Интересное тут

У мене була найкраща подруга Віка. Хоча чому була? Вона жива-здорова, слава Богу. Ми товаришували зі школи.

Кілька років тому моя подруга закрутила роман з одруженим чоловіком.

Зустрічалися вони потай пару років, а потім він зовсім пішов до неї. І завжди, коли ми про це говорили, Віка звинувачувала його дружину, яку він зраджував спершу, а потім покинув. Вона казала, що та жінка дурна, не дбала про чоловіка, не стежила за собою і не намагалася його зрозуміти. Я не засуджувала її, адже вона була моєю подругою.

Перший рік вони були щасливі. А потім у її житті стало відбуватися справжнє пекло. Зради, маніпуляції, скандали, постійні розставання і стільки ж спроб все заново розпочати. Приблизно через три роки таких стосунків моя подруга з впевненої в собі і квітучої красуні перетворилася на змучену, нещасну жінку.

Я плітки не збираю, просто сказати хочеться тим, хто може опинитися у подібній ситуації. Якщо чоловік поводиться підло, це зовсім не через те, що жінка була якась «неправильна», а тому що сам чоловік — мерзотник. І якщо ти з таким наважуєшся зв’язатися, будь готова приймати все те саме — для нього жодна «особливою» не буде.

І ти теж не станеш для нього винятком, повір!

Дочекайся свого, а чужих обходь стороною. Не заради іншої якоїсь жінки, не з солідарності чи шляхетності. А тільки заради себе!

Ми з сестрою Світланою поїхали на заробітки 18 років тому. Вона, бо мала двох синів і нікчемного чоловіка, якому треба було допомагати. А я поїхала з нею, бо після розлучення з Миколою лишилася без житла. Дітей у нас не було, тож він знайшов собі іншу, а мене попросив піти з дому.

Щиро кажучи, наша спільна поїздка на заробітки стала для нас обох порятунком. Ми завжди підтримували один одного, разом було і легше, і надійніше. Якщо в однієї виникали проблеми з роботою, завжди можна було знайти вихід за допомогою іншої. Різниця між нами була в тому, що я відкладала гроші і не боялася витрачати на себе, а Світлана все до копійки відправляла синам.

— Чи не думаєш ти, що настав час подумати і про себе? – Запитувала я її.

— Ти мене не зрозумієш, адже в тебе немає дітей, — відповіла вона.

Це було прикро чути, але я мовчала, адже насправді не могла зрозуміти її повністю. Племінників я любила, але, як на мене, вони вже були достатньо дорослими, щоб самі заробляти, а не покладатися виключно на гроші матері.

Згодом сини підросли, здобули освіту та завели сім’ї. Один за одним вони одружилися, а Світлана продовжувала щосили підтримувати їх фінансово, часто просячи мене позичити їй гроші.

— Вони вирішили будувати будинки на ділянці батьків, — казала вона. — Хочуть поставити два нові будинки.

— А ти де житимеш? – Запитувала я.

— Вони залишать мені стару хату.

Ця ділянка дісталася нам від батьків. Свого часу я поступилася його сестрі, коли розлучилася з чоловіком. Але тепер мене обурило, що ніхто мене навіть не запитав.

Нещодавно Світлана знову попросила грошей.

— Сини кажуть, що терміново потрібно 10 тисяч євро, щоби вони нарешті заселилися в нові будинки і перестали платити за оренду.

— Ти хоча б контролюєш, на що вони витрачають гроші?

— Я довіряю своїм синам! Хочеш, поїдемо додому разом і подивимося, що там відбувається. Заодно і гроші передамо.

Перед Трійцею ми зібралися та поїхали. Племінники зустріли нас з усмішками, бо знали, що ми привезли гроші.

Коли ми приїхали, побачили два двоповерхові будинки на ділянці. Все виглядало ідеально: шикарний ремонт, дорогі меблі та техніка.

— У нас в Італії навіть багаті люди таких ремонтів не мають! – Здивувалася я.

— Ми будували на віки, — відповіли вони.

— А де нас поселите? – Запитала я.

— У старій хаті, ми постелили вам там ліжка, — почула я у відповідь.

Коли ми зайшли в старий батьківський будинок, нас зустріли протікаючий дах, запах старіння і миші.

