Интересное тут

Я єдина дочка в сім’ї. Батьки завжди хотіли мені кращої долі, тому не схвалили мій вибір. Заміж я вийшла рано, у 18 років. Мама вмовляла не поспішати, просила подумати, але я залишалася при своїй думці, і тепер дуже жалкую. Навколо мене завжди було багато гарних хлопців, гідних кандидатів на роль чоловіка. Але я обрала Василя. Простий хлопець, з тих, хто подобався усім, навіть не роблячи ніяких зусиль. Ми провели його в армію, а після його повернення влаштували весілля, бо я вже чекала на дитину.

Ми стали жити з його батьками, які теж не були у захваті від раннього шлюбу та поповнення у сім’ї. Але коли народилася онука — копія свекрухи, вони повністю віддали їй свою любов і турботу. До мене ж у новій родині ставилися холодно. Вдома, з батьками, незважаючи на всю роботу та турботи, я почувала себе щасливішою. А тут все було чужим. Ніхто не давав мені й хвилини перепочинку, навіть онуку не брали на прогулянку. На мені були і дитина, і вся домашня робота. Мені хотілося хоч трохи підтримки, адже я була ще зовсім молодою. Чоловік працював на двох роботах, і вдома його майже не було. Це не тільки через роботу — йому швидко набридло сімейне життя та мої постійні скарги.

Замість того, щоб допомагати, він все частіше пропадав з друзями в гаражі. Можна сказати, що я вийшла заміж за батьків Василя. Наш шлюб дав тріщину, до того ж дуже сильну. І тут, як грім серед ясного неба, я дізналася, що чекаю на другу дитину. Я збиралася розповісти про це чоловікові, але він випередив мене. – Я хочу розлучення. Зрозумів, що сімейне життя – це не моє, – заявив він. Розлучення, двоє дітей, і я повернулася до своїх батьків. Чоловік сплачує невеликі аліменти. Батьки прийняли мене, але часто дорікають: – Ти сама собі життя зіпсувала. Адже ми попереджали. Може, дасте якусь пораду, що далі робити, як жити?

Я й уявити не могла, що у свої 42 роки опинюся в такій ситуації, де доведеться обирати між особистим щастям та спокоєм власних дітей. Все почалося багато років тому, коли чоловік залишив мене. Це сталося, коли я була вагітна нашою другою донькою. Після його відходу я залишилася одна із сином та дочкою на руках. Тоді мені неймовірно допомагала мама. Вона переїхала до мене, щоб допомагати з дітьми, доки я була на роботі. Удома я бувала рідко, постійно займалася основною роботою чи підробітками.

Я поставила собі за мету забезпечити своїх дітей і маму так, щоб вони нічого не потребували. Моя мета була досягнута. Ми не тільки могли дозволити собі все необхідне, а й щороку їздили на море. Життя йшло своєю чергою, і все в нас було добре. Близько року тому я познайомилася з Миколою. Я вже не думала, що моє серце здатне знову покохати. Але Коля довів, що це можливо. Він вдівець, ніколи не мав дітей, але завжди мріяв про велику дружну родину. Микола виявився чудовою людиною: доброю, турботливою, розуміючою. Ми почали зустрічатися, і з кожним днем наші стосунки ставали все міцнішими.

Нещодавно я дізналася, що вагітна. Для мене це стало цілковитою несподіванкою. Думки про те, щоб зберегти дитину, викликали сумніви. Пологи у 42 роки — перспектива непроста. Але коли Микола дізнався про мою вагітність, його реакція мене вразила. Він упав навколішки, почав цілувати мої руки, плакав від щастя і казав, що він найщасливіший чоловік у світі. Після таких слів у мене не повернувся язик сказати, що я маю сумнів. Я не можу позбавити його цього щастя. Проте радість від звістки тривала недовго. Мої діти категорично чинили опір моїй вагітності.

Дочка сказала, що я її ганьблю, адже у моєму віці, за її словами, небезпечно ставати матір’ю знову. Син заявив, що мені час няньчитися з онуками, а не заводити ще одну дитину. Мені страшно. Я боюся, що якщо виберу своє щастя, то можу втратити дітей. Цей страх не дає мені спокою. Микола підтримує мене, він готовий боротися за нас та за нашого майбутнього малюка. Але я не знаю, що робити. Я все ще сподіваюся, що ми з Миколою знайдемо правильне рішення. Мені хочеться вірити, що наші діти зрозуміють мене і не відвернуться. Адже щастя батьків — основа для щастя всієї сім’ї.

