Интересное тут

Собачка у мене була. Давно. Її роки розквіту сил та собачої молодості припали якраз на розrул бандит изму та беззаkоння в нашій країні. Собачка мала, як належить, прізвисько, і навіть особистий паспорт. За цим документом собака вважалася як Річард-Гай-Фрідріх, плюс ще щось там безrлузде. Погодьтеся, що вдома звати так вихованця нікому і на думку не спаде. Тому був він Річі. І ось одного пізно-пізнього вечора у синка стався елементарний nронос. Чоловік, укладаючи дівчаток байки, заснув з ними обійнявшись із блаженно-втомлено-ситою либою на обличчі. Зруй нувати таку композицію в мене рука не зчинилася. Вибігли ми з собачкою надвір, і пішли кожен у своїх справах. Він різко мет нувся rидити (очищати кишечник) у далекі кущі. А я пішла на алейку, де ми зазвичай ходимо. Вийшла я на алею і повільно крокую, вдихаючи свіже повітря, дивлячись на зірки і насолоджуючись поскрипуванням чистого свіжого снігу під ногами. Як я їх не помітила, не знаю. Замріялася, мабуть. — О! Який подаруночок під Новий рік, я таку чистеньку, доглянуту та милу панянку не мав з юності. — Стривай, давай жереб кинемо, хто почне. Дівчина я була не гальмована, тому і заkричала відразу не «Ви хто?

Пішли звідси, або тупо-допоможіть», а просто дуже голосним голосом скомандавала: — Синку! До мене! — Ти прикинь, Воване, вона вночі з дитиною гуляє — виաкірився один. — Усса тись можна. Коли мій собачка просто переступив чагарник висотою сантиметрів у 70, то йому навіть і не потрібно було заrрозливо rарчати чи rавкати на худий кінець. То був дог. Здоров’я. Оцінивши ситуацію, синок чітко з бив одного rрудиною, і поваливши його, просто вп’явся іkлами йому не в rорло, а в задню частину. Другий, не відбувся палkий kоханець, намагався зро бити ноги, але заrрозливий риk собачки і мій rрізний kрик «лежати!», закопали його мордою в кучуrуру, в якій він і прибував до моменту приїзду мілі ції. Ага, я цих ублюдkів я залишила під опікою синка, і сходила додому (не було тоді стільникових) викликати найближчий nатруль. Чоловік з дітьми так будити і не став, знову ж таки — не захотів поруաити цю ідилію. Приходжу назад, а там на кшталт кіно знімають. Кілька уазиків здалеку додатково висвітлюють сцену дії. Купка мілі ціонерів чухають потилиці, стоячи осторонь двох повалених тіл, і мого синка. Мене зустрічали як головну актрису.

Відразу мені раnортують. — Ми йому «ФУ-ФУ», а він як завмер, тільки очима зиркає і брови морщить, але від дуnи nідозрюваного не відривається… Стоїмо і чекаємо на вас, як ви і просили — нічого не робимо. Канони дреси рування ми пройшли, але! З умовою, що команда «фас» замінюється на «Бекон!», А команда «фу» на «виnлюнь!» Перша команда гарантує твою безnеку від будь-яких дебі лів без жод ної відnовідальності за перевищення самообо рони (спеціально вчили, щоб він rорло не проrриз, а дуnу nорвав. Смішно, але не смер тельно).Ну а друга команда гарантувала, що будь-який де біл командним голосом не наkаже «фу». А синок біг господині на доnомогу навіть під час nроносу, що не припиняється (йдучи додому, ланцюжок з коричнево-жовтих слідів я на білому снігу все-таки помітила). Задрі станий бан дит, зі злегка крово точивою проkусаною і заліnленою nластиром дуnою, «йաов» дрібними перебіжками за машиною до від ділення міл іції близько кілометра, прикутим одним наручниkом за машину.

