– Знаєш що? – Марина з такою силою стиснула пакет з подарунком, що пластик жалібно хруснув. – Ти… ти… – Щось не так? – Андрій навіть не підняв очей від ноутбука, де миготіли якісь графіки та цифри. – Не так?! – Пластиковий пакет полетів на диван. – Твоя мати вчора заявилася в норковій шубі за двісті тисяч – подарунок від коханого синочка! А мені… – вона вихопила з пакета ополоник, – ЦЕ?! За вікном валив січневий сніг. Місто ще спало після новорічної ночі, тільки рідкісні машини обережно повзли по засніжених вулицях. – Марино… – Ні, – вона різко підняла руку, – мовчи! Думаєш, я не бачу, як твоя мати тепер буде… – Марина скривилася, зображуючи манерний голос свекрухи, – «Ах, мій Андрійко такий дбайливий! Шубку норкову подарував! А твій тобі що? Ополоник?» – Вона зі злістю кинула злощасний предмет назад у пакет. – Знаєш що? Я до Олени. Прямо зараз. – У таку хуртовину? – Та хоч в ураган! – Марина затято натягувала чоботи. – Бо якщо залишусь… – Вона не домовила, з гуркотом грюкнувши дверима. Вітер жбурнув в обличчя жменю колючого снігу. Марина вперто нахилила голову і рушила вперед. До подруги було хвилин двадцять – якраз вистачить охолонути. Телефон у кишені завібрував – Андрій. Марина роздратовано відключила звук. Досить з неї на сьогодні. Олена відкрила не одразу. На порозі стояла скуйовджена і пом’ята версія звичайно бездоганної подруги – мабуть, новорічна ніч вдалася. – Чого приперлася в таку погоду? – Олена позіхнула, пропускаючи Марину в квартиру. – Андрій… – Що цього разу? – Подруга звично полізла в шафку за чаєм та печивом. За десять років дружби вона вже знала – якщо Марина прибігла у таку хуртовину, без солодкого розмова не обійдеться. – Ковшик мені подарував! І ополоник! – Марина плюхнулася на кухонний диван.
– А матері – норкову шубу за двісті тисяч! – І все? – А тобі мало?! – Марина стукнула кулаком по столу. – Уявляєш, як я тепер виглядатиму? Його мати вчора вже всім дзвонила і розповідала про шубу. «Андрійко подарував, такий дбайливий син!» – Вона знову скривилася, пародіюючи свекруху. – А сьогодні дізнається про мій подарунок. І почнеться… – А може, там ще щось є? – Олена задумливо помішувала чай. – У цьому ковшику? – Та що там може бути? – Фиркнула Марина. – Інструкція по застосуванню? «Люба дружина, ось тобі натяк – більше часу проводити на кухні»? – Ну, знаєш… – Протягнула подруга. – Іноді не все так просто. – Просто?! – Марина вскочила, заметушилася по маленькій кухні. – Куди вже простіше! Ми десять років одружені. Десять! І тут таке… Ні, я все розумію – у нього одна мати, треба піклуватися. Але двісті тисяч на шубу?! Ми ж ледве зводили кінці з кінцями після того, як він з роботи пішов! Олена мовчки простягла подрузі чашку чаю та пачку серветок – по щоках Марини вже котилися сльози. – Знаєш, що найобразливіше? – Марина голосно висморкалась. – Адже я раділа, коли він цей свій кулінарний блог завів. Думала – та й нехай сидить удома, готує, знімає відео… Він же завжди цим захоплювався. А тепер що? Усі гроші – на бісову шубу, а мені… – Слухай, – перебила її Олена. – А скільки в нього зараз передплатників? – Та я вже три місяці не заглядала, – відмахнулася Марина. – Ніколи було – на роботі завал… – Може, дарма? – Що ти маєш на увазі? – Ну, пам’ятаєш того хлопця з сусіднього будинку? Який теж починав з кулінарного блогу? Зараз у нього своя передача на телебаченні. – До чого тут це? – Марина втомлено потерла скроні. – Знаєш що? Я піду. Все одно нічого не зміниш. – У такий буран? – сполошилася подруга. – Може, переночуєш? – Не хочу.