— Такого не може бути. Ти живеш у моїй квартирі – значить, плати за себе. Ось скільки води витрачаєш, щодня волосся миєш, а це все коштує грошей. Ти ж знаєш, які зараз комунальні платежі, – заявив Георгій. — Ну, що це за борщ, Олено? Тебе мама не вчила готувати? У моєї мами завжди смачний борщ, треба попросити її тебе навчити, — продовжував він, невдоволено копирсаючись ложкою в тарілці. Він доїв борщ, поставив тарілку в раковину і пішов на диван. Олена мовчки почала мити посуд. — Оленко, люба, ти не забула, що в суботу ми йдемо на день народження до моєї мами? Спеки пиріг, нехай мама побачить, як ти вмієш пекти.

Сподіваюся, пироги в тебе краще виходять, ніж борщ? — Георгій голосно засміявся. Олені було не до сміху. Пироги вона пекти не вміла, і бажання вчитися заради Георгія в неї не було. — Ні, пироги – це не моє. Можу купити смачний торт у магазині. — Ну що ти, купити будь-хто зможе… Ех, Олена, Олена… Гаразд, щось придумаємо, — махнув рукою Георгій. Олена та Георгій стали жити разом кілька місяців тому. Вони познайомилися через спільну знайому Світлану, і Олені здавалося, що вони чудово підходять один одному. За місяць зустрічей Георгій запропонував їй переїхати до нього. Жили вони на території Георгія. Його зарплата залишалася в нього, а зарплата Олени йшла на оплату комунальних послуг та продуктів. Коли гроші закінчувалися, Олені доводилося просити.

Георгію подобалося, коли його про щось просили: він з важливим виглядом слухав, робив паузу і питав: — А це точно потрібно? — Жора, мені нема в чому піти до твоєї мами. Я давно нічого нового не купувала. — Олено, у тебе повна шафа одягу. Пам’ятаю, у тебе є зелена сукня – вона цілком пристойна, в ній і йди. Зеленій сукні було десять років, і Олена її терпіти не могла. Але на нову грошей не було, тож довелося знову надіти стару. У суботу зібралася вся родина. Олена скромно сіла наприкінці столу, а Георгій сів поруч з мамою. — Жорик, чому твоя співмешканка так далеко сидить? Нас не хоче бачити? — Мамо, не чіпай її. Нехай сидить там, всі твої близькі поряд. Родичі дивилися на Олену косо. Півроку тому Георгій розлучився з дружиною, але про причини ніхто не знав. Тепер він привів нову жінку. За кілька днів Олена захворіла.

На ліки грошей не було і їй довелося знову просити. — Жора, мені треба купити ліки. Чи можеш купити? Я напишу список. — Оленко, навіщо себе травити хімією? Моя мама лікується домашніми засобами, от і ти спробуй. Ліки зараз дорогі, ми не можемо дозволити собі такі витрати. — Ти серйозно? Як можна відмовити мені у ліках? — З цього дня я не дам тобі жодної копійки! Сама плати за все! — То я тобі квартирантка? Тоді завтра я з’їду! Георгій подивився на неї з подивом. — Ти мені винна сто тисяч рублів. — Що?! — Я веду облік, скільки витратив на тебе. Ти ж не дружина мені, щоб я даремно витрачав гроші.

Олена засміялася: — Жора, а поверни всі гроші, які я витратила на комуналку та їжу. Або зарахуй їх до твого «боргу». Наступного дня Олена поїхала до матері. Через три дні Георгій прийшов з апельсинами. — Олено, я подумав… Повертайся, я все пробачу. Гаразд, залишай собі половину зарплати, решту віддай мені. І твій борщ, до речі, був смачним. Я спеціально чіплявся для профілактики! Олена сунула пакет з апельсинами йому до рук. — Дякую за пропозицію, Георгію, але ні. Я не повернуся. Віднеси апельсини мамі, щоб не пропали. Георгій потоптався на порозі, зітхнув і пішов. — Ніхто мене не розуміє, як мама. Поїду до неї, борщу поїм, — промимрив він, несучи апельсини.