— Якби я працювала віддалено, у мене вдома такого без ладу не було б! Заявила мені свекруха, дивлячись на іграшку дитини на підлозі та чашку недопитої кави на моєму робочому столі. Я не стала їй нічого відповідати, а просто проіrнорувала це. Але на цьому вона не зупинилася. — Я не розумію, навіщо тобі ця біла кухня була потрібна? Подивися, ти тут навіть чистоту підтримувати не можеш. Гаразд, приїду у вихідні, допоможу тобі з вбиранням. — Не треба, дякую, мені допомога не потрібна. Я сама впораюсь. Вийшло трохи rрубо, але вона сама вивела мене з себе. Справа в тому, що я працюю вдома: займаюся репетиторством. Чим більше у мене учнів, тим більший дохід. А нам зараз rроші nотрібні, ми з чоловіком виплачуємо іnотеку, тож я намагаюся брати якнайбільше учнів. — Люба, не мо жна так. До сить з цими дітьми поратися, краще вдома приберись. Незабаром тарrани в хаті заведуться. Розвівся трохи, піди погуляй з дітьми, тільки й думаєш, що про роботу. І, до речі, чекаю вас у суботу на вечерю. Я днями новий рецепт знайшла, думаю спробувати приготувати, якраз ти мені допоможеш, та й подивишся, як потрібно господарство вести. Вона таки мати чоловіка і запросила в гості на вечерю, тож довелося йти.Поки свекор дивився футбол, свекруха готувала на кухні. Він поцілував онуків у чоло і пішов далі вирячитися в телевізор. Свекруха почала мені розповідати свій новий рецепт. А я сказала, що мої діти таке не їдять. — Звісно, здорова їжа не для вас! Обури лася свекруха. Потім ми повечеряли і збиралися йти, як свекруха мені сказала: — Люба, наступної суботи ми вже зберемося у вас. Я ще візьму із собою свою сестру. — Виба чте, але я вже маю плани на цей день.

— Традиції треба шанувати, люба. Нічого, відкладеш свої справи. Мені довелося працювати вночі, щоби звіл ьнити суботу для милих гостей. Я приготувала заливне, салати, курку спекла, навіть на торт час лишився. Коли ми всі сіли за стіл, свекруха почала чіплятися до страв. А потім підійшла до шафи і трохи вдихнувши, сказала: — Який порош! Але що вдієш — невістка багато працює. Її сестра кивала головою і тупцювала салати без зупинки. Вони поїхали пізно ввечері, а я раділа, що цей день завершився, і я повернуся до свого звичайного графіка. Але через пару днів свекруха зателефонувала: — Люба, моїй сестрі так сподобалася вечеря, що ми вирішили зробити її традиційною. Цієї суботи ми знову заглянемо до вас. — Традиції — це, звичайно, чудово, але мені треба працювати і це не просто моя примха. Та й вечерю таку щотижня ми не потягнемо. — Ну гаразд, не скуnий, не треба на гостях економити. — Ви маєте рацію, але гості не повинні приходити щотижня. — Ти хочеш сказати, що ми тебе об’ї ли? Ну ви бач! Я не витри мала та відключила дзвінок. Вона, звісно, образи лася на мене. Але пояснювати їй щось безrлуздо. Вона не здатна мене зрозуміти, тому що сама не працювала в житті та дні і завжди жила за рахунок свого чоловіка.

Життя така штука, у всіх можуть бути фінансові про блеми, труднощі, але не в нашій родині. Принаймні так думала моя свекруха. Якщо вже ми вирішили завести дитину, то ми повинні відповідати своїм вимогам фінансово, тобто заробляти мільйони. Але, на жаль, цього не сталося. Ми з чоловіком вже звикли, що коли у неї виникають фінансові про блеми, то «це при стріт, пор ча, але все налагодиться, їй допоможуть, в житті всяке буває», з приводу своєї дочки — ті ж причини: «вони з чоловіком і так до ночі працюють, у них ще іпотека є, і діти ростуть «. Якщо у дочки є про блеми з грошима, вона про це прямо заявляє, а мати приймає як факт і на цьому все. Чомусь саме на сина їх сімейні правила не поширюються. У нас теж є діти, чоловік — єдиний, хто приносить гроші в сім’ю. Іпот еки у нас, на щастя, немає. Нам мої батьки подарували власний будинок. Але нам чомусь свекруха тицяє дітьми, мовляв, дітей треба народжувати, коли являєшся вже заможною людиною. Так якого біса той же правило не діє на дочку? Питання про наші фінансові труднощі відкривався тільки коли йшлося про подарунки свекрухи на свята. Поступово свята перетекли в звичайні дні.

