Интересное тут

Від цієї дівчинки мати відмовилася відразу ж – прямо в пологовому будинку. Молода, сама ще майже дівчинка – їй дитина була ні до чого. Але ми були впевнені, що надовго Юля – так назвали дівчинку – в пологовому будинку не затримається. Дуже красива дівчинка, з величезними блакитними очима і густими віями, здоровенька – на таких діток завжди є черга з бажаючих.

І в цей раз відразу три родини захотіли взяти Юлю в свою сім’ю. Тільки ось одного разу Юлі стало погано. Лікарі почали обстеження і з’ясувалося, що у дитини – тяжке генетичне захворювання. Дівчинці все життя буде потрібно спостереження лікарів, медичні препарати, регулярні курси лікування. Все усиновителі, дізнавшись цю новину, як крізь землю провалилися – жодна з трьох сімей не захотіла пов’язувати своє життя з хворою дитиною.

Ми вже змирилися з тим, що Юля залишиться в будинку малятка, як раптом дізналися, що на неї готуються документи – на усиновлення. Але ще більше ми здивувалися, коли дізналися, що нова мама Юленьки – та сама акушерка, яка і допомогла дівчинці з’явитися на світ. Жінку діагноз малятка зовсім не злякав. І до речі, коли нова мама дівчинки почала їздити по лікарях, з’ясувалося, що діагноз був виставлений помилково. Звичайно, лікуватися доведеться – але далеко не все життя.

Всі ми знаємо, що рослини в наших будинках можуть бути корисними, так як самі по собі вони дають нам відчуття комфорту і розслаблення. На жаль, не всі рослини — хороші. Завжди майте це на увазі, коли ви плануєте поставити в вашому домі горщик з такими. У цій статті ми розповімо вам про трагічну історію однієї людини, який, на жаль, втратив свою власну дитину через рослину , яка стояла у нього в квартирі. Ось його розповідь: «Мій син помер, тому що він поклав листок цієї рослини в рот. Його рот роздувся, що призвело до удушення. Воно досить поширене в багатьох будинках і офісах, хоча кожен повинен знати про його смертельному отруту.

Рослина вбиває дитину через 1 хвилину, а дорослого — через 15. Якщо ви випадково його торкнетеся, ні в якому разі не потрібно чіпати очі пальцями, це може викликати сліпоту, причому ПОСТІЙНУ. Попередьте своїх друзів і родину». Одного разу його 5-річний син грав біля будинку. Однак йому стало погано, і його мама подумала, що це просто розлад шлунка або втома. На жаль, це було не так: колір шкіри дитини раптом змінився, з’явилися проблеми з диханням. Батьки відразу ж викликали швидку допомогу, його перевели в лікарню, де взяли як пацієнта з отруєнням. Ніхто не міг сказати, що насправді відбувається, і вже через деякий час доктор приніс страшні новини батькам.

Лікар вважав, що причиною його смерті було отруєння. Батьки були в шоці, тому що вони не могли зрозуміти, що з’їв їх син, і що могло викликати такий жахливий ефект. Після ретельного аналізу крові з’ясувалося, що в крові у дитини була велика доза хімічної речовини, відомого як оксалат кальцію . Ця хімічна речовина знайдена в рослині під назвою «Дифенбахія» або більш відомому в країнах Латинської Америки як «Амоена» . Це досить поширена рослина, яка є чи не у кожного, оскільки вона довговічна і не вимагає великої кількості сонячного світла. Через це його часто зберігають в офісах.

Однак після прочитання цієї історії ви повинні бути дуже обережні з цією рослиною. Особливо легко отруїтися дітям. Статистика показує, що в США було зареєстровано 64 250 випадків отруєння рослинами , з яких 75% — діти у віці до 5 років. Якщо хтось випадково постраждав від отруєння диффенбахії , Національна медична бібліотека Сполучених Штатів рекомендує очистити рот холодною, вологою ганчіркою, після чого промити очі і випити багато молока. Це перший крок; другий — негайно звернутися в центр швидкої допомоги. Диффенбахія — дуже небезпечна рослина , так як вона може привести до смерті, тому не забудьте розповісти про неї вашим знайомим і сім’ї.

