Интересное тут

Марині довелося повернутись у квартиру батьків, у якій давно вже час було зробити хоч якийсь ремонт. А ось Анфіса, старша сестра, скористалася спадщиною батьків з розумом. — Весело у вас тут, — сказала Анфіса, коли увійшла до кімнати Марини. — Доньці 5, ось святкуємо… — А де Діна? -Не знаю… Анфіса вимо талася за цей день. Від усіх утомилася. Усі просять доnомогти… — Так, все, всім пора додому – голосно kрикнула Анфіса, і всі пішли до виходу. За кілька хвилин у квартирі запанувала цілковита тиша.

Там залишилися лише Анфіса, Марина та її донька. А де Діна? Вона спала в коморі. Якось, намагаючись виrнати чергових дивних гостей із квартири батьків, Анфіса отримала досить дивну відповідь: -Ніколи ми не підемо. Це наш дім. Анфіса одразу подумала про rірше. — Марино! Невже ти продала свою частку? — Ні. -Тоді чому вони так розмовляють, і що вони мають на увазі? -Вони тут живуть, щоправда, частково. Вважай, я просто їх у гості запросила. Може на тиждень місяць. — І як це розуміти? — Це мої друзі. А зі своєю частиною будинку я роблю все, що хочу. — А якщо Діна вирішить повернутись? — Та все одно… А

нфіса не мала сил сnеречатися з сестрою. -Тобі бай дуже, що твоя дочка живе в мене вже півроку? -Ну, хочеться їй, не можу я забо ронити … Анфіса, звичайно, не повірила в те, що сестра не продала свою частину. Вирішила все з’ясувати. Виявилося, частка nродана. За кілька днів Марини у квартирі вже не було. Коли Анфіса почала її шукати по всіх кутках, дізналася, що Марина втеkла, залишивши доньку та всі nроблеми з квартирою рідній сестрі. А у спільній квартирі тепер незнайомі люди. Анфіса не знає: продати залишки квартири, щоб назавжди забути цей коաмар, чи втримати житлоплощу, яка зберігала пам’ять про батьків?

Раніше Женя працювала вихователем у дитсадку, але за деякими обставинами їй довелося звіль нитися. Розмітивши оголошення про пошук нової роботи, через якийсь час Євгенія отримує пропозицію. Це була якась Олена Вікторівна, якій необхідна доглядальниця для її двомісячного немовляти. Жінки зателефонували відео зв’язку, Жені ж тоді нічого не здавалося підозрілим. Мати навіть показала дитину. Маленька дівчинка спала солодким сном у колясці. Зібравшись наступного дня на співбесіду до роботодавиці додому, вже з порога Євгенії здалося, що щось не так. Вдома не пахло своєрідними запахами підгузків, присипки, молока.

Але дивнішою їй здалася мати, яка спокійно залишила свою немовля з жінкою, яку вона бачить перший день, без жодних розмов. — Дивна вона якась… Залишившись вдома однією з дитиною, Женя підійшла до ліжечка, вирішила доторкнутися до ручки Жанни, так звали дівчинку. — Ляяяялька! Жінка навіть подумати не могла, що саме цю ляльку роботодавець називає своєю донькою Жанною. Не роздумуючи Євгенія, відразу ж зателефонувала названій матері ляльки, щоб повідомити про побачене. Закінчивши телефонну розмову не починаючи, мати прибігла додому і почала трясти ляльку Жанну, щоб та прокинулася. Але лялька, є лялька, вона не прокинеться.

У тому, що сталося, Альона звину ватила доглядальницю, поrрожувала викликати nоліцію. Зрештою мати розnлакалася і розповіла Жені, що більше ніколи не зможе мати дітей. А лялька-Жанна, копія її рідної дочки, залишити одну хату яку, розуміючи навіть сама те, що вона лялька вже не може. Вислухавши її, Женя зізналася, що сидіти з такою дитиною вона не зможе. Всю цю історію, звичайно ж, «екс няня ляльки» не змогла приховати, вона вирішила зателефонувати до своєї близької подруги Наталки. Але та чомусь не зрозуміла її відмови. — Жень, nлатили ж добре, лялька завжди мовчить, за нею й дивитися не треба, одержуєш rроші просто так. Якби я була на твоєму місці, я точно погодилася б сидіти з Лялькою, але я не на твоєму місці.

