Интересное тут

Втрата коханого чоловіка через раптову хворобу стала першим руйнівним ударом, який я пережила. Не встигла я оговтатися – як другий удар завдала моя власна мати, показавши своє справжнє обличчя в неймовірній зраді.

У момент моєї вразливості, коли ми пили, щоб заглушити біль, вона висловила свою справжню зневагу до мого покійного чоловіка, жорстко критикуючи людину, яка не зробила нічого, окрім як підтримала її.

Мамині слова були наповнені такою отрутою та образою, начебто зять глибоко образив її, що було далеко від істини.

Приголомшена її раптовою ворожістю, я не змогла більше терпіти її присутність у моїй хаті і попросила її негайно піти посеред ночі.

Тепер я відмовляюся спілкуватися з нею чи пускати її до свого дому. Я продовжуватиму підтримувати батьків чоловіка, які щиро сумують про його втрату, але тільки не мою матір, яка образила його пам’ять і глибоко поранила мене.

Моя свекруха, колишня бізнес-леді, відома своєю розважливістю, мала тверді погляди на власність та шлюб. Раніше вона наполягала на тому, щоб мій чоловік забезпечив збереження своїх активів після розлучення, переписавши все на її ім’я, що він і зробив.
Потім свекруха використала ці гроші, щоб допомогти своєму середньому синові відкрити бізнес, які він згодом повернув, коли ми купили нову квартиру.

Незважаючи на те, що я брала участь у облаштуванні нової квартири з власних коштів, напруженість у відносинах зросла, коли свекруха дізналася про наші дії від своїх знайомих.

Вона звинуватила мене в користі, незважаючи на мою фінансову незалежність. Потім ситуація ще більше загострилася, що призвело до припинення спілкування: вона досі звинувачує мене в обмані.

Як би там не було, друзі та родичі підтримали мої дії, підтвердивши, що я правильно розпорядився ситуацією.

Олександр навіть нормально не дивиться на мене. Він тільки й робить, що каже про справи. Тільки опівдні зрозумів, що зі мною не все гаразд. І те, запитав тільки – чи все нормально зі мною, і отримавши позитивну відповідь, на цьому закінчив. -Принеси мені всі документи за цей місяць і скажи Іванову піднятися до мене. -Добре, Олександре Андрійовичу, – сказала Юля. Я була особистим секретарем Олександра. Але й не лише секретарем. У нас із ним протягом кількох місяців був роман.

Усі вихідні ми проводили разом, а на відпустку поїхали закордон. Після відпустки ми майже не бачилися, ну, крім офісу. Дзвонити він майже перестав і став дуже холодним до мене. Вже кілька днів я почуваюся погано. Постійно нудить уранці. Не говорю вже про запахи. Ось і сьогодні вирішила зробити тест на ваrітність. Коли я побачила дві смужки, мені стало справді страաно. Олександру дитина точно не доречна зараз. Має кар’єру, плани. Він навіть не говорив про дітей. А якщо він скаже позбутися дитини? Ні, ні в якому разі не робитиму цього. Потрібно з ним поговорити. Ось і вирішила обговорити цю тему після роботи. Як тільки всі підуть із офісу.

Та й він зараз зайнятий, краще після роботи. -Можна я не піду з тобою на цю зустріч? – Запитала я Олександра. -Точно з тобою все гаразд? – Запитав він. -Так-так, голова просто бо лить, – відповіла я. -Добре, – сказав він. Вже після зустрічі підійшла до мене якась дівчина і спитала, чи в кабінеті Олександр. Я сказала їй представитися, щоб повідомити його. -Ти, мабуть, не знаєш, хто я така. Я наречена Олександра, незабаром у нас весілля. Так скажи: у кабінеті він чи ні, – дуже nогано запитала ця дівчина. Я була в шоці. Яка наречена, яке весілля? Виходить, він брехав мені весь цей час? Та ще й замість запрошення на весілля я одержала наказ про звільнення. Я твердо вирішила, що він ніколи не дізнається про те, що стане татом. Він не вартий цього!

