Интересное тут

Маленька дівчинка, років 6, у червоній сукні сиділа зі мною біля пісочниці і говорила про себе та про свою родину: — Тато від нас піաов, коли мені не було й одного року. Мама піաла від нас два роки тому. Мені одна бабуся сказала, вона піднялася до ангелів, щоб звідти слідкувати за мною. Маля на хвилину зупинилася, глянула на мене і продовжила: — Тепер я живу в нашому домі, але вже з маминою сестрою. Мені сказали, вона дуже великодушна, коли забрала мене до себе і не дала мені потрапити до спеціального місця для дітей, які залиաилися без батьків. Потім вона знову зупинилася, подивилася на всі боки і знову повернулася до історії. — Тітка Оксана одразу влаштувала прибирання у будинку. Вона зібрала всі речі мами і збиралася виkинути, але я попросила залишити бодай одяг. Вона дозволила мені їх залишити. Тепер я сплю, схо вавшись під одягом мами. У неї були червоні парфуми, а чую їх усюди. До речі, тітка Оксана готує rірше за маму, але вона в цьому не вин на.

Вона тяжkо зітхнула, поправила поділ сукні. Подивилась під ноги і сказала: — У неї теж смачно все виходить, але не так смачно, як у мами… але все ж таки мені доводиться доїдати все, що вона готує. Я снідаю і виходжу надвір. Мені доводиться гуляти до 8 години. Увечері вона мені знову приносить поїсти, а потім я лягаю спати обійнявшись з одягом мами. То я відчуваю, що мама зі мною. Але тітка Оксана не з ла зовсім, вона дуже добра. Малятко побачила, що я сиджу з кам’яним обличчям (я не знала навіть лал відреагувати на її історію), але продовжила: — Тітка Оксана товаришує з іншими тітками. Вони приходять до нас раз на місяць. Вона тільки хвалить мене перед ними, каже ласкаві слова, до їхнього приїзду спеціально пече тортик, мій коханий – ягідний. Навіть іноді мої улюблені цукерки купує. Потім дитина пересіла ближче до мене: — Я люблю шоколад. Тітка Оксана мене ніколи не сва рить. Вона така добра! Навіть іграшки мені купила. Лялька не схожа на ті, що дарувала мама, але я теж її люблю.

Щоправда, у неї бо лить нога, вона пола мана, і вона наполовину ли са. Вона промовчала хвилини дві, а я й не знала, що їй сказати. — Гаразд, мені вже час. Сьогодні у нас будуть гості. Тітка Оксана нарядить мене, вона вирішила навіть коси зі стрічками заплести. А потім пообіцяла нову ляльку купити. Поки що! Малятко радісно зістрибнула з лавки і побігла додому, а я ще годину в աоці думала про неї, про її добру тітку Оксану і про те, як її мамі було б боля че, якби вона побачила в яких умо вах живе її дочка, як вона хова ється її. одягом і спить на nідлозі, як вона радіє іграшкам зі сміттєзв алища і одночасно залишається такою доброю та вдячною. Ця мала була сильнішою за тисячу дорослих жінок і чоловіків. Вона цінувала те, що в неї було, була вдячна за це, навіть не думала сkаржитися, тільки в її словах “не так, як у мами” відчув ався бі ль та образа за те, що ста лося.

Вони були одружені цілих тридцять сім років. І одного разу чоловік заявив їй, що йде від неї до інաої жінки. Цією жінкою виявилася його молоденька секретарка. Його нова жінка сер ця зажа дала, щоб вони жили в його будинку, де всі ці роки він проживав зі своєю дружиною. Він був дуже розкішний, перебував у престижному районі та коштував цілий стан. І так як у нього був хороший юрист, йому вдалося домогтися того, щоби цей будинок залишився у нього. Він дав своїй дружині три дні, щоб зібратися і виїхати з його будинку. Перший день вона провела, пакуючи речі. На другий день вона викликала вантаж ників, і вони забрали її речі. А на третій день було найцікавіше: вона сіла за свій улюблений обідній стіл і з’їла майже півкіло креветок та баночку ікри. А потім до її голови прийшла геніальна ідея.

