Интересное тут

Я прожив із дружиною 10 щасливих років. Ми виховували двох чудових синів. Діти вже ходили до школи. Коли з’явилася потреба у гуртках, секціях та клубах для розвитку дітей, виявилося, що нам не вистачає грошей. Я і дружина тоді працювали у будівельній фірмі. Заробляли начебто непогано. Але ж двоє дітей. Тоді я вирішив, що їздитиму на заробітки. На щастя були старі друзі, які допомогли влаштуватися. «За кордоном за 6 місяців заробляєш досить добрі гроші», — сказав я своїй дружині. Такий варіант їй сподобався. Вперше ті 6 місяців здалися для мене каторгою. Хотілося бачити дітей, обійняти, поговорити. Але я розумів, що це для їхнього блага. Жінка часто дзвонила мені, розповідала про успіхи дітей, про те, що вони всі нудьгують і чекають на мене. Я повернувся додому пізно восени. Все було дуже добре. Ми були щасливі. А за півроку дружина народила дочку. Коли я зрозумів, що моя Юля вагітна, то був шокований. Як так, чия це дитина? Потім я заспокоївся. Юля нічого не пояснювала, хіба сказала, що завжди готова підписати папери на розлучення. Я не поспішав із розлученням, бо бачив, що Юля дуже переживає, і вирішив не тиснути на неї і чекати, коли вона саме все розповість. Мені не було куди поспішати. Я любив і люблю свою дружину, своїх синів. Я не хотів їх втрачати і сподівався, що все налагодиться. Одним словом, я змирився, тобто пробачив дружині зраду.

Тим більше, що народилася дівчинка. Я завжди хотів донечку. Назвали її Сонечком, сонечком. Вона дуже швидко росла. Перше її слово було “тато”. Я не уявляю, як мешкав раніше без Соні. Вона займала весь мій простір, усі мої думки. Я повернувся на колишню роботу. Після роботи завжди забігав до супермаркету, купував дітям усілякі дрібниці та біг додому. Із дружиною стосунки налагодилися. Вона бачила мою прихильність до дівчинки і тому їй було ніяково. Я це відчував. Між нами була якась напруженість. Але життя тривало. Я не хотів так глибоко аналізувати своє становище. Мені було добре на той момент. Вдома мене завжди зустрічав маленький карапуз, що невпевнено ступив мені на зустріч. І я був щасливим. Може, й добре, що я нічого не знав. Однак недавно я зустрів свого давнього приятеля. Він поцікавився, чи я не планую знову їхати за кордон. Я відповів, що не знаю. Тоді він спитав: — Як там твоя донечка? А ти взагалі знаєш, чия це дитина? — Соня? Моя. Якщо хочеш мене образити, то цього не вийде. Я люблю свою дружину та своїх дітей. А ти, якщо хочеш бути справжнім чоловіком, не розводь пліток. Це моя сім’я. Я пішов, залишивши свого друга в розгубленому стані.

Того дня я відчув, що маю захистити своїх дітей та дружину від чужих пліток. Юля побачила, що я прийшов додому дуже роздратований. Вона поцікавилася, що сталося. Я розповів їй, що зустрів Василя. Як тільки Юля почула це ім’я, відразу змінилася в особі, а потім тремтячим голосом сказала, що настав час розповісти мені все те, що сталося. Коли я перебував за кордоном, Василь був частим гостем у нашому домі, бо я довіряв йому і просив його іноді відвідувати дружину, допомагати їй. Якось Василь прийшов до моєї Юлі та сказав, що я завів собі жінку і вже не повернуся додому. Мовляв, настільки в неї закохався, що забув про дружину та дітей в Україні. А потім Василь скористався тим моментом, що Юля була ображена на мене та злом. А я, як на зло, тоді кілька днів не відповідав на її дзвінки, бо в мене вкрали телефон. Ось вона і надумала собі всякого. Звісно, мені було неприємно все це слухати. Але я розумів, що це помилка. Я попросив її забути про все, що трапилося, і жити так, як раніше. Юля мене кохає, а я люблю її. В нас сім’я, діти. Хіба це не головне? Ніхто не має права лізти до нашої родини і тим більше засуджувати мене чи Юлю! Хто з нас помилок не робить!