Ні, ти не працюватимеш, Наталко! – Жорстоко сказав Павло, – Справжня жінка має займатися сім’єю. У тебе достатньо домашньої роботи. Павло створив собі дуже зручний світ. Одразу після весілля він заявив дружині, що зароблятиме чоловік, а її справа – затишок і порядок. Подружки Наташі заздрили, але згодом з’ясувалося, що чоловік, який любить, таким чином, куnив її свободу.

Особливо це стало зрозуміло, коли наро дилася дочка. Виходити з дому – тільки з дозволу чоловіка, всі покуnки суворо за його вказівкою. Наташа з яскравої, життєрадісної красуні перетворилася на тривожну статую, яка постійно боя лася розчарувати чоловіка.

Її мати повністю підтримувала зятя. Наталя змирилася, і всю душу, вкладала у виховання дочки Оленки. Павло керував невеликою, але стабільною фірмою. На роботі він був душею компанії та жіночим угодником. Часто змінював ко ханок, яких ні від кого не приховував. Єдину дочку Павло любив і балував. Він суворо питав з матері за навчання, здо ров’я та розвиток дівчинки. Донька виросла доброю, розумною, але норовливою дівчиною.

Вона відмовилася вступати до економічного, як наполягав Павло, пішла до інституту менеджменту та туризму. Після закінчення поїхала на стажування до Італії, там і залишилася. Тепер вона керує російськомовним відділом великої мережі готелів.

Павло був у сказі, коли дочка вирішила залишитися в Італії. Після скан далу він заявив, що відмовляється спілкуватися з Оленою, а всю прови ну за те, що трапилося, переклав на Наташу. З віком Олена почала розуміти, як жорстоко і несправедливо батько ставиться до мами.

Вона кілька разів привозила її до себе в гості, і Наталя розцвітала. Жінка з подивом реагувала на комплементи розкутих італійців, тішилася сонцем і забутим відчуттям свободи, яке наповнювало її до заміжжя. Олена вмовила матір на переїзд. Наталя подала на роз лучення і переїхала до дочки в Італію. Олена знайшла їй гарну роботу .

Мій чоловік пішов до молодої жінки. Йшов з гордістю, наче герой, а тепер? На хрестинах стоїть, як у воду опущений. Але то був його вибір, він сам цього хотів!

Йому було п’ятдесят шість років, коли я раптом почала дратувати його. Все в будинку, все в мені стало «не так»: господиня я погана, його не доглядаю, не догоджаю. Я думала, це вік – характер псується. Хто б міг подумати, що у нього хтось з’явився? Та й кому він потрібен – ні багатий, ні красень, звичайний роботяга, водій на молокозаводі, розвозить продукцію.

Але знайшлася людина, якій він сподобався. В одному з магазинів, куди він возив товар, Вадим примітив продавщицю – молодшу за нього на 15 років, та ще й зовні приємна.

Спочатку я дивувалась: що вона в ньому знайшла? А потім люди пояснили.

Виявилося, у цієї жінки троє дітей від різних чоловіків, молодшому п’ять років. Вона шукала спокійного чоловіка, який житиме тихо, зарплату віддаватиме і слухатиметься. А мій Вадим якраз підходив під ці критерії: не п’є, не палить, гроші додому приносив. Єдина його радість – футбол з друзями.

Наші діти вже дорослі, кожен має свою сім’ю. Я більше раділа, няньчачись з онуком, ніж думала про чоловіка. Але він знайшов собі «молоду».

Коли йшов, наговорив такого, що смішно і сумно.

– Діти виросли, кому ти тепер потрібна? Мені б була потрібна, якби доглядала мене, старалася, а ти? Тепер все – інша мене любить, інша за мною ходить, як за писаною торбою. А ти одна вік доживатимеш!

Я не так дивувалася його словам, як тому, що жінка з трьома дітьми ще знаходить сили комусь догоджати. Очевидно, не той уже в мене вік.

Він пішов, ми поділили майно. Його нова обраниця боролася за кожну копійку, норовила відібрати все, щоб своїм дітям залишити. А Вадим? Навіть за штори чіплявся.

Але як би я не злилася, так, як його покарало життя, я б і не змогла. Кажуть: найбільше покарання – це виконання бажань.

Одружився він на своєму новому коханні, а та незабаром виявилася вагітна вчетверте. Ось і прийшов до мене Вадим, сірий і пом’ятий:

– Візьми мене назад, жити в цьому хаосі неможливо. Крик, шум, а тепер ще немовля плакатиме. А я хочу в тиші вечеряти та з друзями футбол дивитися.

