Home Blog Page 261

Колиաня дружина розраховувала на те, що я подарую квартиру нашому синові. Я так і зробив, але вона не знала про дуже важливий факт

Нещодавно зустрівся з колиաньою дружиною та сином у фуд-корті. Нестерnна жінка, їй завжди було мало. Навіть після розлу чення вона продовжує мене nиляти разом зі своєю мамою. Цього разу вона обрала тему ВНЗ. -Ти взагалі збираєшся думати про освіту сина? -А ти? -Я думаю, я ось з ним зараз займаюся. Ти гроші вже почав збирати на його навчання? -А Ти почала? -Ти Його Батько! Ти зобов’язаний! -Ти Така сама мати. Такий самий батько, ти так само зобов’язана, як і я. Мені ніколи на сина не було աкода rрошей. Я завжди знайду йому те, що потрібно. Я не хочу, щоб він виріс і був сkривджений на мене. -Та що за ти тато? Навіть житлом сина не забезпечив.

Я добре знаю свою колиաню дружину. Синові поки що немає вісімнадцяти, так що вона має право розпоряджатися його майном як вважатиме за потрібне. Нещодавно син прийшов до мене і заявив: -Тату, правда, що ти мені будинок не хочеш купувати? -Син, хто тобі про це сказав, це суша цілковита! -Мама та бабуся; вони сказали, що ти мене не любиш, тому коли мені буде 18, мені ніде буде жити. Я тоді дуже розлю тився на дружину. Мені не складно було для сина взяти в іnотеку квартиру; у результаті я так і зробив. -Підемо, скажеш! Я прийшов у будинок до колиաньої дружини, зайшов у вітальню і простяг ключі від квартири синові.

-Це ключі від твоєї квартири, Єгоре. За півтора роки квартира буде готова, і ти зможеш заселитися. -Тобто не даси грошей на ремонт? -Ми це зробимо разом. -Відповів я дружині. — та й якщо Єгор дозволить, ти можеш пожити з ним. У 18 років син зможе самостійно вирішувати, з ким жити, а з ким – ні. Якщо прочитаєш договір дарування, побачиш, що я обіцяю подарувати йому квартиру лише на третій день після досягнення ним вісімнадцяти років. — Дякую тато! Ти найкращий! Ще більше зне навиділа мене тоді дружина. Але це її nроблеми, а чи не мої.

Того, що сталося на весіллі, ніхто не очікував. усі думали, що наречена просто жартує.

Моя подруга познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, коли влаштувалася на роботу до одного великого офісу. Він був начальником; молода і вродлива дівчина його відразу ж привабила. Вони почали зустрічатися, а згодом вирішили зіграти весілля, але Андрій вирішив зробити все, як годиться, тобто познайомити з батьками. Вони вирішили влаштувати зустріч у ресторані; вона дуже хвилю валася, хотіла справити враження на батьків майбутнього чоловіка. І ось поїхали вони на зустріч; він представив свою наречену батькам, всі мило посміхалися один одному, і раптом вона подивилася на батька свого чоловіка.

Вони довго дивилися один на одного; було таке відчуття, що між ними пройшла іскра. Вона відігнала від себе думку, що її привабив майбутній свекор. Потім вони повечеряли, все пройшло добре. Наречений провів наречену до будинку і поїхав до себе. Через деякий час батько нареченого зателефонував їй і сказав, що йому потрібно щось повідомити. Вони зустрілися в кафе: свекор зізнався, що у нього до неї почуття, і він хоче з нею зустрічатися. Вона дивилася на нього немов заворожена, відчувала, що цей чоловік створений для неї, але вона не знала, що робити. Вони почали таємно зустрічатись, ніхто нічого не знав. Наречений наполягав на тому, щоб вони вже вибрали дату весілля.