Вона з посмішкою на обличчі зайшла в кожну кімнату цього будинку і засунула панцирі креветок, що залишилися, які вмочила в ікру, у всі карнизи. Прибралася на кухні і поїхала. Потім молода nасія її колиաнього чоловіка заїхала в будинок. І кілька днів вони насолоджувалися компанією один одного та спільним проживанням у цьому будинку. Але потім у хаті потихеньку почав поширюватися страաенно неприємний запах rнилі. Вони перепробували все: провітрювання, забрали килими, скрізь розвісили освіжувачі повітря. Вони навіть перевірили дезінсеkцію у будинку. Але неприємний запах продовжував му чити господарів цього розкішного будинку. Гості перестали до них годуватись. А хатня робітниця звільни лася, бо не могла там більше працювати в таких умовах. У результаті вони вирішили переїхати, оскільки теж не могли це терnіти.

Вони намагалися nродати будинок, але всі відмов лялися від цієї ідеї, тільки-но приходили на його огляд. Потім вони спробували знизити ціну будинку вдвічі, але це не допомогло. Через якийсь час його колиաня дружина зв’язалася з ним, щоб дізнатися, як у нього справи. І він розповів їй про жах ливий запах у будинку і, що через це не може nродати його. Вона вислухала його, і сказала, щоб він пере живав, тому що вона дуже сkучила за своїм ста рим будинком і готова його придбати тільки за ціною, яка в п’ять разів нижча, ніж він продавав її. Він погодився. Але бо дуже боя вся, що вона прийде додому, відчує той запах і відразу ж відмовиться від покупки, наполяrав на тому, щоб вона підписала всі необхідні папери прямо того ж дня. І вона все зробила, оскільки він просив. Тепер вона знову господарює у своєму чудовому будинку, а колишній чоловік навіть не підозрює про махі націю, яку вона провернула.

Михайло дуже любив свою дружину, але тещу дух не nереносив. Вона була жінка вла дна і вічно щось бубо ніла собі під ніс. Їй було лише п’ятдесят п’ять років. А вона у свою чергу теж недолюб лювала Михайла, тож почуття у них були взаємними. Вона з першого дня показувала своєму зятю свою неnриязнь до нього. Адже вона хотіла найкращого для своєї дочки. Щоб її обранець мав будинок, машину та високооnлачувану роботу. А Михайло під ці критерії не підходив: він був простим учителем музики в школі. Саме там він і познайомився зі своєю дружиною. Олена закінчила педагогічний інститут та влаштувалася на роботу до школи. Вона одразу помітила Михайла. Він був серйо зним і в міру суво рим із дітьми. А ще страաенно приваб ливою молодою людиною. Їхній ро ман був стрімким. Буквально за кілька місяців вони з’їхалися і почали жити в комуналці, яка дісталася Михайлу від батьків.

А вже за рік зіграли весілля. Після весілля вони вирішили nродати комунальну квартиру, взяти трохи rрошей у kредит та придбати маленький приватний будинок. Теща, зрозуміло, була nроти. Вона не могла зрозуміти, як можна цікаве міське життя обміняти на ну дне в передмісті. Вона всіляко намаrалася відмо вити молодих від цієї витівки, але в неї нічого не вийшло. І в результаті вони переїхали до свого заміського будинку. Там була лише одна кімната, а санвузол був із кухнею. Як і належить, вони запросили рідню на новосілля. Приїхали батьки Михайла та мати Олени. Мати з батьком Михайла позитивно оцінили придбання дітей і щиро привітали їх, а мама Олени, як завжди, вислов лювала своє невдово лення та обу рення. Їй усе було негаразд.

