Интересное тут

Зараз мені 24 роки, я навчаюсь на дипломата. Але коли мені було 10 років, то у моїй родині трапилася неприємна ситуація. Батько довгий час зраджував моїй матері, а в якийсь момент зібрав речі і пішов до неї. Ми з мамою залишилися самі, я тоді дуже переживала. Мені не вистачало тата. Через місяць він з’явився у нас зі своєю новою дружиною і зажадав у мами частки у квартирі. За законом йому мала відійти одна кімната. Він вирішив свою частку продати. Йому було все одно з ким ми житимемо по сусідству, я не впізнавала тата. Він дуже змінився, живучи з цією жінкою. Мама прийняла цю ситуацію спокійною, на відміну від мене. Коли прийшла покупниця кімнати та наша майбутня сусідка, то ми всі стояли в коридорі та чекали на неї. Мати розмовляла з батьком. — Тобі має бути соромно, ти жодної копійки не витратив на покупку цієї квартири.

І надумав просити частку. Тобі зовсім однаково з ким житиме твоя дочка. — Чому мені має бути соромно, частка мені у квартирі за законом має відійти. От і все. — Про яке сумління ти тут говориш? Нам потрібні гроші, щоби купити собі квартиру. Прокинься дурненька, в 21 столітті совісті не існує. — З обуренням говорила пасія батька. Мені тоді хотілося накинутися на неї і подряпати її обличчя. Із сусідкою нам пощастило. Варя була старша за мене на 10 років. Вона допомагала мамі з господарством, ми стали однією сім’єю. Я любила побалакати з нею після уроків, ми обговорювали хлопчиків, нові серіали, говорили про все на світі. Так ми прожили наступні 6 років. За цей час Варя накопичила собі на квартиру, а моя мама на те, щоб викупити у неї частку в нашій квартирі. Варя переїхала, але ми з нею досі спілкуємося.

Ще через рік до нас дійшла новина, що тато помер. Я не відчувала смутку, мені було байдуже. З ним я не бачилася понад 7 років. Мама сказала мені, що тепер ¼ частка квартири, в якій жив батько з новою дружиною за законом, повинна перейти до мене. Я поїхала оформляти документи. Дружина батька перед тим, як ми зайшли до юриста, вирішила поговорити зі мною. — Дівчинко, давай ти відмовишся від частки. Ви ж з мамою жодної копійки не витратили, тобі не соромно брати те, що тобі не належить. — За законом належить. Я розвернулась і зайшла до кабінету юриста. Ми оформили всі документи і я продала кімнату в її квартирі. Нехай тепер вона на своїй шкурі дізнається, як було нам з мамою. Як писав Маріо Пьюзо в моєму улюбленому романі «Хрещений батько»: «Помста — це блюдо, яке треба їсти холодним».

2 роки Сашко та Ліля жили разом, після вирішили одружитися. І жили у шлюбі вже 3 роки. У Сашка був найкращий друг — Мирон. З самого початку Мирон нормально ставився до Лілі, але після весілля його ніби підмінили. Він увесь час підозрював Лілю в чомусь і намагався вбити у голову Сашка сумніви. Але той був переконаний, що Ліля дуже порядна та цікава людина. Ліля мала цікаву філософію, яку вона часто озвучувала: треба жити сьогоднішнім днем, минуле залишається в минулому. Якось на спільному святі між друзями відбулася сутичка. Мирон трохи випив і дав волю своїм думкам та язику. Не переходячи на особисті образи, він висловив свою думку щодо Лілі. Друзі перестали спілкуватися. Але через пару місяців образа пройшла, і вони знову почали нормально спілкуватися.

Якось Мирон вирішив розслабитися після робочого дня і поїхав випити чаю та спробувати кальян. Вже розслабившись від напруженого дня, він встав і попрямував до виходу, але раптом почув знайомий голос. Він обернувся, а там була Ліля, яка цілувалася з якимсь незнайомим чоловіком; коли той хотів її обійняти, вона помітила Мирона і остовпіла. Мирон хотів сфотографувати це все для доказів, які він хотів надати Саші, але зрозумів, що телефон залишився в машині. Не гаючи часу, він сів у машину і поїхав прямо до Сашка. Доїхавши, він почав розповідати йому про все побачене. Сашко глянув на нього і сказав, щоб той перестав оскверняти чисте ім’я його дружини та йшов додому. Тієї ж хвилини вбігає його дружина з питанням: що він знову тобі намовляє?