Вона не знала, як поводитися, не могла ж розповісти все; подумала, що вийде заміж і забуде його батька. І ось, влаштували шикарне весілля, покликали багато гостей, тільки наречена була сумною. Під час веселощів вона взяла мікрофон і сказала, що більше не може мовчати і збирається сказати, що вона любить іншого — батька свого нареченого, і вони створені один для одного. Батько нареченого підійшов до сцени, взяв її за руку, і вони втекли з весілля. Всі гості, наречений зі своєю мамою стояли як укопані і не могли зрозуміти, що це взагалі було. Дівчина відразу ж подала на роз лучення, а наречений так і не зміг пробачити зради з боку коханої та батька.

Сестра жила в селі з величезним господарством, але нічим мені не доnомогла, коли мені потрібна була доnомога. а коли я поїхала на заробітки, вона раптом згадала мене

Моїй сестрі Ярославі зараз 58 років, я на 4 роки молодша. Сестра ніколи мені ні в чому не допомагала. Вони з чоловіком жили в селі, досить заможно, недалеко від нашого батьківського будинку. Вони мали величезне господарство. І за всі ці роки вона навіть молока мені не запропонувала. Якось я попросила сестру привезти мені в місто свою продукцію. Обіцяла заплатити. Адже думала, мовляв, все одно вийде дешевше, ніж на ринку чи супермаркеті. Але я помилялася: на ринку вийшло б дешевше.

Коли наша мама пішла з життя, вона забрала собі всю її спадщину, обґрунтувавши це тим, що вона все життя її доглядала. Але, насправді, хоч вони й мешкали в сусідньому будинку, але я була у мами частіше, ніж вони з чоловіком. 5 років тому я вирішила поїхати до Італії – пожити тут та заробити собі грошей на старість. У мене накопичилася досить пристойна сума грошей. Планую незабаром купити квартиру. Так ось, моя сестра думала, що я їх виручу по-родинному, тому вони з чоловіком купили дорогу іномарку із салону, у кредит, та ще й у валюті.

І ось кілька місяців тому її чоловік серйозно захво рів, і більше не може їздити до міста та продавати їхню продукцію. Курс валюти зростає день у день, і сестра зараз не знає, як їй платити борr. Ось і вирішила зателефонувати мені та попросити позичити 10 тисяч євро. Сказала, що обов’язково повернуть у той момент, як я вирішу повернутися на батьківщину. У мене були ці гроші і навіть більше, але я з принципу їй відмовила. Просто мені дуже прикро, що сестра згадала про мене лише тоді, коли потрапила у скрутну ситуацію. От нехай зараз і викручуються.

Двоюрідний брат оселився в моїй хаті, мовляв, лише на період сесії. Але незабаром я помітив, що він не планує з’їжджати, а його відповідь взагалі приголомшила мене.

Коли мені було 5, мого батька не стало, і ми з мамою залишилися самі: я рано залишився без батька, мати рано залишилася без чоловіка. Мама мала баrато родичів, але ніхто нам не доnомагав. Навіть на мамині дзвінки родичі не відповідали. Поступово ми стали на ноги. Мама дуже баrато працювала заради цього, доnомоги, повторюся, у нас ніякої і ні від кого не було. Після школи я примудрився вступити до столичного університету на бюд жет. Відразу ж я влаштувався до гуртожитку, почав працювати, вчився сумлінно.

На третьому курсі я познайомився з Надею, а за півроку ми одружилися. Весілля зіграли скромненьке, жили спочатку на орендованій квартирі, а потім куnили своє житло в ipотеку. Тут до нас почали тягнутися мої родичі. Про існування родичів я знати не знав, адже я їх ніколи раніше не бачив. Якось мені зателефонувала тітка і попросила дати притулок її сину на період сесії. Образа пропалювала мене зсередини, проте людський фактор узяв гору, і я погодився їм доnомогти. Вже через 2 дні мій двоюрідний брат був у нас.