Коли згадую своє дитинство, на серці стає так тяжко. Я завжди відчувала себе зайвою у рідному домі. Все через те, що я не рідна дитина мого батька. Історія моєї появи на світ стала сімейною драмою, яку я дізналася далеко не одразу. Колись моя мама вирушила з подругами до санаторію. Що там сталося, я не знаю, але додому вона повернулася вагітною. І в цьому довелося зізнатися чоловікові. Відмовлятися не мало сенсу – я зовсім на нього не схожа, скоріше, на біологічного батька. Сумніви виникли б у будь-якому разі. Але тоді чоловік вибачив маму. Сказав, що роститиме мене як рідну. Хоча, щиро кажучи, я цього ніколи не відчувала. Пізніше стало зрозуміло, що батько просто не міг мати дітей.

Мабуть, тому мама вчинила так, як вчинила. З роками я почала розуміти, що навколо мене завжди лунав якийсь дивний шепіт. Я не знала, чому мене всі щось обговорюють за моєю спиною і вважала це несправедливим. Все стало зрозумілим, коли одного разу подруга сказала мені: – Ти знаєш, що всі кажуть, ніби мама тебе привезла з санаторію? Це всі знають! Ці слова немов перевернули мій світ. Тоді я зрозуміла, чому батько такий холодний до мене. Часом мені здавалося, що він мене ненавидить. Ми могли сидіти за одним столом на кухні, а я бачила, як дратую його однією своєю присутністю. Я намагалася уникати батька, а після дев’ятого класу вирішила поїхати вчитися до коледжу.

Це рішення багато чого змінило. Батьки ніколи не балували мене. Я доношувала одяг двоюрідних сестер, не мала гарних іграшок, як інші діти. Але після переїзду до коледжу стало ще гірше. Мама сказала мені: – Батько сказав, що ти маєш сама заробляти гроші. – Але як я тоді вчитимуся? – Подивися, як за кордоном: студенти вдень навчаються, а ввечері працюють. Звичайно, я тобі дам трохи грошей. Мама відправляла мені 100 гривень на тиждень. На ті часи цієї суми вистачало хіба що на дорогу і найдешевші продукти. Мені прийшлося шукати підробітки. Я влаштувалася офіціанткою у диско-бар. Це було дуже важко, на навчання сил не вистачало, я ходила постійно сонна. Насилу закінчивши коледж, я знайшла роботу, яка дозволяла жити трохи стабільніше.

– Поїхали зі мною до Чехії? Одна я боюсь, а вдвох легше. Я погодилась. Батькам нічого не сказала, тільки потім написала мамі, що в мене все гаразд. За п’ять років роботи на заводі в Чехії я накопичила чималу суму. Купила квартиру в Україні, але одразу здала її в оренду. У Чехії я зустріла Івана, ми почали зустрічатися, і невдовзі вирішили одружитися. Ми думали залишитися в Чехії, але життя там дуже дороге. Ми дійшли висновку, що доведеться продати квартиру в Україні, щоб мати більше коштів. І тут несподівано зателефонувала мама. – Батько дуже хворий, потрібні гроші на лікування.

– Скільки? – Близько 100 тисяч гривень. Для тебе це дрібниця! – Але у нас зараз кожна копійка на рахунку. І 100 тисяч – це велика сума! – Ти що, кинеш батька в біді? – А він мені дуже допоміг у житті? Я у 16 років працювала, щоб на хліб заробити! – Він допоміг тим, що не вигнав нас з тобою! Ця розмова залишила в мені гіркий осад. Чому я маю віддавати гроші, які заробляла потом і кров’ю, на лікування людини, яка ніколи не любила мене? Я не знаю, як бути. Якщо я відмовлю, мати образиться остаточно. Якщо допоможу – знову зраджу саму себе. Як вчинити? Що ви порадите?

Дарина повернулася додому з Італії з грошима, які збирала довгі роки. Завтра мав відбутися один з найважливіших днів у її житті — весілля її єдиної доньки Асеньки. Вона мріяла про цей момент, готувалася, збирала все потрібне для свята. День був сповнений клопоту, але радісне передчуття урочистості надавало їй сил. Дарина опустилася в крісло, щоб трохи перепочити. Її думки знову перенеслися до минулого, коли їй довелося залишити батьківщину заради заробітків. Тоді, кілька років тому, у її житті сталося багато труднощів. Після розлучення з Дмитром вона залишилася сама з донькою на руках. Грошей катастрофічно не вистачало, і Дарина зважилася поїхати за кордон, щоб заробити.