Вдома хоч посуд поб’ю… Зворотний шлях видався нескінченним. Вітер немов спеціально жбурляв в обличчя жмені колючого снігу, забирався під комір, вив у вухах, мов голодний пес. Марина вперто йшла вперед, ковтаючи сльози. У квартирі було темно та незвично тихо. Марина клацнула вимикачем – нікого. На кухонному столі холодна чашка чаю, ноутбук з відкритим вікном якогось сайту. Вона миттю глянула на екран – якісь цифри, графіки, коментарі іноземною мовою. – Ну й хай! – вона демонстративно пройшла повз кинутий на дивані пакет з «подарунком». У спальні сиротливо блимала гірлянда, яку вони разом вішали перед Новим роком. Тоді Андрій був такий дбайливий, уважний… Дістав звідкись її улюблені кульки з єдинорогами – ті, які вони купили у перший рік після весілля. Марина тоді ще здивувалася – вона думала, що вони давно загубилися під час переїзду… – Ні! – Вона хитнула головою, відганяючи непрохані думки. Телефон знову завібрував. Андрій. «Не відповідатиму! Не буду!» Вона бігала по квартирі, як тигр у клітці. Увімкнула телевізор – вимкнула. Поставила чайник – забула про нього. Дістала улюблену книгу – відкинула убік. Погляд знову і знову повертався до пакета на дивані. «А раптом Олена має рацію? Раптом там щось є?» – зрадницька ідея не хотіла ніяк йти. – Ні! – Сказала вона вголос. – Не дочекаєтеся! У двері подзвонили. На порозі стояла сусідка, Віра Петрівна – місцева пліткарка та любителька посудачити. – Мариночко! З Новим роком! – Защебетала вона. – А я тут шанежки зробила, пригощайся! До речі, – вона понизила голос до змовницького шепоту, – а правда, що Андрій… – Що? – насторожилася Марина. – Ну… це…
– сусідка зам’ялася. – У телевізор потрапив? – Куди потрапив? – Як куди? – щиро здивувалася Віра Петрівна. – На кулінарний канал! Я вчора випадково побачила, наче він. Така передача цікава… – Віро Петрівно, – втомлено перебила Марина, – ви щось плутаєте. Андрій просто веде блог. Для душі. – Так? – Сусідка явно засмутилася. – А я думала… Ну, якщо вже шубу таку дорогу… – До побачення, Віро Петрівно! – Марина зачинила двері прямо перед її носом. «Ще й чутки пішли! Весь будинок уже, мабуть, обговорює…» Вона плюхнулася на диван. Пакет зрадливо брязнув. «Ні! Не дивитимуся! Не буду!» За вікном продовжувала бушувати хуртовина. Десь далеко ще гуркотіли останні новорічні салюти. А Марина сиділа у темряві, обхопивши коліна руками, і намагалася зрозуміти – коли все пішло не так? Рік тому вони зустрічали Новий рік удвох – грошей на ресторан не було. Андрій тільки-но пішов з роботи, заявивши, що більше не може сидіти в офісі. Вона тоді підтримала його, сказала – займися улюбленою справою. Він так загорівся цією ідеєю з кулінарним блогом… У коридорі щось брязнуло. Потім клацнув замок. «Повернувся…» – серце зрадливо йокнуло. – Мариш, ти вдома? – Голос Андрія звучав якось дивно. Схвильовано.
Вона промовчала, демонстративно втупившись у темне вікно. – Увімкни телевізор, – у вітальню зайшла свекруха. Без тієї самої шуби. – Двадцять перший канал. – Ще чого! – огризнулася Марина. – Прийшли знущатися? – Увімкни, – у голосі свекрухи пролунали незнайомі нотки. – Думаєш, я стала б брати участь у чомусь… негідному? Марина хмикнула, але пульт таки взяла. На екрані з’явилась заставка найпопулярнішого кулінарного шоу. І знайоме обличчя. – Це ж… – вона поперхнулася. – Твій чоловік, – кивнула свекруха. – Який «просто блог веде». На екрані Андрій впевнено командував цілою бригадою кухарів. Камера показала захоплені обличчя глядачів, довгу чергу на дегустацію. – Це реклама. Програма вийде завтра, – Андрій сів на підлокітник її крісла. – Я хотів зробити сюрприз. – Який… сюрприз? – Пам’ятаєш той рецепт, який дістався тобі від бабусі? Вареники з яблуками та секретним інгредієнтом? – Який ти все намагався дізнатися? – незважаючи на образу, Марина мимоволі посміхнулася. Андрій місяць ходив за нею п’ятами, випитуючи рецепт. – Я його трохи модифікував. Додав твої улюблені спеції. І знаєш, що? – Що? – Цей рецепт виграв конкурс. «Сучасне прочитання сімейних рецептів». Перший приз – контракт з кулінарним каналом та… – І що? – Марина відчула, як серце починає битися швидше. – Зазирни в ковшик. – Знову ти зі своїм ковшиком! – спалахнула вона.
– Я не… – Марино Сергіївно! – свекруха встала, уперши руки в боки. – Ось що за впертість? Десять років я мовчала, але зараз скажу. Ти іноді буваєш така… така… – Яка? – Шкідлива! Уперта! Уся в мене! – несподівано засміялася вона. – Думаєш, чому я з твоїм свекром сорок років живу? Бо навчилася хоч іноді робити те, що просять! Заглянь ти в цей бідолашний ковшик! Марина здригнулася – вона ніколи не чула, щоб свекруха говорила таким тоном. Зазвичай м’яка та ввічлива Олена Павлівна зараз нагадувала генерала на плацу. – Гаразд, – буркнула Марина, – давайте ваш ковшик. Вона демонстративно повільно витягла його з пакета, перевернула… З коробки випав конверт. Звичайний білий конверт, підписаний знайомим розгонистим почерком: «Моїй коханій і впертій дружині». – Можна я хоч це сама відкрию? – уїдливо поцікавилася вона. – Чи тут теж інструкція є? Андрій мовчки кивнув. На екрані телевізора його екранна версія продовжувала щось захоплено пояснювати захопленій публіці. У конверті лежали два квитки. До Італії. «Гастрономічний тур по традиційним сімейним ресторанам», – зображувала яскрава брошура. – Це… – вона замовкла, не знаючи, що сказати. – Перший приз, – кивнув Андрій. – Точніше, його частина. Тур для двох і контракт на рік – буду вести програму про сімейні рецепти різних країн. А почали все твої яблучні вареники. – Але шуба… – А ось тепер я скажу!– Свекруха рішуче виступила вперед. – Ця нещасна шуба – зі штучного хутра! Якісна, гарна, але не натуральна. Я ж зоозахисниця зі стажем, ти забула? Просто треба було тебе якось відволікти… – Відволікти? – Від того, що твій чоловік останні три місяці пропадав на зйомках.