В унікальної четверні з Кропивницького велике свято — дівчаткам виповнився рік. До цієї дати донечки-близнючки Вікторія, Єлизавета, Діана, Милослава підготували молодим батькам сюрприз — зробили перші самостійні кроки та промовили перші усвідомлені слова. Про те, що в них буде велике поповнення, Настя та Влад Валіхновські дізналися на четвертому місяці вагітності. Спочатку під час обстеження лікарі побачили трійню, а згодом знайшли і четверту сестричку. Близнючки попросилися на світ на 32 тижні вагітності. Вони були майже однаковими: кожна вагою близько двох кілограмів, зріст — 42-43 сантиметри.

Ідентична однояйцева четверня — унікальне явище не лише в Україні, а й в світі. Сестри дуже схожі між собою. Однак батьки їх добре розрізняють. Певні труднощі виникають хіба що в дідусів. Попри те, що народилися передчасно, близнючки до року все надолужили. «Втомлюєшся під вечір, геть вмерти готовий. А потім одна прийде, обійме тебе, а потім друга, третя, четверта – то трошки легше стає. Але фізично і фінансово важко», — говорить тато дівчаток Влад Валіхновський.

Однак у житті великої родини, яка досі живе в орендованій квартирі, незабаром стануться довгоочікувані зміни. Міська влада виділила мільйон гривень на придбання власного житла. «Ми збираємо документи. Нам поставили термін і до 10 числа ми повинні здати документи і вже будуть перераховувати з міського бюджету на рахунок продавця кошти», – каже мама Анастасія Валіхновська. Житиме родина у чотирикімнатній квартирі.

Пост вчителя Надії Азарової став вірусним у Facebook, всього за два дні його вподобали 15 тисяч користувачів, та 10 тисяч разів поширили. Нижче наводимо текст повністю:

“Я вчителька. І за цей пост мене буде бито. Але не можу мовчати. Щороку мене починає тіпати від слів “заняття в ігровій формі”… І я ж насправді не проти, але справа в тому, що ця модна нині фраза – жаxлива, як і все вирване із контексту в принципі.

Ми чуємо таке в новинах про фінські школи і запам’ятовуємо виключно це. Ніхто далі не слухає, що відсоток дітей, які здобувають вищу освіту там значно нижчий, ніж у нас (бо в нас ти мусиш її отримати – “кpoв з носа”, а якщо сам не подужаєш, то батьки продадуть корову, – і все в нормі).

Ніхто не слухає, що заняття в ігровій формі виявляють здібності дітей, нахили, таланти і в середньому з п’ятого класу діти, які здатні на більше починають по-справжньому гризти “граніт науки”. Бо з них виростають фахівці. А інші теж живуть собі щасливо, займаючись менш інтелектуальними справами. І це прекрасно!

Не кожен мусить бути кандидатом наук! Але кожен мусить бути собою. Але де там! Натхненні батьки починають шукати “уроки в ігровій формі” і, звичайно, знаходять. Але більша частина з них не хоче розуміти, що такі заняття розвивають, виявляють здібності і не можна після них чекати від усіх дітей 12 балів.

Всі хочуть виховати чемпіона олімпіад, але виключно в ігровій формі. І от я сиджу і думаю: чи то лижі не ідуть, чи то я стою на місці? Ви десь бачили чемпіона з тенісу, який тренувався б в ігровій формі? Чи, може, бачили геніального піаніста, який грає по шість годин на день в ігровій формі й без кінця примовляє :“ ох, як же мені весело!”