— Ви хочете, щоб ми жили тут? А де туалет та душ? – обурилася я.

— На вулиці. Ми зробимо ремонт, буде краще, — спокійно відповіли племінники.

Я не могла повірити своїм вухам і зірвалася:

— То ви собі палаци збудували, а мати хочете в хліві залишити? Жодного євро ви більше не отримаєте! І це ще не все. Ділянка, на якій ви побудувалися, наша, документи ніхто не переоформляв. Так що один дім буде моїм, а другий вашої матері.

— А де нам жити? – обурилися племінники.

— Живіть у старому будинку! Нові будинки отримаєте лише після нашої смерті.

Світлана намагалася мене заспокоїти, але я була непохитна. Це вже переходило всі межі. Якщо знадобиться, я піду до суду. Я не дозволю так нахабно нас використати.

Племінники сильно образилися, а невістки взагалі розлютилися. Але як інакше я могла вчинити? Як би ви вчинили на моєму місці?

Після двадцяти п’яти років шлюбу в житті моєї хрещеної Каті відбувся крутий поворот. Її чоловік Степан заявив, що, коли їхні діти виросли, він нарешті хоче “пожити для себе”, а це означало для нього відхід від Каті до молодшої жінки з роботи, яка теж хотіла почати життя спочатку.Спустошена Катя знайшла втіху в театрі. Вона виявила ініціативу в нашому селищі та допомогла поставити спектакль “Кайдашева сім’я”, де відіграла головну роль. Її перетворення було разючим, вона випромінювала молодість і щастя, зачаровуючи всіх, зокрема й мене.

“Люба, мені здається, що я скинула всі свої роки! У юності мені так само все в житті подобалося, пам’ятаєш? Треба жити!” – Схвильовано сказала вона мені після виступу.

Переродження Каті викликало різні емоції у моїй родині. Чоловік не схвалював, побоюючись, що я теж приверну до себе небажану увагу, якщо приєднаюся до її занять.

“Щоб чоловіки потім обговорювали тебе, як Катю? А воно мені треба?” – Заперечив він, коли я виявила інтерес до участі в сільському хорі.

Незважаючи на його протести, вплив Каті на театр був незаперечним. Чоловіки, у тому числі й Василь з нашого села, виявили інтерес до хору, натхненні ентузіазмом Каті.

Це пожвавлення в селі викликало бажання і в мене, різко контрастуючи із застійними вечорами біля телевізора та походами в паб.

“Чи не час нам оживити село, а не сидіти склавши руки?”, – подумала я і вирішила приєднатися до хору, незважаючи на заперечення чоловіка, натхненна сміливістю Каті та живою реакцією громади.

13-річна Марта часто спостерігала, як її мати порається по дому з її вимогливим вітчимом Володимиром. Той притулив їх, і мати Марти відчувала до нього почуття вдячності, хоча дівчина вважала інакше.

Її мати, колись гарна, стала виснаженою після кількох пологів, і Марта жалкувала про те, що та прийняла рішення жити з Володимиром – ледарем, якого вона вважала відповідальним за погіршення умов їхнього життя.

Перспективи Марти були обмежені їхнім фінансовим становищем, і, незважаючи на прохання матері залишитися і допомагати по дому, дівчина вирішила поїхати до міста. Вона заощадила невелику суму після прополювання буряків на ділянці сусідів і витратила її на те, щоб знайти житло після приїзду до міста.

На залізничному вокзалі вона звернулася за порадою до поліцейського, і той направив її до будинку, де жінки похилого віку здавали кімнати. Марта винайняла кімнату у жінки на ім’я Люда. Незважаючи на старий стан кімнати, Марта погодилася жити там доти, доки в неї не буде достатньо грошей, а потім в обмін на свої послуги з прибирання домовилася про зниження орендної плати.

Потім Люда запропонувала їй попрацювати в овочевому кіоску подруги, щоб прогодувати себе, на що Марта неохоче погодилася.

Нове життя дівчини тепер включало в себе довгі бесіди з Людою, яка давала їй поради щодо життя і відносин, хоча спочатку Марта чинила опір ідеї заміжжя.

