Интересное тут

Людмила Андріївна все частіше почала себе ловити на думці, що хоче піти зі школи. Вона пропрацювала у школі тридцять п’ять років, вона всю себе віддавала дітям, дуже любила свій предмет. Раніше діти були як діти, а школа як школа. А тепер що? Почалося все з того, що всі перейшли на дистанційне навчання. Було всім тяжко, вона звикла бачити обличчя дітей, пояснювати урок біля дошки. А тепер і вчителі напружувалися поки налаштовували ноутбуки, і батьки, які стежили, щоб вдома не шуміли, і діти, які намагалися налаштуватися на урок. Та ще спробуй налаштувати ноутбук, дітей підключи. Якась плутанина виходила щоразу. У травні з Людмилою Андріївною стався випадок, через який їй досі ніяково перед класом.

У кабінеті, де вона мала вести урок, змінили ноутбук на більш нову модель. Вона почала підключати дітей, скинула їм посилання, всі начебто підключилися, але ноутбук завис. Вимкнулася камера, картинка зависла, але як виявилося потім, мікрофон працював чудово. Людмила Андріївна збігала до сусіднього кабінету та попросила вчителя з фізики їй допомогти. Довго вони не могли налаштувати ноутбук, і тут вона не стрималася і сказала: «Як я втомилася від цих комп’ютерів та онлайн-уроків. Хочу нормальну школу, а якщо ні, сил більше немає в мене, треба потихеньку збиратися на пенсію».

Весь клас це чув, картинка щось зависла, а мікрофон працював чудово. Вона від соро му, хотіла крізь землю провалитися. Добре, що це був клас, де вона була класним керівником. Діти посміялися, пожартували та забули. Але вона ніяк не може забути і пробачити, що дала волю своїм емоціям. Адже вчитель теж людина, щоправда бувають випадки, де вчитель поводиться непрофесійно і неправильно. Розумію батьків, які не спускають вчителю таку поведінку. Але й діти зараз не ті, можуть так вивести із себе, що ніяке заспокійливе не допомагає. Не буду нікого суворо судити, всяке буває в житті.

Але професійне вигоряння теж ніхто не скасовував. Іноді відчуваєш, що більше немає сил, особливо коли всі говорять про свої права, забуваючи про свої обов’язки. Ніколи не забуду слова нашого фізика. Вранці переступивши поріг школи, як собі під ніс промимрив: «Господи, дай мені терпіння та сил». Він дуже культурна і стримана людина, завжди захоплювалася його терпінням. І ось цей втомлений вчитель приходить після сьомого уроку, а вдома такі ж зму чені члени сім’ї, які теж повернулися з роботи. А якщо й удома діти і доводиться ще сидіти з ними над домашніми завданнями. У вихідні теж немає відпочинку, треба план дописати. І ось так без кінця, а наприкінці місяця символічна зарплата за таке титанічне психологічне навантаження.

Йшов із дому Іван зі сkандалом. Прийшло йому в голову в шістдесят років переїхати жити в Польщу, став цією ідеєю дружині набридати. Але Наталя не хотіла залишати рідну домівку. -Та кому ми там потрібні? У такому віці не змінюють місце проживання! Хто нас там годуватиме? Тут у нас є господарство, донька поруч, не пропадемо. А там ми зовсім чужі!

-Стара дурепа, сиди вдома тоді, я без тебе поїду! Знайду там дбайливу стареньку і добре житиму! Іван поїхав, а Наталя видихнула з полегшенням. Життя її у всіх сенсах стало простіше. Тепер не треба було вставати рано, щоб готувати каву, вислуховувати постійні причіпки. Роботи по будинку стало вдвічі менше. Дочка, коли приїжджала, дивилася на матір із подивом.

-Мамо, ну ти прямо посвіжіла. Невже зовсім не сумуєш за татом? -Ні, дочко, мені дихати спокійніше стало після його від’їзду. -Але ж ви разом прожили майже тридцять років! -Саме, за ці тридцять років він мені стільки нервів витріпав! Коли Іван опублікував фото з написом: «Чудово тут живу, на батьківщину не планую». Наталя щасливо посміхнулася.

Я, як і будь-яка інша дівчина, зовсім, більше всього не визнаю і не розумію зради. Це для мене найстрашніше, що міг зробити партнер. Про те, що чоловік мені зра джує, я здогадалася одразу. Мишко завжди був досить поганий у конспірації. Він одразу змінився у поведінці. Мені дуже хотілося дізнатися, хто ця розлу чниця. З’ясувалося це згодом.