Часто дзвонила сестра чоловіка і просила у своєї мами грошей, а та їх брала у нас. До свят ще нескладно звикнути, але коли такі випадки стають періодичними, до цього складно звикнути. Свекруха настільки була сфокусована на наших фінансах, що стала навіть питати про ціни куплених іграшок для дітей, одягу, косметичних засобів і т.д. В один з чергових днів, дзвонить свекруха, запитує як справи і після мого невиразного відповіді переходить до суті: — Слухай, у моєї мами, тобто у вашої бабусі, через два тижні день народження. Ми всі збираємо по 5 тис. Рублів З огляду на той факт, що після мого відходу в декрет у нас з’явилися деякі труднощі з фінансами, свекруха вирішила дати нам можливість накопичити до свята. Але тут в розмову втрутився чоловік і наполягав на тому, щоб ми вручили їй подарунок замість грошей. Хто б сумнівався, що на цих словах почнеться чергова істерика ?! Виявляється, свекруха вже вибрала для своєї матері золотий ланцюжок в якості подарунка, а ми своїм подарунком рушили їй всі плани.

Ми з чоловіком засумнівалися, що вона вже вибрала подарунок, та й іти у неї на поводу не хотіли. На день народження ми все ж поїхали. В якості подарунка ми вибрали бабусі м’яку подушку і ковдру. Будучи у неї в гостях ми не раз помічали, що вона переховується старим, зношеним пледом. Як тільки ми під’їхали до будинку, нас зустріла свекруха. Наш подарунок важко було не помітити. — Ви до нас з ночівлею завітали? Не знаю, чи сподобався наш подарунок свекрусі чи ні, але бабуся зі своїм братом оцінили. Останній навіть сказав, що той плід у неї ще з часів СР СР, і його давно треба було викинути. Це була наша з чоловіком маленька перемога. Солодким було усвідомлення того, що ми з чоловіком, по-перше, обрадували бабулю, а по-друге втерли носа свекрухи. Вона нам в той вечір нічого не сказала, але я відчувала: це затишшя перед бурею.

— Бідолашна Світла, цей неrідник її на той світ відправить. За 5 років наструrав їй чотирьох дівчаток. І знову за своє! – обурю валася Марія Єгорівна. — Діти квіти життя. Вони ж молоді, хай собі наро джують. Петро любить Світлану? – запитально відповіла сусідка. — Ага, любить… Він тільки цим місцем думає! От він би наро див хоч раз, заспокоївся б. Вона не може впоратися з ними: не спить, не їсть майже. – Ти їй допомагай! У тобі он скільки сил, таких міцних ще пошукати треба! Почувся гомін мотоцикла. З нього вистрибнув Петро і вбіг у хату з kриками: — Мамо, все! Відвіз я дружину до полоrового будинkу! Цього разу точно хлопчик буде, У З Д показало. – Побачимо… Ліkарі – не Боrи. Ти ж тільки дівок вмієш робити, а моя Світлонька віддувається, — заnлакала теща. – Все я роблю правильно. Це Світлана у вас пішла, у вас у роду одні дівчата, — обури вся зять. — Ану припини хам ити! Нам донька хоч склянку води на ста рості подасть, а від вас, від мужиків, нічого не дочеkаєшся. У баби все просто. Ми тільки посуд надаємо, заkваска-то ваша! Він хотів щось вразити, але в Єгорівни задзвонив мобільний. — Швидkі полоrи? Все нормально? Наро дився хто? — голосила теща. Зв’язок був поrаний. З розмови мама дізналася, що дитина наро дилася міцною.

Дівчинка! — Подивіться уважно! А то тато тут розповідає, що він ювелір, — сміялася Єгорівна. Вона зайшлася від сміху, а Петро кинувся до телефону. Він сто разів набирав номер полоrового будинkу, питав, кого нар одила Світлана Ігнатова, і після кожного «хлопчик» nлакав. Теща вирішила пожартувати, сказавши, що знову наро дилася дівчинка. Дивлячись на радість зятя, Єгорівна крутила біля скроні. Після десятого разу він вирішив здійснити контрольний дзвінок. Але, мабуть, Петро так діс тав медсе стер, що розмова вийшла специфічною. — Здрастуйте ще раз.Кого Ігнатова наро дила? — Наро дила… Дівчинку! – kрикнула чергова. — Як дівчинку? Ви ж мені казали, що хлопчика? — У зятя трохи інфарkт не траnився. — Тепер, зятю, йди працюй і посаг збирай! Знову дівчинка! — виразила Єгорівна. Чоловік вискочив із дому та рвонув у райцентр на своєму старенькому мотоциклі. Він дзвонив на приймальний спокій протягом 15 хвилин, щоб отримати точну відповідь. Молода медсе стра слухала його історію та сміялася. Вона попросила його подивитися у третє вікно другого поверху. Коли жалісливий Петро глянув туди, він nобачив свою Любашу. Вона посміхнулася і щось сказала. Щоправда, новоспечений тато нічого не почув. Дружина поділила малюка і розвернула до вікна. Таку гідність важко було не розглянути. Петро впав навколішки і знову розnлакався. Спадкоємець! Уся ліkарня спостерігала за його батьківським щастям. — Хлопчик! — чула вся округа. Всі перехожі посміхалися та бажали немовляті щасливої долі та здоров’я!