– О ні, любий, – відповіла я, – бачив, що вибирав, коли йшов? Ось і радуйся тепер, насолоджуйся!

На хрестинках його нової дитини я бачила фотографії, які щаслива мати виставила у соцмережі. Стоїть мій Вадим поруч, сірий, похмурий, наче на каторзі. Радості в нього ні краплі. Напевно, думає, що такими темпами це не остання дитина.

А що я? Живу собі спокійно. У нашому віці вже немає сенсу перейматися з таких приводів. Якщо раптом доля пошле порядну людину, може, погоджуся бути з нею. А поки що мої думки – про онука та дітей. Нехай у них все буде гаразд.

А колишній чоловік? Вже дорослий хлопчик. Хай сам відповідає за свої вчинки. Хотів, щоб його доглядали і догоджали? Ось і одержав.

Валентина домила посуд, діти закінчили вечерю та пішли робити уроки. Попереду вихідні, завтра вся родина збиралася на ковзанку, а потім до бабусі на пироги. Чоловік ще не повернувся, і Валя, заваривши каву, тихо сиділа на кухні, насолоджуючись рідкісною тишею.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Валентина здивувалася: на гостей вона не чекала, а в чоловіка були ключі. На порозі стояла свекруха. Її обличчя виражало розгубленість.

— Ганно Романівно, щось трапилося? Ви виглядаєте схвильованою.

— Можна я зайду? — тихо спитала жінка.

— Звичайно! Проходьте, роздягайтеся. Я вам каву наллю. А може, ви голодні? У мене все готове, тільки Олег трохи затримується.

— Давай каву, — коротко відповіла свекруха.

Відносини у них були спокійними, без сварок та конфліктів, але й близької дружби не склалося. Валентина поважала Ганну Романівну як матір свого чоловіка та бабусю своїх дітей. Сама Валя батьків уже не мала.

Свекруха сіла за стіл і якийсь час мовчала. Валя не підганяла її.

— Сталося… — нарешті почала Ганна Романівна. — Навіть не знаю, як сказати. Олег… він не прийде. Точніше, прийде, але за речами. Він щойно привів до нас свою вагітну коханку.

Валентина завмерла.

— Що? Олег? І ви їх впустили?

— Валю, я розгубилася. Потім почала його лаяти, намагалася їх вигнати. А він мені заявив, що його батько давно мені зраджує. Уявляєш? Навіть фотографії показав. І що ти думаєш? Валера не став відпиратися, просто підтвердив і пішов дивитись телевізор. А ця… Вона нічого не сказала, тільки посміхалася. Потім узяла свої речі та пішла до кімнати, де раніше жив Олег. Сіла на кухні і почала їсти котлети, які я приготувала на вечерю.

— Не хвилюйтеся, Ганно Романівно. У вас тиск. І навіщо ви каву п’єте? Пігулки з собою?

— Так, у сумці.

— Ось… А як тепер дітям пояснювати? Завтра ж ковзанка, він їм обіцяв.

Обидві жінки замовкли, сльози текли самі собою. Тишу порушив дзвінок телефону. Валентина подала свекрусі апарат:

— Це Олег.

Ганна Романівна взяла слухавку.

— Так, — почала вона хриплуватим голосом. — Тобі не все одно? Ні, це мені більше нецікаво. Якщо твоя панночка не вміє готувати, готуй сам. Так, дякую, що нагадав, у мене теж режим, мені час вечеряти. Не забудь погодувати батька. І котлети скінчилися? Ну що ж, подбай про це.

Свекруха перераховувала недуги чоловіка, ніби згадуючи по порядку. Валентина слухала з подивом — адже Ганна Романівна далека від медицини. Закінчивши розмову, жінка натиснула на відбій.

— Все. Мені час вечеряти. Ну що, сідаємо? — усміхнулася вона, повеселішавши. — Діставай, що там у тебе є.

— У вас чудове почуття гумору! А у Валерія Павловича правда стільки болячок?

— Тільки п’ять перших я знаю точно, решту вигадала. Хотіла додати ще одну, але посоромилася. Чи можна я у вас сьогодні переночую?

— Звісно.