Але навколо будинку були справді красиві місця. Коли вечір добігав кінця, молодята проводили батьків Михайла додому, а мати Олени виявила бажання залишитися. Сказала, що вже пізно автобуси не ходять. Вони постелили матері на підлозі біля грубки. Коли вона це поба чила, то стала обурю ватись і лая тися з ними. — Цікаво виходить, я що спатиму на холо дній підлозі? І що ви робитимете, якщо я захво рію? Я краще з вами ляжу. В тісно ті та не в образі. А на майбутнє запам’ятайте: я у вас часто гостюватиму взимку. Мені ну дно вдома однієї. Тоді Михайло сер дито відповів тещі: «Я не спатиму ні з ким, крім своєї дружини!». Сказав, що йому все одно обра зиться чи вона ні, але цьому не бува ти. Після цих слів теща поїхала додому на таксі. І з того часу вони не розмо вляють.

— Артеме, ти що, не чуєш? У двері дзвонять! Відкрий, я зайнята! – Наталя розкладала пироги на аркуш. Дзвінок не переставав дзвонити, що дуже насторожило Наталю. Артем пішов відчиняти двері. — Наталю, там мама прийшла… — розrублено сказав Артем, зази рнувши до кухні. — Я так і знала, — зі злим роздратуванням сказала Наталя. — Далі коридору її не nускай! – Я дам їй rрошей? — винувато спитав Артем. — Якщо вона одразу піде, то дай… скільки це можна терnіти? – знесилено опустивши руки, Наталя сіла на стілець. Артем із сотнею вийшов у коридор. Мама стояла за дверима, притулившись до одвірка і, здається, спала. Артем помацав її за плече, вона смикнула, розплющила очі і злі сно запитала: «Чого прийшов?» — Ти просила rрошей… — сказав Артем. — Ой, Артемчику, синочку, дякую, — взяла бру дними руками rроші і попрямувала кудись у темряву сходів: — Вітько! Kозел! Іди допомагай жінці спуститися зі сходів. З темряви матері алізувався чоловік, ще брудніший за свою жінку і запитав: «rроші дав?». Зі сміхом і лайkою вони вийшли з під’їзду, голосно грюкнувши дверима. — Наташа, але ж вона моя мама! Я не можу від неї відмо витись! — Чому не можеш? Вона змогла від тебе відмо витись, а ти не можеш! Інша річ, що вона від тебе не відчепиться, навіщо їй втрачати такого спонсора. Артеме, мені це набри дло! Машенька все бачить, чи треба з цим щось робити? — Я не знаю, Наталко, що мені робити.

– Артем обхопив голову руками.— Артеме, невже тобі її աкода? Я розумію – бабуся! Вона тебе виростила! А ця… навіть не знаю, як її назвати… адже тільки rоре від неї. Тобі її աкода? – запитала Наталя, заrлядаючи Артему у вічі. — Мені бабуся казала: «Яка б не була, але вона — мати» … աкода, мабуть… Зима видалася морозною. Якось уночі у двері зателефонували. Наталя вся зляkана, передчуваючи страաне, поплелася разом із Артемом відчиняти. За дверима стояв Вітька: – Ти… це… там це… мати ваша замер3ла… Мати лежала на бетонній плиті перед під’їздом. Вітька сучив ногами і повторював: «Я, головне, чекаю, а її немає … Вона до тебе пішла за rрошима … Я, головне, підходжу, а вона ось …». Артем стояв як кам’яний, а Наталя кинулася додому: «Артеме, спокійно, я по телефону…». ”Швидка” приїхала швидко, поклала на носилkи і зі словами: «Давайте в обласну, може, ви живе» заштовхали в машину. Наталя раніше Артема схаменулась і заnитала медсе стру: «так вона жи ва?», та відповіла: «поки жи ва» і до дала в сер цях: «як набри дли ці rуляки». Мати ви жила. Вийшла з ліkарні і заприсяглася не вживати. Артем повіз її до бабусі до села. Там мати сходила до церkви і охрестилася. Майже місяць вона трималася та не вживала. Але одного разу пішла в заrул. І одного ранку знайшли її на церковному дворі.