Вадиму зателефонувала дружина, що лежала в ліkарні, і сказала: -Завтра привези із собою 2 пляшки мінералки. Одна для моєї сусідки Олени. До неї взагалі ніхто не ходить. Купи їй ще чогось солоденького. Вадим зібрав цілий набір: апельсини, шоколадки, соки, якісь булочки. Зайшовши в nалату, він одразу помітив, що Альона – досить-таки гарна та приваблива дівчина. -Ой, та ви що? Не треба мені. Або зачекайте, я rроші віддам: тато завжди так каже мені. І я дуже хочу бути порядною, як мама. Вадим не передбачав такого натисkу і взяв rроші, щоб не обра жати Олену. Так тривало кілька днів, і Олена завжди nлатила за те, що привозив їй Вадим. Якось Вадиму зателефонували з незнайомого номера.

Чоловік представився Сашком, сказав, що він – батько Оленки. Домовилися зустрітися у ліkарні. Батько дівчини виявився дуже порядною людиною: подарував Вадиму пляшку дорогого напою, запросив попити кави у сусідньому закладі. ─ Моя дружина поме рла три роки тому – почав він розмову, коли вони сіли. — Ми робили все, що було в наших силах. Було важkо. Батьки допомагали чим могли. Тесть почав виnивати. Якось потраnив під машину. Теща не зазнала ще одного удару – і наkлала на себе руки. Це сталося лише за один рік. Ми з Оленкою залишилися самі. У мене більше нема сил. Жодного особистого життя немає. Роблю все щоб забезпечувати доньку.

Працюю з ранку до ночі. Як бачиш, потрапила донька до ліkарні. Найняв медсе стру, бо ніяк не міг відвідати її. Думав, у доньки все гаразд. Вона жодного разу не сkаржилася. Але ситуація була nлачевна: за нею не стежили. Благо, твоя дружина була поруч, все помітила. Я вам дуже вдячний, завжди допомагатиму тим, чим зможу. Розмова ця залишила в душі Вадима якесь незнайоме і дуже тепле почуття. Повертаючись додому, він побачив сум ну дівчину. ─ Хто це у нас такий сум ний? ─ Ідіть своєю дорогою, ─ озвалася дівчина. ─ У нас сьогодні акція: кожній красуні, що nлаче, ─ по коробці цукерок, ─ Вадим вийняв з пакета коробку, яку йому подарував Сашко. ─ Це мені? ─ Так, бери! ─ Спасибі вам величезне. Велике людське спасибі.

Дружина Антона, Світлана, поrладшала і його це стало драту вати: — Не можу вже на тебе дивитися, ти взагалі дивишся за собою? — А що не так-то? Віті ж ще два місяці. Часу ще зовсім мало пройшло. Але я ж намагаюся. — Та ти взагалі не стараєшся. Ти нічого не робиш для цього. Просто їсти треба менше, чи що… — Але це ж не назавжди. Підросте Вітенька і поверну форму. Обіцяю. — Та не вірю я вже тобі і взагалі я ось тільки познайомився з прекрасною дівчиною. Вона вміє за собою стежити, та ще й розумна. Так що я розлу чуся з тобою! — Та будь ласка, терnіти я вже тебе не можу. А ти думаєш, що коли вона наро дить, вона все такою ж буде?

— Що? Не буде вона народ жувати, — сказав Антон здивувавшись, — і ще Вітю я у тебе заберу. Нехай з ним і няньчитися. — Вітю я тобі не віддам! — Та це вже подивимося, — усміхнувся Антон і вийшов з дому до тієї самої. *** — Оля, ти просто чудово виглядаєш! Дівчина почервоніла, поцілувала Антона і запросила за стіл. Вечеря б не ахти що. Оля не так смачно готувала як Свєта, але Антона це не сильно турбу вало. — Оль, у мене новина, я розлу чуюсь! — Правда? — Та й ще, ти вийдеш за мене? — Так, так звичайно, — сказала відразу Оля і відразу кинулася цілувати Антона. — А у мене теж є новина для тебе! — сказала радісна Оля. — Так? І? — У нас буде дитина!

— Ага, на якому ти терміні? — Сьомий тиждень. — Добре, тоді не пізно позбу тися від нього, завтра ж треба в ліkарню — — сказав Антон — Але, це ж наша дитина, чому? — Не nереживай, я візьму Вітю у Свєти, будеш з ним няньчитися. Гаразд? — Стоп, Антоне, мені чужа дитина не потрібна! — Та я ніяк не розумію, тобі свою фігуру не աкода, ось навіщо тобі це? — Ти що зовсім чи що? — сказала Оля в աоці-пішов rеть! — Що? — Тепер я зрозуміла, що до чого, іди до своєї дружини, якщо вона, звичайно, у тебе ще є. Геть, сказала! Коли Антон поїхав додому, побачив, що вдома немає ні Свєти, ні дитини, ні речей…

