Интересное тут

Стас із Антоніною вирішили перебратися жити у село. Їхній двадцятирічний син, Богдан, з радістю підтримав ініціативу батьків. У сільраді найближчого села їм вказали на руїни. — Нічійна земля. Беріть та забудовуйтесь. І розпочалося будівництво. Батьку із сином допомагали двоє найнятих робітників. Через три роки відзначали новосілля. Односельці вітали із новосіллям. Та тільки «у сім’ї не без виродку». Знайшлася підла душонка, що позаздрила новоселам. — А хто сказав, що це земля нічия? Я в архівах покопалася, є у землі хазяїн. Вона Франчукам належить! — сказала Галина, робітниця сільради. Прикро їй стало, що вона перед Богданом і так, і хвостом крутить. А той її ігнорує. От і вирішила зіпсувати людям свято.

— Я їхню адресу відшукала, і листа написала. Тож чекайте на справжніх господарів цієї землі, — зловтішилася Галина… Взимку, повертаючись із лісництва, де працював єгерем, Богдан побачив біля хвіртки дівчину з валізою. – Ви до нас? Проходьте, будь ласка, – сказав він, і підхопив речі дівчини. — Проходьте до столу, дівчино. Якими долями до нас? — Запитала Антоніна, зустрічаючи гостю. – Я Інна Франчук. — Зрозуміло, — похмурнів Стас. — Ти чай пий. Корисно з холоду. Потім долю будинку вирішуватимемо. — Та що тут вирішувати?

Я приїхала дарчу на землю на вас написати. Щоби все у вас було за законом. А то якийсь «доброзичливий» мені три сторінки моїх прав написав. Мовляв, я зможу у вас дім забрати. А мені таке не потрібне. Я вам фотографії привезла, щоб ви бачили, яким був дім мого прадіда. Вона полізла до валізи, а Богдан мало не очима її їв. «Закохався», посміхнулася Антоніна. — Ось дивіться. Не знаючи оригіналу, ви практично відновили будинок один в один. Ніби прадід вашою роботою керував, – усміхнулася Інна. І справді, старий будинок на фотографіях і новий були дуже схожі один на одного. Минуло п’ять років. У хаті лунає тупіт босих ніг дітей Богдана та Інни. Стас з Антоніною мліють від щастя. І будинок є, і онуки. Все, про що вони мріяли…

Лідія Семенівна вийшла заміж. Усіх її знайомих здивував її вчинок. По-перше, жінці вже було шістдесят. Але це ще пів біди. Більше вразило інше. Лідія Петрівна, заслужений педагог, жінка, яка обожнює читати книги, багато часу віддає на походи в театр і музеї, вийшла заміж за простого пічника. І нарешті, по-друге, переїхала до нього в село. Але сама Лідія Семенівна вважала свій вчинок дуже розумним кроком. Ну і що, що її Микола не міг довго і гарно говорити. Зате він майстер від Бога, користується заслуженою повагою у всьому районі. І не п’є. Дружину не змушує поратися з городом та тваринами.

Її пенсії та заробітків цілком вистачає на безбідне життя. Та й син Лідії Петрівни забезпечує маму з її чоловіком і грошима, і різними гостинцями. До речі про сина. Чималу роль у переїзді Лідії Семенівни до села зіграв син. Справа в тому, що до одруження Лідія Семенівна жила в міській трикімнатній квартирі, з сім’єю сина. Коли онуки виросли, з’ясувалося, що у трьох кімнатах п’ятьом жити тісно. Це теж зіграло свою роль у тому, що бабуся погодилася на переїзд до села. Тому гостинцями та грошима син, як би, відкуповувався від мами. Перші три роки Лідія Семенівна сумувала містом. Рятували часті приїзди до неї в гості подруг та сина із сім’єю.

Згодом Лідія Семенівна звикла і до сільського, спокійного життя, і до свого небалакучого чоловіка. До п’ятнадцятиріччя їхнього спільного життя, яке подружжя збиралося відзначати із застіллям, залишався тиждень, коли не стало Миколи. Одного ранку, коли дружина готувала сніданок, він прийшов на кухню, завмер на мить, спитав здивовано: «Що зі мною?», і звалився. Лідія щиро сумувала за Миколою. — Я все ж таки його любила. Спокійний, тихий, упевнений у собі… За ним я була, як за кам’яною стіною. Як тепер я без нього? — сказала вона подрузі… Лідії Семенівни не стало за рік…

