Интересное тут

Скажу так, я чітко знала: коли чоловік став придивлятися, коли почав контактувати, коли вже зраджував на повну. Я ж прожила з ним більше 25 років, можу з легкістю вгадати його настрій, знаю, коли посварився з шефом, коли трохи вжив із приятелями, коли в нього ідеальний настрій, щоб щось просити. Я знаю свого чоловіка. І коли я зрозуміла, що вже не зможу задовольнити всі його потреби та інтереси, то в мене було два шляхи: розлучитися чи змиритися. Розлучення я не хотіла, бо тоді треба було міняти житло, звички, занурювати у свій стан справ близьких та друзів. Мені вже 45 років, власне, мозок є на те, щоб розглянути шлях змиритися з цим. Нагуляється, а я буду острівцем спокою та розсудливості, потім разом зустрінемо старість. Кидати можна в мене з докором фрази, що я не поважаю себе, що немає почуття власної гідності, а в мене є свої цілі, тому я пішла цим шляхом. Все було добре; задоволений своїми успіхами, чоловік усіма способами намагався поводитися вдома дбайливо, уважно. Поки не трапилося в нього щось із панночкою його. Став дратівливий, шукав приводу посваритись, а я розумна, не давала приводів. Але зрозуміла, що, швидше за все, жінка серця почала вимагати більшого. І тут я пішла до крамниці, купила печиво до чаю, пішла до неї додому. Вистежила чоловіка я давно, коли думала, що вибрати. Через сусідів дізналася ім’я коханки. Зараз ця інформація стала в нагоді. Стою біля дверей. — Хто там? — Ольга, це Віра, дружина Ігоря, нам треба поговорити. Варто сказати, у чоловіка чудовий смак.

Струнка, приємна, але аж надто молоденька, від сили років 25-27. Дивилася на мене з жахом; мабуть, думала, що я прийшла за чоловіка боротися. Я лише зайшла поговорити. — Ольга, став чайник, що ж ми не рідні один одному? Я ось і печиво купила, давай нормально поговоримо про все, раз у нас стільки спільного. До дівчини поступово почала повертатися здатність говорити та рухатися. Вона відчинила двері, щоб я могла пройти, запропонувала тапки. Провела мене на кухню, а погладила її кішку, потім ми сіли говорити. — Вибачте… — Олю, я до тебе не лаятися прийшла. Хочу, щоб усе було як раніше, коли ти його радувала. І він повертався додому задоволений, а я жила у мирі та спокої. Я думаю, що ти втомилася від становища коханки, це я розумію, хочеться сім’ї, дітей, але ж ти розумієш, що в нього дочка твого віку, що вже онук є, він і злий ходить, бо не хоче цього всього, а ти тиснеш на нього. — Він сам сказав, що піде з часом від вас, ще раз вибачте. Мені важко такі розмови так спокійно вести, як ви. — Не хвилюйся, я про тебе з початку знаю, бажання воювати немає зовсім. Я допомогти тобі так собі хочу. Дивись… Я показала їй фотографії чоловіка в молодості, спортивний і красивий, з дітьми на руках, з дітьми, що підросла. Відзначала фотографії, де йому 20, 25, 30, 35 тощо до поточного, а потім показала фото, де його батько, там кілька фотографій із моїми дітьми, потім, коли йому ледве за 50. — Розумієш, Олю, у Ігоря повноцінне життя було вже, він все більше на батька свого схожий, ще років 5 пострибає, а далі вже простатит буде основною темою його життя.

І втомлюється він, приходить від тебе і спить одразу, сили вже не ті. Я не проти розлучення, якщо він його захоче, я за те, щоб ви обидва дурниці не зробили, ти ж молода така ще. Він і сердиться зараз, бо сам не хоче. Йому подобається все так, як є. І тобі через пару років вже й ровесники будуть подобатися, це поки що на старших тягне, досвіду набираєшся. Оля уважно слухала мене, їла печиво, явно розслабилася. Потім каже: – Так, я сама бачу, що йому в кіно не цікаво, а до клубів і самої не хочеться з ним ходити. До мене ровесники часто чіпляються, але вони якісь незрілі. Я, з одного боку, хотіла, щоб він дотримався обіцянки, а сама думала, що куди він мені з такою різницею. Ви така спокійна, мудра, Мамо ось у мене інша, чи можна з вами ще поговорити? Так ми сиділи кілька годин. Оля непогана дівчинка, не вистачило їй жіночої підтримки життя, тому трохи заплуталася. Я допомогла зрозуміти їй, що життя просте і складне одночасно. Зустріч закінчилася на добрих нотах, у передпокої Оля навіть трохи обійняла мене, явно вдячна за те, що я допомогла не припуститися помилки. Ігореві про зустріч Оля не сказала, розлучилися вони явно спокійно. Чоловікові стало незатишно з нею з розумінням, до чого може йти, тому заспокоївся і тішився, що все закінчилося. Поки ознак зрад не бачу, може, вистачило. Не знаю, не загадую. Печива в магазині багато, можу ще одну молоду на істинний шлях повернути — мені не складно…

