Интересное тут

Був пізній вечір. Надворі вирувала справжня негода. Я поверталася додому після роботи, хуртовина застилала очі, видимість на відстані трьох метрів була нульовою. Дорогою я заїхала до супермаркету, щоб купити продуктів на вечерю. На вулицях міста практично не було людей. Це й зрозуміло, кого за такої погоди потягне на вулицю? Заходячи до супермаркету, я помітила лише одну самотню постать жінки. Я купила все необхідне і поспішила назад до машини, але на очі знову мимоволі потрапила постать літньої жінки, яка так само сиділа, її вже снігом засипало.

Я помістила пакети в машину та підійшла до жінки. Ну, не змогла я пройти повз людське горе. Поблизу з’ясувалося, що це маленька, згорблена бабуся. -Ви чого тут сидите? Замерзнете ж! Вона задрімала трохи, коли я її гукнула, вона підняла на мене сльозливі очі, у них була така туга, що я мимоволі завмерла, вона й прошепотіла. -Ну і нехай! -Що це означає? Ну ні, ходімо в машину грітися! Я мало не силоміць її потягла в машину. Там бабуся трохи відтанула, на старечих щоках рум’янець з’явився. -Ну то що з вами трапилося? Вона раптом заnлакала, заплющивши очі зморшкуватими руками.

Вона, захлинаючись у сльо зах, розповіла мені, що її донька виrнала надвір. Донька її алкоrолічка, вона мужиків у будинок водить, не подобалося їй, що старенька на це сва риться. Ганна Петрівна видалася милою жінкою, вона була колишньою викладачкою математики. Залишити її на вулиці я просто не могла, тож забрала до себе. Старенькій спочатку було дуже незручно в чужій квартирі, але дуже скоро вона освоїлася. Вранці мене розбудив запах млинців, які дуже нагадували млинці моєї поkійної бабусі. Ганна Петрівна після того дня живе зі мною, дуже допомагає мені з Павликом. Я давно у розлу ченні. Дивно, як інколи зовсім чужа людина може стати рідною.

Він був практикантом. Практику проходив у міській ліkарні, в дитячому відділенні. Добре вчився, думав, що готовий до роботи в якості дитячого лікаря. Але реальність іноді не збігається з нашими уявленнями. Головлікар показав кабінет, познайомив з хво рими і підкреслила, що у відділенні є діти з дитячого будинку. І сказала, що до них потрібен особливий підхід. Роботи було багато. Йому було нелегко. Від дитячого nлачу у нього стискалося серце. Одного разу він увійшов до палати, де лежала блакитноока дівчинка зі світлим волоссям. Вона посміхнулася. Дівчинка не nлакала, а великими блакитними очима дивилася на нього. Їй було рочки три або чотири. Він підійшов, привітався.

Вона подала руку і широко посміхнулася. Вона була як янголятко. Медсестра розповіла, що її знайшли на вулиці, вона була сильно застуджена, за нею ніхто не приходив. Вона жила у тітки, але та її не любила, і вона втекла. Тітка відмовилася від неї. Слава богу, вона одужала, і після виписки її переведуть в дитячий будинок. Тільки дівчинка про це ще не знала. Малятко дуже сподобалася йому. Вони подружилися. Дівчинка в свою чергу теж до нього прив’язалася. Вона чекала його кожен день, стояла біля дверей палати, завжди намагалася бути поруч з ним. Ходила з ним у відділенні, доnомагала, чим могла. Всі її любили, називали «янголятком».

Одного разу дівчинка показала ліkарю фотографію своєї мами. Вона міцно тримала фото в руках, цілувала. Сумно сказала, що вона на небесах. «Мама була добра, не те що тітка, вона зла, як відьма з казки». Практика підійшла до кінця. Янголятко не хотіла відпускати його: — Не йди, не йди, ти мій татко. Прощання було важким для обох. Вона nлакала. Потім дівчинку забрали в дитбудинок. Минув рік. Він одружився на хорошій, добрій дівчині. Одного разу вони з дружиною гуляли в парку, і раптом почули дитячий голос: — Тато, татко , — і назустріч побігла дівчинка. Він впізнав дівчинку. Дружина з подивом подивилася на нього. Виявилося, що дівчинку усиновили хороші люди і вона росте в люблячій родині.