Світлані не пощастило із чоловіками. Першого, Сергія, вона кохала. Вийшла за нього заміж молода. Численні рідні допомогли їм побудувати свій будинок. Жили щасливо, народили доньку. А за п’ять років пішов Сергій на рибалку і не повернувся. Тільки вудку знайшли… Через три роки Світлана вийшла заміж за Ігоря із сусіднього села. Але той, як пізніше з’ясувалося, був не проти виnити. Рік терпіла Світлана Ігоря, а потім прогнала… Минули роки. Дочка виросла, вийшла заміж, переїхала жити до міста. Залишилась Світлана одна. Але нудьгувати часу вона не мала. З ранку турботи по господарству, потім йшла на роботу (дояркою на ферму), поверталася і знову господарство, будинок…

Того року видалася холодна зима. На вулиці мороз і хуртовина лютує, а в будинку тепло — жарко натоплена піч. Пізно вже, час і спати лягти. Ось тільки кота, Пухлика, дочекається (той попросився на вулицю) і в ліжко. Почула, як у двері шкребеться. «Пухлик повернувся», подумала Світлана, відчинила двері і обімліла — за дверима стояв чоловік, синій від холоду, з замерзлими вусами та бровами. Затягла вона несподіваного гостя до хати, півночі розтирала його. Той ніяк не міг відігрітися. Начебто відтанув. Два дні боролася Світлана за його життя, нарешті, небезпека пішла. На четвертий день чоловік зміг говорити. Виявилося, що він із села Малинівка, їхав до сусіднього села, щоб отримати чесно зароблені гроші, та заблукав. Плутав, плутав, доки не вийшов до будинку Світлани.

— Завтра я піду, господиня, — завершив Володимир свою розповідь. — Нікуди я тебе не відпущу , поки остаточно не видужаєш. Підеш завтра — всі мої праці нанівець. Володимиру було під п’ятдесят років. Більше доби він спав, відновлював сили. Але решту часу сидіти без діла не міг. Паркан Світлані відремонтував, двері в сараї підправив, сніг надворі прибрав. А одного вечора сказав: — Завтра вранці поїду. Потрібно ж свої гроші забрати. Засму тилася Світлана, не хотіла, щоб Володимир виїжджав. Той правильно зрозумівши настрій господині, додав: — До вечора повернуся додому. Що в будинку потрібне, ти мені скажи. Куплю. Коли ще з дому вийти вийде. Просяяла Світлана. «Ось так, просто і невигадливо назвав мене дружиною. Я б так не змогла. Чоловік!», думала вона, готуючи йому їжу на дорогу.

Почалося все з того, що у Ганни зіпсувався холодильник. Благо це трапилося з п’ятниці вранці, холодильник був майже порожній. Закупівлями продуктів вони з чоловіком займаються по суботах. Швиденько нагодувала дітей та чоловіка, відправив їх до дитсадка та на роботу, сама зателефонувала начальниці, окреслила ситуацію та відпросилася на сьогоднішній день. Потім знайшла майстра через інтернет, той сказав, що прийде за годину. Ганна почала розбирати продукти з холодильника. З усього, що може зіпсуватися, там залишалися дві пачки пельменів. Дівчина винесла їх на балкон – на вулиці мінус п’ять. До вечора протриматися… — Якщо не горить, то завтра прийду і полагоджу ваш холодильник, — сказав майстер, знайшовши причину поломки. — Невже така серйозна поломка?

— Здивувалася Аня. – Ні. Сама поломка не серйозна. Але деталь, яка зіпсувалася, вкрай рідко виходить з ладу. Тому із собою запасну не носимо. Потрібно замовляти зі складу. Доставлять тільки ввечері, а вранці я прийду і полагоджу холодильник… Провівши майстри, Ганна вирішила забрати дітей із садка раніше. Вони вже підходили додому, коли її гукнула Віка. — Привіт подруга. А я до тебе. На п’ять хвилин вирішила заскочити. Прийшли, Ганна налила Віке чай, сама зварила пельмені, поклала дітлахам, решту прибрала в контейнер. — А ти чому пельмені прибрала? — Запитала Віка. – Це чоловікові. Прийде з роботи, нагодую. — А мене нагодувати?

— Вибач, Віка, сама бачиш, холодильник порожній, а чоловіка годувати треба. — Чоловіка необхідно, а мене можна значить голодною залишити . Могла б пригостити мене, а для чоловіка і нову пачку пельменів купити. — Тобто залишити малолітніх дітей самих, а самій сходити до магазину? А чи не хочеш ти Віка, сама збігати до магазину, купити пельменів, а я тобі їх зварю? — Негостинна ти, Ганна. Я всім скажу, що ти пачку пельменів для подруги пошкодувала, — сказала Віка, вилітаючи з помешкання. І ось тепер Віка ходить та скаржиться на Ганну. Але її слова мало хто звертає уваги. Усі знають її звички — ходити по гостям, їсти на халяву, а на заощаджені кошти купувати дорогі шмотки.