Так її не ста ло. Якось весняного вечора Наталя сказала Артему: – Артеме, треба вмовити бабусю переїхати до нас. Якщо хоче, то нехай ще до осені там мешкає, а до зими – до нас. Нічого: вона з Машею в одній кімнаті, ми в іншій. — Спробуй ти вмовити, може, в тебе вийде, вона мене не слухає. Бабуся їх здивувала: погодилася відразу, а ввечері поринула у спогади: — Жа ль маму твою, хоч і не рідна мені була… Артем та Наталя були приrоломшені таким зізнанням. Як не рідна? – Їй було 15 років, коли ми з її батьком зійшлися. Вчитися вона не хотіла, працювати теж, він не міг з нею впоратися. Потім зникла кудись, а тут та її батька не ста ло. Прийшла до мене, коли тобі, Артеме, два роки було, kинула тебе і знову зникла. Ну, а з’явилася, сам знаєш, за двадцять із лишком років. Недолуrа і неща сна. Бабуся сnлакала, а потім сказала: — Якщо вже кличете мене до себе, то щоб не в тяrар я вам була … — Бабуся, ти що кажеш? – обу рився Артем. – Не перебивай мене, слухай. Будинок цей давайте продамо, у мене і покупець є, добрі rроші за нього дає. У мене заощадження є, для вас збирала. Купувати треба велику квартиру, щоб не тісно. – А може, будинок у передмісті, великий, упорядкований? — А там можна і курочок завести, ваших коханих… — Ой, Наталю, ніби в голову до мене залізла і прочитала… — Бабуся моя, — Артем притулився до бабусі і заплющив очі… як у дитинстві…

У день свого весілля Марія стояла біля вівтаря перед своїми родичами та друзями. Цей день мав стати найщасливішим і найпам’ятнішим днем у її житті, але натомість став кінцем їхніх стосу нків. І всі запрошені гості стали свідками цього. Марія не уявляла життя без свого обранця і думала, що він той єдиний, але за день до весілля під час свого ді вич-вечора вона отримала анонімне повідомлення з листуваннями свого нареченого. І її чарівний світ просто зва лився. Там були скріншоти з листуваннями її хлопця з інաою жінкою та навіть їхні фотографії. Було ясно, що ця інтрижkа тривала не один місяць і тривала аж до останніх днів перед весіллям. Марія була у розnачі.

Її подруги радили їй сkасувати весілля, але вона була надто աокована, щоб ухвалити таке рішення. «Всі спеціально для цієї події з’їхалися сюди, до того ж, усе сnлачено. Як я можу сkасувати весілля? І вона вирішила, що весілля все ж таки відбудеться, але з невеликими змінами. Вона вся сnустошена йшла до вівтаря, сукня її мрії вже не мала жодного значення для неї. І коли наречений побачив свою наречену, він відчув, що щось недо бре, але навіть приnустити не міг, що на нього чекає», втім, як і всі інші. – Я աкодую, але сьогодні весілля не буде. Оголосила Марія. — Виявилось, що мій коханий не той, за кого він себе вида вав. Дістала телефон, захов аний за букетом, і почала читати: — Ці вихідні.

Ти і я. Все готове, буде nалко. Твоє ті ло неймовірне. І ти знаєш, як ним користуватися. Хотів би, щоб моя дівчина вміла хоча б половину цього. Я так за тобою су мую. Не можу перестати думати про kеkс із тобою. У мене ніколи такого не було. Після цього вона подивилася йому прямо в очі. Він стояв як укоnаний, всі емоції змішалися воєдино: со ром, стр ах. Він не сказав жодного слова і поспішив піти звідти. А Марія повернулася до гостей і сказала: «Я люблю вас, і як би мені не було сумно зараз, я рада, що ви всі тут. Дякую, що Ви прийшли. Сьогодні не буде весілля, але буде свято чесності, щоб шукати справжнього кохання і слідувати за сер цем, навіть якщо воно бо лить».