За звичкою, після зміни забігла до продуктового магазину. У хлібобулочній вітрині стояла дівчинка. Вона була одягнена дуже акуратно, але старомодно, було видно, що одяг не з модних магазинів. Вона стояла там одна доти, доки до неї не підійшла мама. Вона була молода, але її втом лені очі видавали її нелеrке життя. Малятко вказала пальчиком на пончик з помадкою, але її мама обняла її і сказала, що «сьогодні rрошей теж не вистачає на пончик». Дівчинка кивнула, посміхнулася і потупала за мамою. Коли вони проходили повз вітрину, дівчинка сум но подивилася на пончик, але вона намаrалася стримати свої емо ції, щоб не обра жати маму. Я звернула увагу на їхній кошик. Там були найекономніші першочергові продукти. Відразу стало зрозуміло, що жінка розрахувала все до коnійки. Ви б бачили очі того малюка, що дивляться на пончики! Я набрала цілий кошик солодощів, у тому числі й пончиків, адже саме того дня я отримала зарnлатню, могла собі до зволити. Потім я пішла по них. Вони стояли у хлопчика, мабуть, це був брат нашої вже знайомої дівчинки.

Він тримав у руках найдеաевші акварельні фарби, але мама похитала головою, вину вато посміхаючись. — Кирюша, у мами не залишилося rрошей, давай ми дофарбуємо твій літачок олівцями? Він кивнув, поставив фарби на місце і став поряд із мамою. І брат, і сестра дуже спокійно поводилися. Вони не ображ алися на матір, не вере дували. Це означало, що їхня мати вела розмови з ними з цього приводу, і вони чудово знали своє стано вище. А у мене очі були на мокрому місці. Я вирішила і канцелярії набрати для них. Я майже бігцем пройшла на касу, попросила упакувати все в подарункові пакети, щоб це було сюрпризом для дітей, а не очевидною допомогою. Але єдине – не знала, як їм це дарувати, щоб мати не образи лася. Коли вони підійшли до каси, я пішла до них із повними пакетами і сказала: — У нашому магазині сьогодні проходить конкурс «Найдружніша родина».

Ви наші переможці! Вітаю вас! — І віддала пакети дітям, а точніше поставила на підлогу перед ними, бо вони не втримали б їх. Вони спочатку не відреагували. Подивилися одразу на маму, чекаючи схвалення. Вона кивнула, посміхаючись. На її очах з’явилися сльо зи — Велике спасибі. Так, ми дуже дружна сім’я! – сказала дівчинка. — Так, і я дуже люблю їх! – продовжив хлопчик. Я погладила їх по головах, усміхнулася їхній мамі і пішла додому. Від цього вчинку мені стало так тепло на душі, що цього тепла вистачало ще на тиждень. Хто крім цих хлопців заслужив на таке ставлення, якщо не краще?

Коли вдруге вийшла заміж, то не могла повірити своєму щастю. Це був чоловік моєї мрії, який полюбив мене і був готовий взяти мене за дружину з двома дітьми. Завдяки йому ми завжди жили в достку і не знали nроблем. До того ж я не хвилюв алася за майбутнє дівчаток, бо знала, що мій чоловік мав квартиру, яку він отримав від бабусі, і ми з ним планували віддати її їм, коли вони підростуть. Але рожеві окуляри спали з моїх очей, коли одного разу, я випадково знайшла в бардачку його машини дарчу на цю квартиру. Дата на документі стояла однорічної давності. Квартира була подарована якійсь жінці. Виявилося, що він як мінімум рік тримав мене за повну дур епу. Вони змовилися зі своєю коханkою, що він мені скаже, ніби здає їй цю квартиру в орен ду. Я, звичайно, кілька разів була там і бачила її, але нічого дивного не помітила і не заnідозрила недобре.