Дочка прийшла в гості до мене кілька днів тому, дивлюся, плаття нове на ній. Питаю, купила, чи що? «Так, — відповідає, — купила, як тобі воно?» Ну, я людина така, що говорити неправду не буду. Чесно їй сказала: «мені не подобається. І колір не твій, і сидить погано. Ти розмір якої взяла? Тобі явно мало, як на барабані натягнуто. Треба було брати на пару розмірів більше, ну, або стрункішою стати трохи, колір не їсти потрібно менше «. Ірина засмутилася; дивлюся, аж очі вологими стали. Мовчала-мовчала, а потім нагадала про гроші, які мені давала — Дочка прийшла в гості до мене кілька днів тому, дивлюся, плаття нове на ній, — розповідає 60-річна Марина Степанівна. — Питаю, купила, чи що? Так, відповідає, купила, як тобі воно? Ну, я людина така, що говорити неправду не буду. Чесно їй сказала — мені не подобається. І колір не її, і сидить погано. Ти розмір, питаю, який взяла? Тобі явно мало, як на барабані натягнуто. Треба було брати на пару розмірів більше, ну, або стрункішою стати трохи, колір не їсти потрібно менше. Вона засмутилася, дивлюся, аж очі вологими стали.

— Хм. А що, дійсно все так погано було з тим платтям?- Звичайно! Ірина моя взагалі одягатися не вміє. Як купить щось — хоч стій, хоч падай. Я їй кажу, ти на людей подивися, он на дочку Тамари зверни увагу, на Оксаночку! Ось у кого можна було б повчитися і за собою стежити, і одяг підбирати. А дочка мені знаєш що заявила? Мама, каже, ти живеш на мої гроші, при цьому вічно приводиш мені в приклад якихось Оксан і Олесь, не соромно тобі взагалі? Наступного разу, як до стоматолога підеш, або будинок на дачі зберешся ремонтувати, у Оксаночки гроші проси. Удочери її, каже. Нехай вона тебе і утримує і допомагає тобі.Дочки Марини Степанівни, Ірині, 34 роки, живе вона окремо від матері, в своїй квартирі. Сім’ї в загальному розумінні цього слова у Ірини немає; Тобто начебто якийсь чоловік, з яким вона маму не знайомить, і заміж за нього не збирається поки. Марина Степанівна підозрює, що він вже одружений, інакше навіщо б йому ховати щось? Хоча точно сімейний статус дочкиного кавалера пенсіонерка не знає.Ірина здогадки своєї матері безпосередньо не підтверджує, але і не спростовує. І щось таки Марині Степанівні підказує, що чоловік цей не вільний.

— Кажу, що не соромно тобі, у людини сім’я, може бути, і діти є! — розповідає Марина Степанівна. — Так, напевно, є, невже в такому віці без дітей неодружений, чи що, мало тобі? Навіщо гріх на душу брати. А якщо дружина дізнається?А вона мені знову — ну йди, каже, знайди його дружину, повідом їй. Розкажи все про рідну доньку чужій людині. Чиясь чужа гіпотетична дружина тобі ближче, я розумію, вона ж потім, якщо що, містити тебе буде, комунальні тобі оплатить, ремонт доробить на кухні. Давай! Поки все це на мої гроші відбувається, але я можу і припинити всі оплачувати. Я ж тобі чужа.І що ось з нею будеш робити? Марина Степанівна вже згодна, щоб дочка народила, хоча б від цього свого чоловіка, чи що, раз черзі женихів немає. Але дитину Ірина теж не хоче. А адже вік уже ого-го. Звичайно, по телевізору зараз говорять, що і сорок не вік, а одна зірка і в п’ятдесят п’ять народила. Але навіщо такі крайнощі.Звичайно, це питання дуже турбує Марину Степанівну, вона ж мати. Хочеться ще встигнути потримати на руках онука. Раніше люди і правнуків виростити встигали, але тепер про це вже навіть не йдеться.