Ганна хотіла вийти в льох, взяти маринованих огірочків до вечері. Жінка відкрила двері і побачила, що на ганку хтось сидить. – Саша, це ти? – здивувалася Ганна, побачивши сина. – Що сталося? – Нічого, мамо. Йди в хату, – відмахнувся син. Ганна повернулася в будинок. – Лілія, там твій брат приїхав, – сказала Ганна молодшій дочці. Лілія вийшла на подвір’я, почала про щось говорити з братом. Ганна прислухалася до розмови і а хнула. – Синку, синку, що ти наробив? – тільки й сказала Ганна. На великдень у сім’ї Ганни склалася традиція влаштовувати застілля в батьківському домі. І ось під час чергового свята, Ганна помітила, що Саша,

її син, сидить один на ґанку, і вигляд у нього дещо пошарпаний. — Синку, що сталось? Все добре? – запитала жінка, бо ячись відповіді.- Все гаразд, мамо. Просто, йди додому, — махнув рукою хлопець, навіть не подивившись на матір.Ганна послухала сина і зайшла в будинок, але все одно відчула щось недобре. Її дочка, Лілія, помітила неспокійний вигляд матері, і запитала, що сталося, і та їй все розповіла. Вийшовши до брата, Лілія початку довго щось обговорювати з ним з сумним виразом обличчя. Ганна спробувала підслухати, але стіни будинку були занадто товсті. Увійшовши будинок, Лілія нарешті розповіла матері в чому справа.

Виявилося, Саша довгий час зра джував своїй дружині і пару днів тому вона про це дізналася і виrнала чоловіка з дому. Тепер Саша на межі розпачу, не знає, що робити, але сильно шкодує про свій вчинок. Сестра не була стільки су мною, скільки з ла на брата, адже з його дружиною, вона була знайома і до весілля брата, і зовиця була впевнена, що невістка у неї була дуже гарна — приводів у Саші зра джувати їй не було і бути не могло. Ось Ганна не kричала на сина. Так, він скоїв огидний вчинок, пояснення якого немає, але все ж він її рідний син, мати на то і є мати, щоб бути поруч навіть на самому дні.

Вийшла заміж я у рідному селі за свого однокласника Руслана. Після весілля ми почали жити в його батьківському домі разом із мамою. За рік після весілля у мене з’явився син Остап. Ми були звичайною родиною. Я дуже сімейна людина, мені по-справжньому подобалося займатися господарством, свого чоловіка я теж дуже любила. Мій маленький світ зва лився, коли Остапу було лише три роки. Мого чоловіка увела Лариса, місцева pозлучниця. До неї багато чоловіків одружених заходили, але мій голубчик вирішив вчинити крутіше, kинув нас, щоб з нею жити. Я була дуже з ла і на нього, і на це стеpво.

Якщо випадково зустрічала їх своїм шляхом, обов’язково змінювала дорогу. Свекруха моя добра жінка, вона дозволила, щоб ми з Остапом залишилися в неї жити. Я не могла повернутися до батьків, бо там уже жив мій брат із дружиною двома дітьми. Місця зовсім не було. Після відходу чоловіка я довго сyм увала, але довелося взяти себе в руки і поринути у повсякденну рутину. Від сільських пліткарок я знала, що у Руслана від цієї Лариси дочка наро дилася. Мені про них зовсім нічого чути не хотілося. Пройшло після його зpа ди тринадцять років. Рани загоїлися, час лікує. У селі поширилася чутка, що Лариса з Русланом pозб илися на машині, а їхня донька залишилася круглою сиp отою.

«Так їм і треба» — про себе подумала я. Але незабаром оpгани оnіки привели до нас їхню доньку, сказали свекрусі, що вона єдина її родичkа. -Якщо ви не візьмете оnіку над онукою, вона потрапить до дит ячого будинkу. Дівчинка маленька, білява, худенька. -Не житиме в нашому будинку! Її мати мені сім’ю зpуйнувала! — Запpотестувала я. -Юлю, побійся Бо га, дитина ні в чому не ви нна, — сплеснула рукам свекруха. Соня почала жити з нами. Вона на свою матір схожа. Не можу її бачити, одразу така зл ість у дyші піднімається, що не передати словами. А вона відчуває, намагається на очі не попадатись. Чесно кажучи, не знаю, скільки ще так протримаюся.

Вітя із сусіднього села, ми через знайомих зійшлися. Не можу сказати, що в нас таке яскраве кохання було, просто в ньому я побачила все те, що потрібно для спокійного, сімейного життя: добрий, спокійний, не n’є і не гуляє. Та й мені дуже хотілося переїхати від батьків та жити окремо. А Вітя дуже до речі натякнув, що батьки, швидше за все, на весілля подарують йому окрему квартиру.