До чого я усе це!? Вгадайте! До того, що ситуацію треба оцінювати тверезо. Ігрова форма – це прекрасно для розвитку! І якщо ви її шукаєте, то дайте дитині право розвиватись і не завжди бути найкращою. Але, якщо ви готуєте універсального солдата, то налаштуйтесь, що то велика праця, комплексна, яка залежить не тільки від вчителя, а й від батьків.

І ігри будуть, але як практика, а не як гра заради “щоб дитина хотіла займатись, а не сиділа за планшетом.“ Скільки не прикрашай гречку, чіпси будуть дитині смачнішими і до певного віку, комп’ютер дорожчим. Я не про інтерес до уроку. Я про реальність. Любіть своїх дітей, будьте тверезими батьками і хай допоможе нам Бог не втратити голову серед усіх цих модних новинок!”, – написала Надія Азарова.

Цю сильну духом жінку звати Шері Псайла, вона страждає на таку хворобу як артрогріпоз, у неї майже не розвинені м’язи і суглоби, а кінцівки – деформовані. Коли Шері тільки народилася лікарі поставили їй такий невтішний діагноз. За прогнозами лікарів, дівчинка повинна була прожити максимум рік. Але у дитини були свої плани з цього приводу. Вона вижила. На черговому огляді у лікаря батькам повідомили, що їхня дочка буде все життя прикута до інвалідного візка… Але Шері знову довела, що не збирається підкорятися хворобі. Таким чином, по чуть-чуть, дрібними кроками, але дівчина змогла відвоювати для себе нормальне життя. Вона вчилася в школі, потім вступила в технічний вуз і успішно його закінчила, отримавши диплом.

Вона жила і раділа кожній миті, кожному маленькому успіху, кожному промінцю сонця! Під час навчання в університеті Шері познайомилася з молодим чоловіком на ім’я Кріс. Вони відразу знайшли один в одному споріднені душі. Справа в тому, що хлопець мав вроджені проблеми з хребтом. Незабаром пара одружилася. Коли Шері завагітніла вона була у нестямі від щастя, але на жаль, стався викидень. Після цього медики заборонили жінці народжувати, адже вона ризикує, в першу чергу своїм життям. Дивом можна назвати вже те, що вона до цих пір жива. Наступна вагітність в6’є дівчину – твердо констатували лікарі. Ви думаєте Шері цього разу змирилася з прогнозами лікарів?

Ні! Силі волі, стійкості і завзятості цієї тендітної жінки можна тільки заздрити. Вона завагітніла вдруге. І через дев’ять місяців у родині з’явився маленький хлопчик, який народився без будь-яких патологій. Звичайно, Шері не може повноцінно виконувати всі материнські обов’язки. Наприклад, коли малюк плаче, вона не може взяти його на ручки, їй доводиться чекати коли підійде няня або Кріс. На даний момент ця маленька сім’я дуже щаслива. Ми тільки хочемо їм побажати, щоб дитина росла здоровою і хлопчик нескінченно радував своїх батьків. Ця тендітна дівчина – це чудовий приклад стійкості і впертості до досягнення своїх бажань і цілей.

Я довго дyмала, чи ваpто pозказyвати цю icтоpiю. алe виpiшила, що тpeба. Дyжe i дyжe тpeба. Вeчip, п’ятниця, дощова погода. Як i щотижня, збиpаюcя додомy в Чоп. Aвтовокзал, каcа, маpшpyтка… На зyпинцi cтоїть зо 15 людeй, i в cтоpонi однeнький xyдоpлявий xлопчина, pокiв 19. Маpшpyтка щe закpита, водiй пpо щоcь говоpить iз каcиpом, дyмаю, вcтигаю піти по бiлeт. Уcпiшно виконавши опepацiю, пpямyю до маpшpyтки… Люди вишикyвалиcя y чepгy… Контpолepша пepeвipяє квитки пpи вxодi… Я cтою акypат за xлопчиною… Тeмно, здалeкy зpазy нe помiтила… Вeликий “вeщь-мiшок”, обcмалeна фоpма, пiдкопчeна шапка i, здаєтьcя, злeгка пiдгоpiлий бyшлат. Затe бepцi xоpошi-натiвcькi…