Василина Петрівна з третього поверху мені послужливо розповіла, що Марина з п’ятого поверху стала часто до нас заглядати за моєї відсутності. Мені одразу стало все ясно. Я вирішила, що kину чоловіка, але не без пом сти. На вихідні я натерла ліжко кропивою, а сама поїхала з ранку до села.

За кілька годин мені зателефонував чоловік: -Катя, ти вирішила мене отру їти?! Що це таке? На задньому фоні чувся жіночий nлач. Чесно кажучи, я ніколи не вирізнялася зл овтіхою, але в той момент відчула справжню радість. За тиждень я подала на розлу чення. Чи шкодую я про свій вчинок? Ні. Вважаю, що він заслужив.

Ми з Ніною дружимо з дитинства. І будинки наші поряд стоять, і до школи разом ходили, і заміж вийшли одночасно, і навіть у полоrовому будинку разом лежали. Я тоді наро дила дочку, а Ніна — сина Артура. Ось про цього Артура і йтиме далі мова. Хлопчиком він зростав нормальним. Такий самий, як і всі сільські дітлахи. Коли картоплю копали, коли сіно заготовляли – він із однолітками разом допомагав дорослим. У старших класах допомагав сусідам: дров наколе, і принесе з криниці води. І все робив безплатно. З армії повернувся, також допомогти не відмовлявся. Грошей не просив. Минуло роки чотири, Артур одружився.

Дружину він знайшов у сусідньому селі. Після весілля жити стали у нашому селі. Виділили йому особняк, що залишився з колгоспних часів, на іншому кінці села. Хвилин двадцять до нього пішки йти. Тому сусідського сина я стала рідше бачити, і про його життя розповідала Ніна. Спочатку вона була дуже задоволена. — Серйозним став, відповідальності в ньому побільшало, підробіток собі в райцентрі знайшов, — гордо повідомляла мені вона. Коли у Артура народилася дочка, Ніна була на сьомому небі від щастя. А потім, згодом, я помічала, що моя Нінка стає все сумнішою і задумливішою. – Що в тебе не так? — Запитувала її я.

— Чи не захво ріла? – Нормально все, відмахувалася подруга. Якось Артур прийшов матері дах на лазні оновити. Я прийшла до Нінки у той момент, коли сусідка віддавала синові гроші. Артур, побачивши мене, мигцем привітався і пішов геть. — Що це було? — Запитала я у подруги. Вона розnлакалася та давай розповідати. Що її син за всю свою працю, і з усіх вимагає грошей: і з матері, і з сестри, і з сусідів. Прямо скажемо, я була приголомшена цим одкровенням. Невже Артур не усвідомлює, що діти бачать, як він тягає гроші з матері. Адже виростуть, так само з нього гроші тягтимуть за будь-яку допомогу. Про це він не думає?

Сестра моя вийшла заміж після за льоту в 23 роки. Батьки поставилися до цієї новини нормально, все ж таки могло бути і rірше, якби зять вирішив втекти, залишивши її в nоложенні. Але він зробив благородно, зробив пропозицію, вони з’їхалися, почали будувати справжню родину. Але зараз я розумію, що краще б він тоді втік від неї, зараз було б менше бі д. Квартиру вони винаймають, зовсім маленьку однушку, але й на це ледве грошей вистачає. Ще якось до полоrів сестра із зятем нормально працювали, збирали. А як вона вийшла в декрет, то й чоловік її розслабився, почав пропускати робочі дні, заявляв, що він утомився. Після народження першої дитини допомагали сестрі всією родиною.

Батьки зятя були десь далеко, ми особливо знайомі не були. Тому найбільше допомагали наші батьки. Я теж брала участь у фінансовій допомозі для сестри, все ж таки не kинути її в такому становищі. Сестра все радо приймала. А коли дитині виповнилося півтора роки, сестра повідомляє, що ваrітна знову. Термін був пристойний, від дитини тепер не позбу тися. Довелося знову наро джувати. А зять знову почав своє скиглення, що він нібито втомився вже стільки працювати. Я до сестри якось прийшла, вирішила з нею серйозно поговорити.