— Все треба робити вчасно! — зітхає Марина Степанівна. — Особливо в тому, що стосується народження дитини. Поки є здоров’я, треба закрити це питання. У будь-якому випадку, один малюк все одно потрібен кожній жінці! Народила, маєш дитя — і працюй далі, навіщо відкладати. Я геть в двадцять шість народила, саме те, я вважаю — не рано і не пізно. І попрацювати встигла, і до дитини, і після.- Зрозуміло. А Ірина сама що говорить?- Ой, та ну її! Спочатку відмахувалася від мене, потім сердитися стала. А тепер мені заявила — а хто, каже, тебе містити буде, якщо я в декрет піду, ти подумала? Будеш жити на свою пенсію, сама, хорошу їжу є тільки у свята, одяг стару доношувати. Так що сиди, каже, мама, мовчки! Радуйся, що у тебе є те, що ти маєш. І на дозвіллі сядь і порахуй, хоча б для загального розуміння, скільки все це коштує.Треба сказати, що Ірина дійсно забезпечує Марину Степанівну від і до. Платить за квартиру, регулярно замовляє доставку продуктів, оплачує ліки, записує до платних фахівцям на огляд.

Крім того, займається ремонтом маминої квартири і дачі, дає їй грошей на зуби, купує одяг і взуття. Один раз на рік відправляє в гості до родичів в регіон, забезпечуючи поїздку матеріально: і квитки, і подарунки рідним, кілька разів вивозила матір за кордон і брала путівки в хороший санаторій, тому що у мами спина хвора.Якщо матері щось над о, дочка тут же, ні слова ні кажучи, дістає гаманець. Благо, можливість оплачувати все необхідне для матері, і навіть її капризи, у Ірини є. У неї хороша стабільна робота, дуже непогана зарплата, що дозволяє не тільки жити самій на гідному рівні, а й забезпечувати маму трохи.— Тільки ось раніше вона ні слова не говорила про гроші! — засмучено зітхає Марина Степанівна. — А тепер мало не кожен розмова зводиться до цієї теми. Ледь що їй скажу проти, що їй не подобається, вона відразу починає. «Сядь і порахуй, скільки це коштує», «згадай, хто тебе забезпечує», «не подобається — іди до того, хто тобі оплачувати все буде так само, як я». Ну ось що це таке? Сил ніяких вже немає все це слухати. Як так можна, докоряти мати грошима? Як це припинити? Дуже хочу для дочки хорошого життя.

Зухвалість мого брата була приголомшливою: він запропонував мені забрати нашу матір до себе додому, мовляв, я ж донька. При цьому він не звернув уваги на те, що успадкував усе майно, залишивши мене ні з чим.
Семен, мій старший брат, багато років тому вмовив нашу матір переписати будинок і дачу на його ім’я, залишивши мене напризволяще.Я з дитинства відчувала, що мати не така прихильна до мене, як до Семена. Батько пішов, коли ми були ще малі, і матері довелося виховувати нас самій. Семен одружився молодим і привів у наш будинок дружину з дитиною, внаслідок чого через брак місця мені довелося жити на кухні.

Зрештою, я вирвалася з задушливого сімейного оточення, вийшовши заміж і переїхавши з дому. Довгі роки я відсторонювалася від сімейних справ, доки не дізналася, що мій брат успадкував ще й майно нашої бабусі через нашу матір, яке потім продав.Минули роки, і тепер ми з чоловіком та дітьми живемо у просторому заміському будинку. Тим часом Семен, виснаживши свої кошти, пропонує відправити нашу хвору стару матір до нас!