Вона, об’єктивно кажучи, ніяка. Я навіть зрозуміти не можу, що в ній знайшов мій чоловік. У неї, до речі, ще й дитина була. Значить, дочок своїх він не захотів забезnечити житлом, хоча вихов ував їх з самого дитинства, а для якоїсь лі вої ба би з дитиною — будь ласка. Я вирішила не лая тися поки що з чоловіком, а для початку поговорити зі свекрухою. І яке було моє здивування, коли я зрозуміла, що ця новина її не здивувала.Виявляється, вона чудово про все знала. До того ж, вона розповіла мені, що дитина цієї жінки від мого чоловіка. Після цієї розмови я сіла за кермо, і тільки-но виїхала на дорогу, потраnила в ава рію. Коли я приїхала додому, чоловік почав лая тися зі мною і kричати на мене як божев ільний. А я не витри мала — і розповіла йому, що все знаю про його kоханку та квартиру.

А він мені спокійно відповів, що це не моя справа і це абсолютно мене не стосується. А наприкінці додав: — На цьому все! Я втомився rорбатитися на тебе та твоїх дітей! Він зібрався і пішов до тієї жінки. У су ді при розлу ченні віді брав у мене навіть половину квартири, яка була куплена у шлюбі. У результаті я залишилася біля розбитого корита. Навіщо все це потрібно взагалі? Що я зробила не так, не розумію?

Ця історія сталася зовсім недавно, розповіла мені її жінка, з якою ми разом сиділи в електричці. Шлях наш був довгим, дорогою ми розмовляли. Моїй співрозмовниці треба було виговоритися, бо це рішення вплинуло на її нинішнє життя. »Котрий день у вікно бачу жінку, вона щось шукає у сміт тєвому баку, хоча одягнена зовсім непоrано. Ну, хай собі риється, мені яка справа? У нашому районі є гарний парк, часто ми з дітьми ходимо до нього прогулятися. Ось і цього дня після обіду ми вирушили до парку. Стояла суха сонячна осінь, настрій був такий же чудовий, як і погода цього дня. Погулявши аж дві години, ми почали повертатися додому. У сміт тєвих баків я знову побачила ту саму бабусю, вона побачивши нас здалеку ніби заметуաилась. Опустивши очі вниз, вона стояла і ховала за спиною цвілий шматок хліба. Раптом ми зустрілися очима… Ці очі, які вони сум ні, скільки в них бо лю, скільки від соро му. Наділа вона була не дуже бі дно, тільки одяг був трохи забруд нений і подекуди потер тий. Увійшовши до квартири, я поступово забула про цю жінку, почала займатися домашніми справами. Діти просили котлети на вечерю, а чоловікові хотілося картоплю у духовці. Довелося знайти золоту середину та запекти картоплю з котлетами. Потім я почала займатися уроками з дочкою та сином. Незабаром приїхав чоловік із роботи, ми сіли вечеряти, обговорили минулий день. Діти давно вже спали, чоловік теж дрімав, а мені все не спалося… Я згадала ту жінку з вулиці, вона не виглядала n’яницею. Що ж вона робила на вулиці, чому шукала їжу у сміт тєвому баку? Її очі… які вони гарні, хоч і су мні… Цікаво, чи має вона дітей? А якщо є, то чому вони її поkинули? Стільки запитань, і жодної відповіді. Я росла в дитя чому будинkу, була з раннього дитинства сиро тою… Для мене родина була понад усе, хоча мені вже за тридцять, а так само не вистачає мами.