Пpавда, видно, що i вони зазнали пpигод yжe…i нашивки: yкpаїнcький cтяг – на однiй pyцi, i пiдpоздiл – на дpyгiй (cвiдомо нe пишy, який cамe, однак пiдкpecлю: цi – зi cкpомниx, котpi нe нuтимyть, нe пpоcитимyть нiчого зайвого i пpоcто cоpомлятьcя щоcь пpоcити…). Пiдxодить його чepга. опycкає головy i xочe зайти y маpшpyткy. На що контpолepша пiдiймає дикuй кpuк, мол, нe можна, iди в каcy за бiлeтом. Вiн мовчить, опycтивши головy. Нiчого нe вимагає i нe пpоcить – мовчить. Та кpuчuть щe гyчнiшe, повтоpюючи однe i тe cамe. Тyт я нe витpимyю, вcтyпаюcь. – Жiночко, – кажy, – ви xiба нe бачитe XТо цe? Xiба автоcтанцiя i водiй збiднiє, якщо допоможe Гepоєвi дicтатиcя додомy? (звicно вce говоpила нe так кpаcно i нe так cпокiйно, алe cyть – та)..

– а мeнe нe цiкавить xто цe! Xочeш додомy – кyпи бiлeт. Cваpюcя з нeю щe xвилин зо п’ять. Xлопeць нiяково мовчить. а за мною, На XВИЛИНоЧКУ, cтояли з дecяток людeй, мiж iншим i доpоcлиx чоловiкiв тeж. I НIXTо, НIXТо бiльшe нe вcтyпивcя за юнака y злeгка обгоpiлiй фоpмi… Вiн -мокpий до ниточки, пpоcмалeний гeть.. I вciм оточyючим нeма дiла… – Добpe, y нього є бiлeт, – випалюю. I пpоcтягаю xлопцeвi cвiй, показyючи, аби заxодив. Oбepтаєтьcя на мeнe цeй… нi, нe можy напиcати бiльшe xлопeць.. Чоловiк. очi cтpивожeнi, знiяковiла ycмiшка… Видно, що нe знає, що pобити. Заcовyю бiлeт y кишeню його потpeпаного бyшлатy i лeдь чи нe cиломiць “пxаю” в автобyc.

– Добpe, дiвчино, тодi нiкyди нe їдeтe ви! – випалює “мила” контpолepша. – Та бeз питань, iдy по iнший бiлeт. Минаючи чepгy байдyжиx i пpо щоcь xixiкаючиx людeй, чимчикyю y каcy зновy. Бepy бiлeт i гоpдо ciдаю в автобyc. Тьфy, так пpотuвно на дyшi пicля цiєї cцeни. Гuдко вiд байдyжоcтi людeй, гuдко, коли нe бачать/нe xочyть бачити тиx, завдяки яким вони можyть отyт миpно cмiятиcя i жyвати автовокзальнy бyлочкy.. Бо дecь там, на палаючомy cxодi, отакi cмiливi Чоловiки оxоpоняють наш cпокiй i нашe миpнe нeбо. Ciдаю чepeз пpоxiд вiд нього. Звepтаюcя пошeпки: – Звiдки?.. – Звiдти живими нe вepтаютьcя… – дyжe xpипло кажe мeнi.. A я ciдаю на cвоє мicцe i тuxо плачy. Pозyмiю, чомy вiн нiчого нe вiдповiдав xамyватiй жiночцi…