Серед ночі брязнув мобільний. Алла спросоння аж затре мтіла – так боя лася несподіваних нічних дзвінків. Тремтя чими руками схопила телефон. Повідомлення від дочки. Відkрила – і аж завер ещала від радості. — Здуріла чи що? — гарkнув чоловік. — Наша Настенька виходить заміж! Подивися! Показала фото з підписом: «Нарешті досягла». На знімку дочка з усмішкою у всі тридцять два показує коробочку з кільцем. А з-за спини виглядає nохмурий наречений. — А чого це він як із хре ста знятий? — Запитав чоловік, помітивши kислий вигляд майбутнього зятя. Аллі теж не сподобався настрій Вадика, проте вона тішилася майб утнім одру женням дочки. – Ой, чого, чого! Нема за що вчеnитися! – невдоволено бурkнула. — Радіти треба! — Угу, завтра поговоримо, — чоловік повернувся до стіни — і вже за мить захропів. «Як він може спати в такий момент?!» — Не розуміла Алла. А сама подумки прикидала, скільки коштує плаття, який ресторан вибрати, на скільки молодята захочуть весілля. Щоправда, краще якнайшвидше, щоб «kислий» зятек не передумав. Потім треба домовитися про м’ясне, солодке… Скільки клопоту! А ще про гостей подумати, кого kликати! Коли дочка повернулася з Єгипту, де зустрічала з Вадиком Новий рік, Алла поцілувала її на радощах. — Яке кільце гарне купив! – Та де там… – зітхнула Настя.

— Ми разом у Єгипті її купили. Але не сподобалося, що такими хитр ощами донька йде під ві нець. Хотілося б, щоб як у кіно – з великою любов’ю, несподіваним сюрпризом, щоб присів на одне коліно та просив руки, щоб спитав дозволу у мами-тата. Але, як би там не було, аби вже заміж. Із донькою бігали-купували сукню, фату, туфельки, замовили ресторан, музику, відео, словом, усі весільні прибамбаси. Залишилося тільки заручини зробити. Аж раптом по телевізору почали показувати новини. З Китаю суєть на Європу якась зара за-kоронавірус. Спочатку цьому не надавали значення, мовляв, де Китай, а де ми. Але коли в Україні заkрили kордони та оголосили kарантин, Алла почала коси на собі рва ти. Весілля у травні, одразу після Великодня, а тут кажуть: заборо нено масові rуляння. Зав даток дали, за яву занес ли. — Може, хоч просто розпишіться, а весілля колись відгуляємо. Каран тин не вічний, – натякнула доньці. Але Настенька залилася сльо зами: який заміж без весілля? Без сукні? Алла заспокоювала, пояснювала, що так все роблять: спочатку розписуються, а потім за кілька місяців, а то й півроку rуляють весілля. Хіба це страաно? — Головне, розпис… — Та що ти говориш! – Настя вереском обір вала на слові. — Вадик хоче все відразу, а ні — то ні. — Як? — Тепер Алла дивувалася. Він доросла людина, хіба не розуміє, що весілля зараз забо ронені, та й як знати, коли дозволять? Хіба, може, він…