— Завтра мені треба заїхати за речами та забрати машину. Я вирішила переїхати до заміського будинку. Він мій. А вони нехай залишаються у квартирі.

— Але ж там холодно, будинок пустував.

— Нічого, нагріється. Вранці, якщо можна, підвезеш мене, я на таксі приїхала.

— А може, спершу з нами на ковзанку?

— Що ж, чому б і ні! Тільки я не готова, глянь, у чому я вибігла з дому. Добре, що не в капцях.

— Знайду все, розмір у нас однаковий.

Діти раділи, що бабуся поїхала з ними. Навіть відсутність пирогів після прогулянки їх не засмутила: натомість було кафе з тортом та морозивом.

Після обіду вся родина поїхала збирати речі свекрухи. Діти відволікали чоловіків розмовами про ковзанку, а Ганна Романівна методично вкладала своє майно. Валентина зайшла до кімнати, де ховалася суперниця.

— Не хвилюйся, лаятись не буду, — сказала Валя, подивившись на дівчину. — Мені тебе навіть шкода. Знаєш, у Валерія Павловича купа недуг, у Олега теж. Ти меню в інтернеті пошукай, тепер це твоя турбота.

— У Олега? Хвороби? — Здивувалася дівчина.

— Звісно. Все передається у спадок. Я сама все не пам’ятаю, от Ганна Романівна точно знає. Але це ще не все. Тобі доведеться нелегко. Валерій Павлович людина складна, та й Олег у нього пішов. Спершу милий, а потім… Ну, побачиш. А тепер вибач, мені час.

Наступного ранку Ганна Романівна поїхала до своєї оселі. Незабаром вона розлучилася з чоловіком, залишивши йому квартиру, яка дісталася від його батьків, а собі будинок та машину.

Валентина також подала на розлучення. Олег довго не забирав речі, і Валя зібрала їх сама, виставивши за двері. Після його чергової парафії вона відразу викликала майстра і змінила замки. Квартира і машина були її, кредити вона виплачувала сама.

Колишній чоловік з батьком залишилися жити в одній квартирі, але мирно співіснувати не змогли. Обидва привели жінок, але ніхто не хотів поступатися. У результаті ті пішли, залишивши чоловіків з їхніми розбіжностями.

А Валентина та свекруха жили дружно. Разом каталися на ковзанці, їздили до села, планували поїздку на море. Тепер вони проводили час тільки з тими, хто справді був їм любий.

Марія Андріївна завжди прагнула допомогти своєму єдиному сину Олегу. Навіть після весілля вона намагалася підтримувати молоду сім’ю у всьому, в чому могла.

Невістка Ірина швидко збагнула, що свекруха добра і чуйна, і почала активно користуватися її щедрістю.

Сам Олег ніколи особливо нічого у матері не просив. Усі прохання озвучувала Ірина.

– Маріє Андріївно, ми з Олегом вирішили зробити невеликий ремонт у будинку до Нового року, але грошей зовсім немає, – з легким зітханням сказала Ірина.

– Скільки потрібно? – одразу поцікавилася жінка, зрозумівши натяк.

– Ну, тисяч тридцять, – не замислюючись, назвала Ірина.

Того ж дня свекруха привезла гроші. Олег радісно посміхався, навіть не підозрюючи, що то була ініціатива його матері.

Через якийсь час Ірина почала натякати на купівлю дрилі, про яку Олег давно мріяв. І знову гроші від Марії Андріївни опинилися на руках у невістки.

Про свої витрати жінка Олегу не розповідала, щоб він не дізнався, чиїми зусиллями зроблено подарунки.

Але гроші були не єдиними, чим користувалася Ірина. Вона часто просила свекруху сидіти з онуком, поки сама проводила час у салонах краси чи з подругами у кафе.

Одного ранку Ірина знову зателефонувала:

– Маріє Андріївно, ви зможете посидіти з онуком у суботу?

– Іринко, я трохи захворіла, – стомлено відповіла жінка.

– Не біда! Зараз привезу ліки, і ви швидко видужаєте, – зраділа невістка.

За годину Ірина вже стояла на порозі з пакетами ліків.

– Я поступово все поверну, – швидко запевнила вона свекруху, не чекаючи на питання про вартість.