Все ж таки люди ми дорослі, треба розуміти, що батькам і так важко, вони платять за орендоване житло сестри та її сім’ї, я часто купую їм продукти, щоб племінники не голодували. Може вже потрібно зупинитися і не заво дити більше дітей, якщо немає можливості їх утримувати. Але сестра подивилася на мене ніби зверхньо і сказала: -Скільки Бог дасть дітей, стільки і наро джу. Через півроку з’ясувалося, що сестра ваrітна третьою дитиною. Я не знаю що робити. Напевно, взагалі перестану їм фінансово допомагати, аби хоч її чоловік замислився над серйозним утриманням багатодітної родини.

Микита дуже любив Леру, вона й стала його першою дружиною. Прожили вони разом 2 роки, а потім почали заводити розмови про дітей. Микиті дуже хотілося сина. Але всі спроби провалилися, не виходило заваrітніти. Тоді Микита запропонував Лері залишитись друзями, бо вона йому дитину дати не може, а він без цього сім’ї не бачить. Так вони й зберегли добрі стосунки. Через три роки Микита вдруге одружився вже з Катьою. Історія повторилася, ваrітність не наставала. Микита теж сказав Каті, на що та відповіла, що Микита сам безnлідний і після шлюбу дружби не бачить. Щоб довести другій дружині протилежне, Микита здав ана лізи, діаrноз підтвердився, він був безnлідним. На цьому тлі Микита запив.

Тривогу почала бити його перша дружина: -Я тебе знаю, пляшка – це не твоє. Тобі просто потрібно знайти жінку вже з дитиною. -А якщо я не полюблю чужу дитину? -Полюбиш, ти ж так сильно хочеш сина. І Микита почав посилено шукати розве дену жінку з дитиною. Тільки все ніяк не складалися відносини. Микиті вже було за 40, він був завидним нареченим, з великою квартирою, дорогою машиною, але все ж таки не одружений. І ось одного разу після довгої наради одна непомітна співробітниця випадково пролила на Микиту каву: -Вибачте, будь ласка, я просто за сином у садок поспішаю.

-За сином?! Я машиною, давайте вас підвезу. Дивно, як Микита раніше не помічав цієї співробітниці. Просто вона була дуже скромною, ніколи не фліртувала з Микитою, як це робила більша частина жіночої статі колективу. Коли вони приїхали до садка, то син колеги підбіг до Микити зі словами: -Тату, тату!! -Вибачте, просто батька не ста ло, вже рік як похо вали. Тепер син усіх чоловіків «татом» називає. З того часу Микита став щодня відвозити колегу до садка, він прив’язався до неї, а особливо до її сина. Саме з тихою та спокійною дівчиною у начальника відділу – Микити і вдалося побудувати щасливу родину.

Ми з дружиною сиділи на кухні. Вона уплітала ватрушки за обидві щоки, а я дивився на неї і думав: «З цією жінкою я провів понад 40 років свого життя. Вона завжди була поруч, а я ніколи не помічав, що, крім неї, нікого і нічого в житті не знаю…». І справді, Олена була моєю першою любов’ю. Ми з нею зустрілися, почали зустрічатися, побралися і… і все. Далі пішли діти та битовуха. У той момент я зрозумів,

що дуже хочу чогось нового, нових відчуттів, так би мовити. Мені захотілося поговорити з кимось про щось крім дітей і побутових питань… — Я вимагаю розлучення. Без іs терик, без претензій, без кри kів та скандалів. Розійдемося, коли дочка поступить в універ , щоб вона не завалила іспити, – я так спокійно це казав, ніби це щось звичайне, про що ми говоримо щодня. Олена встала з-за столу. На ній не було обличчя. Вона пішла на кухню, а я навіть докору сумління не відчув за сказані слова.

Єдине, що відчував – свободу. Такого почуття у мене не було вже дуже давно. Але ж вони мені так подобалося! Я знаю, що наші друзі та родичі мене засуджуватимуть, діти образяться на мене, але хоч би раз у житті я вирішив зробити те, чого хочу саме я, а не те, чого від мене чекають оточуючі, чи то рідні чи друзі. Знаєте, я пишу цю статтю і відчуваю легкість усередині, ніби після сп0 віді.

Я рано втра тила чоловіка. Михайло був дуже дбайливим чоловіком, перед сме ртю він навіть подбав про те, щоб у житті я нічого не потребувала. Останні роки, коли він хво рів, активно копив гроші, щоб придбати квартиру. В останній день свого життя він сказав мені: — Ця квартира для тебе, Любо, щоб ти на пенсії нічого не потребувала, здавала її в оренду. Саме такими були його останні слова. Але потім наш син виріс, намірився одружитися.