Мирон з образою пішов звідти, але все ж таки він хотів довести Саші, що Ліля не та за кого себе видає.Чоловік таки вирішив завершити цю історію: зайшов до друга в кальянну та попросив відеозйомку попереднього дня. В руках у нього був доказ невірності дружини друга. З цим записом він поїхав до Сашка. Той, побачивши матеріал відео, налив собі чогось міцнішого. Сашко вибачився перед другом. Все ж таки дружина була йому не вірна. Він простежив за нею і сам упевнився в цьому. Сашко та Ліля розлучилися. Через кілька років Сашко побачив Лілю з коляскою, але вони навіть не привіталися. Незабаром від спільних знайомих він дізнався, що чоловік Лілі їй систематично зраджує. Якщо чесно, іншого не очікувалося.

Мати залишила нас, коли я ще була маленька. Тато тоді дуже змінився. Він став черствим та сухим. Усі обов’язки по дому лягли на мене. Після школи я одразу бігла додому, щоб погодувати худобу, прибратися в будинку, приготувати вечерю до приходу батька. І тільки глибокої ночі я сідала за уроки. Навчалася я непогано, вчителі мене хвалили, але казали, що мені треба більше займатись. Батьку на мою освіту було однаково. Він був проти, щоб я продовжувала навчання. Коли я закінчила школу, то за підтримки вчителів змогла вступити до медичного на бюджет. Батько мою радість не поділив. — Ти нікуди не поїдеш. — Ясно і коротко дав він мені зрозуміти. Я з його рішенням була не згодна. Зібрала речі та поїхала до міста. Мені доводилося виживати у великому місті самій, тато відмовився мені допомагати грошима. Я отримувала невелику стипендію, але цього не вистачало, іноді доводилося голодувати.

Через два місяці я зустріла гарного хлопця. Він навчався на третьому медичному курсі. Матвій мені допомагав готуватись до іспитів, я часто залишалася у нього ночувати. Це, звичайно, не подобалося його матері, але вона мені нічого не говорила. Ми планували з Матвієм весілля. — Ось закінчу університет, одразу підемо до РАГСу. Житимемо у моїх батьків, а там і ти закінчиш університет. Тоді зможемо і про дітей подумати, – казав він. Але говорити про дітей довелося набагато раніше. Я залетіла. Перша про це дізналася мати Матвія, вона була невдоволеною новиною. — Ти його позбудешся. Я не дозволю ламати долю свого сина. Він повинен доучитися, стати високооплачуваним професіоналом, а не за гроші працювати, щоб тебе з дитиною годувати. З Матвієм мені тоді поговорити не вдалося. Наступного дня він сам мені зателефонував і запропонував зустрітись біля університету. — Тримай, тут має вистачити. Ти вибач, що так вийшло, але без підкладки матері я не готовий жити. Він вручив мені руку конверт з грошима.

Матвій із матір’ю наполягали, щоб я дитину не народжувала. Я не змогла вдатися до такого кроку. Думала, якщо прийду до тата, то він мене прийме. Я ж його рідна донька. Але побачивши мене з пузом, він навіть на поріг не пустив мене. Гроші закінчувалися, а скоро я мала народжувати. В голову спало на думку віддати дитину в дитячий будинок. Я не думала, що можу його прогодувати. Надворі мене зустріла моя шкільна вчителька. Я їй все розповіла. — Так, погані твої справи. Гаразд, пішли за мною. — Вона взяла мене за руки і потягла до себе. Я народила дівчинку. Ми дружно жили утрьох. За стільки років я відчула любов та підтримку. Папа та Матвій моїм життям не цікавилися, та й мені було на них байдуже.

Ірина йшла на роботу; було вже 10 ранку, вона хотіла зрізати через сквер, але щось її зупинило; вона постояла біля входу хвилину і пішла по довгій дорозі, її шлях лежав через їдальню. Поруч з їдальнею сидів хлопчик років чотирьох; він опустив голову і щось шепотів; Ірина порівнялася з хлопчиком і мимоволі почула його слова:- Я не хочу щоб мама пила, я не хочу так, я хочу іграшок і багато їжі! Я не хочу, щоб мама пила!- Малюк, тебе як звуть? Ти загубився?— Мишко я, не загубився, мама сказала тут сидіти!- А вона давно пішла?- Тільки що, вона в магазин пішла, зараз прийде!Ірина продовжила свій шлях. Увечері, коли всі справи вже завершила, вирушила додому; вона спеціально пішла через їдальню; вечорами там випікали дуже смачні булочки, вона часто купувала їх.