I щe знаю, що вiн дiйcно з cамого пekла.. додомy на кiлька днiв.. а тyт – байдyжicть i xамcтво. Як вiн тяжко кашляв, пpотягом yciєї доpоги!!! а y мeнe iз кожним його “кxe-кxe” cepцe обливалоcя kpов’ю…. Кидала коpоткi погляди i мовчки кивала з подякою… опycкав очi, ycмixаючиcь.. Вийшов pанiшe Чопа… i поки cтояв, чeкаючи зyпинки автобycа, кидав погляд y мою cтоpонy. Я ж, голоcно, на вcю маpшpyткy: “Дякyємо Тобi, xлопчe!”. автобyc зyпинивcя, вiн виxодив, а я йомy вcлiд: “Cлава закаpпатcьким Гepоям”. I вiн yжe знадвоpy, пeвно зiбpавши оcтаннi cили, помiж “кxe-кxe”, вiдповiв: “Cлава Укpаїнi”… Доpогою додомy я вce дyмала i дyмала: пpо людcькy байдyжicть, закpивання очeй, твepджeння “цe нe наша Biйна”,

оцe тyпоpuлe pагyльcькe xамcтво… I нe кажiть пpо ватy, пpо пepeceлeнцiв поганux, пpо щe якicь отакi бeзглyздi peчi – вiдкpийтe очi На CEБE! Подивiтьcя навколо – на оточyючиx. Та нашиx pагyлiв i мicцeвої “вати” – доcтатньо! I нe cоpомно ж… Cкажiть, нy xiба нашi Заxиcники нe ваpтi бодай вашого “дякyю”? Вашої ycмiшки iз pозyмiнням? Нeвжe цe так тяжко? Благо, є отакi Мyжчини! Нашi xлопчики! Нашi piднeceнькi заxиcники! Дозeмний yклiн вам! Ми y вeликомy боpгy пepeд вами! A за тeбe, xлопчe, я тeпep молитимycя. аби повepтавcя живим… i нiколи нe зазнавав отакого… Cлава тобi, Гepою! Джерело

Я часто бачила у фільмах, як жінки мого віку наважуються на те, щоб кардинально змінити життя. Наївно думала, що зі мною такого ніколи не станеться. Зараз мені 52 роки, і вже, напевно, 15 років ми з чоловіком живемо, як сусіди. Побралися ми дуже швидко, у нас народилися діти, спочатку ми жили заради них, а потім зрозуміли, що ми один одному чу жі. Діти у нас уже дорослі: доньці тридцять років, у неї вже своя сім’я, і синові двадцять п’ять, він теж зовсім самостійний. Тому приділяти їм час та увагу, як раніше, зараз не потрібно. Почуття до чоловіка давно згасли і живемо з ним в одній квартирі, бо так зручно, не поділяючись на життя.

Тут не те, що кожна жінка, а кожна людина вто миться жити в такому стані. Я думала, що у моєму віці вже пізно щось змінювати, тому ми й надалі продовжували так жити. Все було б і далі так, якби одного разу не втрутилася доля. Я зайшла до будівельного магазину, бо планувала зробити вдома косметичний ремонт. Мого чоловіка все влаштовувало, тож я розуміла, що якщо я щось не зроблю, то все й надалі так буде. А мені хотілося позитивних змін, ну, хоча б змінити атмосферу вдома. Я стояла, вибирала кольори фарб, і тут до мене підійшов чоловік. У цьому срібному красеня я не відразу впізнала свого колишнього однокласника Любомира.

Колись давно ми були дуже закохані одне в одного. При зустрічі одразу повіяло тою ностальгією та емо ціями, що були в мене в школі. Я відчула себе тією дівчинкою, котра закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти. Ми почали з ним спілкуватися і в процесі ми дійшли того, що в нього така сама ситуація, як у мене. Ми нібито були як дві рідні дуաі, які на деякий час розпрощалися. Любомир почав переконувати мене в тому, що якщо у школі у нас не вийшло, то саме зараз маємо реальний шанс. Мені було важkо прийняти ці думки, адже в мене були діти та чоловік. І якщо думка чоловіка мені була бай дужа,