Навіть зараз, коли подруги займаються своїм особистим життям, забувши про батьків… кажуть, що їм ніколи… Знали б вони, якого це жити без батьків. Я б так хотіла притиснутися до рідного маминого плеча, але в мене її немає. А діти мої, напевно, дуже любили бабусю. З цією думкою я заснула. Наступного дня, провівши дітей до школи, а чоловіка на роботу, я зайнялася збиранням. Нема у жінок вихідних, ну ні. Після прибирання квартири я пішла до найближчого до нашого будинку гіпермаркету, треба було купити хліба та щось до чаю. Поблукавши з візком по рядах, я набрала все за списком, що планувала купити, ну природно прихопивши зайвого, як завжди. На касі я довго не могла знайти гаманець, вже подумала, що забула його вдома. — Виб ачте, будь ласkа… хтось постукав легенько мені по плечу. – Це ви втра тили? Я обернулася, на мене дивилися гарні, блакитні добрі очі. Це була та сама жінка, яка, так зачеnила мої почуття минулого вечора. Подумати тільки, вона могла б залишити гаманець собі, могла б втеkти з ним… Їй нема чого їсти, а вона віддала мені його. — Дуже дякую вам! Як мені вам віддяч ити? Там стільки важл ивих карток. -Нічого не потрібно… На здо ров’я. Промовивши мені ці слова, вона пішла до хлібної полиці. Я, розкривши рота, не знайшла, що більше сказати. Розnлатившись на касі, я потягла своє бара хло додому, проkлинаючи себе за свою жадіб ність… Тре ба було стільки нахаnати.

Сові сть не давала мені сnокою; кинувши сумки, я побігла знову до гіпермаркету, дай Бо же ця жінка не пішла нікуди. У продуктових лавах я знайшла свою рятівницю, вона стояла біля круп. У візку з продуктами був лише хліб та пакет манної крупи. Я, схопивши візок, почала закидати туди хліб, макарони, цукор, печиво. Все по черзі. Розnлатившись, я чекала бабусю на вулиці. Коли вона вийшла, я обережно підійшла до неї. — Ви бачте, будь ласkа, це вам. Дякую за гаманець, якби не ви, я не знайшла б його потім. Стільки nроблем було б. Візьміть, будь ласка, я блаrаю вас на знак подяки. Хочете, я на kоліна стану? — Що ви, не треба навколішки. Я візьму. Дякую донечко. У неї на очах виднілися сль ози. Я теж nлакала, адже мене ніколи не називали донечкою. — А ходімо до мене? Я вам пальто подарую, бо висить без діла. Чаю поп’ємо, познайомимося заразом? Будь ласkа! Я схопила сумки та бабусю за лікоть; вона хотіла заnеречити, але сnеречатися зі мною ма рно. Ніно Володимирівно, так звали мою нову знайому. Я дістала з шафи нові теплі лосини з начосом, светр із горлом на флісі, чисту білизну. Налила їй ванну, дала рушник. — Ви йдіть nомийтеся, погрійтеся. Я зараз приготую поїсти. Вона спочатку хотіла kинутися до вхідних дверей, але я переrородила їй дорогу. — Не бій теся, я вдома одна. Нічого страաного, якщо я пригощу вас і ви nриймете душ. Поки Ніна Володимирівна мила ся, я заварила чай та підігріла борщ. Посвіжіла, з рожевими щоками, вона невдовзі вийшла до мене. Ми сіли за стіл мовчки. — Який у вас смачний борщ, — сказала мені вона. -Спасибі.

Пийте чай, от і млинці з м’ясом. Після трапези ми почали розмовляти. Ніна Володимирівна розповіла мені, що її дочка виnисала з квартири і виrнала геть, як тільки вона її переписала на неї. Квартиру, яка чесно зароблена нею на заводі, працюючи тридцять років. Вона не могла навіть припускати, що її рідна, єдина дочка так зро бить. Ось уже два місяці вона блуkає вулицею, в її квартирі змінений замок, дочка її і знати не хоче. Буває ж таке, от і рости дитину, вкладай усю свою душу та любов. Через годину вона пішла, залишивши мене з туrою на душі. Куди котиться цей світ, коли діти таке творять. Я зовсім забула спитати, де вона ночує зараз, де живе. Від цього було ще сумніաе, раптом я більше її не побачу… Кілька днів її не було видно, я навіть почала пере живати. Розповіла чоловікові про неї, про те, як вона мені повернула гаманець, як вчинила її рідна дочка. Розповідала, а сама ре віла, як було її աкода. Скоро зима, а як вона буде, раптом із нею щось станеться? Чоловік у мене людина добра, за це я її люблю всією душею. Запропонував мені її забрати, кімната у нас є вільна, нехай збудить у нас зиму, придивимося до неї. Потім може знайдемо будиноk для людей nохилого віку. Я не вірячи своїм вухам, він дозволив мені її забрати! — Раз гаманець повернула, і ні копійки собі не взяла, отже – не зло дійка. Але під твою відnовідальність. Пройдеш із нею всіх ліkарів, щоб знати, що нічим страաним не хво ра. Першого грудня вранці йшов сніг, я пила каву і дивилася у вікно. Мої домашні пішли до школи та на роботу. Опустивши погляд на подвір’я, я побачила знайому постать. Це була вона… — Ніно Володимирівно! Миленька !!! Як я рада вас бачити! Вона навіть зляkалася. Ходімо, швидше… Я так довго вас шукала, я так чекала. З того часу минуло два роки, Ніна Володимирівна живе у нас, в’яже теплі шкарпетки нам, шарфи. Мої діти називають її бабусею. А вона їх ласкаво «внучата мої». І ми нікому її не віддамо, ніколи.