Однак зрештою вона познайомилася з Семеном – новим працівником кіоску, який відразу ж сподобався їй. Їхні стосунки розвивалися, і через рік Семен зробив їй пропозицію.

Через 20 років Марта зіткнулася з тими самими проблемами у відносинах з власною дочкою, яка постійно критикувала її за те, що в неї занадто багато дітей у такій маленькій квартирі. Але Марта нічого не відповідала, лише мовчки розмірковуючи про свій власний шлях і життєві закономірності, що повторюються.

У скрутну хвилину я звернулася до мами за фінансовою допомогою. Я знала, що вона має значні заощадження, тому думала, що необхідна мені сума не викличе у неї труднощів. Однак вона відмовила і запропонувала мені бути вдячною за її рішення.

Ми з чоловіком Андрієм одружені вже п’ять років і живемо у квартирі, яку він купив до шлюбу на гроші, отримані його мамою від продажу старої квартири. Ми активно платимо за іпотеку, часто збільшуючи щомісячний платіж утричі, щоб швидше її закрити.Ми обидва працюємо на кількох роботах, а Андрій аж на трьох, що залишає йому лише п’ять годин на сон та відпочинок.Минулого місяця наш жорсткий бюджет постраждав, коли мама Андрія серйозно захворіла і їй знадобилася дорога госпіталізація. Ми взяли на себе всі її медичні витрати, виснаживши наші заощадження і залишивши нас не в змозі покрити іпотеку.

Я звернулася до мами, впевнена, що вона допоможе, адже я її єдина дитина та ситуація була критичною. Але її відповідь приголомшила мене:

“Якби тобі потрібні були гроші для себе, я б віддала останні копійки, але я не витрачатимуся на чужий будинок. Ти сама вирішила вкласти гроші в цю квартиру, а не я. Колись ти подякуєш мені за те, що я зберегла ці гроші для тебе, а не витратила їх”.

Її слова глибоко поранили. Я спробувала її напоумити, але вона не стала слухати і різко закінчила нашу розмову. Минув місяць, і з того часу ми не розмовляли. Вона намагається примиритися, але в я надто ображена, щоб відповісти.

Хіба ви не допомогли б, якби ваша дочка опинилася в подібній ситуації?

Мій чоловік залишив мене після народження другої дочки. Він мріяв про сина і розчарувався, що в нас знову дівчинка. До того ж він сказав, що втомився від сімейного життя. Потім просто виїхав і не повернувся. Казали, що він одружився в іншому місті, але мені було все одно — пробачити його я не змогла б.

Залишившись одна з двома маленькими дітьми, я поїхала до мами до села. Довго не могла знайти роботу, тому що діти часто хворіли, і роботодавці неохоче відпускали мене. Коли молодшій виповнилося два роки, я змогла влаштуватися продавцем у місцеву крамницю.

Дівчатка росли, і грошей катастрофічно не вистачало. Було боляче, коли вони просили гарні сукні чи нові чоботи, а я не могла їм це купити. Зрештою, я вирішила, що треба щось міняти, і поїхала на заробітки до Італії. На той момент старшій було вже 14 років, і незабаром вона мала вступати до навчального закладу. Я не змогла б оплатити її освіту, залишаючись в Україні.

Моя мама добре ладнала з дівчатками, і вони погодилися жити разом. Я відправляла гроші щомісяця, і дівчата раділи з того, що тепер можуть ні в чому собі не відмовляти.

Час минав, старша вступила на навчання, я оплачувала всі витрати. Працювала по дві зміни, відкладала гроші. Мріяла повернутися додому та зажити разом зі своїми дітьми.

Через чотири роки я вирішила, що заробила достатньо і повернулася додому. Але картина, яку я застала, виявилася зовсім не райдужною. Старша дочка Алла жила з хлопцем, навіть не зареєструвавши стосунки. Він не працював, і вони вдвох безтурботно витрачали мої гроші. Молодша Ніна залишалася з бабусею, але зовсім її не слухалася, робила, що хотіла, і не вчилася.

Я не могла цього допустити і вирішила зібрати всіх разом, щоби відзначити моє повернення. Коли всі зібралися, я заявила:

– Я більше не поїду. Хочу бути поряд з вами.