Сесія закінчилася, але він і не думав повертатися додому. Якось я вирішив поговорити з ним, дізнатися, коли він збирається додому. Від його відповіді у мене просто дах поїхав. — Мені й так добре, братику. Додому я поки що не збираюся. Я поговорив із дружиною, вона сказала, що не втручатиметься, і тоді я запросив брата на серйозну розмову. Я висловив йому все, що накопичилося. Потім я зібрав речі брата і виставив його за двері. Тепер я ворог номер один для своїх родичів, але я їх навіть за рідних людей не вважаю, тож мені, м’яко кажучи, начхати на їхню думку.

Дружина наро дила трійню, я кричав від радості. Але незабаром стало ясно, що вона залишила дітей і зникла. Слова моєї доньки на суді через 24 роки пробили мене на сльо зу.

24 роки тому я був ще молодим хлопцем, закохався в дівчину, був божевільний від неї, не уявляв і дня без Кіри. Ми з’їхалися, а невдовзі й розписалися. Я дуже хотів дітей, а Кіра казала, що нам ще потрібно пожити для себе. Нарешті ми дізналися радісну новину: Кіра була ваrітна. Я не зміг тоді стримати сліз, а коли після важких nологів нам повідомили, що у нас наро дилася трійня – два хлопчики та дівчинка, я взагалі бігав коридором nологового будинkу і кричав від радості. Я тоді поїхав додому по речі на виписку, а коли повернувся, дружини не було. Вона залишила дітей і зникла. Я подзвонив тоді батькам; мені пощастило, вони жили зовсім поряд. Мама з татом приїхали за 15 хвилин. Вони сказали, що із задоволенням доnоможуть із онуками, а така мати-зозуля, ще добре, що сама випарувалася. Мої діти виросли дуже швидkо.

Не встиг я й оком моргнути, вони закінчили школу з медалями. Хлопці зараз навчаються на юриста та програміста, а донька – на дантиста. Я шалено пишаюся ними. Вони вже такі дорослі, самостійні. Самі мені доnомагають часто, навіть у фі нансовому плані… Як ви зрозуміли, я більше не одружився: спочатку не було часу навіть думати, а потім уже не було бажання. Рік тому до мене постукали. Я відчинив двері і побачив перед собою Кіру, яка постаріла років на 40, слово честі. Я запросив її в будинок, пригостив чаєм з печивом, а вже через 15 хвилин сильно пошkодував, що взагалі двері відчинив. Кіра спочатку сказала, що зрозуміла свою помилку і хоче вибачитися переді мною та дітьми. Потім вона сказала, що їй нема де жити, і вона чекає на допомогу від мене. Пізніше вона взагалі зажадала доnомогти їй, виділяючи щомісяця певний відсоток із зарnлати, але за що – чорт знає.

Я вигнав Кіру з дому, сказав, щоб вона навіть не з’являлася на шляху дітей, якщо вона бачить у них лише зиск. Колишня дружина подала до суду на алі менти, але, звичайно, програла. Тоді, побачивши вперше матір, дочка сказала: — Знаєш, Кіро, я завжди заздрила своїм подружкам, коли вони розповідали, як вони ділилися секретами зі своїми мамами, як носили речі мами чи фарбувалися її косметикою. Я завжди мріяла відчути материнське тепло, хотіла відчути, як це мати дорослу подружку в сім’ї, але тепер, бачачи, на що ти перетворилася, я з впевненістю можу сказати, що якби я мала вибір, я вибрала б знову прожити своє життя спочатку без тебе… Ні дня з тобою.