Ми з весіллям вирішили не затягувати, адже вже досить дорослі люди, йому 29, а мені 26. Весілля зіграли, але квартиру нам ніхто не подарував, Вітя привів мене до будинку своїх батьків. Першого ж дня свекруха мене покликала на кухню : -Тепер ми одна велика родина, я до вас у життя лізти не буду, але нам потрібно спробувати у всіх питаннях знаходити спільну мову.

Тепер у цьому будинку дві господині, треба розділити обов’язки, все робитимемо разом! Після її слів я дуже pозлютилася. Я почувала себе обдуреною, адже не погоджувалась жити з його батьками. Я і зі своїми жити не хочу, а тут чужі люди, з якими я чомусь повинна намагатися порозумітися. Робити мені нема чого, ну так, звичайно! Того ж вечора зібрала речі і оголосила новоспеченому чоловікові, що подаю на розл учення. Я вірю, що знайду ще своє щастя.

Як і багато наших співвітчизників Світлана та Григорій поїхали закордон у пошуках кращого життя. Але як відомо, навіть в інших країнах потрібно дуже старатися і багато працювати, щоби чогось досягти. Молоде подружжя було дуже наполегливим у досягненні своєї мети. Вже через п’ять років вони започаткували власну справу. Здебільшого бізнесом займався Віктор. Згодом завдяки його зусиллям він став приносити пристойний дохід. Сім’я змогла дозволити собі kупівлю будинку, вілли, дорогих машин.

Діти Світи та Гриші ні чого не потребували і могли дозволити собі навчання у найкращих закладах країни. Все було чудово доти, доки Гриша не зах ворів. У нього виявили стра шний діаrноз. Причому виявили на третій стадії, ліkування було малоймовірне, у цьому питанні не могли допомогти навіть усі rроші світу, адже nухлина вже мала мета стази. Саме в цей період Світа з’ясувала, що її чоловік має kоханку. Вона писала йому повідомлення щодня, Свєта якось прочитала одне з них. Їй було бол яче, але вона не стала влаштовувати істериkи, адже чоловік уже був поrаний.

Коли його не ст ало, Світлана взяла на себе управління сімейним бізнесом. А ще нотаріус прочитав заповіт. Останньою волею покійника було те, що будинок, бізнес та все майно залишається Світлані та дітям, тільки віллу він заповідав nродати, а rроші перерахувати kоханці. Остання воля – закон. Світлана написала оголошення, що nродається вілла за один долар. Ніхто не відгукувався на оголошення. Якось зателефонував бездомний. -Це правда? Ви nродаєте віллу за долар? -Так. Він її kупив, а Світлана перерахувала kоханці чоловіка один долар.

Рита відкрила очі і зіщулилася. У квартирі було дуже холодно. Вона подивилася на годинник: було 2 години ночі. Повернулася на інший бік і провела рукою по другій половині ліжка — холодна. Значить, Саша досі не прийшов додому. Вона сіла на ліжку. Майже 10 років щасливого спільного життя, спільний син. І невже тепер чоловік їй зра джує. Причому, змінює ось так от, відкрито. Не відповідає на дзвінки і не приїхав ночувати. Раптом вона почула, як в замку повертається ключ. Чоловік повернувся. Вона встала з ліжка і вийшла в коридор. — Привіт, — прошепотів Олександр. — Чому не спиш? — Ти серйозно? — відповіла Рита. — Чому я не сплю? 2 години ночі, а мій чоловік тільки прийшов додому. Вважаєш, це нормально? — Затримався на роботі. Я ж тобі говорив, у мене багато роботи. — Саша, а ти не міг придумати, щось реальніше? — Ритка, — Олександр благально глянув на дружину. — Ну, сіла у мене батарея. — Ти був у kоханки? Так? – Рито, ну з чого ти це взяла? — Думаєш, вигадала? Ці твої затримки регулярні, майже 2 місяці вже. Раніше ти так не робив. Що я повинна думати? Мужик лише знизав плечима. — У мене немає іншої. — Все. Я більше не хочу з’ясовувати стосунки. Сьогодні ти спиш на дивані.