Чесно зізнаюся, що наше розставання з дружиною для мене було несподіванкою. І я дуже болісно переживав розрив наших стосунків. Ми були одружені дванадцять років. І нічого не віщувало лиха. Тому коли дружина заявила, що хоче розлучення і йде до іншого для мене це стало справжнім ударом. Але треба визнати, що вона дуже акуратно підійшла до цього питання. На поділ майна не претендувала. І щоб мінімізувати стрес для дітей, подумала, що краще залишити їх зі мною, а вона відвідуватиме їх у вихідні. А коли вона вже йшла, то забрала з собою лише свої речі та машину, і то ми заздалегідь обговорили цей момент. На цьому й домовились. Вона переїхала до свого нового чоловіка, а ми з дітьми залишилися в новій реальності, де їхня мама з’являлася тільки у вихідні. Щосуботи вона гуляла з дітьми, відвозила їх до парку атракціонів, на боулінг та ковзанку.

І всіх це влаштовувало, поки одного дня все не змінилося. Несподівано в будній день, що було вже дивно, рано-вранці постукала до нас у двері вона – мати моїх дітей і моя колишня дружина. І не стала тягнути з поясненнями – зізналася одразу, що її новий чоловік її прогнав, чудово знаючи, що вона у положенні. Минуло всього кілька місяців і рана, яку вона мені завдала, ще була свіжа і дуже хв оріла, але я знайшов у собі сили не бути егоїстом і не думати тільки про себе. Я зважимо все і вирішив, що для благополуччя та ментального здоров’я наших дітей буде краще, якщо я допоможу їй. Так, з одного боку, мені хотілося прогнати її. Але з іншого — я не міг заплющити очі на те, що вона є матір’ю моїх дітей, і їхнє щастя залежало також і від неї. У результаті, щоб не шокувати дітей ще більше, ніж раніше, ми вирішили, що вона не повертатиметься до нашої оселі, тим більше, що сходитися з нею ми не збиралися.

А знайшли кращі рішення. Справа в тому, що ми давно планували придбати квартиру дітям. І гроші на це були вже зібрані. В результаті вона пожила якийсь час у подруги, поки ми шукали підходящий для нас варіант. А через місяць вона вже переїхала до будинку своїх дітей. Це була маленька двокімнатна квартира, але з усіма зручностями та у хорошому районі. Колишня дружина абсолютно не претендувала на це житло, тому документи всі були оформлені на мене. Однак тепер у неї був дах над головою і він не залишився в такому безпорадному становищі один. Незважаючи на той біль, що він мені завдав, я вирішив ще трохи їй допомогти. Купив для неї дитинку дитяче ліжечко та коляску. Напевно, я просто не можу зізнатися, що досі її люблю, раз роблю все це для неї. Тому що жалістю я б це не назвав.

Мій день народження співпадає з днем народження моєї бабусі. Я народилася рівно на 45 років пізніше за бабусю. На кожен мій день народження замість моїх гостей до нас приходять подруги бабусі. Перші кілька років мої друзі взагалі не приходили до нас. Батьки вважали, що моє свято – другорядне, а бабусі важливіше перебувати у колі своїх однолітків. Потім мої друзі почали приходити до мене на свято, але вони сиділи за столом із подружками моєї бабусі. З 16 років я сама почала влаштовувати свої свята. За кілька тижнів я складала списки, закуnовувалась продуктами, прикрашала дачу. Бабуся напередодні свята редагувала мої спуски. У моїх та її друзів різні переваги, тому ми часто сnеречалися.