Звичайно, мене обурило його нахабство, враховуючи, що він забрав все, та ще й постійно отримував підтримку від матері. Я відмовила йому в проханні, нагадавши, що він завжди був улюбленцем, і був єдиним, хто отримував щедрість нашої матері.Тепер, змучившись почуттям провини і проводячи неспокійні ночі, я все ж таки розмірковую: чи правильним було моє рішення відмовитися від матері?

До декретної відпустки мій шлюб здавався щасливим. Ми з чоловіком з нетерпінням готувалися до народження нашої дитини, але після народження я відчула зрушення.Як фінансово залежна, я була обмежена бюджетом, визначеним Володимиром, моїм чоловіком, який відповідав за наші витрати.
Він ретельно планував наші покупки, наполягаючи на знижках та вигідних покупках. Мої особисті бажання, такі як похід до тренажерного залу чи відвідування салону краси, вважалися несерйозними чи ризикованими, особливо під час годування груддю.

Прохання про новий одяг були відхилені на тій підставі, що моє суспільне життя практично припинилося.На запитання, чи немає у нас фінансової скрути, Володимир запевнив мене, що його суворий бюджет спрямований на те, щоб накопичити на нову квартиру. Проте я знайшла його обґрунтування нереалістичним з огляду на наш нинішній спосіб життя.

Ця фінансова перевірка змусила мене замислитись про повернення на роботу. Незважаючи на можливе скорочення часу, проведеного з нашою дитиною, відновлення фінансової незалежності здавалося дедалі важливішим.Думка про розлучення через фінансові розбіжності здавалася радикальною, але я жадала незалежності та душевного спокою.

Долаючи це скрутне становище, я зіставила цінність фінансової свободи з наслідками потенційного скорочення часу з моєю дитиною, обмірковуючи найкращий шлях вперед у прагненні до збалансованого та поважного шлюбу.

Мої батьки почали зустрічатися, коли мамі було 15, а татові щойно виповнилося 18. Вони були закохані, і результатом їхнього кохання стала мамина вагітність. Про це мама дізналася, коли йшов вже четвертий місяць вагітності. Напевно, тоді не прийнято було стежити за регулярністю циклу. Значить, мама вчилася в 9-му класі, коли дізналася, що вагітна. А дізналася вона про це на огляді у лікаря. Природно, вона не очікувала цього і не була готова до цього. Це було в далекому 1995 році, і, як ви розумієте, тоді соціум сильніше засуджував ранню вагітність.

Але, мама знайшла в собі сили розповісти про це татові. Я сама не знала як тато відреагував на це, але результат один — я наро дилася. Хоч татові і було 18 тоді, але він не злякався і не втік від відповідальності. Вони почали жити у батьків моєї мами. Папа влаштувався на роботу. Єдине, за що мені шкода, це те, що вони не змогли вступити до університету. Коли я пішла в садок, мамі виповнилося 18 років, і вони з татом одружилися. Йшли роки. Я стала ходити в школу. Незважаючи на те, що мої батьки були зовсім молодими, незважаючи на всі труднощі, вони забезпечили для мене щасливе дитинство. Я ніколи не бачила, щоб вони сварилися.

Я спілкувалася з усіма своїми бабусями і дідусями, часто ночувала у них. Коли мені виповнилося 15 років, ми з мамою стали ділити всі свої жіночі секрети. Ми були як подруги. Вона знала про мого першого кохання, про моїх розчаруваннях, давала мені цінні поради. Після школи я вступила до медичного інституту і до сих пір там вчуся. Я поки незаміжня, дітей не маю. Мої батьки до сьогоднішнього дня разом і дуже люблять один одного. Я дуже люблю своїх батьків, пишаюся ними і вдячна їм за подаровану мені життя, за щасливе дитинство і за ті добрі спогади, які у мене є.