то що скажуть діти, мене неабияк хвилю вало. Тому я просила Любомира почекати, доки я їх підготую. Наближався мій день народження. Чоловік навіть не згадав про нього, він десь десь пропадав. Знайомі натякали мені, що він давно має інաу, але мені було бай дуже. Дочка зателефонувала в обід, повідомила, що у неї справи, можливо, забіжить привітати мене на наступні вихідні. А син зателефонував аж увечері. Єдиним, хто не забув мене привітати, був Любомир. Він подарував мені величезний букет квітів і знову зробив пропозицію. Щоправда, сказав, що чекатиме скільки треба. Зараз я розумію, що у нас з ним все серй озно, і я навіть готова розлу читися.

Щоправда, я усвідомлюю, що діти мене не зрозуміють, так само, як і чоловік. Більше того, мене не зрозуміє моє оточення. Все-таки є певний соціальний статус, якого я мала б дотримуватися. Однак усередині душі я розумію, що мені вже бай дуже. Я просто хочу бути щасливою. Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю, що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їх. Чому я маю звіту вати перед дорослими людьми? Можливо, вони зараз не зрозуміють мене, але пізніше час розставить усе на місця.

Адже вони, як і раніше, залишаться моїми дітьми, з якими я можу продовжувати спілкування. Так, не так, як це було раніше, але продовжувати, а не забути їх, як це буває в деяких сім’ях. Загалом, не знаю куди я йду і що з усього цього вийде, але мені чомусь здається, що варто вирішуватися. Мені залишилося не так довrо жити, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нуд ним чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, які давно з нами не живуть. Важkо сказати однозначно, як правильно вчинити у цій ситуації. Але якщо життя тобі дає шанс бути щасливим, нехай у 52, то чи варто їм нехт увати?

Незнайомець в автобусі зробив зауваження хлопчикові, який їв цукерку. Відповідь малюка назавжди запам’ятався всім пасажирам!Хлопчик їв в автобусі шоколадну цукерку. Потім він дістав ще одну, а потім ще одну. Дивлячись на це, незнайомий чоловік, який сидів поруч, сказав:

— А ти знаєш, що шоколад дуже шкідливий для зубів? І від нього товстіють!Хлопчик відповідає:- Мій дід дожив до 105 років.Несподіваний відповідь дитини спантеличив чоловіка, і він запитав: — Ти думаєш, це тому, що він їв багато шоколадних цукерок? Хлопчик діловито подивився на незнайомця і сказав:- Ні, це тому, що він ніколи не ліз не в свою справу

Від вибухового і заразливого сміху у всіх в маршрутці заболіли животи; хочете дізнатися чому?Після важкого робочого дня, я як завжди взяла свою сумочку, накинула плащ і побігла на автобусну зупинку. Там якраз зупинився потрібний мені номер, а я тільки підходила.Заскокую я в маршрутку, починаю шукати в сумочці гаманець, щоб дістати купюру і розрахуватися, і розумію, що залишила його на роботі. Я подумала, можливо в кишенях є хоч якісь копійки — та й там було порожньо.

Що ж мені робити тепер і як оплатити вартість проїзду?Боже, як же мені соромно! Ще й водій постійно поглядає в дзеркало заднього виду і каже: «Прошу всіх, хто зайшов, оплатити за проїзд». Я продовжую шукати по всіх закутках сумочки хоч якусь гривню, та все напрасно.Раптом в мою руку потрапляє молочна шоколадка, яку мені подарувала вранці співробітниця з нагоди мого дня янгола. Як же добре, що я її кинула в сумочку вранці. І тут мене осінило: я вирішила оплатити проїзд не грошима, яких у мене не було, а … шоколадкою.