В Італії їй пощастило: вона влаштувалася працювати до доброї жінки, яка сама була колишньою вчителькою. Дарина не тільки заробляла гроші, але й знайшла у господині подругу. Все, що вона отримувала, відправляла додому, матері та дочці. Не дивлячись на відстань, вона завжди цікавилася успіхами Асеньки і намагалася бути з нею на зв’язку. Дарина з любов’ю готувала весілля. Її дочка виросла справжньою красунею, а наречений виявився гідною людиною. Навіть коли колишній чоловік Дарини несподівано виявив бажання брати участь у святі, Ася твердо сказала: — Ні, мамо, йому там не місце. Він надто довго був відсутнім у нашому житті. Того вечора Дарина, стомлена, вирішила трохи відпочити.

Вона сіла в крісло, розмірковуючи про майбутнє свято і щиро помолилася за щастя дочки. Її роздуми перервав голос Асеньки. – Матусю, до тебе гості! — весело промовила вона, зазирнувши до кімнати. Дарина здивовано встала і попрямувала до дверей. Вона відкрила їх та завмерла. Посеред кімнати стояв Олег — її старий знайомий з Італії, тримаючи у руках величезний букет квітів. Він виглядав трохи збентеженим, але в очах читалася щира радість. — Дарино… я хотів привітати тебе з цим чудовим днем, — сказав він, простягаючи їй квіти. Асенька з усмішкою подивилася на них: — Мені здається, мамо, у нас будет ще одна урочистість! Дарина розгубилася, але всередині відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Здавалося, доля подарувала їй ще один шанс на щастя.

Оксана вирішила не запрошувати батьків на своє весілля. Вона вважала, що їхня присутність може зіпсувати торжество. У телефонній розмові з молодшою сестрою Наталією вона теж поводилася зневажливо: – Наташа, тільки не ганьби мене. Ти ж розумієш, що в мене тут багато міських, пристойних людей. Не здумай прийти у своєму “сільському” стилі. Завтра зайдеш до мене до офісу, секретарка видасть тобі гроші. Зробиш нормальну зачіску та манікюр. Все зрозуміла? Сльози підступили до очей Наталі, але вона стрималась і тихо відповіла: – Добре, Оксано.

Зроблю, як ти сказала. Оксана готувалася до весілля ґрунтовно. Їй виповнилося 40 років, її нареченому – 42. Це був перший шлюб для обох. Оксана давно переїхала до столиці, де збудувала кар’єру та знайшла своє щастя. З сім’єю, особливо з молодшою сестрою, вона майже спілкувалася. Проте Наталя щиро раділа за сестру та хотіла підтримати її у підготовці до весілля. Але Оксана неохоче йшла на контакт. Наступного дня Наталія приїхала до офісу Оксани, забрала гроші та вирушила до салону краси. Вона не стала скаржитися, хоча слова сестри поранили її до глибини душі. Наталя приготувалася до весілля, намагаючись відповідати вимогам сестри.

Настав день весілля. Наталя одягла свою найкращу сукню – скромну, але елегантну. Вона приїхала тільки до банкетної зали, бо на церемонію до церкви її не запросили. Коли Наталя увійшла, зал завмер. Гості, які звикли до міської витонченості, не могли відвести погляд від її ніжної краси. – Хто ця дівчина? – шепотіли вони. Навіть Оксана помітила, як усі захоплено дивляться на сестру. Її серце тьохнуло. Замість того, щоб насолоджуватися своїм днем, вона змушена була постійно стежити за Наталією.

– Це моя сестра! – Голосно заявила вона гостям, намагаючись показати, що пишається нею. Наталя, яка звикла до тіні, намагалася не привертати уваги, обравши найдальший стіл. Але навіть там її оточували компліментами. Це весілля стало для Оксани уроком. Вона зрозуміла, що зовнішні атрибути та міська вишуканість ніщо порівняно зі щирістю та природною красою. Люди завжди залишаються людьми, і споріднені узи куди важливіші за показний блиск.

Після довгих років мовчання моя сестра вийшла заміж за тричі розлученого чоловіка з сином, і їй швидко перестали подобатися аліменти, які він платить своїй колишній. За чашкою кави вона нарікала: “Його колишня живе на аліменти!” Незважаючи на наші з мамою спроби пояснити, що виплати йдуть на дитину, а не на колишню, вона не слухала.