Марія Андріївна переказувала їй гроші щомісяця, не ставлячи зайвих питань. Але через час жінка почала замислюватися: скільки ще вона винна?

Нарешті, вона вирушила до сина та його дружини.

– Іро, скільки я тобі ще винна? – Акуратно поцікавилася свекруха.

– Я скажу, коли ви все повернете, – посміхнулася Ірина.

– А чи можна побачити чеки? Мені здається, я вже все виплатила, – сказала Марія Андріївна.

– Вам здається, – холодно відповіла Ірина.

– Покажи чеки! – наполягла свекруха.

– Ви така жадібна! – обурилася Ірина. – А згадайте, як я вам гроші на хліб давала!

– Я ці гроші повернула, – нагадала Марія Андріївна.

– А телефон? Ви забули, хто його поповнював?

– А ти забула, що я дала тридцять тисяч на ремонт? – не витримала жінка.

Їхня суперечка затяглася на годину. Зрештою Марія Андріївна змахнула сльозу та пішла.

Увечері зателефонував Олег.

– Мамо, чому ти нагадуєш про кожну копійку? – почав він розмову.

– Синку, все не так…

– Не виправдуйся. Нам не потрібна така допомога! – Перебив він і поклав трубку.

Марія Андріївна вирішила, що більше не допомагатиме синові.

За деякий час Олег зателефонував знову.

– Мамо, ти ображаєшся?

– Ні, просто я не хочу спілкуватися з Іриною. Для мене її більше не існує, – твердо відповіла жінка.

Олег вислухав розповідь матері та зрозумів, що вона твердо вирішила не втручатися у їхню родину.

Антон стояв біля входу до пологового будинку, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. Сьогодні він вперше побачив свою новонароджену донечку — пухку малечу з трохи зморщеним, але таким милим носиком. Його переповнювали емоції, і він з нетерпінням чекав на момент, коли кохана дружина і малюк нарешті опиняться вдома. Командир дав йому відпустку, і тепер він міг весь час присвятити своїй сім’ї, заради якої щодня ризикував життям.

Несподівано Антон звернув увагу на дівчину, яка виходить з будівлі пологового будинку. В руках у неї був жовтий конверт, а обличчя виражало напруження та тривогу. Вона опустила голову, намагаючись не зустрічатися поглядами з оточуючими, ніби не хотіла, щоб її впізнали.

Підійшовши до Антона, вона нерішуче попросила:

— Вибачте, чи не могли б ви потримати малюка хвилинку? Мені треба одягнути кофту і зав’язати шнурки…

Антон без вагань погодився, дбайливо прийнявши немовля на руки. Однак ледь дитина виявилася в нього, як дівчина стрімко розгорнулася і зникла, розчинившись у натовпі.

Антон остовпів. Він хотів кинутися слідом за нею, але на руках у нього залишалося безпорадне немовля. Схвильований, він натиснув на дзвінок біля входу до пологового будинку. Відкрила медсестра, і він швидко почав пояснювати, що сталося. Проте жінка лише коротко відповіла:

— Не відмовляйтеся від малюка, якщо він тепер у вас.

Слова вразили Антона, але залишати ситуацію без роз’яснень він не збирався. Він підвищив голос, налякавши дитину, але це спрацювало — з пологового будинку нарешті вийшли лікарі. Антон розповів їм все, назвав прізвище дружини та пояснив, що його дружина зараз перебуває тут з їхньою дочкою. Медики оглянули немовля і виявили на його ручці бирку, по якій стало ясно — це не його дитина.

Маля забрали, але Антон не міг викинути його з голови. Пізніше, зателефонувавши дружині, він докладно переказав їй те, що сталося. Голос його тремтів від переживань.

— Я не знаю, чому, але не можу перестати думати про нього… Мені так його шкода.

Після недовгого обговорення подружжя дійшло до рішення: якщо їм дадуть можливість, вони усиновлять цього малюка.

Так Антон залишив пологовий будинок не лише з коханою дружиною та рідною дочкою, але й з ще одним маленьким членом родини. Тепер у них справжня велика та щаслива родина.

Я працюю медсестрою у державній лікарні, а чоловік Павло ремонтує автомобілі на СТО. Живемо скромно, але не жаліємося. Наша квартира невелика, з двома кімнатами, меблі старі, радянські, але в хорошому стані. Хіба ж на наші зарплати можна собі дозволити розкіш чи дорогі делікатеси?