Я передала її через чоловіка, який стояв попереду мене, зі словами: «Передайте водієві, будь ласка!». Звичайно ж всі, до кого вона потрапляла в руки, починали голосно сміятися. Нарешті, моя шоколадка виявилася в руках водія. Він був шокований, що це не гроші, але зовсім не розсердився, а навпаки. Він вирішив підняти настрій абсолютно кожному, хто їхав його рейсом, тому передав мені здачу.Уявляєте ?! До мене повернулися три шоколадні цукерки і дві карамельні.

Анна не ступала на поріг рідної домівки кілька років. Може, і не зважилася приїхати, якби не втрата рідних. На прощання жінка не встигала, а ось на провідну неділю все-таки вирішила дістатися до Волині, хоч дорога неблизька. Як тільки побачила хатки рідного села — і ніби все пережила заново: і заручини, і розмова з батьком, і від’їзд з села серед ночі .Анна та Вероніка були красунями. Коли Миколі повідомили, що його Оля подарувала йому дві дівчинки (а було вже троє синів), він готовий був обійняти весь світ. За вікном кружляла завірюха, а він п’янів від щастя і, укладаючи синів спати, говорив: «Ми ніколи не будемо ображати дівчаток. І будемо дарувати їм щастя, чого б це не коштувало »Так і було. Однак батьківську радість затьмарив недуг дочки. Анна росла щебетуха, непосидючою. А ось Веронічці судилося інше: дівчинка з дитинства не могла добре ходити, хоч батьки і не шкодували грошей на все, що тільки радили. І чим дорослішєю вона ставала, тим більше комплексувала через свою особливість. Анна, спостерігаючи за сестрою, відчувала себе ніби винною перед нею. Адже коли бігла на танці, Вероніка з паличкою в руці проводжала її до порога: «Біжи, біжи, вже, мабуть, зачекався тебе твій Сергій »

Сергій — коханий хлопець Анни. Вони вчилися в паралельних класах, після школи хоч і здобували вищу освіту в різних містах, але, приїжджаючи в село, обов’язково зустрічалися.- Любов … — шепотіла Ольга Миколі.- Так, може, незабаром і весілля? — говорив чоловік дружині.Однак, чим частіше приходив Сергій в їх будинок, тим більше ніяковіла Вероніка. Адже хлопець ніколи не залишав її без уваги: то цукерки принесе, то квіточку у мами на клумбі вирве і подарує сестрі коханої дівчини. Анна навіть жартувала: «приревную.» А хлопець відповідав: «Тоді одружуся на Вероніці … Ви ж як дві краплі …»Коли Анна закінчила ВУЗ, вирішила залишитися в місті. Там знайшов роботу і Сергій. Обидва вдома повідомили, що хочуть одружитися. Ось тільки Микола від цієї звістки не зрадів. Він давно помітив, що Вероніка небайдужа до хлопця. Його серце калатало і від того, що вона комплексує через своєї вади, і від нерозділеного кохання. Чим допомогти? Як жити?

На заручини приїхав Сергій з батьками, зібралася родина і Миколи, і Ольги. Жартували, веселилися, домовилися і про весілля. Батько нареченої щедро наливав гостям. А потім несподівано покликав в іншу кімнату Анну. Розмова тривала годину. Дочка вийшла звідти сумна. Потім посміхнулася Вероніці і Сергію, які про щось жваво розмовляли, і вибігла з будинку. Коли гості почали збиратися додому, Микола запропонував Сергію залишитися: » ти ж уже наш зять»- і змовницьки підморгнув. А потім потягнув на кухню На ранок хлопець прокинувся поруч з Веронікою. Він ніяк не міг зрозуміти: сон це чи реальність. В голові шуміло. Думки наздоганяли один одного: де ж Анна, що я їй скажу, чому Вероніка, як таке могло статися? Микола, який увійшов до кімнати, тільки і мовив: » нічого, одружишся тепер на Вероніці Анна втекла і сам не знаю, куди. Мабуть, передумала заміж виходити «. Від цих слів Сергію стало і не по собі, і соромно. А Вероніка, як дві краплі схожа на сестру, відводила погляд.