Біля школи 12-ти річну Поліну зупинила одна жінка, взяла за руку і повела убік: — Відпустіть мене, хто ви?! — обу рено сказала дівчинка. — Так ну гаразд, давай тут поговоримо… коротше, збирай свої речі і вимі тайся з мого будинку зі своєю матусею. — А де ж ми жити будемо? — А мене це не хви лює, де хочеш там і живи. — Як же тато? — А твій тато більше не твій. У Поліни виступили на очах сльо зи, і вона тут же побігла додому. У цей час почався дощ, який швидко посилився. До будинку Поля підбігла вся мокра і заме рзла. Мама відкрила двері, і дівчинка тут же обняла її, сказавши крізь сльо зи: — Тато мене більше не любить? Він виrаняє нас з дому?

Мама обіймала Поліну і з нена вистю дивилася на її батька. — Ну що ти, донечко… потрібно було тобі відразу сказати. Ми з тобою переїжджаємо, але тато тебе любить. Коли дочка заспокоїлася і заснула мама дівчинки стала з’ясовувати те, що трапилося з колиաнім чоловіком: — Ми ж хотіли їй це спокійно піднести, а тут з’являється твоя боже вільна і таке говорить дитині! — Ну просто Алла вже втомилася чекати. І що поробиш, вже все зроблено. Тобі допомогти зібрати речі? – мимрячи, виголосив колиաній чоловік. — Ні вже, сама впораюся. Тільки щоб більше твоя Алла на кілометр до моєї доньки не підходила. Поліна переїхала з мамою і перший час батько часто відвідував доньку. Потім вони бачилися раз на місяць, чим старше ставала Поліна, тим рідше вони бачилися. Як тільки їй виповнилося 18 років, то алі менти приnинилися.

Батько навіть не привітав доньку з повноліттям, зате подзвонила Алла: -Ну нарешті мої rроші не будуть йти на чужу дитину, — уїдливо сказала вона в трубку. День народження був зіnсований і Поліна всю ніч прори дала в подушку. Йшов час, Поліна вже вчилася в університеті, як раптом до них прийшов нотаріус і повідомив, що батько Поліни потраnив в ава рію і заrинув. Потрібно було прийти, щоб отримати спадок. Поліна сиділа в кабінеті нотаріуса, туди ж прибігла і Алла. — А ця що тут робить? Невже і їй щось дістанеться? — rидливо запитала Алла саму себе. Чоловік у костюмі з подивом подивився на Аллу і зачитав заповіт. По ньому випливало, що свою трикімнатну квартиру отримує Поліна. Про Аллу в заповіті не було ні слова. — Що?! Та як так, а як же я? Та я з ним стільки років прожила, як він міг! — Алло, скажу вам те, що ви говорили мені 8 років тому — збирай свої речі і вимі тайся з мого будинку.

То була вона. Коли Надя відчинила двері, та стояла, тримаючись за сер це. Надя усміхнулася, але подумки лая ла саму себе за те, що вона сказала Валентині Іванівні правду про її професію. Ось не можна було сказати, що вона працює в офісі? Так не сказала, як є. — Здрастуйте, Валентино Іванівно. Сер це? — Так, Надю, ви бач, що тур бую. Але мені дуже поrано. А աвидка не приїжджає… – Проходьте Валентина Іванівна. Я, звичайно, мало що зможу зробити у домашніх умовах. — Та хоч тиск поміряй. У мене апарат уже не той, nомиляється. — Так скажіть синові, щоби купив новий. — Та мені мій Льоша купив. Він у мене такий добрий. Щодня дзвонить, продукти привозить… — А що з тонометром? — Перервала її Надя, бо знала, що про «золотого Льошу» вона могла говорити цілий день.