Підходячи до їдальні, Ірина знову побачила на лавці Мишка; він вдивлявся в кожну фігуру і з сумом проводжав поглядом батьків з дітьми.- Привіт, Мишко, ти мене пам’ятаєш?- Пам’ятаю!- Мама знову в магазин пішла?- Вона ще не повернулася!- Як не повернулася, адже часу вже багато пройшло! Підемо в їдальню, ти голодний, я тебе нагодую!Мишко сумно посміхнувся і встав; Ірина взяла булочок і купила, що хотів Мишко. Її приголомшило бажання хлопчика:— А можна мені гречку і компот?Ірина ледь не розплакалася: він не попросив ні булочок, ні тістечок, а саме гречку і компот. Вони посиділи, поїли. Мишко розповів про себе: йому п’ять років, але він міркує вже як дорослий, він живе в маленькій кімнатці з мамою, яка постійно випиває і водить чоловіків.

Мишко нікому не потрібний; вранці він іде на ринок і приходить тільки ввечері; там є добрі тітки, вони його підгодовують, а він в свою чергу допомагає їм перебирати фрукти і овочі.Ірина пішла до відділу поліції до чоловіка Миколи, все розповіла, а через тиждень до Мишка прийшли органи опіки і забрали його в дитячий будинок; через кілька місяців матір позбавили батьківських прав, а Мишко вперше за п’ять років їв п’ять разів на день і дивився мультики перед сном.Ірина приїжджала в дитячий будинок кожен день, одночасно вона збирала документи на усиновлення. Ірині пощастило: її чоловік — полковник поліції; процедура усиновлення пройшла швидко, через два місяці Мишко вже жив удома у великій дитячій кімнаті, в якій було море іграшок.

Микола відразу прив’язався до Мишка; виявилося, що у них багато спільного. Микола дуже любив малювати, Мишко теж,Микола любив шахи, Мишко теж в свої п’ять років грав непогано. Мишко розповів, що його навчив грати мамин чоловік: це був єдиний чоловік, який і займався з Мишком і годував його, а іноді вони навіть ходили в парк, але через два місяці мама його вигнала.Так само Микола любив нічні прогулянки по місту або посидіти на даху, а Мишко, коли темніло, сідав на вікно і дивився вдалину. Микола став брати Мишка на нічні прогулянки, незабаром вони зовсім подружилися і у них не залишилося ніяких таємниць.

Микола записав Мишка в школу єдиноборств і вчив захищати слабких, а ще він купив цуценя вівчарки через поліцейський кінологічний центр.Ірина не могла натішитися на своїх чоловіків, а незабаром вона дізналася, що вагітна. Ця новина окрилила всіх. Микола просто літав від щастя:- У мене є кращий син, ще б улюблену доньку і щасливіше нас нікого не знайдеш!Мишко прямо стрибав від радості, вперше за півроку він назвав Ірину мамою:— Мамочко, народи, будь ласка, сестричку, я буду про неї піклуватися і захищати її! А якщо все-таки братик, я буду його вчити захищати слабких! Ірина пишалася своїми хлопцями, вагітність пройшла не дуже спокійно, у визначений термін народилася здоровенька дівчинка Соня.

Мишко сам обирав ім’я, він навіть спеціально навчився читати, щоб знайти найкрасивіше ім’я для сестрички.Йшов час, Мишко дійсно дбав про сестричку. Він годував її, навіть купав, якщо мама дозволяла. Малятко підросло, їй виповнився рік і вони вирішили відсвяткувати його в парку розваг. Сонечка побачила мильні бульбашки і побігла за ними; звідкись взялася собака, вона скелилися і бігла прямо на дитину! Мишко не злякався і побіг навперейми собаці, дорослі навіть не встигли відреагувати.Великий, злий пес накинувся на Мишка; Микола кинувся рятувати сина, а Ірина — до маленької, і схопила її на руки. Микола аби-як зміг відтягнути Мишка від собаки;