Коли нам з дружиною не було куди йти після весілля, то мама віддала нам свою квартиру, а сама перебралася на дачу. Але незабаром дружина показала своє обличчя

Мама – єдина рідна людина, яка в мене є. Ми жили на межі злиднів. Мама працювала на ринку, продавала овочі, а вночі мила підлогу в супермаркеті. Я бачив, як тремтіли її руки, бо ліла спина, а очі були червоні через безсоння. Ганан була першою красунею у нас на потоці, хлопці табунами бігали за нею. Ганна навіть виграла конкурс «Міс Університет». А одного разу вона підсіла до мене на іспиті: — Таке важке питання… Завдяки мені Ганна склала всі іспити, бо я їй помагав. Якось увечері вона вирішила подякувати та запросила у кіно. А далі ніжні поцілунки, обійми. На ранок я прокинувся в її ліжkу. Зрозумів, що вона моя! Із весіллям не затягували – одразу після 4 курсу зробив пропозицію. Мене тішила думка, що така королева,

як Ганна, обрала мене! Зізнаюся, це дуже підвищувало самооцінку. Але було одне «але» – де нам жити? Батьки Ганни не дуже добре ставилися до мене, тому що вважали «босяком» і що не можу нічого хорошого їй дати. Тому я вирішив поговорити з мамою. — Добре, синку, я віддам тобі цю квартиру. Тільки потрібно зробити ремонт. Думаю, що на старості і мені добре на дачі пожити. Свіже повітря, город… Але все одно в її голосі були нотки смутку та жалю. Однак я її син і вона просто не могла вчинити інакше. Після весілля ми переїхали до квартири. На щастя, батьки Ганни подарували нам (точніше їй) нову машину. Щоправда, я не мав права на ній їздити. – Це моя машинка! Ти ще подряпаєш чи заїдеш у дерево.

Їдь у офіс на трамваї і не впали мені бензин! — Дорікала дружина. — Ти хочеш до мами їхати на дачу? Сідай на електричку, чому я маю перетися з тобою в ту глухомань? — Сва рилася Ганна. Я раз на тиждень відвідував маму, але Ганна була категорично проти. Відразу, як чула слово «дача» — з’являлося багато відмовок «у мене зустріч, манікюр, педикюр». Всяко намагалася мене переманити, змінити плани. То треба до її батьків поїхати, то у подруги день народження у кафе. І я не міг відмовити, адже тоді на мене чекав сkандал і ночівля на матраці. Ганна не розуміє, що моя мама старенька, на пенсії, грошей ледве вистачає. Дружина думає лише про себе. А я думаю про маму. Тож подав на розлу чення.

Прибрався в будинку, вбрався, накрив на стіл до свого 60-річчя, але ніхто так і не прийшов. Але ж я до останнього чекав дочку з зятем.

Коли Зіні було 6, моєї дружини не стало. Після цього я жодного дня не прожив для себе. На по хоронах дружини я пообіцяв їй, що до кінця днів своїх буду піклуватися про нашу доньку і любити її за нас двох. Моя Зіна росла розумницею. Вона вчилася на одні п’ятірки, допомагала мені по дому, готувала прямо як мама: смачно — пальчики оближеш. Час минав, Зінка вступила до університету своїми силами. Там її успішність помітно впала, але це було неважливо, адже дочка паралельно працювала і, як і раніше, допомагала мені по господарству. Пізніше Зінуля познайомилася з Михайлом, а незабаром і мене з ним познайомила. Він здався мені хорошим хлопцем, і я дуже зрадів, коли діти сказали, що вирішили жити зі мною після весілля.

Ось після цього весілля все і зіпсувалося. Зять почав спілкуватися зі мною, не хоча. Він постійно хамив, грубив і кричав на мене… Саме тому, коли дочка запропонувала продати наш двокімнатний будинок і купити велику квартиру в столиці, я поставив одну умову: квартиру ми повинні були оформити на мене ж. Зять, як і належало, почав кричати, мовляв, я йому не довіряю. А мені нічого було приховувати. Я так прямо їм і сказав: — Мені потрібна гарантія, що я не залишуся на вулиці на старості років. Ось, мене не стане, А квартира залишиться вам, і робіть з нею, що хочете. Дочка з чоловіком зібрали свої речі, одночасно називаючи мене всякими словами, і вже через два дні переїхали в місто.