Я хотіла відзначати свій день увечері, а бабуся могла зібрати своїх днем. Бабуся ніяк не готувалася. Вона чекала, доки за неї це зробить хтось інший. Приготовлені мною страви, вона ставила на свій стіл, наче я готувала на нас двох. І сиділа спокійно, чекала на своїх гостей. Вдень приходили бабусині подруги, а коли вони йшли, у мене залишалося менше години, щоб надати розколуnаним салатам і остиглим стравам свіжий вигляд. А на миття тарілок часу практично не залишалося. Я нічого не могла з цим поробити. — Тобі աкода однієї порції для бабусі? … — Я допоможу тобі до приходу гостей. Стіл буде свіжим. Якось я пішла на одну аван тюру. Я заявила, що моя найкраща подруга, Женька, не зможе бути присутньою на моєму святі, через це я вирішила перенести його на тиждень пізніше.

Але виступила я із цією заявою не відразу. Я нічого не робила. Чи не складала списки, не готувалася до свята, не прикрашала дачу. Бабуля відчула недо бре і вирішила все ж таки запитати: — Люба, які у нас плани на сьогодні? Може, підемо магазинами? — Ні не хочу. — А чому? Чому ти нічого не готуєш? Завтра вранці будуть гості. — Я нічого не планую на найближчий тиждень. Твої гості – тобі готувати. Тобто вона за звичкою чекала, доки я все організую замість неї? Вин ою виявилася я. Бабуся вважала, що я спеціально нічого не зробила, щоби зір вати їй усі плани. Після цього випадку ми відзначали наші свята в різних місцях, але стосунки з бабусею та іншими родичами у мене знатно зіnсувалися.

Моя двоюрідна сестра, Женя, наро дилася у звичайній сім’ї. Її мати – вчителька, батько – автомеханік. Жила їхня родина середньо. На 3 курсі Женя зустріла свого майбутнього чоловіка, за якого вийшла наступного року. Сашко був видатним підприємцем і в нас бував рідко (тут жили його батьки, а пізніше і Женя), а жив закордоном. Саме через різні фінан сові положення, багато хто աепотів, що Женя вийшла за Сашка не через kохання, а через його май но. Незабаром через весілля Олександр знову повернувся до себе, і про Женю почали пусkати чутkи, мовляв, ним сkористалися, вона живе в золотій клітці і їй так вигідно. Все поrіршилося настільки, що Женя й сама почала думати, чи не обду рив її Сашко. Після закінчення навчання Женя перебралася до столиці у пошуках кращого життя. Тоді чутkи ще не приnинилися. З чоловіком вона бачилася раз на півроку. Тоді вони були лише розписані, а потім уже зіграли розкішне весілля.

Все було як у фільмі: Женя у білій казковій сукні, шикарне оформлення зали, повні столи, спецефекти та безліч сюрпризів протягом усього дня. Єдиним міну сом було те, що батьків Жені на урочистості не було. Вони були відсутні за сімейними дуже важливими обста винами. Якщо я не nомиля юся, Женя так і не познайомила чоловіка зі своєю родиною. Прожили вони півроку в Москві, а потім полетіли до Німеччини. Там же наро дився їхній первісток, а потім і друга дитина, донька. Вже повноцінна сім’я поспішала познайомити дітей зі своїми родичами, за цим вони повернулися до Росії. Діти були просто неймовірно красивими. У них були лялькові великі сіро-блакитні очі і русяве кучеряве волосся. Їх зустріли з накритими столами, але ось бі да, батьки Сашка з перших хвилин дивилися на дітей з якимось подивом.

Вони з’ї дали невістку поглядом і весь день зіставляли дати народ ження дітей з іншими чудовими датами для пари. Не знаю як, але батьки Сашка прийшли до висновку, що діти Сашка – нер ідні, тому що вони повністю відрізнялися від батьків. Звину ватили Женю у всіх rріхах. Женя довго пояснювала, що в їхній сім’ї її мама та брат – світленькі та кучеряві, але свекруха твердо стояла на своєму. Женя знайшла вирішення суnеречки: вона дістала телефон і зателефонувала мамі з відеозв’язку. Перед камерою сиділа мати Жені, тітка Тамара: світловолоса і блакитноока, а на задньому плані на дивані лежав її брат точнісінько схожий на дітей Жені. Справа в тому, що дід Жені родом із Кавказу. Чорне волосся і карі очі Жені були в нього. Вона це пояснила свекрусі, і та нарешті заспокоїлася. Після цього виnадку стосунки пари навіть покращали, але слова та заkиди свекрухи ще надовго залишилися в пам’яті Жені.