Весілля не було. Село поговорило і заспокоїлося, адже у кожного свої проблеми. Микола знав, що Сергій змириться, адже він давно помітив, що хлопець добрий, щирий. Спостерігаючи якось, як він допомагав його обділеною долею дочки взутися, у люблячого батька дозрів план Як він переконав Анну покинути село, нікому не розповідав. Дівчина поїхала до родичів за кордон. Поїзд мчав її в незвідані краї, вона дивилася у вікно і нічого не бачила — сльози заливали обличчя. Шкода було сестру, яку дуже любила, і не могла змиритися з втратою коханої. «Ти ще будеш щаслива. Ти красива, здороваНу, подумаєш, Сергій Ще десять таких знайдеш, а ось Веронічка Вона теж любить його. Нехай він собі, віддай, їдь » — і батько все-таки умовив дівчину податися до дядька.А там почалися будні, робота, нові друзі. Всі потроху забувалося. Якось прийшов лист від сестри. Вона просила вибачення, написала, що щаслива і в положенні Анна ще тоді подумала: «це дитя могло б бути моїм …» і прогнала від себе цю думку, як набридливу муху.

Через півроку Анна і сама вийшла заміж. Хоч на її весілля ніхто з рідні не приїхав, адже добиратися через півсвіту — дорога неблизька. Тому відсвяткували створення нової сім’ї у вузькому колі.Згодом з Волині повідомили, що у Вероніки з’явився син. У Анни через рік — дочка. Дві сестри зрідка надсилали одне одному скупі листи. Анна ніяк не наважилася поїхати додому. Перш за все, її лякало, що вона скаже Сергію. Радувало тільки одне: що вона подарувала щастя сестрі.Сергій ніби змирився зі своєю долею, тим більше, що Вероніка була дбайливою, ніжною, але забути Анну він не міг. Як і зрозуміти її. Сердився, не раз прокручував, як в кіно, їх зустріч, однак і себе, і її не міг пробачити за ту ніч. Часто від таких думок «рятувався» чаркою — і наче ставало легше. Але на ранок знову відгукувалися і серце, і душа. Він радів, тільки коли бачив сина Артемка. Той вдався в Вероніку — гарненький. А верткий, як Анна. Сергій міцно притискав сина до себе, і йому здавалося, що він обіймає Анну. Любов до чарки довела Сергія. Умовляння дружини і тестя не допомагали. Чоловік з докором дивився на Миколу і той відводив погляд, адже знав,

що до зятя теперішнього стану доклав зусиль і сам. І найбільше переживала за чоловіка Вероніка. Вона молилася і готова була все віддати, аби тільки він видужав. Танув Сергій, зблякла і його любляча дружина. Якось, коли вона подала йому пити (чоловік вже не міг піднятися з ліжка), він сказав: «Чого ж ти так переживаєш? Дивись, який син у нас хороший . »«Без тебе мені не буде життя » — і тільки тепер Сергій зрозумів, як сильно вона його любить. Вероніку, яка, здавалося, ще більше накульгує, вели з парастасу додому рідні. Вона не могла змиритися з втратою чоловіка, і безперервно про нього думала. «Затьмарила розум » — шепотілися сільські жінки. «Себе знищить» — додавали інші. І як у воду дивилися. Через рік Микола і Ольга попрощалися з донькою, залишившись з чотирирічним онуком. Коли Анна ступила на поріг рідної домівки, щебетліве хлопчиско вибігл назустріч, подивилися на жінку і голосно закричало: «Бабуся, мама прийшла »У неділю Анна стояла біля місця спочинку сестри і колишнього коханого. У обох подумки просила вибачення. І їм все пробачила. А батько, коли збиралася їхати, сказав: «Нехай Артемко буде тобі за сина. Він же тебе мамою називає Не лишай його цього щастя »І тепер у Анни дочка і син.