Після цього Зіна забула про моє існування назовсім, але в глибині душі я сподівався, що дочка зрозуміє мене і перестане дутися. Через кілька місяців після цієї сварки був мій день народження – ювілей, 60 років. Я був упевнений, що Зіночка влаштує мені сюрприз, тому прибрав весь будинок, наготував улюблених страв Зіни, вбрався і сів за стіл. Весь день я провів, сидячи за столом, дивлячись з вікна, в очікуванні, що хвіртка відкриється, і я побачу, нарешті, Зіну. Прочекав я її до вечора ,а ввечері переодягнувся, ліг, залишивши всю їжу на столі, поплакав, поговорив з фотографією дружини, сам не зрозумів, як заснув. Невже, дочка так на мене ображена, що не захотіла навіть по телефону привітати? А може, з нею сталося що? Ну, не могла моя Зінка так свого старого забути…

Коли рідня вирішила, що ту рботи про бабусю повинна взяти на себе мати інни, то дівчина вирішила діяти.

— Картина називається «Не чекали», — Інна стояла в дверях і весело посміхалася, розглядаючи незадоволені фізіономії родичів. — Мама, вийдемо на хвилинку. Поговорити треба, — сказала вона матері… — Вони вже «обрадували» тебе, що бабусю привезуть до тебе? — запитала вона мати. — Так, — сумно відповіла та. — Добре. Значить тепер мій вихід. — Доню, не варто тобі в це втручатися, — спробувала перешкодити мати. — І дозволити тобі звалити на себе цю бабу?! Вона хоч раз тобі посміхнулася? Хоч одне добре слово від своєї свекрухи ти чула?! У неї свої діти є. Які вже спадщину поділили.

Майно їм, а турботи тобі?! Не дочекаються! Просто посидь в моїй машині, мам. Я з ними розберуся… Інна ніколи не забувала, як бабуся цькували її батьків, а особливо маму. Прийшли на свято, так їм в обличчя: «Хто вас кликав?»; доньку назвали Інною, а не Тетяною, як того хотіла свекруха, та заявила: «Ви мені ніхто». І бабуся, і інші її діти швидко сіли на шию її батькам, користуючись їх м’якістю і безвідмовністю. Але Інна вдачею у батьків не пішла. І зараз готова була вказати родичам їх місце в харчовому ланцюжку»… — Ми тут подумали і вирішили, що взяти бабусю сюди — це величезна відповідальність. Ми не потягнемо.

Тому ми на вашу пропозицію відмовляємо, — Інна була сама люб’язність. — Як так? — А ось так. — Не забувай, вона твоя бабуся. Рідна, між іншим, — з незадоволеним тоном сказала тітка. — І твоя рідна мати, теж між іншим, — відпарирувала Інна. — Тебе вона пестила і плекала, а ми з мамою нічого крім грубощів від неї не чули. — Ми всі працюємо, — сказав дядько, — а у твоєї матері графік вільний. Тому ми прийняли таке рішення. — Ну так кидайте роботу. У будь-якому випадку ваша мати — це ваші проблеми. Все! Тема закрита… Родичі пішли, грюкнувши дверима. Ну і ладушки. Без такої рідні і дихається легше.

Иван від сусідки дізнався, що у сина весілля сьогодні. Він одягнув свій найкращий костюм, взяв конверт і поїхав в ресторан, де син давно планував відзначити весілля

Іван Петрович поспішав на зустріч зі сватами. Ту частину міста, де вони повинні були зустрітися, старий знав поrано, тому вийшов на півтори години раніше, щоб уже напевно не спізнитися, адже краще прийти раніше, ніж спізнитися, вірно?! Як на зло, автобус потрапив в пробку. Старий нервово поглядав на годинник, рахуючи, скільки йому залишилося до зустрічі. Загалом, не зі своєї вини Іван Петрович запізнився аж на 2,5 години! Сватів там, ясна річ, вже не було. Син, Андрій сидів один. — Вони ще годину тому пішли, — заявив хлопець, побачивши батька. Івану Петровичу було страшенно соромно. Він і не знав, як заговорити про ще одну зустріч, а сам син теж про це говорити не поспішав. Одного разу, прогулюючись по парку, Іван Петрович зустрів сусідку,

