Вчора увечері я йшла додому. Пізно було у вухах навушники. Раптом на тротуарі бачу щось, що ворушиться. Ближче підходжу і розумію – людина. Точніше, чоловік, який повзе по землі, неприродно ногами гребуючи, немов бере участь у дивному конкурсі.
Перше, що подумала: «П’яний». Потім: «Брудний», адже вчора пройшов дощ, скрізь калюжі та бруд. Але потім мене осяяла третя думка: а раптом він не п’яний?
Люди проходять повз, поспішають додому. Ніхто не хоче втручатися, обходять його стороною, як непотрібне сміття. Мені теж час додому, дитина чекає. Але раптом він справді не п’яний?
Я підійшла і несміливо запитала:
– З вами все гаразд?
– Допоможи встати, – насилу вимовив хлопець, його голос був глухим, літери звучали нечітко. Я одразу зрозуміла, що переді мною людина з ДЦП. Руки його були скрючені, ноги взагалі не слухалися. Я простягла руку, він ухопився за неї тремтячою брудною рукою. Від нього пахло супом.
– Як ви тут опинилися? Зовсім один? – Запитала я.
– За хлібом пішов. Мачуха хворіє, – відповів він. – Впав, мене штовхнув велосипедист. Сам піднятися не можу.
До того моменту він уже стояв, міцно стискаючи мою руку.
– Живеш далеко?
– Ні, поряд, – він махнув у бік найближчого будинку. – Проведи мене, бо знову впаду.
Ми рушили у бік його під’їзду. Пахло від нього тільки супом, а не чимось небезпечним.
– Як звати тебе?
– Олег, – відповів він.
– Олеже, з ким ти живеш?
– З мачухою. Захворіла вона, от і пішов за хлібом. А мене штовхнули.
– Зазвичай хто за хлібом ходить?
– Мачуха.
Ми підійшли до його під’їзду, де всі зацікавлено на нас озирнулися. Олег брудний і я, у святковому вбранні, після презентації. Він показав на перший поверх, квартира 59. Ключі були в кишені, і я допомогла йому відкрити двері. Він відпустив руку мою, впевнено схопившись за поручні, і швидко підвівся по сходах, звично підтягуючи ноги. Я відчинила двері, і нас зустрів запах супу.
– Олеже, це ти? Де ти стільки часу був? Купив хліб? – долинув голос з кімнати.
Я поклала ключі на стіл і тихо пішла.
Олег вийшов за хлібом дві години тому. Для звичайної людини це справа десяти хвилин, але Олег страждає ДЦП. Він пішов за хлібом, його штовхнули, він впав і повз дві години. Ніхто з перехожих не зупинився, щоб допомогти йому. Усі поспішали додому до своїх родин, зі своїм хлібом. І жодна людина не допомогла хлопцю, який упав.
Я була вражена. Усвідомлення того, що нікому немає справи до Олега, приголомшило мене. Люди проходять повз, запевняючи себе: «Він п’яний», щоб виправдати свою бездіяльність. Не через те, що вони погані, а тому, що у всіх свої справи. А Олег мав важливу справу – хліб купити.
За двадцять хвилин я повернулася. Я зателефонувала по домофону до квартири 59, але ніхто не відповів. Тоді увійшла в під’їзд, коли хтось виходив, і постукала у двері. Відповіді не було. Напевно, Олег приймав ванну, а його мачуха була хвора. Я залишила на дверній ручці пакет з батоном, дарницьким хлібом, печивом та чаєм. Нехай вони повечеряють, якщо Олегу не вдалося купити хліб.
Тримайся, Олеже. І більше не падай…