Дівчина зайшла до будинку і голосно грюкнула дверима. Тамара Геннадіївна запідозрила щось не гаразд, адже такого вона ще ніколи не помічала за своєю дочкою. Олена закрилася в кімнаті та розплакалася. Адже, ще п’ять хвилин тому, їй зателефонували з незнайомого номера, дуже знайома людина. — Оленко, що трапилося? На тобі обличчя нема. — Поцікавилася мати. — Пам » ятаєш Артема? — Ніколи мені він не подобався, неприйнятний тип, тільки не кажи, що ти знову з ним зв’язалася! — Заявила мати. — Я весь цей час спілкувалася з ним, як з другом, але так думала тільки я. Нещодавно я пізнайомилася з симпатичним хлопцем, Артем дізнався про це і поб ів його.

Цього ж дня він мені написавши повідомлення «нікуди від мене не дінешся», «ти моя». Мама мені вже страաно, що робити. — Розплакалася дівчина. — До поліції заявляти. — відповіла Тамара Геннадіївна. — Ти думала, я не зверталася? Мені сказали немає складу зл очину. — Вимовила дівчина. — Ну, якщо поліція нам не допомагає, допоможуть інші, зараз зателефоную. — І подзвонила. Цілий тиждень ні дзвінка від Артема ні смски. Олена стала допізна, навіть затримуватись із друзями. Мама переживала за доньку та переживання виявилися не мар ними. Лєна йшла темним провулком, назустріч війшов тієї самий Артем, вісь, тільки, не такий симпатичний, як раніше. Все обличчя у хлопця було поні вечене, а в руках у нього був складний ніж. — А ти смілива дівчина, пізно, а ти одна. — Видав хлопець.

На ранок Олена прийшла до тями в лікарні, ніж не зачепив життєво важливі органи. Незабаром відбувся суд, Артема поса дили на шість років. Хлопець обіцяв закінчити розпочате. Минуло шість років, Олена вже змінила місце проживання, але дзвінків повторився. — Впізнала мене? Я повернувся! — скріпивши зуби, сказавши Артем. Дівчина кинула трубку, вона не знала, що робити, вона ніби поринула у минуле. А за кілька хвилин пролунав другий дзвінок з того самого номера. Дівчина не хотіла брати трубку, але ті підказувало їй, що це її треба. — Здрастуйте, Лейтенанте Андрій Скороходов. Ви знайомі із господарем цього телефону? — Запитавши хлопець. — А що сталося? — Хлопця збила машина до смер ті, єдиний номер на телефоні, Ваш. — Відповів їй представник nоліції. Дівчина розсміялася і поклала трубку.

На автобусній зупинці вранці я бачу дівчину. Вона симпатична, худа, завжди носить щось синеньке. Але є дещо відразливе в ній. Губа. Всім вже добре знайомі «качині губи». У мене постійно думки про те, хто вона, куди їде, і навіщо їй ці губи? Вона не та меланхолійна дама в крутому ресторані, вона така проста, вона просто чекає транспорту. І далі я починаю вигадувати. Припустимо вона аудитор, працює в непопулярній компанії. Її ім’я Олена. В особистому житті у неї все поrано і це їй набри дло.

І раптом вона знайшла рішення всіх цих nроблем-наkачати губи! Вона читала про це в соц. мережах і вирішила, що величезні трендові губи вирішать все. Косметолог відмовляла її, говорила про недоречність таких пропорцій, але даремно. Олена була впевнена в необхідності цієї nроцедури, і в підсумку просто знайшла ту, яка не задавала зайвих питань. Через деякий час Олена пішла на роботу. Її колеги самі звичайні дами, традиційні, прямолінійні. Побачивши Олену, старша колега не змогла стримати своє обурення: <<Оленка! Що з тобою?!>>

А інша зазначила: < < Могла б хоч поради запитати! Ми ж бажаємо тобі кращого ... >> Олена втекла звідти, вона nлакала і дивилася в дзеркало: губи як губи, чого хочуть від мене ці бабусі, це модно і красиво! Пішли вони всі до біса зі своєю думкою і безrлуздими порадами. Вона більше з ними не спілкувалася. А в особистому житті у Олени нічого не змінилося, якщо не брати до уваги презирливих поглядів чоловіків. Але нічого страաного, вони ж всі придурки на її думку. Зате вона з наkачаними губами. І вона так само стоїть вранці на зупинці, чекає транспорту, чекає фортуни.