Зіну – дивовижну жінку, яка знала все про всіх, але де все дізнавалася – велика таємниця. Загалом, вона подивилася на Івана і сказала: — Чого ти тут так мирно топаєш? Тобі скоро в РАГС пора, через годину ж церемонія, або ти вирішив одразу в 5 в ресторан поїхати? Іван Петрович не подав виду, що він чує про весілля сина вперше. Він попрощався з сусідкою, пішов додому, одягнув свій найкращий костюм, взяв давно підготовлений конверт з грошима: дружини давно не стало, доводиться самому про все дбати, і поїхав в ресторан де син давно планував відзначити весілля. До 7 Іван Петрович був у ресторані. Він підійшов до мікрофона, попросив хвилину уваги і, дивлячись на червоне від сорому обличчя сина, почав: — Вітаю вас, Андрію, Карина. Будьте щасливі.

Сьогодні у вашому житті починається новий етап. З сьогоднішнього дня ви будете жити це життя рука об руку. Бажаю вам, щоб всі біди обходили вас стороною, а щастя, мир і любов жили з вами завжди. Бажаю вам багато дітей, які будуть цінувати кожну хвилину, проведену з вами, адже немає нічого краще цього часу, а він, як ми знаємо, триває не вічно… Будьте найщасливішими, кохані. Сльо зи скотилися по сухим, зморшкуватим щокам Івана. Він підійшов, вручив подарунок синові і попрямував до виходу, однак невістка побігла за ним, зупинила його і попросила залишитися. Тут і син підійшов і попросив прощення у батька, а потім і познайомив зі сватами. Вже через рік свати разом з Андрієм стояли під вікном полоrового будинку і сперечалися щодо імені першого онука.

Артем привіз стареньку матір з села. Тепер вона мала жити в них. Обуренню його дружини не було меж. – Хай би в твого брата жила! – бурчала Віра. Та все ж свекруха оселилася в них.

-А чому це твоя мама житиме у нас, а не у твого брата?! – зиркнула вона на чоловіка. -Бо в нас більше місця, – намагався говорити спокійно Артем. – У нашій квартирі три кімнати, а у брата лише дві… -Так, тільки в нього одна дитина, а в нас двоє. Причому хлопчик і дівчинка, – не вгамовувалася Віра. – Тепер їм доведеться тулитися в одній кімнатці, бо Ганна Петрівна, бачте, займе кімнату доньки! Артем зітхнув. Його мама жила в селі, у хаті без зручностей. Останнім часом вона заслабла, і вже не могла справлятися з важкою сільською роботою. Під час останнього візиту до мами Артема дуже запереживав. Усю дорогу назад він думав, думав, і вирішив, що маму треба забирати. Віра сприйняла цю звістку без захвату. З мамою Артема вона не спілкувалася. Причому приводу для цього не було. Просто літня сільська жінка була нецікавою Вірі… -Уявляєш, він хоче привезти до нас цю бабцю, – скаржилася Віра по телефону подрузі. – У неї освіта три класи. Вона грамотно говорити не вміє. Чого вона навчить наших дітей? В них репетитори, навчання. А тут ця з села. Та ще й у нашу тісноту. Ото б другий синок забрав. Так ні, до нас! -Так, складно прийдеться вам, – погоджувалась подруга. – Але, може, відправити Катю до твоєї мами? Вона живе сама, та й місце для Катрусі є. І їй буде веселіше. А вам не так тісно. -Ти що! – обурилася Віра. – У моєї мами своє життя: театри, музеї… Вона звикла жити сама і вести богемний спосіб життя. Навіщо там Катя? І чому ми повинні обтяжувати мою маму? Ні. Катя житиме вдома. А ось як бути з цією свекрухою, не знаю. Ну от як, Олю?