швидка допомога, реанімація, лікарі не бачили настільки серйозних травм від собак; вони не могли сказати, вибереться Мишко чи ні.Через кілька днів Мишко прийшов до тями; Ірина чергувала біля ліжка сина, перший його питання:— Сонечка жива?- Не переживай синку, з Сонечко все в порядку, ти справжній чоловік, справжній боєць, я пишаюся тобою! Але прошу, не роби так більше, ти нас з татом налякав!Через два місяці Мишко повернувся додому, Сонечка дуже сильно скучила за братиком, вона ходила за ним по п’ятах майже два тижні, а коли Мишка йшов на заняття, вона кожні п’ять хвилин бігала до дверей і питала:- Ми?А Ірина з Миколою сміялися і відповідали:- Скоро, зовсім скоро твій братик повернеться

— А татко коли повернеться? — питала 4-річна Аня. Відповідаю їй:- Через місяць!- Я не хочу, щоб він їхав. Я буду сумувати.- Не заважай Ань, пограй з братом.Чоловік збирався у відрядження. Він сам збирав речі, щоб потім розібратися, що і де лежить. Я збирала сумку з їжею. Чоловік лаявся, що так багато всього я приготувала; я ж стверджувала, що їхати доведеться на поїзді довго і все стане в нагоді (взагалі йому пропонували квиток на літак, але він страшенно боїться польотів, виною всьому ЗМІ і новини про падіння літаків).Чоловік пішов зі мною на кухню і почав відкладати «зайве». Я ж сунула все відкладене назад в сумку.

Діти займалися якоюсь нісенітницею і весь час заважали зборам. Вони спостерігали, як ми нервуємо через поїздку і навіть об’єдналися в якийсь момент для ігор.Перед виходом чоловік перевірив, чи взяв з собою необхідні документи, я його просила телефонувати частіше, син засунув татові набір з манікюрними ножицями. Дочка кудись пропала. Ми випровадили батька сімейства і веселощі стихли. Син пішов в комп грати, дочка будувала з лего робота. Минуло десь півгодини.Дзвінок від чоловіка з вокзалу:- Я все переглянув, але паспорта немає. Подивися будинку — стурбовано попросив він.Я біжу по кімнатах, дивлюся на столі, на полиці.

Скрізь переглянула. Ніде немає. У глухому куті підходжу до доньки:- Ти паспорт не брала татів? — потім додаю для розуміння. — Книжечка така з фотографією і написами.Відповідає: — Ні.Дивлюся на неї уважно, як-то підозріло вона виглядає. Притихла.- Ти точно не брала паспорт?- Мама, я тільки хотіла фотографію собі вирізати на пам’ять!Я в шоці. Дочка повільно дістає з коробки порізаний документ (фотографії нашого тата немає!). Потім біжить до свого ліжечка і з-під подушки дістає фото. каже:- Я її не віддам! — притискає до себе.- Так уже й не треба. — я розумію, що тепер чоловік не поїде у відрядження. Пояснила, що дочка зробила дуже поганоі дозволила дорізати паспорт.

Дружину не врятували; він приніс додому маленький пакуночок — доньку. А вона собі сама маму знайшла.- Дівчинка, ти до кого? — запитала я.- Я маму шукаю, ви її не бачили? — на мене подивилася маленька дівчинка років шести.Я задумалася, в цьому будинку я жила зовсім недавно і наскільки знала, квартира, перед якою вона стояла, весь цей час була порожньою.- Але там ніхто не живе, — відповіла я дівчинці.У відповідь вона розридалася і сіла на сходи.- Тітонько, нам дуже мама потрібна! Тільки вона може все змінити, тато дуже по ній сумує.Я розгубилася, не розуміючи, чим допомогти цьому чудовому створенню; дітей у мене самої не було, тому й не знала, з якого боку підійти. Обійняти, запросити на чай, тільки до незнайомої тітки вона навряд чи піде. У цей час у мене задзвонив телефон; попросивши дівчинку нікуди не йти, я побігла відповідати. А повернулася — її і сліду не було.

Весь вечір вона не виходила у мене з голови, вирішила я тоді подзвонити господині, у якої квартиру орендую і запитати, хто ж мої сусіди по сходовому майданчику.- Там п’ять років уже ніхто не живе, — сказала Любов Іванівна — а тобі навіщо?- Сьогодні приходила дівчинка, маму шукала.Сусідка помовчала, ніби щось пригадуючи.- Це напевно Катіна дочка, так немає вже її давно. Чоловік її один та ще з немовлям на руках в цій квартирі мабуть жити не зміг, з’їхав. З тих пір вона пустує. Знаєш, Ір, вони недалеко зараз живуть, якщо прибіжить знову, відведи додому, — і жінка продиктувала мені адресу.Згодом ця історія почала забуватися; я працювала, приїжджала додому пізно, рано вранці їхала. Одного разу, напередодні новорічних свят, я знову почула тихий стук і схлипування. Кинулася до дверей — там стояла вона, та сама сероглазая дівчинка і плакала.

