку для людей похилого віку. Тому, Тетяна на дзвінки і не відповідає.
Я розгубилася, але вирішила не робити висновків, поки не дізнаюся про всю ситуацію цілком. Взяла адресу нового будинку Тетяни та вирішила поїхати до неї.
Вона дуже здивувалася моєму візиту. Я бачила, як їй ніяково. Але Тетяна цю незручність постаралася не висловлювати.
– Це був мій вибір, – сказала вона. – Донька залишилася без житла, покинула колишнього, а жили вони в його квартирі. Я дала притулок їй і онуці. А потім Марина знову вийшла заміж, привела цього чоловіка в квартиру. Ось я й вирішила поїхати. Занадто багато нас було, квартира не така велика. А так хоч онука житиме в окремій кімнаті.
У Тетяниній кімнаті всього було п’ятеро мешканців. Тетяна сказала, що всі вони дуже милі та приємні жінки. Але минуло вже три місяці, а їх так ніхто й не відвідав.
– Зате до мене дочка раз на тиждень приїжджає! Приносить їжу. Я всіх сусідок частую, вони завжди так радіють.
Ми пили чай, я слухала, що говорили інші жінки, які тут живуть.
– Мій син у дитинстві ні з чим без мене впоратися не міг, – поділилася одна зі стареньких. – Люди балакали, мовляв, він так і залишиться біля спідниці мами до кінця життя. Але він виріс, а спідниця виявилася не така вже й потрібна.
Вона здригнулася, ніби зрозуміла, що сказала щось не те. І одразу додала:
– Він зайнятий чоловік у мене. Часу зовсім нема.
– На синів своїх тут зазвичай не грішать, – хмикнула Тетяна. – Самі ж винні, таких виховали. Тому здебільшого виправдовують.
Я дивилася навколо і не могла зрозуміти, як можна назвати таке життя хорошим. Сусідки справді виявилися приємними. І персонал начебто ввічливо поводився. Але на цьому всі достоїнства цього місця закінчувалися.
Пахне довкола дуже неприємно. Сечою, потом, трохи їжею. І їжа не виглядає смачною.
Людей, які доглядають лежачих хворих, недостатньо. Ті, хто лежить, живуть там, де й здорові. В однієї з жінок у Тетяниній кімнаті деменція. Вона поводилася тихіше за всіх, коли я приходила.
Так, люди похилого віку цілком можуть жити в подібних будинках. Але якщо вже посилати туди свою матір чи батька, краще зупинити свій вибір на платному варіанті. Там за старими хоча б доглядають нормально.
Але взагалі ніде старим не буде так само добре, як удома. Особливо якщо йдеться не про лежачих хворих. Тетяні точно було б краще не тут.
Тільки йдучи, я усвідомила, наскільки їй насправді погано. Прощаючись зі мною, медсестра попросила приходити частіше. Мовляв, ніхто до цього до Тетяни не приходив. А вона нова, візити близьких людей для таких завжди дуже важливі.