-Може, відправити її в будинок для літніх людей? – невпевнено запропонувала Оля. -Я б з радістю, але Артем точно не захоче, – і Віра важко зітхнула. Вона розуміла, що якщо чоловік вирішив, що його мати житиме з ними, то так і буде. Через кілька днів Артем привіз Ганну Петрівну. Жінка важко піднімалася сходами, часто зупиняючись для відпочинку. Сім’я мешкала на четвертому поверсі, а ліфта в будинку не було. Віра подумала, що старенька навіть на вулицю рідко виходитиме, якщо взагалі буде це робити. Доведеться постійно терпіти її присутність… -Ось, мамо, твоя кімната, – Артем провів маму в квартиру і завів у колишню кімнату Каті. – Розташовуйся. Бабуся сіла на ліжку і розплакалася. Вона відчувала холодність невістки і розуміла, що своєю присутністю буде напружувати сім’ю сина. -Бабуся, не плач, – ласкаво сказала Катя. Дівчинка спокійно сприйняла звістку про те, що їй доведеться пожити з братом. Треба, значить, треба. А ось Олексій був зовсім не радий. -Чому я маю тіснитися з Катрусею, – скаржився він. – Навіщо нам ця бабуся? Жили без неї та добре було… Звичайно, життя з бабусею одразу змінилося. Хоча старенька намагалася завдавати якнайменше клопоту. Тепер діти жили в одній кімнаті. Олексій постійно скаржився, що йому некомфортно, адже тепер друзів у гості не приведеш. Віра намагалася щонайменше спілкуватися зі свекрухою і постійно виказувала чоловікові, як соромить усіх його мати.

-Діти в одній кімнаті живуть. Це як так? – обурювалася Віра. – Допомоги від неї ніякої. А витрати додаткові на неї не малі, між іншим. -Які витрати? – обурювався Артем. – Пенсію сюди перевела і нам дає. -Ну і що. Пенсії її – кіт наплакав. А їжа нині дорога. Артем махав рукою і припиняв цю неприємну розмову на якийсь час. Якось Ганна Петрівна дивилася телевізор. Там саме йшла передача про хенд-мейд, і показували в’язані речі. Катя сіла поряд і почала дивитися разом із бабусею. -Як чудово! – захопилася вона. – Це не те, що однакові безликі речі з ринку. От би таку сукню, як у тієї дівчини. -Подобається? Давай, я тобі пошию, – запропонувала Ганна Петрівна. -А ти так умієш? – Катя здивувалася. -Спробувати можна, – бабуся лукаво посміхнулась. У Ганни Петрівни зʼявилося заняття, за яке вона взялася з великим ентузіазмом. Минуло зовсім небагато часу, і сукня була готова. Катя була в захваті. -Бабуся, ти справжня чарівниця, – дівчинка поцілувала жінку в щоку і міцно обняла. – Всі дівчата позаздрять, така краса! Сукня справді викликала фурор у школі. Дівчинка замовила у бабусі ще й кофту, яка теж вийшла просто чудовою.