Ви думаєте, що хтось зрадів цим словам? Зовсім ні. Мої доньки навіть не приховували свого розчарування! Тоді я продовжила:

– Алло, ти вже доросла, раз живеш з хлопцем, не порадившись зі мною. Я більше не допомагатиму тобі фінансово, оплачуватиму тільки навчання. Ніно, ти отримуватимеш гроші лише у разі успіхів у навчанні. Купуватиму продукти і все необхідне.

– А навіщо тобі тут лишатися? – Раптом запитала молодша.

– А ти не хочеш, щоб мама була поряд?

Усі мовчали, а в мене серце розривалося. Я розуміла, що багато пропустила в їхньому вихованні. Я не очікувала, що мої доньки виростуть такими егоїстичними та байдужими. Я просто хотіла для них найкращого життя.

Тепер я не знаю, як вчинити. З одного боку, хочеться кинути все і повернутися назад до Італії, якщо я тут нікому не потрібна. З іншого боку, я розумію, що маю право на відпочинок після всіх цих років. Може мені вдасться щось виправити?

Як би ви вчинили на моєму місці? Думаєте, я маю шанс все змінити?

Минув лише місяць після того, як у нас сталася трагедія – не стало нашого батька. Йому було 68 років, останні дванадцять років він тяжко хворів, а останні три роки вже не міг вставати з ліжка. Мама дбала про нього, навіть з роботи звільнилася. Їй доводилося дуже важко. Ми з братом допомагали як могли, але в нас свої сім’ї, діти, турботи. На початку 2022 року Артур і зовсім виїхав до Бельгії.

Ми розуміли, що хвороба тата невиліковна, і це лише питання часу, але втрата все одно виявилася дуже важкою. І уявіть мій шок, коли всього через 40 днів я побачила маму в парку. Вона була в яскравому одязі, в короткій спідниці, сяяла і весело розмовляла з незнайомим чоловіком.

— Мамо, куди це ти так вирядилася? – Запитала я.

— Ми з Василем ідемо до кіно! — радісно відповіла вона.

— Хто це такий? – Здивувалася я.

— Мій друг. Потім усе поясню.

Однак пояснювати вже не потрібно. В голові в мене не вкладалося, як вона могла так швидко почати нове життя. За кілька днів мама прийшла до мене додому, я не хотіла розмовляти, але вона сама почала:

— Чому ти на мене сердишся? Ти ж знаєш, яким було моє останнє десятиліття!

— А хто в цьому винен? Ти що, думаєш, тато хотів захворіти?

— Ти навіть не знаєш, що до хвороби ми збиралися розлучатися. Твій батько мав коханку, а я тоді познайомилася з Василем. Але коли тато захворів, його Алла одразу втекла, він їй став не потрібен. А я не могла його покинути. Василь чекав на мене всі ці роки.

— Він чекав на батькову смерть?

— Він чекав на мене! Він благав мене піти, але розумів ситуацію і ніколи не влаштовував сцен. Я навіть мріяти не могла про таку людину.

— Якщо він стільки років чекав, навіщо тоді поспішати зараз?

— Тому що я вже не молода і не хочу втрачати жодного дня!

Я не могла прийняти мамину поведінку. Ми посварилися, і я сказала їй, що ніколи не прийму Василя і не хочу його бачити. Вона ж у відповідь заявила, що якщо я не хочу бачити його, то її теж. Скажіть, хіба це нормально? Як можна так поводитися в такій ситуації?

Колись я почала вишивати завдяки бабусі. З дитинства мені подобалося займатися цим ремеслом, і незабаром я засвоїла техніку до досконалості. Однак на якийсь час я закинула це захоплення, коли вступила до університету та мріяла про кар’єру юриста. Життя склалося так, що після випуску я не знайшла роботу за фахом. Працювала продавцем кілька років, а потім вийшла заміж та народила дитину, пішовши в декрет.

Коли моїй доньці виповнився рік, я почала шукати хоч якийсь підробіток. Складно, коли ти не маєш своїх грошей, а чоловік контролює кожну витрачену копійку. Нормальну роботу з маленькою дитиною знайти не вдавалося, і щоб хоч якось відволіктися, я знову взялася за вишивання. На ювілей мамі подарувала власноруч вишиту вишиванку, і вона відзначила, яка це гарна робота:

— Доню, це ж справжній витвір мистецтва! Нині такі речі дуже цінуються, ти могла б заробляти на цьому.