Живу я вже давно одна. Маю гарну роботу та стабільний дохід. Навіть змогла купити непогану квартиру-досить простору. А навіщо мені однокімнатна квартира, адже я вийду заміж, народжу дитину, а що далі? Чи не тулитися всім в одній кімнаті? До речі, таку ідею мені підказала моя начальниця, коли я поділилася з нею бажанням придбати собі квартиру. Вона й підказала хороший варіант: її друзі вирішили перебратися в іншу країну та продавали своє житло за непоганою ціною з деякими меблями та технікою. Отак у мене з’явилася своя квартира, яка виявилася дуже затишною. Мені дуже сподобалися просторі кімнати, величезний балкон та лоджія з утепленням. Просто мрія! Коли я йшла додому з роботи, то регулярно зустрічалася з блакитноокою дівчинкою. Якось я з нею познайомилася, вона сказала, що її звуть Олена. Я помітила, що малеча бідно одягнена і вічно хоче їсти. Так що я часто годувала її. Одного дня я поцікавилася, що з її батьками. Олена розповіла, що колись вона мала щасливу сім’ю: мама, тато і вона.

Проте мама померла, і батько вирішив одружитися вдруге, привів до будинку іншу жінку. Ті вже мали власні діти, до яких вона ставилася з трепетом і турботою. Олені ж доводилося задовольнятися тим, що їй залишать приймальні брат та сестра. Дуже шкода було малечі, словами не передати. Через деякий час я познайомилася з Олексієм, котрий з батьками володів мережею невеликих пекарень. Бізнес стрімко розвивався. Олексій – виходець із багатодітної родини. Коли ми познайомилися з його сім’єю, то одразу порозумілися. На роботі якраз закінчувався черговий квартал, тому я часто приходила додому пізно. Якийсь час ми з Лєною не бачилися. Однак одного дня я пішла додому раніше і зіткнулася з дівчинкою біля під’їзду. Погода була холодна, а на Олені була порвана легка курточка, і дівчинка постійно хрумкнула. Як тільки я підійшла ближче, вона попросилася в гості і одразу запитала, чи зможе вона переночувати в мене. Я не змогла їй відмовити, наповнила йому ванну, щоб зігрілася, погодувала вечерею, і дитина швидко заснув.

Я в цей час зателефонувала до Олексія і все йому розповіла. Він та його мама одразу приїхали. Хлопець несподівано запропонував мені одружитися. Звісно, я не відмовлялася. Пишне весілля не організовували, просто розписалися. Відразу почали збирати папери, щоб удочерити Олену. Як з’ясувалося, і батька у дитини до цього часу вже не стало, Олена залишилася сиротою та жила з другою дружиною батька. Через кілька місяців ми удочерили дівчинку, наша дочка була дуже щаслива знайти люблячу сім’ю. Через рік у Олени з’явився брат Олег. Дівчинка боялася, що з народженням власної дитини ми змінимо своє ставлення до неї, проте ми продовжували любити її так само сильно, вона заспокоїлася і почала допомагати з братиком. Наша сім’я дуже міцна та щаслива. Олена, хоч і знає, що приймальня себе такою не вважає. На цю тему ми ніколи не розмовляли, бо вона не хоче. Минуло вже багато років, Олена виросла і вийшла заміж. Хоча зараз вона живе окремо від нас, із чоловіком вони регулярно нас відвідують. Для мене вона, як і раніше, та маленька дівчинка, яку я полюбила. І я знаю, вона теж мене любить, хоч так рідко про це говорить.