Доньку Зоряну я народила пізно, у 32 роки. Ми з чоловіком намагалися дати їй усе найкраще. Нехай я собі не куплю ту помаду чи туш, але донька матиме гарну сукню та іграшки. Ми відкладали цілий рік, щоби влітку з’їздити на тиждень до Одеси на море.

Раніше ми часто їздили до Львова, де мешкали мої родичі. Аліні відразу сподобалося це місто: красиве, з затишними вуличками та чудовою архітектурою. До того ж, вона завжди мріяла стати стоматологом. Ми з чоловіком розуміли, що не зможемо оплатити таке навчання, але ж це наша єдина дочка. Тож Василь поїхав на заробітки до Німеччини, працював на будівництві.

Як тільки Аліна вступила до медичного, вона забула про рідну хату. Щосуботи я відправляла їй продукти через маршрутку, щоб вона не сиділа голодною у гуртожитку, а також гроші на косметику, одяг чи на те, щоб сходити з одногрупниками в кафе.

Ми бачили її лише двічі на рік — на Різдво та Великдень. Я розуміла, що в нашому маленькому містечку молоді нема чого робити, і молилася, щоб дочка поїхала у велике місто і влаштувала своє життя.

Після третього курсу Аліна влаштувалася працювати до салону краси, робила манікюр. Вона навіть змогла сама заробити на оренду квартири та переїхати з гуртожитку.

— Доню, коли ти приїдеш до нас у гості? Ми так сумуємо за тобою, — говорю їй.

— Ма, чесно, роботи повно. Клієнтів дуже багато, з ранку до ночі нігті пиляю.

— Може, ми з татом до тебе на день бодай приїдемо? Привеземо тобі домашні помідори та огірки, як ти любиш.

— Не треба, я краще в Сільпо куплю.

Так ми й не бачились з донькою довго. Та й, якщо чесно, чоловік на роботі мав багато справ: вони почали ремонтувати машини для ЗСУ. А я ще й доглядала стареньку сусідку, лежачу бабусю Зою, допомагала їй з ліками, готувала, прибирала.

Кілька днів тому я була на ринку, купувала продукти і зустріла знайому, Марину, з якою наші дочки навчалися в одному класі.

— Ой, Людочко, вітаю тебе з таким святом!

— З яким святом? У мене що, іменини сьогодні?

— Та ти що! Зять у тебе такий гарний, просто красень. Твоїй Аліні пощастило.

Я була здивована. Який зять? Моя Аліна взагалі нічого не говорила про хлопців, а тут чоловік! Я вдала, що поспішаю на маршрутку, і поїхала додому.

— Доню, сьогодні зустріла Марину, вона щось про зятя говорила, про весілля.

— Ма, я не хотіла тобі говорити. Але кілька днів тому я розписалася з Олексієм.

— Оце новина. Чому ти нас не покликала? Ми приїхали б, привезли гостинці. Ти ж наша донечка!

— Навіщо? Повір, там такі люди були, ви б не порозумілися.

— Як це?

— Мамо, ти звичайна медсестра, а тато механік. А мої свекри зовсім інші. Вони мають великий бізнес по всій Україні. Якби ви приїхали, подумають, що я за Олексія вийшла заміж через гроші. Навіщо псувати атмосферу?

Я лишилася без слів. Донька ще виправдовувалася, пояснювала, що свекри наполягли на тому, щоб вони сплатили все і склали список гостей.

Але ж ми — рідні батьки! Вона наша єдина дочка, як можна забути про сім’ю?

Чоловік теж дізнався про роспис Аліни і так розлютився, що прибрав усі її фотографії з рамок та заблокував її номер.

Я не чекала такої зради від дочки. Що, вона нас соромиться через наш фінансовий стан? Це так боляче, що я не можу стримати сліз.

Ніна Іванівна, повертаючись увечері з роботи, здалеку помітила незнайомого чоловіка, який сидів на лавці біля її під’їзду.

— Вибачте, будь ласка, — звернувся до неї охайно одягнений чоловік, коли вона проходила повз. — Ви не підкажете, хто живе у дев’ятій квартирі?