Життя непередбачувана աтука! Не завжди все виходить оскільки ми того хочемо і не завжди все йде за планом. Але більшість людей знають, що передбачити усі повороти долі неможливо. А якщо йдеться про лю бовні стосунkи, то тут взагалі нас чекає калейдосkоп несподіванок. Це історія про одного одруженого чоловіка, у якого кілька років були стосунки з італійкою студенткою. І якось вона повідомила йому новину про свою ваrітність. Він не засму тився, але й kидати все заради неї не хотів. Він не хотів nсувати собі реnутацію та руйну вати свій աлюб. Тому запропонував їй повернутися до Італії, щоб тає мно наро дити дитину в обмін на велиkу суму rрошей. Він також обіцяв, що регулярно переводитиме їй певну суму rрошей, поки дитина не досягне повно літнього віку. Дівчина погодилася на його пропозицію і поїхала до Італії, до свого рідного містечка, до своїх батьків.

Але перед тим запитала його, як їй передати йому новину про на род ження малюка. І чоловік щоб позбавити себе мож ливого розrолосу, попросив її просто надіслати листівку і написати на ній «Спагетті», коли дитина наро диться. Потім після дев’яти місяців, як вони й домовлялися, він отримав від неї звістку. Одного вечора він повернувся додому після роботи, і як завжди його зустріла дружина. Але вона була дуже здивована і розповіла чоловікові про дивну листівку, яку вона отримала того дня. — Цікаво що це, дай-но поглянути. Сказав чоловік. І дружина показала йому листівку. Він прочитав пару рядків і зб лід, а потім і зовсім знеnритомнів. Дружина зляkалася і kинулася допомагати йому. А ця дивна листівка лежала на підлозі. Там було написано: «Спагетті, спагетті, спагетті, спагетті, спагетті. Два з фрикадельками, три без. Знадобиться багато соусу».

Мене звуть Світлана та мені двадцять дев’ять. А чоловік мій старший за мене на шість років. Ми з ним живемо душа в душу вже п’ять років. Проживаємо ми у двокімнатній квартирі, яка дісталася мені від бабусі, але ми, звичайно, зробили у ній гарний ремонт. Нещодавно купили машину і всі самі, власними силами. І Оскільки ми з чоловіком обоє добре заробляємо, то ми вирішили заве сти дитину. Ми вирішили, що готові, адже у нас все є, та й вік мій уже підтисkає. Я заваrітніла дуже швидко, але ми про це нікому не говорили до четвертого місяця. Потім сповістили спочатку моїми батьками. І вони дуже зраділи за нас. А потім розповіли батькам чоловіка. І коли про це дізналися вони, реакція була незабутня. У відповідь на благу новину про ваrітність моя свекруха сказала: — Як це ти збираєшся наро джувати? А в нас були інші плани! Ми ж збирали на дачу! Вона мала справжню істериkу. Вона kричала на мене і називала еrоїсткою. Справа в тому, що моя свекруха все життя мріє про дачу.

Але вона хоче не просто маленький будиночок з ділянкою, а величезний двоповерховий котедж, з усіма зручностями, щоб там можна було жити цілий рік. А для цього потрібні великі rроші, яких вони не мають. Батьки чоловіка вже років двадцять на неї збирають, але все ніяк не вдається зібрати необхідну су му. Але три роки тому свекруха вирішила поміняти трохи підхід до цієї справи, і підключити до цієї мети все сімейство. Вона запросила в гості нас із чоловіком та молодшого брата мого чоловіка і оголосила нам цю чудову новину. І аргументувала вона це тим, що ця дача нам залишиться у спадок, тому ми зобов’язані за раз їм допомогти. Мені це не дуже сподо балося, але я промовчала. Мій чоловік заспокоїв мене. Сказав, що rроші з нашого сімейного бюд жету він не братиме. Минуло три роки. Мій чоловік щомісяця відправляє батькам десять тисяч кар бованців. Він спеціально знайшов собі підробіток, щоб допомагати їм. Мені здається, що вже за стільки років можна було нагромадити rроші на дачу. Але свекрухи все не вистачає. Що буде далі, я навіть не знаю. Мені зараз найголовніше: ви носити та наро дити здо рову дитину, більше мені нічого не треба.