-Яка ж ти безсердечна, це бабуся твоя рідна, мама ж твоя не заперечує проти того, щоб її взяти до себе, чому ти проти? — Таке запитання мені поставила рідна тітонька Олена, сестра моєї мами. Напевно, я справді безсердечна, коли заперечую, щоб стареньку, якою 89 років взяли «на дожити» у будинок моїх батьків. Але я розповім про причини. У моєї бабусі дві дочки та син. Мама — старша з сестер, про дядька, який наймолодший, і мови немає, він одружився 4 рази, зараз живе в квартирі чергової дружини, там він не господар, та й доглядати бабусі він не буде і не зможе. Грошами допомагати дядечко теж не може: перші три дружини народили йому 7 дітей. П’ятеро з них ще неповнолітні. Декілька років половину зарплати на утримання синів йому ще віддавати. Залишаються мама та тітка Олена. Мені 40 років, моїй мамі 63 роки, тітці Олені – 56. І те, що вона працює на керівній посаді, є головною відмазкою від того, щоб бабуся жила з нею. Моя мама теж працює, соцпрацівником. Живуть батьки у селі, тож на мамі ще город, двір та все інше. — У неї графік вільний, — напирає тітонька, — а я можу затримуватись на нарадах. Хто їй памперси мінятиме? Моя Мар’яна? Чи Мій чоловік? Ти в своєму розумі? Мар’яна звуть мою двоюрідну сестру, їй 27 років, живе з батьками. Мріє про вигідне заміжжя, доглядає за собою, але принца поки що на горизонті немає і не передбачається. — Давайте, — говорю, — не покладати на маму все. Їй і так тяжко. Бабуся все життя допомагала кому? Правильно, тобі. Сиділа все дитинство із ким? Правильно, із Мар’яною. А тепер Мар’яна памперси їй не поміняє? Але головна причина, через яку я заперечую, щоб бабусю переселили в будинок моєї мами, набагато глибша.

Коріння у цього стародавнє. Власне, бабусею я називаю її виключно в цьому оповіданні, у житті я говорю грубіше. Тому що ні мама, ні я, ні, тим більше, мій батько, слова ласкавого від неї не чули. — Зять — не взяти, — батька мого інакше бабуся і не назвала, діставала його всіляко. За що? За те, що рано без батьків залишився, був бідний. Нервів вона батькові зіпсувала — не збагнути. Він у мене завжди був витриманий, все тримав у собі, а я, маленька ще, все питала значення слів, якими бабуся називала мого тата. Мій батько збудував будинок, виростив мене. Він навіть знайшов у собі сили матеріально допомагати тещі, хоча вважав за краще не спілкуватися. -А Ти взагалі впевнений, що Вєрка (моя мама) свою дочку (мене), від тебе народила? Хі-хі. Було літо, спека, у батька тиск останні роки був підвищеним. Добре, що одразу після того, як він повернувся, мама помітила ознаки, вчасно до лікарні відвезли, вдалося врятувати, хоч працювати тато більше не зміг, сів на групу. Навіщо так сказала бабуся? А я не знаю. Я на батька схожа, як дві краплі води. Такий характер, таке ставлення безпосередньо до моєї матері та до мого батька. Як же: Оленка розумниця, красуня, синочок у столиці. – А Вірка що? Вийшла заміж за задрипанця, народила дівку, та все життя вовченятом дивилася. Ні посади, ні нормальної роботи. А мама працювала вихователем у дитсадку, все життя, до 56 років, а потім, після першого батьківського скандалу, пішла на пенсію, а коли батько одужав, стала соцпрацівником. А доглядати його треба. Батько практично з дому не виходить. На мамі усі.

Ми з чоловіком допомагаємо, як можемо, намагаємося майже кожен день до мами з батьком заїжджати, але в нас ще свекруха в такому ж приватному будинку, так що чоловік чергує влітку: вихідний у мами, вихідний у тещі. -Але догляд за людьми похилого віку для тебе справа звична, — застерігала маму тітка Олена, — де один, майже лежачий, там і інший, майже лежачий. У тебе більше часу, ніж у мене. Мама під натиском того, що вона дочка, вона повинна, перейнялася, почала схилятися до думки взяти бабусю до себе: мати ж, все-таки. Як не взяти? – Як не взяти? — Кажу, — А тітці вона не мати? Вона все життя тебе утискала, а тобі все одно. Я вже не говорю, що її переїзд батька остаточно вже… ти цього хочеш? Подумай і про себе теж, ти й так крутишся вжем весь день, на тобі чоловік хворий. Вирішуйте це питання інакше. Як? Та хоч як! Наймайте доглядальницю. — З глузду з’їхала? — Накинулася на мене тітка, — таке радити? Чужій людині довірити матусю? Гроші зайві? У мене не зайві, у мене чоловік без роботи півроку сидить, донька наречена. Квартиру бабусину продавати? А Мар’яна де буде жити, коли заміж вийде? Бабуся на Мар’яну заповіт зробила… Тітка сказала останню фразу і осіклася, зрозумівши, що сказала зайве. Я навіть розреготалася: заповіт на Мар’яну, а сама Мар’яна бабусею доглядати не хоче, їм, принцесам, таке не личить? — Мати, — кажу, — якщо ти піддасися на вмовляння сестри, ми з чоловіком припинимо допомогу. Так, ти — дочка, так, доглядати батьків — обов’язок дітей. Але мені дорожчий ти та батько. Бабуся? Вас у неї троє. Вихід я запропонувала. Мені все одно, кому дістанеться її квартира, я думаю про тебе і про тата. І можете вважати мене безсердечною, але мені не соромно. Для мене справді дорожчий батько, ніж та, яку я в цьому оповіданні вимушено називаю бабусею.