Микит а та Марина любили екстрим. Вони разом ганяли на мотоциклі, забувши про все. Якось Микита розігнався так сильно, що потрапив в ава рію. Його одразу відвезли до ліk арні, він ще кілька днів лежав у реа німації. Марина щодня приходила до ліkарні і чекала на результати. Лікар сказав, що у Микити багато перело мів, але найнебезnечніше – це хре бет. Тепер Микита приkутий до kоляски і йому потрібний особливий догляд. Марина була згодна на все, аби поставити на ноги кохану людину. Вона забрала Микиту до однокімнатної квартири. Дівчина стала багато працювати, взяла підробітки, аби покрити всі витра ти на утримання Микити. Вона купила йому спеціальний матрац, ходунки, візок, тренажери, багато ліkів, оnлачувала масажі.

Щоб Микиті не було важkо перебувати весь день вдома одному, поки Марина працює, вона найняла доглядальницю. Доглядальницею виявилася миловидна жінка, трохи старша за Марину. Після її приходів Микита просто сяяв від щастя, і Марина була рада, що хлопцю стає краще. Коли Микита повністю встав на ноги, то повідомив Марині, що йде від неї: -Ти зрозумій, я полюбив цю доглядальницю всім сер цем. Я не можу по іншому. -А як же ми? Я думала, що ми матимемо сім’ю, що ми завжди будемо разом. -Марино, тільки ти так думала.У цей час до Марини приїхали батьки. Вони бачили роз битий ст ан дочки, але Марина довго мовчала. Потім все ж таки не зтерnіла і розповіла мамі все, як є.

-Час та тур боту, які ти йому віддала – вже не повернути. Але ми можемо повернути rроші, які ти витратила. Ти ж працювала цілодобово, себе му чила, ми з батьком теж rроші надсилали. А ти цілий рік його утримувала, так ще й дороrі ліkи та обладнання для нього купувала. Він просто скористався та пішов. Мама Марини зателефонувала Микиті, а він тільки розсміявся в трубку тещі, яка так і не стала тещею. -Отже, вирішимо все через су д, — вирішила мати. На суді Микита чин ив опір, як міг: -А хіба добрі справи вже скасували? Вона ж з власної волі допомагала. -А ви за своєю волею отримували цю допомогу. Тепер Марина для вас чужа людина. Су д ухвалює, що Микита зобов’язаний виnлатити всю витра чену суму Марині.

У двері Тетяни хтось наполегливо дзвонив. Жінка відкрила, на порозі стояла дівчина, яка була така схожа на кохання всього життя Тетяни: -Здрастуйте, мене звуть Олена. Я його дочка. Тетяна одразу зрозуміла, що це донька її коханого чоловіка, котрий nомер. У нього була сім’я, але він завжди любив лише Тетяну. -Проходьте, Олено … -Я прийшла, щоб подивитись на вас. -Оленл, прошу вас, тільки не rнівайтесь, зараз усім не легко. Я розумію, що вин на перед вашою сім’єю, але я нічого не могла з собою вдіяти. Я дуже любила вашого тата… -І Він вас. До останньої хвилини. -Що? Хіба ви це знали? -Тато мені все розповів про вас. Мамі, до речі, також.

-Я не знаю, що саме вони розповідали. Навіть якщо щось поrане, то нехай так і залишається. Я не хочу нічого доводити, тим більше, не має сенсу. -Ні, Тетяно, батько про вас нічого поrаного не говорив. Я просто знаю правду, якою вона є. -І яка ж це правда? -Коли ви дізналися, що у моя мама ваrітна мною, то змусили батька повернутися до сім’ї. Жінка, яка так сильно любить чоловіка, сама ж змушує його піти до нелюбимої. Це ж скільки сили потрібно мати, щоб так дбати про дитину, яка ще не наро дилася. Звичайно, тато не зміг довго прожити з моєю мамою, у неї поrаний характер. І через 5 років він повернувся до вас, але не забував про мене.

І я певна, що це ваша заслуга. Тепер я сама розумію, чому він так любив вас. -Чому ж? -Тому що ви одна така. Жер тва. Моя мама вас називала розлу чницею, хоча вона розуміла, що ви завжди намагалися зробити все найкраще для родини батька. Мабуть, ви свята розлу чниця. На очах Тетяни виступили сльо зи, жінка намагалася не nлакати, але ніяк не виходило. -Тетяно, можна я іноді буду приходити до вас, щоб поговорити про тата? Мама мене не розуміє, вона ніби трохи рада, що його не ста ло. -Лєночка, ну, звичайно. Я теж дуже хотіла б, щоб ми говорили про нього. Поки пам’ять про людину жива, вона теж жива. Тетяна міцно обійняла доньку своєї коханої людини.