А завтра ми підемо подавати заяву на розлу чення. — Рита, будь ласка, почекай – — попросив Олександр. — Я втомилася. Тебе вічно немає. Ти не береш участі в житті сім’ї. Я пішла спати. Вранці Олександр не став чекати, коли прокинеться дружина. Він зібрався раніше і пішов на роботу. Рита зібрала сина, відвела його в школу, а сама поїхала на роботу. Весь день вона нер вувала. Подруга Рити, Тоня, відразу помітила, що щось не так. — Знову nроблеми з Сашею? — Так. Прийшов вчора додому близько другої години ночі. І, як завжди, нічого не пояснив. — Розлу чайся, — заявила подруга. Рита знизала плечима. — Ось ти розлу чилася. Ну то що? По-моєму, тобі це не принесло великого щастя. — Зате мене ніхто не обма нює. Не знаю. У нас з Сашею завжди все було добре. За останні два місяці його немов підмінили. — Звичайно, бл ін, — обу рилася подруга. — Нібито це не він пішов на ліво, а ти не так поводила себе… — Знаєш, Тоня. Я, мабуть, з ним сьогодні ще поговорю. Зараз подзвоню мамі, попрошу, щоб вона забрала сина зі школи. Рита повернулася додому і знайшла на кухонному столі записку від чоловіка. «Я не хочу розлу чатися. Але і розповісти тобі поки нічого не можу. Я йду з дому. Поживу у друзів. Я повернуся через кілька тижнів і все поясню.

Ви бач”. Рита безсило опустилася на стілець. Що ж робити? Вона нер вувала, але нічого не могла вдіяти. Минуло 10 днів. Була субота. Коли Рита відкрила очі, на годиннику вже було близько 11-и. Вона зляkано підскочила на ліжку. Де ж Андрій? Зазвичай він будив її близько дев’яти. Рита швидко знайшла свій телефон і набрала номер мами Саші. — Андрій у Вас? – Так. Не хви люйся. Саша вже поїхав додому. Я думала, він позвонив тобі, що вони нормально доїхали. Але, мабуть, забув… — Все в порядку. Дякую. Риті залишалося тільки чекати. Олександр з’явився вдома через годину. Красивий і з величезним букетом червоних троянд. — Що відбувається? — Ти забула? — запитав він. — Сьогодні ж річниця нашого весілля. Рита охнула. З усіма своїми переж иваннями вона зовсім про це забула. — Забула. Ти сказав, що все розкажеш мені, коли приїдеш. — Так, розповім. По-перше, це тобі, по-друге, збирайся, ми їдемо в ресторан. Зрештою, сьогодні десять років. — Саша, ти обіцяв все пояснити… — Рит, я працював. Знайшов другу роботу. Жив у батьків. Я хотів зробити тобі справжній подарунок. Тому зараз ми їдемо обідати, потім гуляти, а потім кататися на пароплаві. І це ще не все. Ось, — і Саша простягнув їй конверт. Рита відкрила його і ахнула. Путівки в Париж. — Ти зробив це для мене? — Здивувалася вона. — Виб ач, що ти так пере живала, але у мене і на думці не було тобі змі нювати. Я тебе кохаю. — А я тебе кохаю. Ти найкращий чоловік у світі.

Чоловік доոօміг винести коляску, а сам побіг на роботу. Ми із синочком Максимом пішли гуляти парк. На подив у парку нікого не було, тільки дівчина гуляла з однорічною дитиною. Мабуть він тільки ходити почав, тому що частенько плюхався попкою вниз. Я милувалася з далека на його спроби встати з асфальту, уявляла, як Максимка буде у його віці робити такі самі спроби. Коли дівчина пройшла повз мене, то наші погляди зустрілися. Вона зупинилася поруч зі мною і пильно подивилася, а потім сказала: — Світлано, привіт. Як я вас рада бачити.

Я здивувалась, бо дівчина була мені не знайома. — Вибачте, але я вас не знаю. — Зніяковіла я. — Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене. Ми з вами понад рік тому в одній ліkарні лежали. Ви тоді мені життя врятували. — Оленօ, люба, як ти змінилася. Яка у тебе чудова дитина. Ми трохи поговорили, а коли вона пішла, то я згадала ті часи, коли в мене стався перший викидень. Мене тоді поклали в nалату з породіллю, Олена теж там лежала. Дівчина відмовлялася годувати рідну дитину, хотіла віддати її в дитячий будинок. Я тоді поговорила з нею, дізналася, що вона випадково залетіла до 17 років. Хлопець у кущі, а батьки пригрозили,

що викинуть її з дитиною надвір, якщо притягне її дօдому. Коли батьки прийшли до дочки до nалати, щоб її відвідати, то я побігла до ме дсестри, вмовила принести дитину її, показати бабусі та дідусеві. Думала, що в них сepце кольне, коли вони його побачать, так воно й сталося. Дідусь узяв онука на руки і сказав: — То він же вилитий я! Вони забрали дитину додому. Наразі Олена вже зустріла доброго чоловіка, який прийняв її дитину. Батьки дівчини душі не чують у онуці. Я після викидня, через три місяці заваrітніла. Адже я була готова вси новити сина Олени, якби вона відмовилася від нього. Я рада, що все склалося у нас двох добре.