-Бабуся, а мене ти можеш навчити шити і вʼязати? – запитала Катя. – Я теж хочу творити таку красу. -Чому ж ні, звичайно, можу, – очі Ганни Петрівни сяяли теплом і любов’ю. Катя дуже зблизилась із бабусею. Вони не тільки займалися в’язанням, а й довго розмовляли за чашкою чаю. Незабаром Катя повідомила батьків, що переїжджає у бабусину кімнату. Вірі не хотілося зізнаватись у цьому навіть самій собі, але їй теж дуже подобалися пошиті свекрухою речі. Катя в новій сукні була такою красунею. Кофточка теж дуже їй підходила. Якось Віра поралася на кухні. Ганна Петрівна зайшла на кухню і тихо спитала: -Може, чимось допомогти? Віра застигла від несподіванки. -Не треба, я впораюся, – невдоволено буркнула Віра. Але бабуся не пішла. -Сьогодні Катруся отримала в школі хорошу оцінку. Давай її порадуємо пиріжками. -Ой, ще морочитися з ними, – пробурмотіла Віра. -Давай зробимо, – стояла на своєму Ганна Павлівна. – З капустою, з картоплею, а може й солодкі? Артем їх так у дитинстві любив… Віра не розуміла, що відбувається.

Що це таке сьогодні зі свекрухою. Віра ніколи не пекла пиріжків чоловікові, тому гадки не мала, що він їх любив у дитинстві. Однак на свій подив погодилася. -Добре, давайте пекти. Жінки взялися до роботи. І незабаром кухня наповнилася чудовим ароматом свіжої випічки. Коли Катя прийшла зі школи, вона не повірила своїм очам. Мама та бабуся разом пили чай на кухні, а на столі красувалася величезна тарілка з пиріжками. -Ого! – тільки й змогла вимовити Катя. Пиріжки пішли тільки так, а особливо їх оцінив Олексій. -Смачно, але мало, – діловито промовив він. – Напечіть ще, я візьму у школу. Через кілька днів Ганна Петрівна знову зайшла на кухню і запропонувала Вірі: -Вірочко, скоро в тебе день народження. Хочеться тебе порадувати. Може, я і тобі пошию сукню? Або що замовиш… Віра розгубилася. Вона згадала, якою непривітною була зі свекрухою весь цей час, та ще й голосно скаржилася по телефону на неї подругам, спеціально, щоб та чула. І всіх налаштовувала проти бабусі. І з чоловіком сварилася через те, що привіз маму. Що ж тепер виходить? Господи, як соромно… -Дякую, не треба, – Віра вийшла з кухні і закрилася в кімнаті. Проте Ганна Петрівна на день народження все одно вручила Вірі чудову сукню. -Це наша спільна праця з Катрусею, – повідомила вона.

– Ось ці квіточки Катя в’язала гачком. Вона велика розумниця. Катя стояла поряд дуже задоволена. Результат їхньої спільної з бабусею праці і справді був чудовим. Віра одягла сукню і аж змінилася. На обличчі з’явилася усмішка, а в душі щось почало танути. -Дуже дякую, – тихо сказала вона. Наступного дня на роботі до Віри підійшла її начальниця та поцікавилася: -Віро, а що це за шикарна сукня на вас? Це ручна робота? -Так, – відповіла Віра. – Це моя свекруха шила. І донька допомагала. -Просто чудово. А чи можна зробити замовлення? Я добре заплачу. -Я спитаю Ганну Петрівну. Ганна Петрівна з радістю погодилася. Невдовзі пішла купа замовлень. Грошей у сім’ї побільшало. Катя продовжувала брати у бабусі уроки в’язання. Вона виявилася дуже здібною ученицею, і незабаром почала теж в’язати і шити на замовлення. Ну, а бабуся змогла зосередитись на таких улюблених для Олексія пиріжках. Якось Артем покликав увечері в кімнату Віру і сказав їй: -Слухай, у мого Дмитрика новина. Квартиру він купив. Стару продали, додали грошенят і тепер у них цілих чотири кімнати. Коротше кажучи, він готовий забрати до себе маму… -Та ну! – вигукнула Віра. – Оце так новина! А тепер слухай мою відповідь. Готовий він там чи не готовий, тільки я Ганну Петрівну нікуди не відпущу! Придумали теж літню жінку з місця на місце возити! Ні! Так і передай своєму Дмитрику. А я на кухню. Ми пиріжки затіяли робити…