Скільки років пам’ятаю себе, стільки тут і живу – у невеликому будинку накі краю села. Тут пройшло все моє дитинство, юність та молодість. У цей будинок я привела свого нареченого, щоб він познайомився з мамою та татом, звідси поїхала з чоловіком і повернулася у 30 років з малечею на руках – моєю дочкою. Не склалося життя у нас із чоловіком разом, розлучилися. Але мене з радістю батьки знову прийняли до себе, яких згодом не стало. У цьому домі і моя дочка виросла, заміж вийшла, онука мені подарувала. Ціла цікава історія з величезним кошиком спогадів. Тільки от тепер, якщо відкинути сентиментальність, треба подивитися на цей будинок реально: він почорнів, просів, зігнувся, підлога прогнила, а дах, покритий старим шифером, став спадаючим. Моя дочка із зятем сказали, що стіни в будинку цвітуть, а ремонтувати будинок цей марно, адже він незабаром сам розвалиться. Їхній дитині жити в таких умовах погано, тому вони поїдуть у місто краще і орендуватимуть квартиру. Зібралися і поїхали утрьох. А я лишилася сама. Важко одній, але іноді ходжу поговорити до сусідів, допомагаємо один одному.

А нещодавно зустріла свою сусідку — біжить щаслива, аж світиться, так їй радісно на душі! Що таке? Відразу почала мені хвалитися, що її син з невісткою купили невеликий будиночок за містом з трьома кімнатами, добротний, з усіма зручностями, навіть крихітна ділянка для вирощування квітів та рослин! Загалом, вони її забирають із собою жити. Отак їй пощастило! Я навіть позаздрила – мене б так забрали жити діти до себе! І ось начебто мрія почала здійснюватися. Мої діти зателефонували і сказали по телефону, що готується сюрприз із житлом, приїдуть і все розкажуть. Я така щаслива була. Діти приїхали та почали розповідати, що беруть у кредит квартиру, хочуть взяти мене та показати її. На таксі, майже в урочистій обстановці, ми приїхали до великого будинку! Під’їжджаємо ще й до нового мікрорайону, новобудов. Діти з машини вийшли такі щасливі, показують мені новий ліфт, 4-й поверх, а от і квартира. Трикімнатна! Просторий, світлий, ремонт вже є. А я на радощах і говорю: — Дітки, а де ж моя кімната буде? Дочка якось зам’ялася, а потім каже: — Мамо, ну ось, весь сюрприз зіпсувала! Ми ж хотіли, щоб ти за нас, як за своїх дітей, зраділа! Ну як ми тут усе помістимося?

Ось наша спальня, ось дитяча, а це зала: повинні ж ми десь гостей зустрічати! А наступного року плануємо ще дитину, нас багато буде, не протиснутись. І з іншого боку: як ти той дім свій залишиш? А крім того, у тебе там спогади, подружки та кіт, який нам тут не потрібен. Ми краще новий умивальник тобі купимо. Останні її слова я чула вже як у півсні. Подивилася на зятя – той очі ховає, я його розумію: він у всьому завжди доньку мою слухається, ніколи їй не суперечить. Я дочці сказала, нібито мені в поліклініку терміново треба і пішла на автобус пішки. Три дні вдома чекала, що дочка пошкодує мене, покличе до себе, але вона не дзвонила. Тоді я набрала її номер, дізнатися як справи. — Та нічого такого особливого у нас немає, ходимо магазинами, меблі собі вибираємо, — сказала дочка. І все. От думаю: а може, так і має бути? Ось на що я розраховую: житло старе, сама вже стара, адже мені вже 63 роки. Можливо, я просто заздалегідь накрутила себе, що дочка повинна мене забрати з моєї старої хатини. І нічого вона мені не винна: нехай молоді живуть собі на радість. Хоч і гірко це усвідомлювати, але я нікому стала не потрібна, на жаль.