Її скарги посилилися, коли вона завагітніла і зажадала від чоловіка припинити виплати. У результаті він влаштувався на роботу за готівку, щоб ухилитися від виплат, що призвело до заборони бачитися із сином … Незабаром після цього колишня дружина, нітрохи не зніяковівши, зажадала позбавити його батьківських прав, що дуже втішило мою сестру. Роки суперечок далися взнаки, і навіть наші спроби примирення не увінчалися успіхом.

Шлюб розвалився під гнітом сестри, і вони розійшлися. Тепер, працюючи не за наймом, на чому сестра сама наполягала, її колишній чоловік не може платити аліменти моїй сестрі, яка щодня чекає його біля його офісу, щоб ще раз з ним посперечатися. Її дії обернулися проти неї, її бажання стали її власною похмурою реальністю. І кого треба звинувачувати у цьому?

У 15-річному шлюбі Марини настав переломний момент, коли вона виявила обман та ощадливість чоловіка. Відзначаючи свій 35-й день народження, вона отримала від гостей достатньо грошей, щоб здійснити свою мрію – купити діамантові сережки, які давно їй подобалися, але здавались надто дорогими.

Не наважуючись витратити всю суму на себе, вона обговорила це з чоловіком, який запропонував купити сережки зі знижкою через своїх знайомих. Довірившись чоловікові, Марина передала гроші, і незабаром він подарував їй сережки. Однак, коли “діамант” випав, візит Марини до ювеліра показав, що це підробка. Її чоловік купив дешеву імітацію і забрав більшу частину грошей собі, обдуривши довіру Марини.

Зіткнувшись з правдою, чоловік запропонував купити справжні діаманти, але шкоду їхньому шлюбу вже було завдано. Марина засумнівалася в фундаменті їхніх стосунків і в тому, що зможе знову довіряти йому, адже її обдурила найближча людина.

Катерина знайшла роботу у Данії після смерті чоловіка, який залишив на її утримання двох дітей. Працюючи не покладаючи рук, вона надсилала гроші додому, прагнучи забезпечити майбутнє своїх дочок. Її кінцевою метою було купити квартиру для старшої, яка мала свої сімейні проблеми.

Однак здоров’я Катерини погіршувалося, виявилася серйозна хвороба, яка зробила подальшу роботу неможливою. Коли вона розповіла про свій намір розділити заощадження на квартиру порівну між дочками, між ними виникла напруженість. Молодша дочка відчула себе обділеною увагою, що викликало запеклу суперечку про справедливість та очікування. Спроба Катерини стати посередником обернулася ще більшим конфліктом і вона звернулася до подруги.

Подруга порадила надати перевагу своєму здоров’ю, а не фінансовим бажанням дітей, вказавши, що обидві дочки здатні заробляти самі. Розриваючись між бажанням вчинити правильно по відношенню до своїх дітей та необхідністю піклуватися про себе, Катерина зіткнулася з важким рішенням. Як забезпечити справедливість, не залишити місця для образ і задовольнити свої потреби у здоров’ї?

Багато років тому, коли ще не було мобільних телефонів, моя дружина Аліса повернулася додому о третій ночі замість дев’ятої вечора, як це було зазвичай. Я вже поклав спати двох наших синів у ліжко і пішов чекати на автобусній зупинці. Година проходила за годиною, а її все не було видно, поки вона не прийшла, помітно напідпитку. “Чому ти так пізно?”, – Запитав я, поки ми йшли додому, але чіткої відповіді не отримав.

У гарячці я запитав: “Ти мені зрадила?”. У відповідь вона зневажливо знизала плечима і пішла спати, залишивши питання висіти в повітрі. Наступного дня ми дуже посварилися. Якось ми пережили цей інцидент, і життя тривало. Надалі я робив свої помилки, але щоразу нам вдавалося помиритися. Однак близько двох років тому сумніви знову почали гризти мене, і справа дійшла навіть до серцевого нападу, причини якого Аліса не знає.

Зараз, у 57 років, незважаючи на те, що все стабільно, включаючи наше інтимне життя, я не можу позбутися минулого. Якось я заговорив про це за вином, сподіваючись, що дружина внесе якусь ясність. Але вона заявила, що нічого цього не пам’ятає, що тільки посилило мої почуття. Що мені робити? Всі ці роки це обтяжувало мене, а вона, схоже, взагалі забула про те, що сталося. Як мені пережити це, чи варто знову порушувати цю тему?