Так я й вирішила спробувати. Спершу брала замовлення від знайомих, а потім створила сторінку в соцмережах. Однак великих заробітків не було — на створення однієї сорочки витрачалося два тижні, особливо з урахуванням того, що я маю маленьку дитину. До того ж, я купувала якісні матеріали, щоби мої роботи виглядали гідно.

Якось до мене звернулася моя двоюрідна сестра Леся:

— Я бачила твої роботи. Дуже гарно! Чи можеш вишити сорочку по фото? Я заплачу.

Я, звісно, погодилася. Це ж родичка! Але коли вона надіслала фотографію, я була в шоці — довга сорочка з повністю вишитими рукавами, складна робота, яка вимагала багато часу та сил.

Я працювала над цією сорочкою ночами, приділяючи їй кожну вільну хвилину протягом трьох тижнів. Хотіла, щоби все вийшло бездоганно. Коли роботу було завершено, я вирішила особисто віднести її сестрі, щоб вона змогла приміряти і, можливо, похвалити мою роботу. Адже для майстра це завжди приємно.

Сестра охоче приміряла сорочку і скрикнула від захоплення:

— Яка краса! Навіть краще ніж на фото! Ти справжня майстриня! І скільки я тобі винна?

— Лесю, тобі ціна буде 2000 гривень.

— За вишиванку 2000? І це з родинних зв’язків?

— Лесю, ти ж знаєш, скільки тут роботи. Такі сорочки коштують щонайменше 5-6 тисяч.

— Не вигадуй. Їй ціна 500 гривень.

— Тоді не бери.

Я забрала сорочку та пішла. Після цього ми з Лесею більше не спілкуємось. Я продала цю вишиванку через свою сторінку за 4500 гривень, і жінка, яка її купила, зробила ще одне замовлення своєї мами. А сестра, звісно, всім родичам наговорила, що я погана. Але мене це вже не турбує — свою роботу треба цінувати. А як ви думаєте? Чи були у вас подібні ситуації з родичами?

Мене звуть Іра, мені 25 років, і я опинилася в досить складній ситуації, хоча думала, що будую своє щастя.

У мене розпочався роман з моїм начальником Володимиром, якому 44 роки. Він дуже цікавий та харизматичний чоловік, перед яким важко встояти. Володимир швидко зрозумів, що я небайдужа до нього і ми почали зустрічатися. Наші стосунки тривали вже півтора роки.

Я знала, що в нього є дружина та двоє дітей: дочці 14 років, а сину 9. Звичайно, я розуміла, що це неправильно, але відмовитися від своїх почуттів до нього не могла.

Щоб проводити час зі мною, Володимир часто дурив свою дружину. Іноді казав їй, що йде на ділову вечерю з партнером. Але востаннє щось пішло не так – вона почала підозрювати його. Коли Володимир знову сказав, що має ділова зустріч, вона вирішила за ним простежити.

Ми вечеряли у ресторані, а потім пішли у готельний номер. Через якийсь час пролунав стукіт у двері. Володя пішов відкривати, думаючи, що це принесли шампанське з фруктами, які ми замовили. Але замість офіціанта на порозі стояла його дружина.

Я навіть зраділа цій ситуації, подумала, що тепер ми зможемо бути разом без обману. Я вже уявляла, як ми одружимося і почнемо нове життя. Але все пішло не так, як я очікувала.

Володимир справді розлучився з дружиною і переїхав до мене. Проте його діти лишилися жити з нами. Його колишня дружина не могла утримувати дітей, тому що не працювала та не мала коштів. Вона не заперечувала, що діти житимуть з батьком.

Я не була готова до такого повороту. Думала, що ми з Володею заживемо новою щасливою родиною, можливо, народимо своїх дітей. Але натомість щодня у моїй квартирі панує хаос: діти розкидали всі речі, галасують, не дають спокою. Більше того, їхня мати постійно приходить до нас у будинок, щоб відвідати дітей.