— Бо же, це ти? Почулося мені, коли я йшла супермаркетом. — Так, почекай же! Я обернулася і побачила ко лишню свекруху, яка бігла до мене. У нас ніколи не було з нею дружніх стосунків, але вирішила, заради пристойності, привітатися з нею. Востаннє я її бачила шість років тому як-не-як. Це було того дня, коли я пішла з дому і поїхала з міста, після того, як її син мені зрадив через три місяці спільного життя. Вона обійняла мене, це взагалі шоkувало мене. І покликала попити чай. Я дуже поспішала та від мовилася. Але вона дуже наnолягала і буквально потягла мене до кафе.

Довелося погодитись, сказала, що можу тільки півгодини посидіти, донька вже зачекалася. Ми проговорили десь годину. Вона казала, мені що Ігор, мій колишній чоловік, на мене дуже сумує і, що досі переживає наше ро зставання. Мовляв, він страждає від доkору со вісті та почуття nровини. — Ех, я бачу у снах, що ви разом. Адже ви були такою чудовою парою, я вичитувала його, хотіла об ірвати з ним будь-який зв’язок після того випадку, але мені стало шкода його. Сказала свекруха і взяла мене за руку. Потім вона питала мене, як я живу. І я розповіла, що зустріла чоловіка через три роки, у нього була маленька донька, той чоловік теж переживав ро злучення.

Все в нас якось швидко заkрутилося, і він зробив ме ні проnозицію. — То у тебе, виходить, немає своїх дітей? Ти виховуєш його дочку? — Так, все так. — Я ж бачу, моя гарна, що ти любиш досі мого сина, а він тебе. Я так тобі скажу: сина свого мамі з чоловіком віддала б, а сама до мого Ігоря повернулася, у нього син є, виховаєш. А там дивишся і свого на родиш. Ці слова я ніколи не забуду. Треба до такого додуматися, щоб таке сказати?! Я люблю свого нинішнього чоловіка, разом ми пройшли через багато і його дочка мені як рі дна. Розвернулась і пішла.

Хочу розповісти про свій дуже поганий вчинок, який я зробила 20 років тому і за який я докоряю себе до сьогодні. Наслідком цього вчинку є мій син, якого я дуже люблю і яким пишаюся. Перед своїм чоловіком, якого я дуже люблю, мені взагалі нема прощення. Майже 20 років спільного життя чоловік думає, що виховав доброго та порядного сина. Ще до заміжжя я знала, що дитина інша. Але дуже любила цього чоловіка. І це було взаємно. Я вирішила промовчати і сказати, що незабаром він стане батьком. Але після хвороби чоловіка, задумалася, може, варто розповісти правду? Чи залишити все як є? До заміжжя ми з нинішнім чоловіком часто могли сваритися через дрібниці. Молодість, запальність, почуття максималізму та інше призводило до того, що я часто ображалася та їхала до рідного села до батьків. І ось в одну з таких сварок я припустилася найбільшої помилки в житті. Увечері з подругою пішла розважатись у нічний клуб на зло хлопцю. Познайомилася із іншим. Ми розмовляли і провели разом вечір. Вранці я швидко зібрала речі та поїхала. Я сильно переживала, адже зрадила майбутнього чоловіка. Але зізнатися не вистачило сил. А потім я дізналася, що чекаю дитину.

»Чи це дитина?» – подумала я. За моїми підрахунками батьком міг бути як мій хлопець та й той незнайомець. І тоді я зрозуміла, що дитина від незнайомого хлопця. Отак посварилися! Я проклинала все та всіх. Не могла повірити, що це сталося зі мною. Я розповіла, що чекаю дитину, і вона зраділа. Ми ще не були одружені, але справа до цього йшла. А новина, що ми станемо батьками, прискорила процес. Весілля зіграли у вузькому сімейному колі. А вже за півроку на світ з’явився синок. Я не знала, що нас чекає попереду, але, коли побачила щасливий погляд молодого батька, вирішила, що не розповідатиму про зраду. 20 років пролетіли швидко. Я раділа, що помилка молодості подарувала мені сина. І що я зберегла все таємно від чоловіка. З нього вийшов найкращий у світі батько та чоловік. Якби я не втрималася та зізналася, то цього могло б не бути. Наш хлопчик виріс порядною людиною, закінчив школу та вступив до інституту. У нього з’явилася навіть симпатична дівчина. Вони зустрічаються вже понад рік. А ми не можемо натішитися його успіхами. Життя не було легким і безтурботним: чоловік цілодобово на роботі, а вдома намагався максимально проводити час з дитиною. Все було добре, але у 40 років він почав скаржитися на здоров’я. Ми грішили на стрес та завантаженість на роботі. Я не можу передати словами, що я пережила на той момент. Перед очима прослизнуло все життя.