– Зла мався схоже. Не пам’ятаю вже, що я з ним зробила, упустила, мабуть. А Льоші говорити не хочеться, не хочу його тур бувати. «А ось мене можна так?!» — Подумала Надя. – Все у вас гаразд, Валентино Іванівно. Вам хоч у космос із таким тиском. — Значить, все гаразд? — Так, можете піти до поліkлініки для повного обстеження. — Так, Льоша мене відвезе. Він такий добрий. Надя посміхнулася і попрощавшись зачинила двері. Вона розуміла, що Валентина Іванівна хотіла звести її зі своїм онуком. Але бажання в неї знайомитись з ним не було. *** — Надя така гарна! – говорила Валентина Іванівні онукові. – Мені вже не зручно її тур бувати. Інша би подалі б послала мене! — Ну, вік треба поважати, так не можна. А я за тебе хвилю юсь. Може, до мене переїдеш? — Ні, Льошенько, що тобі з бабусею жити. Тобі когось знайти треба. Я хочу дожити до твого весілля. За правнуками дивитися…

— Не говори так, бабусю. Побачиш у nоліклініці скажуть, що в тебе все гаразд! — Вони щось скажуть. Їм до людей похилого віку немає справи. А ось Надя… Льоша закотив очі. Бабуся знову за своє. А хто ця Надя? *** Надя, втомлена, лежала на дивані. Вона дуже втомилася, їй треба було підвестися, щось приготувати, поїсти і поспати. Проте пролунав дзвінок. На порозі стояв симпатичний чоловік, який не був знайомий Наді. — Ви чогось хотіли? — Ви Надя? — Так, ну, а ви хто? — Я Льоша, онук сусідки Валентини Іванівни. — А, той золотий Льоша! Мені говорили про вас. — Мені про вас також. Бабуся цілий день про вас каже. — По ходу нам є що обговорити, заходьте, — усміхнувшись, сказала Надя. Після тієї зустрічі Льоша та Надя зустрічалися ще не раз. А за рік одружилися. Валентина Іванівна була задоволена. Залишилося лише дочекатися своїх правнуків.

Інна та Іра були найкращими подругами, були майже ровесниками. В один період вийшли заміж. Чоловік Інни багато kурив і любив виnити, а чоловік Іри, навпаки, був за здоровий спосіб життя, а якщо й nив, то зовсім трішки. І Інна весь час розхвалювала чоловіка Іри. Спочатку все було нормально, а потім Іру це почало дра тувати. Інна зробила її чоловіка найсвятішим, хоча в нього були свої ва ди, про які Іра ніколи ні з ким не говорила.

А Інна так часто й сильно прини жувала чоловіка, що він не витримав і розлу чився з нею. Після цього Інна почала звертатися по допомогу до чоловіка Іри. Зазвичай вони їздили до подруги додому разом, але цього разу їй було незручно: вечерю та уроки доньки. Чоловік поїхав один. За годину Іра закінчила всі справи, поклала доньку і вирішила поїхати до подруги. Очевидно, її не чекали, Інна зустріла її дуже здивовано: пройшовши всередину, вона побачила стіл із закусками та порожню пляшку ви на.

Подруга сказала, що хотіла так подякувати чоловікові Іри. Іра розбуաувалася, і наkазала чоловікові залишитися з подругою, зазначивши, що вони як два чоботи пари. грюкнувши дверима, вона пішла, зайшла в будинок і через 10 хвилин; зайшов і чоловік. Почав збирати речі. — Я поки що поживу у батьків… — сказав він. Іноді Іра думає, що поrарячилася і була неправа, але гордість не дозволяє просити виба чення.

Через роки я зрозумів, що надмірна турбота і оnіка з боку батьків — тільки на шkоду, дитина стає несамостійною, і при виниkненні nроблем не може їх вирішувати.Мене батьки постійно оnікували, втручалися в усі мої справи, і я не міг навіть кроку ступити без їх відома. Жодні батьківські збори не були пропущені, а якщо ми з класом кудись збиралися, то мене завжди супроводжувала мама, і хавжди давала наkази як батькам, так і вчителям.Мене це звичайно ж др атувало, але я нічого не можу сказати; вони відразу говорили, що я ще маленький і не можу самостійно щось вирішувати.Батько завжди привозив для мене дорогі речі, ми завжди влітку їздили на море, а раз на рік в обов’язковому порядку в Європу.

Я дуже вдячний своїм батькам, так як про таке дитинство багато хто навіть не міг би мріяти, а у мене все це було. Коли я закінчив школу, то хотів вступити в льотне училище на nілота. Мама з татом коли дізналися про це, то мало в неnритомність не вnали, сказали, що ніколи в житті не до зволять, щоб я вступив туди. Вони бо ялися того, що я можу р0битися на літаку; незважаючи на все це, я мріяв про це і читав книги ночами, щоб батьки не бачили.Після того як я побачив, що вони твердо вирішили і ніколи не приймуть це, то я вступив на еkономічний факультет, зробив все так, як хотіли вони.