Володимир ніяк не вирішує цю проблему, і я відчуваю, що скоро не витримаю. Не знаю, скільки я зможу це терпіти. Постійно думаю про те, що краще вигнати всіх, бо я так більше не можу.

Підкажіть, як бути у цій ситуації?

Я завжди мріяла про той час, коли вийду на пенсію. У своїх мріях я бачила, як сидітиму з онуками, пектиму для них пироги з джемом. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Коли мені було 22 роки, я вийшла заміж за Дмитра. Він був з гарної родини, мама вчителька. Я думала, що буду за ним, як за стіною. Але за два роки зрозуміла, що все не так просто. Свекруха завжди приховувала, що в неї повно проблем з сином – він поводився жахливо і не допомагав матері. Ніхто мене про це не попередив, адже батьки його боялися, що Дмитро нікого більше не знайде зі своїм складним характером.

Вихід заміж був моєю першою помилкою, а завагітніти одразу після весілля – другою. Хоча я завжди дякувала Богові за своїх дітей, тільки я знаю, як мені було важко з лінивим чоловіком і маленькою дитиною на руках. Ми сварилися щодня, і мені часто хотілося втекти, куди очі дивляться. Згодом Дмитро почав дедалі більше часу проводити з друзями, пити та навіть виносити речі з дому. Я подала на розлучення, коли дізналася, що знову вагітна. Хотіла зробити аборт, але не змогла наважитися. Так на світ з’явилася наша Оленка.

З двома дітьми на руках я нарешті втекла від чоловіка. Добре, що батьки мене прийняли. Коли молодшій дочці виповнилося 7 років, я поїхала до Італії на заробітки. Іншого виходу не було, адже ми дуже потребували. Колишній чоловік та його сім’я повністю відвернулися від нас.

За кордоном я довго не могла знайти нормальну роботу, навіть мешкала у притулку. Але подруга допомогла мені влаштуватися її місце, оскільки вона поверталася додому.

Я думала, що поїду на чотири-п’ять років, але грошей завжди не вистачало. Діти росли, готувалися до вступу до університетів, брали репетиторів. Майже всю зарплату я надсилала батькам. Пізніше почала збирати дітям на житло.

Мій син Олег виріс, здобув освіту і навіть відкрив свій бізнес. Потім одружився, і я подарувала йому гарну двокімнатну квартиру.

Дочка мешкала з моїми батьками. Вона завжди була іншою – не хотіла вчитися, її відрахували з університету. Вона повернулася до батьків та жила на мої гроші. Потім переїхала до якогось хлопця, але за рік вони розлучилися.

Єдиною радістю було те, що в Олега народилися діти. Я дуже хотіла приїхати до них, але син постійно відмовляв.

– Що ти тут робитимеш? Занудьгуєш!

– Сидітиму з твоїми дітьми.

– У цьому немає потреби, моя Надя не працює.

Я відчувала, що нікому не треба. Якось приїхала на Великдень та застала жахливу картину. Олена привела додому нового парубка, який кричав на всіх. Мої батьки його боялися. Я відвідала Олега та його дітей, але він одразу дав зрозуміти, що не варто затримуватись. Після цього я знову поїхала до Італії.

Минуло кілька років, і мене звільнили. У розпачі я зателефонувала синові:

– Сину, мене більше не беруть на роботу в Італії, мені вже 72 роки! Я хочу повернутися додому, чи можу я пожити у тебе?

– Мамо, ти що? У нас двоє дітей, ми якраз плануємо поміняти квартиру на велику.

Я приїхала до батьків. Батька давно не стало, а мама, якій уже 90 років, не підводиться з ліжка. Вона в жахливому стані, і Олена зовсім не доглядає її, хоча вже давно переконала її переписати будинок на себе.

Мені дуже тяжко на душі, я не знаю, що робити. Зять щодня кричить на мене і вимагає, щоб я пішла. Невже я заслужила таку старість після всіх років, що допомагала дітям? Я вже думала про те, щоб разом з мамою поїхати до будинку для людей похилого віку, але не хочу. Я так шкодую, що надсилала всі гроші, не залишивши нічого для себе. У мене лише 3 тисячі євро на крайній випадок. Як мені бути? Невже я так і помру нікому не потрібна?