Він мав гарну роботу, але жити їм не було де. Тому я вирішила, що доцільніше буде подарувати квартиру молодятам. Саме на весіллі зробила такий подарунок. Коли через кілька місяців він приїхав мене відвідати дуже дорогою іномаркою, я здивувалася: – Звідки у тебе такі гроші? – Ну , так я продав твій подарунок. Ми з Катею вирішили, що ми ще молоді, на квартиру заробимо, а ось машину хочеться зараз.

А на гроші, що залишилися, ми скоро полетимо на відпочинок. Катя дуже давно про це мріяла. Мені було так прикро та боляче, що він так розпорядився моїм подарунком. Тепер я дуже шкодую, що ухвалила колись рішення подарувати їм квартиру. І тепер зовсім не зрозуміло, чи доглядатиме він за мною в старості, а я залишилася жити лише на одну пенсію. До того ж я вважаю, що рішення продати квартиру заради машини та відпочинку вкрай нераціональне та нерозумне.

Я рано втра тила чоловіка. Михайло був дуже дбайливим чоловіком, перед сме ртю він навіть подбав про те, щоб у житті я нічого не потребувала. Останні роки, коли він хво рів, активно копив гроші, щоб придбати квартиру. В останній день свого життя він сказав мені: — Ця квартира для тебе, Любо, щоб ти на пенсії нічого не потребувала, здавала її в оренду. Саме такими були його останні слова. Але потім наш син виріс, намірився одружитися.

Він мав гарну роботу, але жити їм не було де. Тому я вирішила, що доцільніше буде подарувати квартиру молодятам. Саме на весіллі зробила такий подарунок. Коли через кілька місяців він приїхав мене відвідати дуже дорогою іномаркою, я здивувалася: – Звідки у тебе такі гроші? – Ну , так я продав твій подарунок. Ми з Катею вирішили, що ми ще молоді, на квартиру заробимо, а ось машину хочеться зараз.

А на гроші, що залишилися, ми скоро полетимо на відпочинок. Катя дуже давно про це мріяла. Мені було так прикро та боляче, що він так розпорядився моїм подарунком. Тепер я дуже шкодую, що ухвалила колись рішення подарувати їм квартиру. І тепер зовсім не зрозуміло, чи доглядатиме він за мною в старості, а я залишилася жити лише на одну пенсію. До того ж я вважаю, що рішення продати квартиру заради машини та відпочинку вкрай нераціональне та нерозумне.

Я мріяла стати учителем ще з п’ятого класу середньої школи, причому в мене ця мрія з’явилося абсолютно спонтанно. Але якщо бажання є, та й розумом я ні від кого не відставала, плюс з дітьми ладнаю, то чому б і ні… Я думала, що, якщо не бути занудою чи істе ричкою, бути вчителем — дуже медитативна робота, та й багато зусиль не вимагає, якщо любити свою справу. Зрештою мені вдалося стати викладачкою анатомії в одному медичному коледжі, не в найпрестижнішому, але все ж таки медичний — він і в Африці медичний. За весь час роботи там у мене накопичилося чимало усіляких історій, і про найдивовижніший з них я розповім зараз.

Історія пов’язана з ученицями, які мені запам’яталися найкраще у всьому коледжі. Маша та Даша – доньки якогось бізнесмена, який заробив собі ім’я впливового бан дита у дев’яностих, а в наш час став зразковим сім’янином, який забирав дівчат з коледжу особисто, хоча мав купу водіїв. Маша — дуже розумна дівчинка, і процвітає вона не тільки в анатомії … в учительській раз у раз говорять про те, як з нею приємно вести урок, але того ж не сказати було про Дашу, яка була повною протилежністю Маші. Ще тоді мені здавалося, що Даша, перепрошую за слово, дурна, я навіть припускала, що в неї якісь проблеми були зі здоров’ям,

вона просто нікого не слухалася, займалася під час лекції чим хотіла, тільки не уроками. І ось, на перездаванні за анатомією, вона набрала 100 балів зі 100. Такий результат не спостерігався навіть у найкращих учнів коледжу, і тоді мені здалося, що щось тут нечисте. Наступного дня я влаштувала їй перевірку, задавала різні запитання, схожі на ті, що були в тесті, і на все вона відповіла без жодної помилки. Тоді я поцікавилася, в чому причина того, що вона не вчилася протягом усього року, на що отримала найвідповідальнішу за все моє життя відповідь: — А мені ліньки.