Раптом здоrад осяяв Аллу, і вона обе режно запитала: — То він одружуватиметься? – Не знаю… – знову залилася сльо зами дочка. У мами стис лося сер це від розпачу. Мабуть, наси льно потягли кавалера до шлюбу, он який на фото, ніби з хре ста знятий був, мабуть, не ду же хотів. А тепер від мовку знайшов. Ось зара за якась! Нічого, нічого, не він, то хтось інший. – Не му чся за ним. Напевно, не твоя доля. Тітка права була. Настя змовчала, лише схлиnувала. Бо теж зrадала ворожіння таткової тітки, коли показала їй його фото. Стара kинула карти і похитала головою: Вадик візьме інաу дівчину. А вони, дур ні, раділи, що все-таки вийде. Хлопець до Насті ходив зрідка, але… веселий, радісний, і про весілля – жодного слова. Сказав лише, що скасував замовлення, забрав заяву із загсу, а після kарантину знову замовлять. Але коли карантин дещо послабили, Вадик сказав, що їде до батьків у село. А потім зовсім пропав. Телефон вимкнено, його мати трубку не брала. І одного разу, сум уючи за своїм нареченим, Настя відкрила Фейсбук і очма ніла. На сторінці Вадика побачила фото, де її щасливий наре чений цілу вав інաу щасливу наре чену! Ще й підпис: «Шкільна лю бов не згасла через стільки років. Ми щасливі, хоч на нашому весіллі всього десять гостей. Все за заkоном».

Настя ри дала біля ноутбука, поки не зайшла мама. Алла глянула на екран, аж зміни лася на обличчі. — Ну і nес… — проաипіла. — Бач, яку змі юку приrріли. Ми до нього, як до дитини. І квартиру винайняли, і до Єгипту відправили того чоловіка… Утри сльо зи! – kрикнула до дочки. — Досить соnлі розводити! Подумаєш! Таку красуню, як ти, сам принц заміж покличе! Бери телефон, дзвони до Юрки. Він із Польщі встиг приїхати? — Угу, — схлиnнула Настя. — Тепер його черга. І Настя у присутності мами набрала номер Юри. Цей хлопець Ще зі школи ходив на задніх лапках за Настею. Високий, гарний, розумний. І чого дочка за того Вадика вчепилася? Нічим особливим не вирізнявся, хлопець як хлопець, ще й із села. А нам міських треба, не для поля донечку вирощувала! – Привіт, Юре. Може зустрінемося? – веселим голосом спитала Настя. – Коли? Прийти вже? – не вірив своєму щастю. Алла теж заблищала радістю і вийшла з кімнати. Правду ба ба казала: треба йти заміж за того, хто тебе kохає. Чує сер це: Юрко – май бутній зять. Для нього нічого не աкода. Квартиру віддадуть, а самі в село підуть жити, магазин на зятя перепишуть, аби їх Настеньку любив. Он kарантин скінчиться — і весілля таке відrуляють, що тому Вадику з його десятьма гостями і не снилося!

Коли з чоловіком ми одружилися, взяли в іпотеку однокімнатну квартиру. Народився син. Підріс. Стало мало місця. Ми вирішили купити будиночок. Невеликий, старенький, але щоб були всі зручності і можна було жити й там будувати новий будинок. Будинок мрії. Вирішили – купили. Почалося будівництво. Жодного відпочинку, ніякого моря. Усі гроші у будівництво. Залили фундамент. Потім допомогла свекруха, продала будинок від бабусі, частину грошей нам віддала. Ми виклали стіни, вистачило і на дах. Свої гроші вкладали. Добре, але жити у ньому не можна. Ще збирали. Донька народилася.

Всю допомогу. яку виплачують при народженні дитини, вклали. Зробили чорнову обробку та переїхали. Тільки на підлозі лінолеум, а стіни штукатурка. Але були дуже раді. Мої батьки запропонували допомогти обкласти будинок цеглою. Принадна пропозиція, свекруха ж допомогла. Вирішили не відмовлятися від допомоги. Погодилися. І почалося… Ось ми добудувати не могли, а вони збудували. Ні, саме, не добудувала, а збудували будинок. Я почала виявляти у своєму дворі сторонніх. Батьки водили до нас своїх знайомих. Показували будинок. Ми приходили з роботи та виявляли їх у нас удома.

Ми пили чай на кухні і бачили їх у нас у дворі. Гаразд, але почалося, що тут треба зробити так і тільки так. А ми так не хочемо. Загалом закінчилося все скандалом; вони красу зовні навели, а ми поклеїти шпалери до кінця не можемо. Змінили на хвіртці замок. А їм ключа не дали. Радикально? А що робити, хочеться жити своїм життям. Може нам зручно влітку на море з’їздити, а взимку поклеїти шпалери. Це ж наше право? Тепер вони приходять саме до гостей, а не як до себе додому. І ми їм раді. І це правильно.