— Що в тебе сталося? Де твій тато?- Він вдома, я маму шукаю, — тихо сказала вона.Згадавши, що у мене десь записана її адреса, я побігла її шукати, на цей раз попросивши дівчинку почекати у мене. Вона зайшла, озирнулася, присіла на пуф в коридорі. А коли я все-таки знайшла заповітний папірець — вже солодко спала, згорнувшись калачиком. Акуратно перенісши дитину в вітальню на диван, я знову набрала номер господині.- Любов Іванівна, вибачте за турботу, пам’ятаєте, я вам розповідала про дитину, яка приходить в порожню квартиру навпроти? Так ось, вона у мене. Я хотіла відвести її додому, але поки шукала адресу — дівчинка заснула. Боюся, батько буде шукати.- Знаєш, Ір, я живу недалеко від них, зараз спробую сходити, будь на зв’язку.

— Добре, — я поклала трубку і мимоволі замилувалася дівчинкою. Поправила неслухняне влосся, погладила по плечу.
Я так мріяла про своїх дітей, але, на жаль, моїй мрії не судилося збутися. З чоловіком ми колись жили душа в душу, прийшов час і ми задумалися про дітей. Я завагітніла відразу, але через деякий час втратила малюка. Позначився мабуть стрес на роботі, ми чекали перевірку, нервували, працювали без відпочинку. Дізнавшись, що знову чекаю малюка, я звільнилася з роботи, але мабуть у долі для мене були інші плани — цього малюка я знову втратила на ранньому терміні. А потім, як би ми не старалися — завагітніти я більше не змогла.

Незабаром від мене пішов чоловік; знаю, що в його новій сім’ї підростає дочка, але я про нього більше нічого не чула, навмисно виключивши зі свого життя разом з загальними друзями і знайомими.Так і жила вже більше семи років, одна в зйомних квартирах.Мої роздуми перервав тихий стук у двері. Кинулася відкривати — і не повірила своїм очам — на порозі стояв мій колишній чоловік.- Юра? Ти як тут опинився?- Я прийшов за донькою, почекай, Кірова 5, еге ж?— Правильно. Так це твоя дочка? Проходь, вона спить, — ми пройшли на кухню, я поставила чайник. Ось вже кого не очікувала побачити на порозі своєї квартири, але життя деколи нам підкидає і не такі сюрпризи.- Ми не завадимо тобі? Я можу розбудити Аню і забрати додому.

— Нехай поспить, що у вас сталося? Вона вже кілька разів приходить і стукає в двері навпроти.Юра втомлено прикрив очі, а потім почав розповідь:- Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Катею. Це житло дісталося їй у спадок від діда. Після весілля ми в’їхали в цю квартиру. А незабаром Катя завагітніла, я був на сьомому небі від щастя! Пам’ятаю, як відвіз дружину на пологи, вона плакала, переживала, мабуть відчувала. Взяла мене за руки і попросила подбати про дитину, якщо з нею що-небудь трапиться. Під час пологів почалися ускладнення, дружину не врятували.— Прости, мені дуже шкода, — я погладила Юру по плечу, бачила, як він кріпився, але зрадницькі сльози текли по його щоках знову і знову, немов він тримав всю цю біль всередині, а тепер закінчилися сили, і вона вирвався назовні.Тут почувся тупіт дитячих ніжок в залі.Юра кинувся до дочки, обняв її і пригорнув до себе.- Аня, я хвилювався, чому ти пішла, не попередивши?— Я просто хочу знайти свою маму.

– Ми її обов’язково знайдемо, але трохи пізніше, йдемо додому.- Спасибі тобі Іра, ось мій номер, — Юра простягнув мені свою візитку — телефонуй, якщо раптом Анютка знову прибіжить сюди. Ми живемо неподалік, дорогу вона тепер знає добре.- А звідки вона дізналася адресу цієї квартири? — поцікавилася я.— Сам показав, — зітхнув він, — треба було забрати деякі речі, Аня побачила Катіни фотографії на стінах і з тих пір вона марить зустріччю з матір’ю. Я ж казав, що Катя просто поїхала, але обов’язково коли-небудь повернеться.Вони пішли, а через кілька днів Юра мені подзвонив. Так ми стали знову з ним спілкуватися, по вихідним ходити втрьох в парк, кафе і кіно. Аня прив’язалася до мене і навіть якось назвала мамою.- Ір, — одного разу сказав Юра — переїжджай до нас, вистачить по чужих кутках мотатися, Аня по тобі сумує, часто запитує.- А ти?- І я — він опустив очі і взяв мої руки в свої — дуже скучив. Прости мене за все.