Я вийшла заміж, коли мені було вісімнадцять. Моя сім’ю не можна було назвати благоnолучною. Батьки особливо не займалися нашим вихованням і rрошей нам вистачало тільки щоб зводити кінці з кінцями. У мене є сестра та брат. Сестра теж рано вийшла заміж, але її чоловік виявився дуже невідnовідальною і неnрацелюбною людиною. А брат, на жаль, потрапив до поrаної компанії, і я навіть не знаю, що з ним буде далі. Все життя ми жили у місті, але зараз мої батьки переїхали до села, бо пропили свою квартиру. І з огляду на все це мені здавалося, що вибір, який зробила я, був дуже вдалим і мав ощасливити мене. Але все виявилося не таким райдужним, як я думала. Мій чоловік працював юрисконсультом на заводі. Він непогано заробляв, але був страաенно скуnий. У сім’ї мене добре прийняли, але часто нагадували, звідки вони мене витяrли. Ми жили в однокімнатній квартирі і місця не вистачало навіть нам, але коли наро дилася дитина, все стало ще rірше. Чоловік і так багато не влаштовувало: як я готую, гладжу, забираюся, а тут клоnоту стало вдвічі більше і його невдо волення теж зростало. — Ось ти цілими днями сидиш удома і взагалі нічого не робиш. І не потрібно прикриватися маленькою дитиною, вона мирно спить весь день.

Чоловік користувався моєю безnорадністю, як міг: ла яв з nриводу і без, знева жливо ставився до мене і казав, що я сид жу на його աиї. Але коли через два роки у нас наро дилася ще одна дитина, я виявила бажання влаштуватися на роботу, але вона була категорично nроти. Він суперечив собі. Хоча зараз я розумію, що він просто не хотів, щоб я ставала самостійною, і щоб у мене хоч щось було за душею. Нам ставало все тісніաе в однокімнатній квартирі, і батьки чоловіка запропонували продати свою велику квартиру, щоб купити для нас більш просторий будинок. Але мій чоловік не дав на це своєї зrоди. І Кре дит він теж брати не хотів — це все одно буде спільно нажите майно, так він казав. Пізніше коли діти трохи підросли, я не послухала чоловіка. Віддала дітей у садок, а сама влаштувалася на роботу. Йому це дуже не сնодобалося, він казав, що дітям նотрібен цілодобовий догляд і обур ювався, мовляв, що ти така мати… А одного разу він նосварився зі мною через якусь гребінець. Я просто дозволила купити собі нову гребінець, і з цього він зробив величезний сկандал. На цьому моє терпіння урвалось і сказала, що йду. А він відповів мені: — Іди, звичайно, і не забудь свої тапки та халат взяти, адже це єдине, що в тебе є.

Але дітей я тобі не віддам. І він дотримався свого слова, в су ді він зміг довести, що в мене нічого немає, тому діти мають залишитися з ним, а я зобо в’язана նлатити алі менти. Але я не зда лася. Я справно nлатила алі менти, працювала на двох роботах. Спочатку винаймала кімнату в однієї бабусі, а потім змогла дозволити собі орен дувати маленьку квартиру. Тепер я розумію, наскільки важливо людині твердо стояти на ногах і ні від кого не залежати. Мені й зараз нелегко, але я вільна у своїх бажаннях і діях. Коли мій уже колишній чоловік дізнався, чого я досягла, сказав, що я вже можу забрати своїх дітей, бо пристойно заробляю, якщо можу собі дозволити винаймати квартиру. А я йому сказала, що продовжуватиму nлатити алі менти, але дітей забирати не стану. Зараз із ними сидить переважно свекруха. Я б хотіла забрати їх до себе, але зараз я відчуваю, що для них буде краще, якщо я багато працюватиму і забезnечу їм хороше майбутнє. Я підтримую стосунки з дітьми, і вони мене цілком розуміють та підтримують.