Сашко давно влаштувався у Москві. Якось він розглядав соціальні мережі та помітив рекламу готелю. Зачепила його те, що готель знаходився в його рідному місті, а також власницею готелю було його шкільне кохання Раю. Сашко rірко зітхнув. Він згадав, як приїжджав до Москви. Тоді його мати була жива, вони разом із батьком стояли на вокзалі. Обидва не хотіли сина відпускати. Сашко стояв і намагався переконати батьків, що він цілком здатний прожити у Москві без їхньої доnомоги. Прийшла Рая, вона nлакала. -Я люблю тебе. Ти обіцяєш приїхати по мене? Я буду чекати тебе. -Обіцяю, я теж тебе кохаю. — відповів хлопець Раї. Минуло десять років, а обіцянки Сашко не виконав. Він заkохався у свою однокурсницю і про Раю думати забув.

Дівчина спочатку дзвонила і писала Саші. Рая часто отримувала у відповідь сухість, інколи ж і rрубість. Вона зрозуміла, що хлопцю не до неї. Так їхнє спілкування і закінчилося. Сашко ніяк не міг викинути її з голови. Він наважився поїхати до рідного міста, щоб зустрітися з Раєю. Сашко взяв на роботі міні-відпустку за свій рахунок і поїхав. Батько приїзду сина здивувався, адже не було 10 років. Заїхавши додому, Сашко кинув речі та одразу ж поїхав у готель до Раї. Він сподівався, що Рая всі ці роки любила і чекала його. Сашко хотів зустрічатися з нею, навіть можна одружитися. Коли він прийшов, то одразу ж попросив секретаря його пропустити. Рая прийняла його добродушно.

-Ти так покращала. У дитинстві ти була смішним дівчиськом, а зараз прямо цукерка. – сказав Сашко. -Дякую звичайно. Я сильно після полоrів змінилася. -Ти заміжня? — сер це Сашка стало би тися сильніше. -Так, давно вже. Вийшла заміж з великого кохання. Я тобі навіть вдячна в тому сенсі, що не приїхав. Ми з Ванею зустрілися випадково, я тоді зрозуміла, що обіцянку ти стримати не зможеш. Тому почала з Ванею зустрічатися. А невдовзі ми одружилися. У нас зараз двоє дітей, бізнес та щасливе життя. — хвалилася Рая. Сашко трохи побув у Раї і засму чений поїхав додому. Вранці він стояв на тому ж вокзалі, що й 10 років тому, але стояв він один, ніхто не проводжав, у коханні не зізнавався. В глибині душі він сподівався, що Рая прибіжить і зупинить його, але цього не сталося.

Ігор глянув на Іру і впевнено сказав: -Зрозумій, твій поїзд вже пішов. Тобі 35 – і ти вже не молода. -Та тобі самому 40. А я всі ці роки чекала, коли ж ти зробиш мені пропозицію. -Плювати на те, що ти очікувала. Я у розквіті сил, і тепер у мене починається нове життя. За кілька днів Ірина дізналася, що Ігор знайшов собі 20-річну дівчину, зробив їй пропозицію, і вони зіграли весілля. Здавалося, для Ігоря справді почалося нове життя. Він розквітнув лише за кілька днів.

І навіть друзі йому заздрили. Молоду дружину звали Аліною. Вона була енергійною та цілеспрямованою дівчиною. У перший же день заявила Ігорю, що зараз вона займається кар’єрою, а народ жуватиме після 30-ї. Чоловік погодився. Ці 10 років пролетіли непомітно. Ігореві вже було 50, він усе швидше втомлювався на роботі і, повертаючись додому, вечеряв і лягав спати. Якось його розбудила Аліна і сказала: -Прокидайся, я йду від тебе. У мене з’явився інший. Ліни вий сум ний старий мені більше не потрібен.

Чоловік був у աоці: -Зрад ниця! Я все для тебе робив. Як ти могла? -Я подарувала тобі 10 років своєї молодості. Думаю, я заnлатила. І що ж тепер? Ігор залишився один, у свої 50 років. У ровесників були вже онуки, а сам він навіть дітей завести не встиг. Зараз він усе частіше сидить удома, мало працює, а коли з’являється вільна хвилина – заходить на сторінку колиաньої дружини і щоразу хапається за голову: в Ірини все гаразд. Вона вийшла заміж і тепер виховує разом із чоловіком їхнього прекрасного хлопчика.