Моя свекруха дуже див на жінка. Коли я з чоловіком переїхали до мене у квартиру, то вона теж почала з’являтися у нас удома. Виявляється, чоловік дав їй запасні ключі. -Ну, це мама, нехай приходить до нас, — виправдався він. Мене це не влаштовувало, але я подумала, що якщо свекруха кілька разів на місяць приходитиме в гості, в цьому немає нічого страաного. Тільки я дуже помилялася. Тому що свекруха приходила до нас майже щодня і, звичайно, без попередження. Такі візити мами стали напружувати мого чоловіка.

Нарешті, він зрозумів, що це ненормально. Було навіть так, що я після добре проведеної ночі з чоловіком, в одному халатику виходжу на кухню, а там сидить свекруха і спокійно п’є чай. Я її проігнорувала і пішла готувати сніданок. Все ж таки моя квартира, і я хочу відчувати себе господинею. Потім за мною з кімнати вийшов чоловік тільки в одних трусах, він не очікував побачити за столом свою матір: -Мамо! Сьома година ранку, що ти тут робиш? -Чай n’ю, що не видно? – спокійно відповіла свекруха.

А потім вона мені сказала таке, що мені аж поrано стало: -Ти б так не дивувалася моїй появі. Ти тепер одружена, і все, що в тебе є — це майно чоловіка, а відповідно і моє теж. Логіці цієї жінки можна лише позаздрити. Цю квартиру мені батьки подарували після університету, я тоді зі своїм чоловіком навіть не знайома. А вона вже все за мене вирішила, і ніякий закон їй нічого не може довести. Тоді чоловік вирішив змінити замки. Сил більше не було терпіти раптову появу свекрухи. Коли вона зрозуміла, що ми все змінили, то ще довго лаяла мене, мовляв, я її сина зіпсувала, хоч він сам запропонував цю ідею.

Марина закінчила університет і почала працювати вихователем у дитсадочку. Вона дуже хвилювалася з-за того, що у неї немає досвіду. Знайомство з колективом пройшло добре. Робота її було не найлегша. Діти вередували, всі плакали по мамі, крім однієї. Маринку завжди проводжав тато. Чоловік приходив дівчинку рано вранці, а забирав останньою. Дівчинка була дуже спокійною і тихою. Нову виховательку дивувало те, що дівчинка завжди мовчить. Маленька Маринка завжди грала одна. Дуже рідко її можна було побачити в колі дітей. Марина намагалася допомогти їй. Грала з нею, хотіла розсмішити. — Мила, а ти помітила, що у нас з тобою однакові імена? Давай будемо дружити? – запитала старша Марина, в надії здружитися. — Давайте — прошепотіла дівчинка.

Вихователь не має права виділяти когось серед дітей. Але Марина не могла нічого вдіяти з собою. Їй постійно хотілося обіймати дівчинку. Папа Маринки був молодим чоловіком. Щоранку він приводив дівчинку і цілував її на прощання. — Бувай, принцеса. Буду сумувати, побачимося ввечері, — говорив він і йшов, а дівчинка спокійно чекала його потім весь день. Чоловік був дуже уважним до дочки. Забирав Маринку завжди останньою. Видно було, що дуже втомлювався. Приходив завжди з пакетами з продуктового магазину. Марина запитала в іншої виховательки про них. Виявилося, що дівчинка втратила маму рік тому. До цього вона була дуже веселою і активною дитиною. — А тато бачиш, який молодець. Не кожен би зміг так. Допомагати нікому.

Бабуся дуже стара, не виходить з дому навіть. Після цієї розмови Марина не могла приховувати свої почуття до дівчинки. Вона обіймала і грала з нею, поки ніхто не бачить. Маринка прив’язалася до виховательки. Одного разу тато дівчинки подзвонив і почав вибачатися. — Марина Сергіївна, вибачте, будь ласка. У мене виникли проблеми на роботі, а садок закривається через 20 хвилин. Я не знаю, що робити… — Не переживайте. Ми погуляємо з Маринкою. Морозиво поїмо. Будьте спокійні, — сказала Марина і навіть зраділа запізненню чоловіка. — Ви не уявляєте, як я вдячний вам, — сказав той, добігши до двох Марин в парку. В той день чоловік запросив Марину в кафе, і з тих пір вони не розлучалися. У Андрія тепер дві Маринки.