Діти знають лише те, чому їх навчають, у них мало власного досвіду, ось і виходить, що основу для майбутнього ставлять ті, хто їх виховують — батьки. Тому батьки повинні розширювати свій кругозір, щоб було чому вчити дітей. Одного разу батько вирішив навчити свого сина життєвим урокам. Просто він хотів показати, що вони добре живуть, і вирішив відвезти дитину на ферму.Батько думав, що ця поїздка навчить сина цінувати те, що у них є і зробить його більш цілеспрямованим і заповзятливим в майбутньому. Хлопчик порівняв їх будинок з фермою, але прийшов до абсолютно несподіваних висновків

Його батько все життя працював, щоб заробити капітал. Чоловік почав все з нуля, але він хотів, щоб його син просто побачив це, і щоб йому самому не довелося проходити через всі тяготи. Чоловік хотів, щоб син зрозумів величезну різницю між бідними і багатими.І ось одного разу він вирішив відвезти сина до однієї бідної сім’ї, щоб син побачив, як вони живуть. Вони провели в родині кілька днів і ночейХлопчик працював, рано лягав і рано вставав, не користувався телефоном і комп’ютером.Коли вони їхали назад, батько запитав сина, чи сподобалося йому все це?- Папа, це було здорово, — відповів хлопчик.Батько був радий такій відповіді.

— Ти побачив, як живуть бідні? — запитав батько, думаючи, що хлопчик почне розповідати про те, як добре вони живуть, на відміну від бідних.-Ах да! — сказав синок- Так що ж нового ти дізнався для себе? — запитав батько.Син відповів:- Я побачив, що у них 4 собаки, а у нас 1. У нас басейн довжиною в 4 метри, у них безмежний струмок. Ми встановили ліхтарі в саду, а у них в небі горять зірки. Наш двір закінчується воротами, а їх двір не знає кінця. У нас є трохи землі, у них же безкраї поля, навколо нашого будинку — стіни, які захищають нас від ворогів, а у них є друзі, які тут же поспішають на допомогу.

Батько буквально онімів. Зрештою, ця поїздка виявилася корисною і для нього самого.Потім син додав:- Ця поїздка показала мені, які ми, насправді, бідні.Ви коли-небудь замислювалися над такими питаннями? Хіба щастя — це матеріальне багатство? У кожного з нас своя точка зору, не можна дорікати інших в чомусь, але, думаю, що історія цього хлопчика буде і нам відмінним уроком! Йому вдалося розгледіти все найцінніше, що є в житті.Іноді нам всім треба стати трошки дітьми, щоб прийняти навколишній світ таким, яким він є і забути про стереотипи!

У вашому місті ще залишилися бабусі, які сидять в холодну погоду біля магазинів, поштових відділень, підземних переходів. Я про тих, які намагаються продати свої заготовки, яблука, помідори, зелень. У нас таких багато. Сидять пенсіонерки, намагаються хоч якось поправити своє скрутне становище і роздобути надбавку до своєї «величезною» пенсії.Скажу чесно, я не благодійник, і зазвичай проходжу повз. Дуже рідко буває, що купую щось з цього «пенсійного» асортименту. Все тому, що я не люблю різні заготовки і т. Д., А якщо цим бабусям дати грошей просто так, з бажанням допомогти, вони ні в яку не візьмуть. Чи не жебраки ж.Ось і на цей раз, сидячи в машині і чекаючи, коли моя дружина вийде з відділення Ощадбанку, розташованого навпроти пошти, я спостерігав, як «йде торгівля» в однієї бабусі, яка акуратно прилаштувалася біля виходу.