Вадим та Аня були одружені вже багато років, разом виховували двох дітей, коли Аня заявила, що хоче розлучитися. У свої 56 років вона відчула, що досить жити для інших і тепер вона хоче пожити для себе.
Вадим був спантеличений її раптовим рішенням, тим більше, що їхнє спільне життя включало будинок, побудований її батьками, і безліч спільних спогадів.

Чоловік пішов до найближчого парку, щоб розібратися в ситуації. Того ж ранку їхня дочка Олеся зустрілася з мамою, приголомшена і стурбована раптовою зміною. Аня спокійно пояснила своє рішення, запевнивши, що це ніяк не вплине на Олесю чи її брата Антона, оскільки вони вже дорослі люди та мають свої сім’ї.

Антон, дізнавшись про ситуацію, що склалася, запропонував сестрі не втручатися в рішення своїх батьків, порівнявши ситуацію зі своїм власним мирним розлученням. Олесю, однак, це не переконало, оскільки вона побоювалася, що розставання батьків може призвести до практичних труднощів та емоційної напруги, особливо у тому, що стосується їхньої взаємної турботи у літньому віці.

Незважаючи на її спроби переконати Аню, та залишилася твердою у своєму рішенні, заявляючи про необхідність незалежності та особистого простору, не обтяженого сімейними стосунками.Незабаром Вадим з’їхав і цей перехід не був гладким. У пориві злості він позбавив будинок багатьох зручностей, залишивши Аню наодинці з емоційною та фізичною порожнечею.

У цій ситуації діти виявилися затиснутими між турботою про благополуччя матері та діями батька. Але Аня, незважаючи на розбите серце, була сповнена рішучості розпочати нове життя на самоті в будинку, який вона кохала. Вона вирішила зосередитися на тому, щоб насолоджуватися життям своїх дітей та онуків, приймаючи своє нове починання з почуттям визволення та рішучості.

У 27 років я вийшла заміж і невдовзі народила сина. Мій чоловік, який був на 8 років старшим і вже був одружений одного разу, жив зі своїми батьками, все ще мріючи про власний будинок.У результаті ми почали будувати будинок коштом моїх батьків, а його батьки надали ділянку. Після зносу старого будинку його бабусі ми вкладали свої зарплати в нове будівництво, вважаючи це спільною родинною працею.

Перше розлучення чоловіка залишило його без квартири, і тепер, щоб уникнути подібної ситуації, свекруха планувала оформити будинок тільки на його ім’я, виключивши мене з цієї історії.Не знаючи про це, я продовжувала ремонт. Але в результаті, коли правда все ж таки спливла назовні, я почувала себе зрадженою, розуміючи, що, незважаючи на наші рівні фінансові вклади, у разі розлучення я можу залишитися ні з чим.

Коли я висловилася про це чоловікові та свекрусі, остання натякнула, що мої права залежатимуть від того, наскільки я буду «хорошою дружиною».Через ці їхні слова мені здавалося, що я повинна постійно пристосовуватися, щоб мене не вигнали. Я шкодувала, що не послухалася поради батьків купити окрему квартиру і оформити її на моє ім’я.

І тепер думка про те, що доведеться пояснювати батькам, як їхні заощадження можуть у результаті зникнути і стати в нагоді іншим, вселяє в мене страх перед майбутнім.

Моя мати працювала в Іспанії 20 років. Коли вона виїжджала, я була самотня, але тепер у мене є чоловік та троє дітей. Ми жили у нашому сімейному будинку, який мама допомагала відбудовувати, доки була за кордоном. Я ніколи не просила її про допомогу: це було її рішення. У нашому селі жінки часто спочатку відбудовують свої будинки, а потім купують квартири.Моя мама купила дві квартири: велику для мого брата та маленьку для себе. Вона завжди говорила, що вважає за краще жити сама, і планувала гарно обставити своє житло. Вона відкладала гроші на ці цілі.

Однак після ремонту та обстановки вона сказала нам, що хоче жити у селі, незважаючи на гарну квартиру.Чесно кажучи, я дуже не хотіла жити з мамою, тому що з роками ми віддалилися одна від одної. Вона часто критикувала моїх дітей, чоловіка та мене. Тому я прямо сказала їй, що ми не можемо жити під одним дахом.