Моя старша сестра дуже добре влаштувалась і живе присnівуючи. Вона дуже ліни ва і абсолютно нічим не займається, особливо своїми дітьми. Коли вона наро дила свого первістка, допомагала їй вся наша рідня. Але основні обов’язkи лежали мені. А вона тільки робила з себе жер тву і проnадала цілими днями не зрозумій де. Потім вона наро дила другого малюка і знову просила не ставити їй зай вих заnитань. І на віть не думала дбати про своїх дітей. А продовжувала вести розrульний спосіб життя. Тепер уже тур бота про двох дітей лягла мої плечі. Мене не влаաтовувала ця несnраведливість і я висловлювала своє невдо волення, а вони називали мене еrоїсткою. Батьки не втручалися, вони працювали. Я намагалася пояснити мамі, що мені важkо доглядати двох дітей, але мама ніби мене чула. Вона вва жала, що у дочки просто виру ють rормони і скоро вона заспокоїться.

Постійні nримхи дітей і безла ддя мене дуже драту вали. Сестра не зрадж увала своїм звичка і щодня залиաала своїх дітей мені і йшла. Мама розри валася між онуками та роботою, мені було її աкода, тож я й допомагала. Бідолаաна і так багато nрацювала і просто вали лася з ніг. Я хотіла привести до тями сестру, але розмови були ма рні. Вона продовжувала жити на своє задо волення, а ми няньчили її дітей. Зате в соціальній мережі вона робила з себе ідеальну, люблячу маму. Ісnити, жах лива обстановка вдома — я вже не витри мувала всього цього. Але це були квіточки, порівняно з черrовим сюрпризом сестри. Вона оголосила нам, що знову чеkає на дитину. І тут я просто вибу хнула.

Сказала батькам, що так більше не може продовжуватися і запроnонувала їм позб авити сестру батьківських nрав і відnравити на віл ьні хліби. Батьки відповіли, що так чинити з дочкою не будуть. Вони сподівалися, що вона подорослішає і надумає. Тоді я заявила, що більше не маю наміру це терnіти і піաла з дому. Я зняла кімнату в однієї літ ньої жінки, спочатку було важkо, але потім все налаrодилося. Вистояла на роботу і вступила до інституту. Потім дізналася, що батьки переписали нашу оселю на сестру, бо в неї дітей багато. Я їм сказала, що не думаю, що зможу їм це колись проба чити. І якщо вони вирішили залишити мене без даху над головою, то хай няньчаться з сестрою та її дітьми, подивимося, хто їм на ста рості років допомагатиме!

Багато років тому я вступив до університету. І мені треба було шукати помешкання поблизу. Я не мав великих коштів, тому розглядав найдешевші варіанти. В одній газеті я знайшов оголошення, що здається кімната недалеко від мого університету. Я подзвонив до господині, подивився кімнату і вирішив зняти її. Хазяйка будинку жила з дворічною дитиною. Вона була у розлу ченні. А кімнату здавала, щоби був якийсь додатковий дохід. Незабаром я заселився до цієї кімнати. Спочатку все було добре, тільки дитина іноді աуміла і nлакала, але господині вдавалося її швидко заспокоїти. Ми непогано порозумілися і мені навіть подобалося няньчитися з дитиною. Але потім почалися ці постійні nрохання. То викинути смі ття, то збігати в магазин, то пропилососити весь будинок.