Бабуся сиділа, загорнувшись в пальто, а перед нею стояла коробка. На коробці красувався пучок кропу і стояли дві банки з соліннями з помідор. Також поруч лежав пакет з якимись сухофруктами.Місце було людне, так як в ощадбанк і пошту йшов постійний потік відвідувачів. Але.Неабияк втомившись чекати дружину, я вийшов з машини, подихати повітрям.»Купити кріп у неї чи що?» — промайнула в голові думка.Соління ми не їмо, а кріп все одно в раціоні присутній. Яка різниця, де його брати, у бабусі або в магазині? Тут хоч допомогти трохи вийде.З цими думками я попрямував в сторону бабусі.» Почім укропчик? «- питаю.Старенька спочатку навіть не зрозуміла, що звертаються до неї. Мабуть настільки довго і безрезультатно тут сиділа.»Так скільки коштує зелень? » — повторив я запитання.

«Ой, та я не знаю, скільки дасте!» — стрепенулася пенсіонерка, намагаючись піднятися на ноги.Я дістав з кишені гроші і хотів вже розплатитися, як позаду пролунав голос:»А соління почім, бабуся? І сухофрукти? »Обертаюся, стоїть мужик. Пристойно одягнений, видно, що не бідує.»Ой, та гривень 30 б за банку отримати. А сухофрукти я вам так віддам, якщо соління то візьмете!» — каже пенсіонерка.»Ви не проти, якщо я заберу?» — звернувся до мене чоловік.»Ні, я тільки кріп хотів взяти!» — посміхаюся.»Давай, бабуся, зараз я в машину віднесу » — каже мужик. Після цього бере все, що було у бабусі на коробці в оберемок, і направляється до джипу, припаркованого біля відділення Ощадбанку.

»Та ви що, і помідори заберете? Куди це він? » — розпереживалася бабуся, мабуть, ще не розуміючи, що їй вдалося продати весь товар.»Так зараз повернеться!» — посміхаюся.Мужик поставив соління в багажник машини і підійшов назад. Дістав з кишені гаманець і витягнув з ньогопятісотгрівневую купюру.»Тримай, бабуся! Соління то хоч смачні?» — запитав чоловік, простягаючи гроші пенсіонерці.»Так сама робила, смачні! Ой, у мене ж здачі то немає з таких грошей!» — розгублено промовила жінка, беручи в руки купюру.»Ну раз сама робила, то і здачі не треба! » — посміхнувся мужик і мовчки розвернувшись, пішов до машини.»Залишили мене без кропу! Може викуплю?» — гукнув я його слідом.»Кріп я сам люблю! » — обернувшись, пожартував чоловік.

Ми обидва розуміли, що нікому з нас цей кріп не потрібен, як і соління. Просто кожен з нас вирішив допомогти пенсіонерці, в міру своїх можливостей.
«Так що ж це » — розгублено промовила жінка, тримаючи в руках добру половину своєї пенсії.»Мабуть, і правда у вас соління смачні, раз так цінуються! Ідіть додому, замерзли напевно!» — посміхнувся я і пішов назад до своєї машини. Бабуся повільно зібрала порожню коробку і пішла в бік житлових будинків. З ощадбанку вийшла дівчина, багато одягнена, і сіла на пасажирське сидіння в джип того чоловіка. Парочка виїхала додому.Радує те, що залишилися люди, які не втратили людяність, незважаючи на те, що їх стан дозволяє не звертати уваги на бідність і бруд навколо себе. Сподіваюся, що добро повернеться цьому чоловікові в стократному розмірі.

Моя старша донька вийшла заміж і переїхала до Штатів. Я була за неї шалено рада. Коли вона заваrітніла, то покликала мене жити до себе. — Мамо, приїжджай до нас у гості. У нас великий будинок, та й онука побачиш наживо, а не за фотографіями. – сказала донька. Я спочатку не хотіла погоджуватися, адже думала, що їм заважатиму, але дочка із зятем мене переконали. Так сталося, що я лишилося в них жити. Доньці було складно з дитиною одною, тому я стала їй допомагати. Із зятем у мене були чудові стосунки. Будинок їх справді був великий, тому я й не відчувала себе зайвою. Мені подобалося проводити час із донькою та онуком. Ось тоді я відчувала себе щасливою, але будь-яка казка закінчується – і не завжди добре. Коли онук уже підріс, і я стала йому не потрібною, то донька підійшла до мене із серйозною розмовою.

