Я довго не могла зрозуміти, чому донька не хоче забирати мене зі старого сільського будинку до себе – до міської квартири. Але одного вечора я все усвідомила

0
88

Скільки років пам’ятаю себе, стільки тут і живу – у невеликому будинку накі краю села. Тут пройшло все моє дитинство, юність та молодість. У цей будинок я привела свого нареченого, щоб він познайомився з мамою та татом, звідси поїхала з чоловіком і повернулася у 30 років з малечею на руках – моєю дочкою. Не склалося життя у нас із чоловіком разом, розлучилися. Але мене з радістю батьки знову прийняли до себе, яких згодом не стало. У цьому домі і моя дочка виросла, заміж вийшла, онука мені подарувала. Ціла цікава історія з величезним кошиком спогадів. Тільки от тепер, якщо відкинути сентиментальність, треба подивитися на цей будинок реально: він почорнів, просів, зігнувся, підлога прогнила, а дах, покритий старим шифером, став спадаючим. Моя дочка із зятем сказали, що стіни в будинку цвітуть, а ремонтувати будинок цей марно, адже він незабаром сам розвалиться. Їхній дитині жити в таких умовах погано, тому вони поїдуть у місто краще і орендуватимуть квартиру. Зібралися і поїхали утрьох. А я лишилася сама. Важко одній, але іноді ходжу поговорити до сусідів, допомагаємо один одному.

А нещодавно зустріла свою сусідку — біжить щаслива, аж світиться, так їй радісно на душі! Що таке? Відразу почала мені хвалитися, що її син з невісткою купили невеликий будиночок за містом з трьома кімнатами, добротний, з усіма зручностями, навіть крихітна ділянка для вирощування квітів та рослин! Загалом, вони її забирають із собою жити. Отак їй пощастило! Я навіть позаздрила – мене б так забрали жити діти до себе! І ось начебто мрія почала здійснюватися. Мої діти зателефонували і сказали по телефону, що готується сюрприз із житлом, приїдуть і все розкажуть. Я така щаслива була. Діти приїхали та почали розповідати, що беруть у кредит квартиру, хочуть взяти мене та показати її. На таксі, майже в урочистій обстановці, ми приїхали до великого будинку! Під’їжджаємо ще й до нового мікрорайону, новобудов. Діти з машини вийшли такі щасливі, показують мені новий ліфт, 4-й поверх, а от і квартира. Трикімнатна! Просторий, світлий, ремонт вже є. А я на радощах і говорю: — Дітки, а де ж моя кімната буде? Дочка якось зам’ялася, а потім каже: — Мамо, ну ось, весь сюрприз зіпсувала! Ми ж хотіли, щоб ти за нас, як за своїх дітей, зраділа! Ну як ми тут усе помістимося?

Ось наша спальня, ось дитяча, а це зала: повинні ж ми десь гостей зустрічати! А наступного року плануємо ще дитину, нас багато буде, не протиснутись. І з іншого боку: як ти той дім свій залишиш? А крім того, у тебе там спогади, подружки та кіт, який нам тут не потрібен. Ми краще новий умивальник тобі купимо. Останні її слова я чула вже як у півсні. Подивилася на зятя – той очі ховає, я його розумію: він у всьому завжди доньку мою слухається, ніколи їй не суперечить. Я дочці сказала, нібито мені в поліклініку терміново треба і пішла на автобус пішки. Три дні вдома чекала, що дочка пошкодує мене, покличе до себе, але вона не дзвонила. Тоді я набрала її номер, дізнатися як справи. — Та нічого такого особливого у нас немає, ходимо магазинами, меблі собі вибираємо, — сказала дочка. І все. От думаю: а може, так і має бути? Ось на що я розраховую: житло старе, сама вже стара, адже мені вже 63 роки. Можливо, я просто заздалегідь накрутила себе, що дочка повинна мене забрати з моєї старої хатини. І нічого вона мені не винна: нехай молоді живуть собі на радість. Хоч і гірко це усвідомлювати, але я нікому стала не потрібна, на жаль.