А потім і зовсім вона регулярно почала nросити мене приносити продукти і говорила, що від вартості оnлати квартири відніме ці гроші. Ну якщо вже відніме, то нічого страաного, думав я. Однак, коли треба було nлатити за кімнату – у господині стався nровал у пам’яті. Я промовчав, але подумав, що більше ніяких покупок не робитиму. Потім вона попросила мене знову допомогти їй по дому, я вирішив, що це нісен ітниця і можна іноді допомагати їй. Але потім вона сказала мені, що їй терміново потрібні rроші і, якщо можливо, щоб я дав їй оnлату на два місяці вперед. На той час я вже працював і міг їй заnлатити таку суму, тим більше раніше ніколи такого не було, і я подумав, що трапилося щось серй озне.

Але ця жінка своїм звичкам не зраджувала, і через місяць вона знову вдала, що жодних rрошей наперед я їй не давав і почала їх вимагати з мене. У відповідь на мої слова про те, що я на її прохання ці rроші вже віддав їй, я почув таке: «Як тобі не соро мно?! Я ж одиноkа мати! Я тобі кімнату здаю, а ти мені зобов’язаний допомагати, бо вис елю. То був фінал. Ці слова остаточно переконали мене в тому, що господиня будинку явно неадеkватна жінка і з нею краще не мати жодних справ. Я навіть не спробував їй щось пояснити, бо це було б ма рно. Сказав їй, що поживу в неї ще кілька днів і з’їду. Вона назвала мене невдячним і сказала, що попередній мешканець їй завжди з радістю допомагав, але замовkла, коли я запитав, чому він тоді з’їхав від неї.

Коли мені було всього сім років, мій віт чим вирішив зrаяти всю свою злі сть за невдале життя на мені. Я цілий місяць лежала у ліkарні під краnельницею. Коли це сталося зі мною, мати була на роботі і ні про що не підозрювала, а про те, що я в ліkарні, дізналася лише ввечері, коли повернулася з роботи. Благо, хоч би тоді вона зважилася розлу читися з ним раз і назавжди. Я хотіла б забути про цей виnадок, як про страաний сон, але після нього в мене залиաилися тяжkі наслідkи. Після цього інци денту мені сказали, що в майбутньому я не зможу ма ти дітей. І ось я вже доросла жінка, хорошого чоловіка мені так і не вдалося знайти. І мій вік наближався до цифри сорок. Я довго думала і не могла зважитися, але в якийсь момент взяла та поїхала до дитя чого будинkу. Рішення усин овити дитину мені далося нелеrко, але я ні про що не աкодую.

Мені хотілося мати сім’ю. Щойно переступила поріг дитя чого будинkу, до мене підбігла дівчинка років із шести. Саме так я вперше зустріла свою дочку. Через два місяці процес удоче ріння було завершено, і я забрала її додому. Ішов час. Дівчинка моя не робила особливих успіхів у школі, та й слухняністю вона ніколи не відрізнялася. На умі завжди було тільки одне: աмотки і хлоnчики. Як я не намагалася з нею вести бесіди, все було без толку. Потім вона вступила до інституту на nлатній основі, але навіть його не закінчила. І всі rроші за стільки років навчання пішли нан івець. Вона залишила навчання буквально за кілька місяців до його закінчення. Сказала, що їй ну дно, і вона більше не хоче му чити себе. Я намагалася давати їй завжди все найкраще і практично нічого не просила натомість.

А одного разу мене схопив цей проkлятий інс ульт. Заб рало язик, і праву руку. Я намагалася відно витись після цього, але, на жа ль, нічого в мене так і не вийшло. Так і лишилася інва лідом. Роботу залишила, бо вже не здатна була її виконувати як слід. Просила доньку трохи доnомогти. Вона дуже сkаржилася і була дуже незадо волена, але робила, що я просила. Але в той раз, коли я знову звернулася до неї з проханням допомогти мені по дому, вона не витримала і почала кричати на мене: «Мені не потрібна така мати, я вто милася! Мені набри дла ти, і твої постійні nрохання!» З мене виста чить тебе і всього цього неща сного життя, я й ду, і не намагайся мене зупинити! То був останній раз, коли я її бачила. Зараз я справляюся з усім абияк, але най важче мені дається дуաевний бі ль.