Вечорами ми з подругами часто вечеряємо в одному і тому ж кафе, тому нерідко спостерігаємо, як тут промишляють зовсім ще юні дівчата. Чим? Я розповім вам історію, свідком якої стала, тому що сиділи ми за сусіднім столиком, і ви самі все зрозумієте. Невисокий худенький хлопець в темних окулярах по сусідству читав газету. Він замовив еспресо і з кимось періодично листувався по телефону. Ми з подружками навіть почали шепотітися, ким він може бути за професією. Несподівано до його столика рішучим кроком попрямувала яскрава блондинка. Без жодного дозволу вона сіла поруч і почала пильно розглядати хлопця, підперши голову руками. Той знехотя відклав газету і питально глянув на несподівану гостю. Дівчина голосно розсміялася. — Ой, невже я так змінилася? Не впізнав? Пам’ятаєш, разом працювали? Хлопець негативно похитав головою і продовжив вивчення газети. Але дівчину це явно не влаштувало: — Я Надя!
Ти не можеш мене не пам’ятати! Мабуть, хлопець не був привченийrрубити дівчатам, тому він зняв темні окуляри, уважно вивчив обличчя сусідки зі слідами рясного макіяжу і трохи сум ними очима, не дивлячись на всю її веселість. Витримавши невелику паузу, вимовив: — Здається, пригадую! Було очевидно, що хлопець дівчину не впізнав, але чомусь вирішив не сnеречатися. Надя стала розпитувати про його справи і при цьому якось ненароком зупинила свій погляд на його каву. Хлопець помітив і ввічливо поцікавився: — Ти голодна? Блондинка вперше якось зніяkовіла і сказала, що не відмовилася б від чашечки кави. Хлопець покликав офіціанта і через кілька хвилин столик був заставлений вельми недешевими стравами і десертами, які вибрала дівчина. Вона щебетала ще хвилин 15, перш ніж вимовила: — Ой, Назар, так рада була тебе бачити… Стало зрозуміло:
зараз дівчина скаже, що вона все ж поми лилася і виба чається, а хлопцеві доведеться оnлачувати весь цей банкет. Але несподівано молодий чоловік на ім’я Назар зреагував досить легко: — Знаєш, Надя, і я дуже радий, що ми зустрілися. І не давши своїй співрозмовниці вставити навіть слово, продовжив: — У тебе такі сум ні очі, мені хочеться тебе чимось порадувати. Поглядом він показав на невеликий магазинчик «квіти», що знаходився через дорогу, і квапливо встав з-за столу. І тут нам стало очевидно, що хлопець вже не повернеться. Надя ж якийсь час цього не розуміла, зручно витягнувши ноги в затишному кріслі. Коли підійшов офіціант і забрав тарілки, вона злегка захвилю валася, розглядаючи у вікні сусідній квітковий магазин. Незабаром на столі вже з’явився рахунок, і ми бачили, як блондинка знехотя все ж заглянула в нього. Схоже, він її вразив, тому що вона явно занер вувала. Ми спостерігали в очікуванні, що дівчина зробить.
Минуло вже хвилин 15, але вона все не хотіла вірити, що її переграли. Несподівано вона помітила, що на газеті, яку читав і залишив Назар, щось написано. Вона посунула її до себе і прочитала якесь явно їй адресоване послання. Ми з подругами подумали, що вже ніколи не дізнаємося, що було в записці. Але виявилося все не так. Дівчина раптом зблідла, потім попросила води і невпевненим кроком попрямувала «на повітря». Через хвилину вона осіла на підлогу прямо біля дверей, а переляkаний офіціант побіг за адміністратором. Ми спочатку щиро зляkалися. Поспівчу вавши закладу, ми з подругами тихенько взяли з сусіднього столу газету і ось що ми там виявили: «Дорога Надія! Пару днів тому ти так само «поми лилася» і присіла за столик до іншого чоловіка. Тільки тоді тебе звали Аліною. Ця людина була моїм дядьком. Але у тебе дійсно сум ні очі. Схоже, тобі реально потрібна допомога, і я вирішив зробити перший крок у цьому напрямку. Дякую за чудову вечерю! Назар“.