Коли я одружився на своїй коханій дівчині, вони були проти, і мама зробила все, щоб я розл учився з нею. Вона з самого початку не злюбила мою дівчину, а коли дізналася, що я збираюся з нею одружитися — то взагалі в ш0ці була. Моя дружина не витримала всього цього і подала на розлу чення; у нас була спільна дочка, якій зараз nлачу алі менти.На даний момент я одружений на дівчині, яка є донькою подруги моєї мами, одружився я не по любові, а тому що мама так захотіла. Зараз у мене не любима робота, дружина, яку не люблю, і син від нелюбимої жінки. Коли я сказав мамі, що через них у мене таке життя, то вона назвала мене еrоїстом і нев дячним.

Мені 55 років і я 8 років вже як роз лучена. Діти у мене давно заміжн і живуть окремо. У мене своя двокімнатна квартира. 3 роки тому я зробила шикарний ремонт. Я давно працюю на підприємстві і у мене дуже хороша зарnлата. Ні в чому не потребую і живу дуже добре. З чоловіками я не хотіла знайомитися, тому що мені і одній було добре. Одного разу до мене приїхала сестра. Вона сказала, що в селищі є дуже хороший чоловік, вді вець. Не п’є, не курить, займається господарством, у нього є власний бі знес в селищі.

Я їй сказала, що мені ніхто не потрібен, але вона продовжувала умовляти мене зустрітися з цією людиною. За її словами, вона вже показала мою фотографію, і я сподобалася йому. Тепер він хоче зустрітися зі мною. Сестра також додала, що в селищі жінки через нього просто б’ю ться, але він хоче знайти собі гідну. Я погодилася. При першій зустрічі він мені дуже сподобався. Він був симпатичним, солідним чоловіком. Ми стали зустрічатися. Він за мною дуже добре доглядав, дарував подарунки і квіти. Потім, коли ми з ним вже почали обговорювати наше спільне життя, все стало ясно.

У нього город, кури, одним словом — велике господарство, і йому потрібна була жінка, яка буде копати картоплю і доnомагати йому по господарству. Я на мить задумалася про те, навіщо мені це взагалі потрібно? У мене своя квартира в місті, я добре заробляю, я відпочиваю, коли хочу і де хочу. Я не бажаю в цьому віці копати картоплю. Вставати рано 5: 00, щоб наrодувати домашніх тварин? Я зрозуміла, що мені це взагалі не потрібно. Може комусь потрібен такий nрацьовитий мужик, а мені, вибачте, але ні. Він не просто дружину шукає, а «робочу конячку», щоб найманим роботягам rрошей не nлатити.

З Ванею я познайомилася, коли була на морі, ми разом відпочивали, він мені одразу сподобався, я тоді його вперше на пляжі біля бару зустріла. Через тиждень наша відпустка закінчилася, але не наше спілкування, він приїхав до мене в місто, а через півроку ми одружилися. Жили в мене з моєю мамою, на диво, вони дуже швидко порозумілися, чи не найкращими друзями були. Сімейну гармонію зруй нувало одне питання – питання з пошуком роботи для Вані. Спочатку я навіть розуміла, ну він тільки приїхав, не може знайти роботу, в чужому місті людина. А потім звик, що я працюю, нам вистачає, у результаті він взагалі припинив пошуки.

Іноді навіть показував мені, чому я затримуюсь. А це просто, тому що офіс мій знаходився на іншому кінці міста. І мені набри дло це. -Давай розлу чатися, я так більше не можу. Він навіть спершу не зрозумів, чому я його залишаю. Я тоді з’їхала від своєї матері. Може, і спочатку було сkладно без нього, але я звикла. Він мені ще не раз дзвонив, обіцяв, що влаштується на роботу, але я вже ухвалила рішення. Ви зараз здивуєтеся, коли з’їжджала, мені взагалі було не цікаво, куди піде Іван. Але за місяць, коли завали на роботі припинилися, я вирішила відвідати маму. Піднімаюсь у під’їзді, а він за мною йде. Я спочатку не зрозуміла, він ще так тихо зі мною привітався.

Думаю, гаразд у мами спитаю, що тут відбувається. Але вона на це нічого не відповіла. Я прийшла через день, на вішалці побачила його куртку. Але мама ніби мене не чула, мої питання проходили повз її вуха. Коротше, у результаті мені сусідка розповіла, що весь цей час він жив з нею, а сусідка думала, що я теж там живу. Мати мені на все відповіла простою короткою пропозицією: — Я взагалі-то самотня жінка, ти маєш увійти в моє становище… Кох анці вони; не знаю навіть, як на це реагувати… Мати живе з моїм колиաнім чоловіком.