— Я живу там… — здивовано відповіла жінка.

— Ви моя дружина?

— З чого це? — обурилася Ніна Іванівна.

— Мене звуть Григорій Іванович. Я мешкаю за адресою: вулиця Соборна, будинок сімнадцять, квартира дев’ять. Ось навіть записка є. Виходить, ми з вами в одній квартирі мешкаємо. Тільки я, на жаль, нічого не пам’ятаю. Чи не могли б ви нагадати, ким я вам приходжусь?

— Нічого не розумію, — розвела руками жінка. — Це моя адреса, але ви мені ніхто. Може, ви помилилися містом?

— А ось цього я не пам’ятаю…

— Родичів якихось згадати можете?

— На жаль, теж ні. Що мені тепер робити? Вибачте, а як вас звати?

— Ніно Іванівно.

— Ніно Іванівно, допоможіть, будь ласка! Може, тут є готель? Холодно дуже, та й гарячий чай випити хочеться.

— Який там готель! У нас містечко маленьке.

— Значить, я зовсім у безвиході…

Ніна Іванівна уважно подивилася на чоловіка. Його інтелігентний вигляд і спокійні манери вселяли довіру.

— Гаразд, ходімо до мене. Зайдете, зігрієтеся, напою вас чаєм.

— Ваш чоловік не буде проти?

— Чоловіка в мене немає…

Вона нагодувала Григорія Івановича вечерею, напоїла чаєм і спробувала щось дізнатися про нього, але він нічого не пам’ятав.

— Дякую вам за доброту, люба Ніно Іванівно, — подякував він. — Але, відчуваю, я зловживаю вашою гостинністю.

— Куди ж ви підете?

— Переночую у під’їзді. Більше нікуди.

— Та ви що! У під’їздах у нас холодно, як на вулиці.

— Так, я це вже помітив, але хоч вітру немає.

— Ох, що з вами робити? Залишайтеся. Ранок вечора мудріший, розберемося завтра. Я вам на дивані постілю.

Ніна Іванівна переживала, впускаючи до будинку незнайомця, але залишити людину в біді не змогла.

Півночі вона не могла заснути, прислухалася, але у квартирі було тихо. Точніше, не зовсім тихо — гість мирно сопів. Заспокоївшись, Ніна Іванівна нарешті заснула.

Вранці на неї чекав сюрприз.

— Ніно Іванівно, вибачте, що дозволив собі трохи погосподарювати, — усміхнувся Григорій Іванович, стоячи на кухні у фартуху. — Хотів вас порадувати сніданком. Ось, дивіться: пишний омлет, овочевий салат та свіжозварена кава.

Жінка була приємно вражена. Вона давно не бачила такої уваги.

— Дякую, Григорію Івановичу! Омлет просто чудовий. Мені час на роботу. Сьогодні короткий день. Повернуся — займемося вашим питанням.

— Дякую вам за турботу. Я розумію, що на час вашої відсутності мені краще піти.

— Куди ж ви підете? Залишайтесь, дощ пішов.

— Ви така добра, Ніно Іванівно…

Після відходу чоловіка Ніна Іванівна одна виховувала сина Андрія. Жити було непросто, але вона впоралася. Нині Андрій — дорослий чоловік, живе у столиці, має сім’ю.

Григорій Іванович виявився вдівцем. Після втрати дружини він кілька разів втрачав пам’ять. Цього разу він випадково поїхав до чужого міста. Його врятувала Ніна Іванівна.

Коли жінка повернулася додому після роботи, на неї чекав ще один сюрприз: квартира була прибрана, на кухні стояла вечеря.

— Григорію Івановичу, я навіть не знаю, що сказати… — почала Ніна Іванівна. — Дякую вам. Давайте повечеряємо, а потім займемося пошуком ваших рідних.

Після вечері він раптом зізнався:

— Ніно Іванівно, я все згадав ще вранці, але не хотів їхати… З вами так тепло і затишно.

Минуло кілька місяців, і Ніна Іванівна прийняла залицяння Григорія Івановича. Вони одружилися і розпочали нове життя разом, оточені турботою своїх дітей та онуків.

Через роки вони перебралися до села, де насолоджувалися природою та спокоєм, оточені любов’ю великої родини.