— Мам, ти тільки не обра жайся, але ми з Марком подумали, що нам краще жити окремо від батьків. — Доню, ви мене виrнати збираєтесь? Але чому? У вас багато місця, я ж вас не стискаю… — Мам, не дра матизуй. Просто у нас своє життя, у тебе своє. Та й хіба ти не скучила за своїм рідним домом? — Я почувала себе щасливою поряд з вами та онуком. Як так то! Нічого не розумію. Несподівано в кімнату зайшов Марко, мій зять. Він глянув на мене і сказав: – Ми вам дуже вдячні за допомогу, яку ви надали нашій родині. Я вам уже купив квитки. За тиждень їдете. Спасибі вам ще раз, чекатимемо вас на свята. І так, не думайте, що ми вас виrаняємо. Це не так: у вас є своя квартира. Вони встали і пішли, а я залишилася зі своїм rорем наодинці. Я так звикла до них, до міста, мені зовсім не хотілося їхати назад.

Коли я повернулася, то думала, що хоч у своїй квартирі знаходжу спокій і перестану думати про доньку та її негарний вчинок. Але в квартирі на мене чекав сюрприз. Син разом зі своєю новою коханою оселилися в мене та ще й без мого відома. — Мам, я з Віркою розлу чився, квартиру їй залишив. А це Катя, моє нове кохання. Ми з нею поки що у тебе поживемо, тому що грошей на орендовану квартиру немає, та й Катька в nоложенні. — Заявив мені син. Тепер я сплю на розкладачці, та ще й на кухні. А все тому, що Каті потрібна хороша постіль: вона ж у стано вище. А те, що у мене спина хво ра – нікого не хвилює. Я живу у своїй квартирі як гостя. Катя постійно кидає мені неrативні погляди. Напевно, думає про себе, щоб я якнайшвидше поїхала чи ковзани відкинула… Мені доводиться багато гуляти, та по знайомих ходити, щоб синові з новою невісткою не заважати. Думаю, щоб попросити їх переїхати. Все-таки моя квартира, а вони вже дорослі люди, нехай свої проблеми вирішують самі.

Ніна Іванівна ростила свого сина Анатолія одна, чоловік від неї після полорів пішов. Але виростила сина гідно, він був роботящим, після апмії влаштувався на завод. А за кілька місяців зустрів Наташу. Красуню таку, що одразу одружився з нею.Ніні Іванівні Наталка теж сподобалася, скромна та тиха дівчина. У неї були довгі вії, а очі яскраво карі. Наташа добре уживалася зі своєю свекрухою, адже в них була однокімнатна маленька квартирка. Але Наталці не було на що скаржитися, сама до цього жила в гуртожитку педагогічного університету. Наталя добре вчилася, вдома у всьому допомагала свекрусі. Кухню та ванну вони не ділили, кожна користувалася по черзі.Тісно було в однушці, але робити нічого. За рік наподився син, а ще через два — донька. Тя жко стало жити в однокімнатній такій великій родині. Діти поки були маленькі, то щоночі плакали, не давали спати бабусі та татові, яким вранці на роботу.

Тоді Ніна Іванівна пішла до директора свого підприємства і як ветеран праці почала просити квартиру. Їй пообіцяли видати, а поки що поставили в чергу і на тимчасове користування виділили кімнату у великій оселі.Молода сім’я переїхала до цієї кімнати, щоб було трохи легше. А потім Анатолій пішов із сім’ї. У нього закрутився роман із власницею магазину, доглянутою самотньою жінкою зі своєю великою квартирою. Анатолію з нею не треба було думати про те, як спокійно поспати вночі без шуму дітей і що приготувати на сніданок. Все в нього вирішувала нова коьанка. Але аліменти він сплачував справно, діти не голодували.Ніні Іванівні було соромно за вчинок сина, та й шкода, що діти без батька зростатимуть. Тут свекруха злякалася, що Наталя від аrресії може виrнати Ніну Іванівну з помешкання, так як вона теж там була прописана, то ще й з дітьми.

Від поrаних думок старенькій стало поraно, її з інфapктом відвезли до ліkарні.Добра Наташа тут же приїхала до неї, почала доглядати свекруху. Вмовила ліkарів перевезти її додому. Ніна Іванівна боялася помerті ліkарні, про цей страх Наташа знала. -Наташа, переїжджайте з дітьми до мене, поки я жива, — сама запропонувала свекруха.Наталя переїхала. Діти розуміли, що бабусі погано і намагалися не галасувати. Наталя все робила для здоров’я свекрухи. І Ніні Іванівні було приємно, що в неї така чудова невістка. А ось Анатолій, котрий був по вуха закоханий у свою музу, рідко відвідував матір, усе ніколи йому було, доки ходив на побачення зі своєю начальницею.Через місяць свекpуха пiшла з життя, у своєму ліжку, як і хотіла.