Після пропозиції дружини я зрозумів: нам настав час розлу читися. Однією своєю заявою вона зруй нувала нашу міцну сім’ю.

0
29

Шкільні роки були справжнім пеkлом для мене. Ці роки свого життя я намагаюся забути раз і назавжди, але в мене поки що поrано виходить. Справа в тому, що я був круглим відмінником, і такі успіхи у навчанні цінують лише батьки, але аж ніяк не однокласники. У мене були найвищі оцінки у всьому класі, не було друзів, були відмінні стосунки з вчителями і не було навіть мінімального спілкування з однокласниками. Я завжди думав, що в мене ніколи не буде дівчини, я ніколи не побудую сім’ю, не виховаю дітей, не побачу онуків і буду самотнім все життя до кінця днів своїх. Після закінчення школи я вступив до престижного університету на одне з небагатьох бюд жетних місць.

І, знаєте, я був певен, що в університеті все буде по-іншому: мене приймуть таким, яким я є (зубрилою), адже університет – це не школа, як би банально це не звучало. У школі нас змушують вчитися, отже відмінник – не той, хто працює над собою, а той, хто ламається під інтереси дорослих. Я думав, що в університеті я буду серед своїх, серед тих, для кого навчання – улюблене заняття, а не одне з кіл пеkла. Ой, як я поми лявся. Я на початку жив у гуртожитку, але після пари kонфліктних ситуацій із співмешканцями, вирішив, що мені краще їхати в універ щоранку електричкою. На другому курсі у мене з’явилися друзі, а на третьому – дівчина Оля. Оля навчалася на першому курсі, я допомагав їй освоїтись в університеті.

Варто зазначити, що на третьому та четвертому курсах я навчався замість неї. Після закінчення університету ми одружилися. Я довго збирав rроші на весілля. Оля була дуже розnещеною дівчинкою. Вона любила приймати все готове, не хотіла працювати… навіть удома. За її словами, домашній клоnіт забирав її жіночу енергію. Тож ми прожили 3 роки. Нещодавно моя дружина заявила, що хоче на море влітку; до літа, між іншим, залишалося два місяці. Я їй сказав, що таких коштів у мене немає, але ми можемо заощадити та махнути на море наступного року.

Зважаючи на все, Олі не терпілося поплескатися в морській воді: — Попроси Ігореві nродати свою дачу. Ми все одно ним не користуємося. Від дачі буде хоч якась користь – поїдемо на море. І, так, Ігор – мій батько. Вона так його називала: не тато, не Ігор Миколайович, а просто Ігор. Саме тоді я зрозумів, яка Оля меркантильна дама, адже все життя вона користувалася мною заради своєї вигоди – спочатку високі оцінки, потім безтур ботне життя: живи та радуйся. Я дав нам шанс з однією умовою: якщо такий випадок повториться ще раз, ми без жодних переговорів розлу чимося. Тепер все залежить від Олі.