Від того, що твоя мама божеволіла, намагаючись зберегти секрет – це ж вона розповіла каналу про історію вареників. Від того, що… Домовити вона не встигла. У двері подзвонили. На порозі стояла мама Марини з величезним пакетом. З пакеті спокусливо пахло свіжою випічкою. – Ну що, дочко, помилувалася на шубу свекрухи? – З порога почала вона. – Я вже думала, ти раніше зірвешся! А ти цілий день протрималася. – Мамо?! Ти теж… – Звісно! – Мама рішуче пройшла на кухню. – Хто, по-твоєму, гасав по всьому місту, шукав цю штучну шубу? Щоб і гарна була, і так на натуральну схожа! Олена Павлівна мало не збожеволіла – їй же брехати довелося всім, що норкова! – А ти… – Марина перевела погляд з мами на чоловіка. – А ти чому мовчав про контракт? Про перемогу? – Бо знав – ти одразу спитаєш, звідки гроші на шубу, – посміхнувся Андрій. – І все б зрозуміла. А я хотів зробити сюрприз. Пам’ятаєш, як ти мріяла побачити справжню італійську кухню? У його голосі звучала така ніжність, що у Марини защипало в очах. – А ополоник навіщо? – Схлипнула вона. – Так з нього все почалося! – Подала голос мама.
– Ти ж сама розповідала – коли ви тільки познайомилися, готували разом. І ти весь час бурчала, що ополоник незручний… – «Ось вийду заміж – куплю собі нормальний!» – Процитувала свекруха. – Ми з твоєю мамою досі пам’ятаємо. А потім як все закрутилося. Марина мовчки дивилася на ополоник. Найзвичайніший, з гарної сталі, зі зручною ручкою. Такий, про який вона мріяла багато років тому. – Господи, – пробурмотіла вона. – Якою ж я була… – Впертою? – підказала свекруха. – Шкідливою? – Усміхнулася мама. – Неуважною, – похитав головою Андрій. – Три місяці не заглядала у мій блог. А я там, між іншим, кожен рецепт починав словами «Дякую моїй дружині…» – Стоп! – Марина раптом згадала слова Віри Петрівни. – А що за передача була вчора по телевізору? – А, це… – Андрій зніяковів. – Невеликий анонс. Канал вирішив запустити рекламу раніше. Тепер увесь будинок знає… – І правильно! – Заявила мама. – Досить вже скромними бути. До речі, про скромність – ти в ополоник сам зазирнула? – А там щось є? – А ти подивися! На дні пакета під ополоником щось блиснуло.
Марина запустила руку – на долоню випав ключ з червоним брелоком. – Це… – вона приголомшено дивилася на чоловіка. – Від тієї червоної хонди, на яку ти зазиралася, — кивнув Андрій. – Контракт з телеканалом добре оплачується. І знаєш, що найсмішніше? – Що? – Я мало все не зіпсував. Замовив ці безглузді магніти на холодильник – «Найкращий кухар», хотів у ковшик покласти. А твоя мама як побачила… – Намилила йому шию! – пирхнула мама. – Гуморист! Десять років одружені, а він все жарти жартує. – Ну, а як ще з такою впертою дружиною? – Усміхнулася свекруха. – Ви б бачили її обличчя, коли я в цій «норковій» шубі заявилася! Марина переводила погляд з ковшика на ополоник, з ключа на квитки. У телевізорі її чоловік якраз закінчував програму коронною фразою: «І пам’ятайте – головний секрет будь-якої страви не в рецепті. Головний секрет – у коханні, з яким ви готуєте. Дякую моїй дружині, яка навчила мене цьому». – До речі, – Андрій обійняв її за плечі. – Це ще не всі сюрпризи. – Тільки не кажи, що в цьому ковшику є друге дно! – засміялася Марина. – Ні, – він дістав телефон. – Пам’ятаєш той ресторанчик в Італії? Який ми випадково знайшли, коли мріяли про подорож? Так ось, я списався з його господарем. Він погодився навчити нас своєму фірмовому рецепту пасти. Каже, за такі равіолі з яблуками – будь-що! І не пояснити йому, що то вареники. – Ох, Андрію… – Що? – Здається, я маю вибачитися за істерику. – Ні, не маєш, – він притягнув її до себе. – Просто пообіцяй, що наступного разу… – Що? – Хоч іноді заглядатимеш у мій блог!