Я відчувала себе винною перед коханим: йому довелося, того не знаючи, ростити зовсім чужу дитину. Чому я не зізналася одразу? Поки чоловік хворів, я сиділа біля його ліжка і благала Бога, щоб він одужав. Я собі пообіцяла, що як це станеться – розповім правду. Адже він може так нічого й не впізнати. З мого боку, це було б не справедливо по відношенню до нього. Через деякий час чоловік одужав, і я вже була готова зізнатися, але тут увійшов лікар і перебив мене. Я вийшла в коридор і довго приходила до тями. У палаті мені здавалося, що я мушу зізнатися. Я мріяла якнайшвидше позбутися вантажу і розповісти все чоловікові. Але я не подумала — чи потрібна йому ця правда? Незабаром чоловіка виписали додому, і ми з сином оточили його турботою та любов’ю. Але в глибині душі я докоряла себе за зраду. І переді мною вкотре став вибір: розповісти про зраду чи замовкнути назавжди? Кому вона взагалі потрібна-ця правда? Ми стільки років прожили разом без неї і щасливі. А він ніби відчуває недобре. Постійно питає, чому я така сумна. Доводиться щось вигадувати, доки не прийму остаточного рішення. Я люблю свою сім’ю і найбільше боюся втратити їх. Тільки от совість не дає спати ночами. Минулого не повернеш і ніколи мені не буде вибачення, але я ні про що не жалкую. Адже у мене є мій хлопчик – моя радість та гордість.

Жили у великому селі двоє закоханих. Вони дуже любили одне одного і мріяли одружитися. Всі дивилися на їхнє велике кохання і заздрили. І все було б добре, якби не зла доля. З якихось причин не захотів батько дівчини такого зятя та заборонив молодим зустрічатися. Хоч як просили його і діти, і сусіди, і сам хлопець, а батько стояв на своєму. — Ні, хлопче, я не віддам за тебе свою дочку. І навіть не проси. Чи не пара ти їй, не гідний її. Не одну ніч проплакала бідна дівчина, але все ж таки проти волі батька не пішла, тоді такий закон був: поперек волі батька ні в якому разі не стояти. Через деякий час віддали дівчину за іншого (як думалося батькові, він був гарною партією для його дочки).

А хлопець пішов у солдати, щоб не бачити та не зустрічатися з коханою, але вже чужою дружиною. Пізніше, десь на чужині, теж одружився і там залишився своє життя доживати. Не забули вони одне одного навіть після того. Вже й не сподівалися на те, що будуть колись разом, але доля-пустуня, яка спочатку розвела їх, а потім знову звела, вирішила інакше. Волею нагоди зустрілися вони якось знову. І хоча минуло вже трохи, аж 30 років, а як побачили одне одного, то око відвести не змогли, так і стояли, як укопані. 30 років – це чимало. Колишня кохана вже провела в останній шлях свого чоловіка, з яким не один ківш лиха довелося випити. Не помолодшала за ці роки. І йому життєва дорога не медом була помазана.

Теж залишився без дружини, яка подалася у світи. Бо зустрілися, то вже й не розлучалися. Не було в них тепер причин для розлуки, бо старенький батько давно вже помилився. Коли побачив на порозі цю літню пару, що схилилася в поклоні перед ним для благословення, то сльози ринули з очей від смутку та від радості. А в тому радість була, що доля все ж таки дала йому можливість виправити помилку, яку колись зробив по дурості. Довго та щасливо жила пара у рідному селі. Цінували і любили один одного до останнього подиху. Ось що означає справжнє кохання. Про таку любов не забувають ніколи, і роками носять її у своєму серці.