Мама стверджувала, що будинок належить їй, бо вона фінансувала його ремонт і наполягала на тому, щоб жити у селі. Натомість вона запропонувала мені перевезти всю сім’ю до її квартири, якщо нам з нею не сподобається.Наступного ранку після нашої розмови приїхали майстри, щоб побудувати для неї прибудову з окремим входом. Ми з чоловіком були приголомшені. Мені здалося неповажним приймати такі рішення, не порадившись з нами.Тепер я не знаю, як ми співіснуватимемо в одному дворі…

Одним яскравим літнім вечором, коли ще не вщухли рештки грози, Настя поверталася до села, а в голові у неї роїлися думки. Її маленький син Антон з радістю побіг зустрічати її, дідусь дозволив йому почекати біля зупинки.Незважаючи на материнські побоювання з приводу його безпеки поблизу дороги, момент був зворушливим, відбиваючи зростаючу самостійність хлопчика.

Поки вони йшли додому, Антон розповідав про те, як пройшов день, і, дійшовши до їхнього дому, Настя помітила приготування до прийому гостей, що викликало її цікавість.Повернення батька з саду з чоловіком, Віталіком, якого Настя колись сильно любила, приголомшило її. Чоловік, тепер уже з сивим волоссям, був напрочуд схожий на Антона, що і розкривало найважливішу таємницю…

Багато років тому Настя та Віталік покохали один одного – ще у шкільні роки, але обставини призвели до трагічного непорозуміння, через яке вони втратили зв’язок.Вважаючи, що Ваталик загинув на службі, Настя на самоті переживала свою вагітність, але завдяки підтримці батьків їй вдалося закінчити навчання і вступити на роботу фельдшера.

Відкриття про те, що Віталік живий, і їхня явна схожість з Антоном, змусили старі почуття вийти на поверхню. Наступне возз’єднання призвело до скромного весілля і планів розпочати нове життя в місті.Коли родина готувалася покинути село, на них чекали емоційні прощання батьків, родичів та друзів. Від’їзд Антона ознаменував кінець одного розділу та початок іншого – оскільки його родина починала нове спільне життя у місті…

На день народження моєї бабусі ми з чоловіком подарували їй мікрохвильову піч, і незабаром виявили, що вона залишилася незадоволена подарунком. Традиційно ми радилися з нею з приводу подарунків, але цього разу вирішили зробити сюрприз, який, на жаль, не вдався, викликавши загальне розчарування.Моя бабуся висловила думку, що мікрохвильова піч їй взагалі не потрібна – і потенційно шкідлива. Її реакція мене дуже засмутила, бо здавалося, що це затьмарило все свято.

Мій чоловік намагався переконати її у зручності та безпеці мікрохвильової печі, якщо використовувати її відповідно до інструкції, підкреслюючи легкість розігріву їжі без каструль. Однак бабуся залишилася непохитною, пославшись на те, що все життя користувалася плитою, і продовжуватиме це робити.З небажанням ми обміняли мікрохвильову піч на інший подарунок, який вона обрала, а саму піч відвезли до нашого заміського будинку.

Наступного літа, під час сімейних посиденьок, моя мама використовувала мікрохвильову піч, щоб приготувати страву, яка дуже сподобалася бабусі. Цей досвід пом’якшив її ставлення до сучасної техніки.До кінця візиту стало очевидно, що бабуся стала ”тепліше” ставитися до мікрохвильової печі, хоча і соромилася зізнатися в цьому. Як би там не було, ми вирішили залишити цю мікрохвильову піч у заміському будинку, а для неї купили нову.

Незважаючи на задоволення результатом, ми з чоловіком тепер завжди обговорюємо з нею можливі подарунки заздалегідь, щоб переконатися в її комфорті та готовності прийняти їх.